Не забувайтеся 

Українська природа. Степ.

Вашому покірному слузі в цьому плані пощастило, бо трапились на життєвому шляху аж двоє таких вихователів. Обоє походили з характерницького кореня, із старих козацьких родів, обоє були мені родичами. Один доводився мені дідом по матерній лінії, інший — двоюрідним дідом по батьківській.

Головне виховання в житті випало саме від них. Але якщо ви гадаєте, що то було якесь особливе виховання, то глибоко помиляєтесь. Виховний процес відбувався тоді, коли випадала відповідна нагода. Найчастіше ставилися своєрідні завдання, які за будь-яких умов треба було виконати.

Борони, Боже, потрапити до мого рідного діда в гості. Мала дитина, як бідкалася бабуся, до столу не допускалася доти, доки не були порубані один або декілька яблуневих коренів. Часто таке завдання доводилось виконувати глибокої осені, коли йшов дощ зі снігом та дув пронизливий осінній вітер. Старезні яблуневі корені були покручені в спіраль (як за життя ішло дерево за сонцем), тому і являли собою досить велику проблему. Розрубати їх можна було тільки точно поціливши у відповідну точку. В усіх інших випадках сокира застрягала, і ніякими силами її не можна було вирвати з того перекрученого в'язкого дерева. Дуже не скоро, але відповідна майстерність все ж таки прийшла. У житті це допомогло вийти з багатьох складних ситуацій, які потребували єдино вірного рішення.

Або в лютий мороз неодмінно треба було кудись іти й щось робити, наприклад, витягувати з льоду човна, що потрапив через ранні морози у крижану пастку. Рукавиці, дбайливо зодягнені бабусею, знімалися. Вирубаного з льоду човна треба було тягти на берег голіруч, вхопивши в руки металевого цепа, до якого на морозі прилипали долоні. Від того навчання, а скоріше — від пов'язаного з ним переляку, була набута дивна якість — руки перестали мерзнути на будь-якому морозі.

Інший дід, як це стало зрозуміло з часом, навчав вірно поводитись у житті, формував відповідне ставлення до нього.

Він показував безліч фокусів, коли речі, взяті прямо зі столу, тримаючись невідомо на чому, утворювали всілякі повітряні піраміди, вершину яких обов'язково увінчувала запалена свічка. І все це стояло доки дід того хотів. Полюбляв всілякі ігри та свята. Годі було сідати грати з ним у шашки. Не пам'ятаю, щоб хтось у нього виграв. Дід кахикав, посміхався, але неодмінно заганяв супротивника в якусь пастку. Потім починався справжній розгром, звісно, під дідове глузування.

Був неперевершеним мисливцем та рибалкою. Взимку на полювання зайця за звичаєм збиралося багато народу. Мисливці використовували один спосіб полювання: йшли широким цепом по степу, здіймаючи зайця та заганяючи його у кільце. Мій дід неодмінно від того відмовлявся, частіше всього киваючи на похилий вік та слабке вже здоров'я бігати по тих глибоких снігах. Потім смикав мене за руку і відводив до найближчої скирти сіна, що знаходилась у тилу тієї мисливської шеренги. Зазвичай така скирта складалася поблизу дороги, що проходила поряд із лісосмугою. У тій лісосмузі, за деревом або кущем, ми і ставали табором. Всівшись на купу хмизу, дід дбайливо розкладав на чистому шматку полотна свої харчові припаси і запрошував снідати - доки зайці підбіжать. Частенько наливав собі чарочку, а то й дві особливої, настояної на травах, горілки, щоб мороз не допікав та не тремтіли руки на прицілі.

Дідові ж очі за тим сніданком неодмінно слідкували за полем, що було у мене за спиною. Помітивши щось на ньому, він тихо брав рушницю, обережно, тамуючи подих, ставив ствола в розвилку дерева, ховаючись за його стовбуром. Цілився, стріляв, схвально кивав головою і говорив: «Піди, принеси, он там лежить». Тільки підійшовши майже впритул до вказаного місця, я нарешті помічав хвіст або вухо зайця, що стирчали із снігу.

Скільки на тих полюваннях сам не вдивлявся у сліпучо біле поле, так і не бачив жодного зайця.

Ти слідкуй не за зайцями, — зважив на моє збентеження дід, - а за тінями на полі, які відкидають снігові замети.

Оглядаючи поле відсторонено, ніби утримуючи побачене у певному образі, що виникав у мене в голові, я, зрештою, помічав, що одна з тих тіней раптом починала рухатись.

То і є заєць, — збуджено шепотів мені на вухо дід.

Те бачення було скоріше відчуттям на кордоні периферійного зору. Дід сміявся: «Тільки не дозволяй, хлопче, тим зайцям бігати у себе в голові». А враження, дійсно, було саме таке.

Не сходячи з місця, мій дід у такий спосіб незмінно впольовував декількох зайців. Зрештою говорив: «Годі. Це останній — для твого батька». І знову сідав за перерваний сніданок, старанно слідкуючи, щоб і я не відставав від нього.

Нарешті підходили мисливці, серед яких був і мій батько. Журилися, шо за весь час марного блукання по глибокому снігу не вполювали жодного зайця. «Видно, вже перевелися тут зайці», — прикро констатували вони і відразу вражено замовкали, побачивши дбайливо викладених на снігу дідових зайців. Ця мить була для нього справжньою втіхою.

А фокус був простим. Мисливці не помічали зайців, які з наближенням великої шеренги людей, неодмінно намагалися зачаїтися у заметеній снігом ріллі. Коли ж шеренга проходила, куцохвості чимдуж тікали у зворотній бік — ближче до скирти — їх незмінним припасом сіна на голодну зиму. А біля неї саме й сидів мій дід, який нікуди не бігав, бо зайці самі ішли до нього в руки. Отаке було полювання.

У діда взагалі все робилося якось не так, як у звичайної людини. Навіть коли він брав хліб, покладаючи на нього тонко нарізаний шмат підмороженого сала, зі смаком ви¬пивши перед тим чарочку. Все робилося так, шо від того дійства неможливо було відірвати очей, настільки зачаровували всі його рухи — поважні і розважливі. Але за цим відчувалося лукавство і бринів сміх.

У дитинстві ваш покірний слуга мав досить хлипке здоров'я. Мабуть, тому, що майже нічого не їв. Нагодувати хлопця для матері було завжди проблемою. У діда ж неодмінно їлося все, шо траплялося їстівне під руку.

Він завжди стояв над життям, з незмінною усмішкою спостерігаючи за всіма його вивертами. З будь-якої халепи виходив переможцем, у всякій скруті знаходячи незвичне рішення, часто перетворюючи все те на справжній театр.

Пригадується такий випадок. Заходився дід навішувати ворота. І вийшло так, що до того закутка, де ми мали прибивати навіси, зовсім ніяк було підступитись, щоб забити цвях. Дід і каже: «Бий з іншого боку». Я здивовано дивлюсь на нього. Із зворотного боку треба було забити цвяха крізь товстелезного сучкуватого бруса, що утворював раму самих воріт. При цьому треба було вцілити так, щоб цвях потрапив у маленьку дірочку завіси, яку дід буде тримати разом з хвірткою з іншого боку. «Бий! — наказує дід, відкидаючи всі мої вагання. — Тільки дивись! — попереджає значуще і дає найдовшого цвяха, який був у нього під рукою. — Бий швидше, бо скоро батько прийде, а робота наша ще не зроблена».

Що ж, бити так бити. Пригадав мистецтво бачення відповідної точки, набуте на яблуневих коренях, приставив цвяха і почав забивати. Цвях дзвенів, входячи у брус. Коли ж відчував, що нахил його не той, вирівнював і знову бив. Майже увесь цвях вже увійшов у ту деревину, коли з іншого боку почувся радісний вигук діда: «Попав, їй-Богу, попав! От буде козак, от буде козак! Шкода, що батько цього не бачив. То вже була б для нього радість!»

У такий спосіб були забиті всі три цвяхи, шо утримували ті ворота. Останній цвях забивав сам дід, посміхаючись сам до себе. Ось таке було навчання.

Рідний мій дід був повною протилежністю останньому. Завжди мовчазний, завжди замкнений у собі, з гострим пронизливим поглядом з-під кошлатих брів. Всі тяжкі ви-пробування, зокрема як оті корені або витягання човна, ви¬падали саме від нього. У нього завжди було багато «не так» і «не можна». Стоїш не так, сидиш не так, двері прочиняєш не так, говориш не те і не тоді, коди це потрібно. Того не можна, цього не можна.

Тоді я не витримував і запитував: «А як можна, як треба?». Дід махав рукою: «Це треба бачити». Відвертався і йшов собі геть.

«А як бачити?», — кидав я йому навздогін. У відповідь завжди було мовчання.

Дуже любив коней і був неперевершеним наїзником. Одного разу все почалося з козацького списа. «Навіщо його весь час тягати за собою, щоб тільки одного разу кинути? Шабля — то інша справа!», - вирвалось у мене. Погляд діда зовсім потемнів через таке очевидне моє пустословство. «Гаразд, - вимовив він, — я тобі покажу». Дід сів на свого коня, до якого комусь іншому навіть доторкнутись було, боронь, Боже. Взяв довгу палицю, що заміняла йому того списа, далеченько від'їхав, розвернувся... І це було останнє, що ще досить ясно бачилося. Мимо пролетів справжній шквал, темна грозова хмара, що притискала до землі. Той спис у руках старого вертівся, як крило якогось млина. Він бив ним невидимого супротивника, висмикував, кидав списа під руку й вхопивши його через плече, знову наносив удар. Це нагадувало чимось велетенську швейну машинку — так часто бив умовного ворога той дідів спис.

Дуже не любив верхоглядства та неправди, був відданий кожній справі до нестями і того ж вимагав від довколишніх.

Була у діда заповітна скринька, у якій він тримав безліч різнокольорових камінців. Ті камінці він дробив у ступці, мішаючи з якимось відваром трав, і лікував людей, що зверталися до нього через ту чи іншу хворобу. Міг просто зв'язати декілька трав у пучок і дати хворій людині, щоб та поклала на ніч під подушку. Через це на селі поза очі його називали чаклуном.

Довго і терпляче пояснював дію кожної трави, водячи мене ще малим по луках поблизу річки. Вчив бачити траву і її дію на людину, навчав так само бачити і людей, слідкуючи за їх манерою стояти, ходити, говорити. Часто говорив: «Видно пана по халявках». Вважав за головне бачити ту чи іншу подію, моделюючи її наперед. Коли все починало світитися жовтим світлом у тому модельованому просторі, значить то був твій шлях, твоя правда, коли ж ні — то була неправда.

Постійно говорив: «Не забувайтеся — це головне, чого треба дотримуватись у житті. Все інше прийде, але чи захочеш ти його тоді взяти?». Останні слова він промовляв, хитро посміхаючись у вуса. У житті сповідував принцип достатності, нічого зайвого, нічого зверх того, що потрібно людині. «Людина не повинна бути рабом речей», — постійно нагадував він. Але все це було не головне, головне витікало з його вимогливої прискіпливості — все робиться невірно, все робиться не так.

Що ж тоді вірно, коли все невірно? І що є головним, коли все не головне?

Розуміння цього прийшло значно пізніше, коли обох уже давно не було на цім світі. 

 © Василь Чумаченко

Крик пугача

Відтінки пір'я у птиць, що летять на схід 

Українська природа

... Головна причина тут лежить у набутті людиною відповідного рівня свідомості, а не у самому Всесвіті як такому, проявів матеріальності якого може бути стільки, скільки якісих стадій формування він проходить при своєму становленні. Ті стадії становлення Всесвіту не пішли десь геть, вони існують зараз, тут, поруч із нами, і їх можна дослідити. Якщо ми наважимось змінювати рівні свого усвідомлення, то отримаємо рухливу позицію спостерігача, яка буде відповідати квантовому дискретно-розподіленому Всесвіту. Справа стоїть саме за цим. 

З чого починається рух позиції спостерігача? 

Уявіть собі, що через своїх друзів ви дізналися про навчання, яке веде заїжджий учитель. Ви цікавитесь ним, відгуки дуже схвальні, всі радять неодмінно піти. Ви зібрались і йдете на те заняття. 

Спочатку слухаєте лекції, які вам прочитують, старанно виконуєте практичні завдання. Нічого особливо нового, ви щось вже читали про це, але чимось той учитель вас «взяв», і ви вирішили пройти курс навчання до кінця. Потроху у вас починає виходити все те, що викладав та пояснював учитель. Ви працюєте у зовсім незвичному для себе режимі. Дуже незвично, але ж виходить. 

Нарешті заняття завершились, учитель, попрощавшись з вами, поїхав. Та майстерність, яку ви набули за час свого навчання, не згодилася вам у житті, і потроху все те забулося. Довколишнє життя закрутило своїми турботами. 

Але одного разу ви помічаєте, що ставлення оточення до вас змінилося. Люди стали привітнішими, більш ближчими. Ті проблеми, що весь час стояли перед вами, кудись поділися. Ви одного разу помічаєте, що стали набагато вправнішими та розсудливішими у житті. У вашому домі поселяються добробут та злагода. Життя потроху набуває іншої якості. Починає все «йти в руку», таке враження, ніби хтось вам допомагає.

Виникає якась проблема. Ви спокійно обдумуєте всі можливі варіанти її розв'язання. Виходите з дому на роботу чи у якихось справах і десь по дорозі зустрічаєте дуже давнього знайомого, якого не бачили багато літ. У розмові він вам каже: «Слухай, а тобі не треба...», — і якраз те, що він пропонує, і є рішенням вашої проблеми. Або, йдучи у натовпі пішоходів, чуєте якусь відсторонену розмову, або випадково заходите кудись, і там ось воно — достатню простої уваги, щоб зрозуміти, як вирішити ту нагальну проблему.

Все говорить про одне — ви проклали у самому собі стежинку до якоїсь своєї внутрішньої суті і дієте вже разом з нею. Проблеми, що виникають, ви вже не беретесь одразу ж вирішувати, як це було раніше. У вас з'явився розважливий спокій, ви знаєте — того рішення чекати недовго, через деякий час все розв'яжеться саме по собі.

Ви виходите у такий спосіб з круговерті життя, і перед вами починає розгортатися новий світ, де ви слухаєте голос, що лунає з глибини вашої сутності. Одного вечора, гуляючи своєю улюбленою алеєю на самоті, ви помічаєте глибокі тіні, що раптом постали за деревами. Зорі на небі починають світитися якимось дивним іскристим сяйвом. З далекої далечі ви раптом чуєте крик пугача, птаха ночі. Ви поволі входите у щось і відчуваєте, як з вами починає розмовляти Всесвіт, розкриваючи перед вами найпотаємніші свої таємниці.

© Василь Чумаченко

Крик пугача

Коли «не сходить сонце» 

Павутиння

Існувало одне досить дивне ритуальне дійство у випадку, коли негаразди та хвороби оселялися у домівці. Дивина його полягала ось у чому. 

Беретеся ви за якусь справу, вже взяли задля цього в руки косу чи лопату. Потім раптом все кидаєте і переходите до чогось іншого. Для чого, наприклад, беретесь за сокиру чи граблі. Але й те, не почавши роботи, кидаєте і йдете геть. Лягаєте десь у холодочку і спочиваєте, немов від закінчення вельми важливої справи. Через деякий час все те повторюється в будь якому варіанті знову. Незмінним залишається тільки відпочинок у холодочку. Потім виконується зовсім предивне дійство, яке ні з чим, що могло б слідувати зі звичайної логіки, не пов'язане. Людина раптом закінчує свій відпочинок, хутко береться за сокиру і йде до лісочка, де зрубує старе, напівзасохле дерево, на місці якого одразу ж саджається молоде деревце. Або знімаються з ніг чоботи, кидаються через хату, потім людина в них взувається і йде геть з двору. Вертається аж під вечір, але вже босоніж. Або береться глиняний кухоль, куди набирається звичайна вода, потім вона переливається у інший кухоль. При цьому пер¬ший кухоль розбивається. Потім вода з другого кухля переливається в третій, після чого другий теж розбивається. Вода з останнього кухля виливається на смітник і він теж знищується. Було навіть таке: людина бере гроші і йде на базар, але там, пройшовши всі ряди, поторгувавшись і дійшовши згоди до биття рук, нічого не купує і, навіть не витягнувши руки з кишені, повертається і йде собі геть. 

На розсуд пересічної людини такі дії являють собою звичайне божевілля і нічого більше. «Людина ця несповна розуму», - скаже кожен, хто буде свідком тих дій. 

Але все не так просто. Захопленість людини виром повсякденного життя, в якому вона діє з чисто зовнішніх міркувань, поступово призводить до закриття витоку її духовних сил. Вона нехтує тим, бо в житті й так все йде добре. Але настає час, коли відхід людини від розуміння нею істинного плину подій досягає критичної розбіжності. Критичний момент виникає тоді, коли все нароблене за довгий час, протягом якого було прийнято багато упереджених рішень, стає всім світосприйняттям людини, що й порушує зв'язок між свідомим і безсвідомим її світом. Тоді світло духу в ній зовсім згасає.

Якщо людина хоче, щоб добробут не покидав її домівку, щоб щасливе майбутнє не відвернулося від її дітей, їй треба зробити крок назустріч тому світлу.

У цьому випадку вкрай потрібним стає дійство, яке б порушило негативну налаштованість подій, що вже керують людиною в житті. На нього може вказати тільки дух людини. Таким дійством може бути будь-що, його треба тільки побачити, скинувши полуду з очей. Тут і приходить черга тим незвичним діям, які не вписуються в канву логічної послідовності подій.

У стародавні часи плем'я, що багато років жило бурхливим життям (брало участь у битвах з войовничими сусідами, забивало на їжу багато життєздатної худоби) з часом починали переслідувати невдачі. Йшла одна поразка за другою від ворогів, починався падіж худоби, хвороби та злидні потроху оселялися в житлах. Тоді осіле плем'я знімалося з обжитих місць і мандрувало в бік старих святилищ, де був потужний виток особливої енергії землі. Там виконувались складні ритуали, які за традицією закінчувалися жертвоприношенням домашньої худоби. Мета ритуалу полягала в очищенні людей у витоку енергії святилища і закріпленні того результату, коли цей їх намір попадав на небо під час жертвоприношення тварини. По закінченні ритуальних дійств святилище часто засипалося землею і плем'я відходило жити на нові землі.
Наші далекі пращури арії задля того ж посилали навіть посланців за межі свого буття, приносячи людські жертви. Щоб посланець з того боку життя, вже розуміючи істинний стан речей, допомог їм вийти зі скрути. Те саме робили і інки, що знаходились на протилежному боці земної кулі.

У нашій спадщині, що була наведена вище, розкриття духовного зору досягалося за рахунок нелогічних дій, коли разом з порушенням причинно-наслідкового перебігу подій відбувався вихід людини з його виру. Був намір на дію, була підготовка до неї, але слідство, сама дія, не наставали. Коса або сокира кидалися на землю, і людина йшла відпочивати в холодочок. Таких дійств завжди було стільки, поки не відбувалося відсторонення людини від зовнішнього, яке вже не мало влади над нею.

У момент того виходу в людині пробуджувався духовний зір і перед нею відкривалося світло істини. Людина чітко бачила, що терміново можна зробити, щоб розбити негативну налаштованість подій. Це завжди було дійство, яке виходило за межі так званої «здорової логіки». Його мета — навертання людського життя на відповідність загальному потоку подій в довколишньому через неочікувану дію.

У племінних культурах був ще такий ритуал, який, виходячи з його глибинної суті, мав назву — проходження точки «забування зла». Десь на гірській річці, де був великий водоспад, на середині стіни рубалася в скелі вузенька стежинка. Поряд з нею зі скаженою швидкістю летіла у прірву вода. По великій воді весною все плем'я, взявшись за руки, проходило тою стежинкою крізь водоспад. Перед, вочевидь, неминучою загибеллю на слизькому камінні людина полишала всі свої упередження, всі набуті негативні настрої. Вихід на світло з другого кінця того водяного тунелю смерті був другим народженням, святом піднесення духовних сил.

Щось подібне ми можемо спостерігати і в поведінці зростаючих дітей. Тиск життя на малу, ще несвідому дитину дуже великий, тому накопичення негативу скоро сягає свого краю. Що робить дитина? Лізе на високе дерево і стрибає з нього, або починає гуляти по гребеню хати, або бозна-навіщо залазить у глибочезний колодязь. Вкрай необхідна загроза, за якою стоїть воля душі. Інстинктивно усвідомлюючи це, дитина й шукає собі якусь халепу, на що ми, до¬рослі, дивимося з відчаєм. «Що ж воно таке у нас вродилося?» — питаємо ми у самих себе.

У сучасні часи для цього ж прислуговують так звані американські гірки, а також всі існуючі на сьогодні екстремальні види спорту. У всіх них одна мета — позбавлення залежності від пережитого, під тиском якого стають закритими витоки духовних сил у людині, та вірне, неупереджене розуміння плину довколишнього.

У характерників Запорозької Січі для такої ж цілі прислуговувала так звана «громова палиця», яка робилася зі звичайної гілки сухого дерева — верби, тополі або лішини. Козаки брали її до рук, коли наставала непевність та втома від безперервних активних дій у стані смертельної загрози, в якому вони весь час перебували. Довжина палиці була така, щоб людина могла вільно тримати її обома руками перед собою на ширині пліч. Козаки починали ходити з нею там, де було поле їх найактивніших дій. Те ходіння відбувалося або насправді, або просто подумки, коли козак, сидячи десь на високому місці під деревом, «переглядав» події свого життя, намагаючись діяти в них знову. Але тільки шматок сухої гілки тремтів у його руках.

Це відбувалося до тих пір, доки палиця у руках не переставала дрижати від уявних дій, які вдруге переживала людина. Пережите глухнуло, відступало від козака, натомість приходили внутрішні, давно забуті тепло і світло, шо наповнювали все людське єство. Людина знову поверталася до самої себе. Можна було жити далі.

©  Василь Чумаченко

Крик пугача

РУКИ МАЙСТРА 

Руки майстраЯке значення для людини має те характерницьке знання? Яка вправність у житті набувається у слідуванні за тою силою, яку ми звемо духовною? 

Припустимо, вам необхідно зробити доволі просту справу - підкувати коня. Ви можете це здійснити двома шляхами. 

Перший: придбавши підкови десь на ярмарку, беретеся за діло самотужки. При цьому ви підковуєте свого коня звичайними підковами. 

Але можете вчинити і по-іншому. Берете коня і прямуєте до коваля, якого знаєте як неперевершеного майстра в цій справі. Пильно глянувши на вас і на вашого коня, коваль береться за свою роботу. Він починає кувати підкови зі штаби заліза, яку знаходить попорпавшись десь у кутку кузні. Нагріває її у горні і неспішно робить вашому коневі підкови, щось відсторонено наспівуючи до самого себе. 

Зовні виготовлені ним підкови майже нічим не відрізняються від звичайних. Лише фахівець, уважно їх оглянувши, побачить, що підкови місцями товстіші, ніж звичайні, на них нанесено якісь незрозумілі насічки, та й за формою вони дещо інші. Зрештою коваль підковує коня і бажає вам наостанок щасливої дороги. 

У житті вам і вашому коню випадає витримувати великі навантаження, долати перешкоди, терпіти скруту й негоду. Але з усіх тих негараздів кінь з честю виносить вас. І головне - підкови витримують. 

Одного разу волею долі ви знову опиняєтесь у тих краях і завертаєте до знайомої кузні. Сердечно дякуючи ковалеві, оповідаєте йому свої пригоди: скільки подолано верст, і яких верст, а підкови тримаються на кінських копитах, як влиті. Коваль відповість вам на це: «То не тільки з вами таке. Всі зроблені мною підкови тримаються напрочуд довго, бо я їх роблю ще й під вашу вдачу». Коли ж ви спитаєте в нього, як він це робить, він відповість вам: «Мої руки самі роблять ту роботу, воно видно, які саме підкови вашому коневі потрібні». 

Як таку роботу виконують руки майстра? Що йому видно?

Так само, як у випадку оператора біолокаційного ефекту, який діє у відповідному образі-настрої, руки майстра виконують свою роботу за його баченням, знанням того необхідного, що дозволить коневі з вершником пройти ті випробування, що їх чекають у житті. Він бачить необхідні підкови. Це і робить коваля великим майстром, або людиною знання.

Виходить так, шановний читачу: коли майстер бачить, він разом з тим і знає. І тут доречно було б зауважити: коли того знання немає, тоді немає і справжнього бачення, а є астральний тренажер, як на сьогодні кажуть у колах сенситивів. Тобто людина спостерігає образи своїх власних думок або намірів і нічого більше.

Найбільш вдумливий читач додасть: «Це може торкатися не тільки підков, а й одягу або зброї, та й взагалі всього людського життя. Може існувати не тільки великий коваль, але й великий кравець, великий зброяр, взагалі, великий майстер — майстер передбачуваного».

На сьогодні є, наприклад, неперевершені дизайнери, фахівці у пошитті одягу. їм достатньо кинути один погляд на людину, і вони вже знають, що саме треба робити. Існують майстри куховарської справи, які будь з чого можуть приготувати неперевершену за смаком страву.

Найбільш вдумливий та поміркований читач може тут задати питання: «Звичайно, пересічна людина не володіє в житті тим баченням і тому постійно хибить у веденні тої чи іншої справи. У стародавні часи, коли в людині було розвинене внутрішнє бачення й вона могла всяку справу виконувати у відповідності з ним, існували й створені нею речі дивної сили. Внаслідок їх повного злиття з оточуючим простором вони мали здатність черпати з нього енергію. Які підтвердження з цього приводу може дати ретроспективний пошук?»

Воно дійсно так і є, зразки таких речей, на щастя, збереглися і до наших днів, це в першу чергу стародавні ікони, які ми звемо чудотворними, маючи на увазі їх зцілюючу силу. Дуже цікаві з цього приводу стародавні фрески Софії Київської. Вони відтворені стародавніми митцями в ключовій щодо Прави формі, через що вони можуть відстроювати та зцілювати людей по цей час.

Неперевершеним зразком таких витворів є старослов'янські ідоли, які утримували у собі форму того образу-настрою людини, завдяки якому вона одержувала змогу впливати на світ подій у довколишньому, поєднуючись з своєю духовною силою. Наприклад, зображення богині Мокоші давало змогу, при набутті людиною відповідного психофізичного стану, закликати дощову погоду. Кам'яні баби, які ще донедавна стояли по степах України, несли у собі образ-настрій, який поєднував людину з буйноцвіттям степу, надаючи їй зцілюючої сили при перевтомі або хворобі.

Головною ведучою у всіх перелічених зразках речей сили є форма та її вплив на психофізичний стан людини, відповідна відстройка якого і відкривала двері до керування подіями життя з іншого, більш глибинного рівня людської сутності. Тою подією керував не ідол, який був лише інструментом відповідної настройки, а сама людина, повторимо це іще раз.

Але в руслі зауваження нашого читача лежить, мабуть, найбільше відкриття. В стародавні часи людство мало змогу готувати напої або страви великої зцілюючої сили. Компоненти, з яких вони складалися, не були чимось надзвичайним, все те і сьогодні знаходиться під руками. Головним було саме приготування, яке повинно було слідувати за «знанням» відповідної послідовності дій. Що і надавало зіллю бажаної сили.

Ви весь час говорите про оте бачення, - чується нове зауваження нашого найбільш допитливого читача. — Як бачиться та мить, коли зілля входить в силу, як його вдається не проґавити?

Ви коли-небудь бачили вогник лампади, який блимає у кутку під іконою? Чому ми його одразу ж помічаємо? Мабуть, тому, що він живий відносно статичного образу ікони.
Або йдете ви повз довжелезну глуху стіну і раптом у просвіті бачите вузький прохід, який одразу ж зникає, якщо ви будете прямувати далі.

А ще всім знайомий стан блукання в пітьмі, коли необхідне рішення якоїсь проблеми ніяк не знаходиться, але приходить мить — і настає прояснення, все стає одразу зрозумілим без слів.

От коли зібрати все вище згадане в одне — це і буде те, про що люди знання говорять як про бачення. За допомогою такого бачення і готується зілля.

Були, наприклад, такі рецепти. Коли виникала необхідність у підвищенні рівня енергії по весні або після хвороби, у літрову посудину з парним коров'ячим МОЛОКОМ додавали чайну ложку насіння кропу та ложку весняного меду. Все це підігрівали без кипіння до відповідної готовності. Пили натщесерце під час сходу сонця.

Посилення енергії життя досягалось також, коли пили сік білого винограду, який в скляному посуді ставили під промінь вранішнього сонця, шо падав через отвір в даху закритого приміщення. Силу променя часто посилювали, пропускаючи його через збільшувальне скло до виникнення довкола посуду білого туману. Випивали сік натщесерце, ставши під той же промінь сонця.

Відновлення життєвих сил аж до набуття молодого енергійного вигляду досягалося вживанням напою, який готувався на основі білого сухого вина. Бралася одна склянка вина, в яку добавлялася чайна ложка меду, кілька крапель молока та сік одного зубка часнику.

Був подібний варіант напою, але вже на основі соку кропиви. У кілька столових ложок соку кропиви додавали один тертий грецький горіх, половину чайної ложки весняного меду та сік одного зубку часнику.

Здоров'я та жагу любові давав напій, шо готувався з одної склянки старого червоного вина, куди додавали на кінці чайної ложки червоного перцю, половину чайної ложки меду та таку ж кількість соку петрушки. Коли ж у цьому напої замінити сік петрушки такою ж кількістю соку часнику, то напій стає засторогою проти розвинення онкозахворювань.

Споживний суп, що швидко оновлював сили після хвороби, без доведення до кипіння готувався десь протягом шести годин. У звичних для супу пропорціях, або за власним смаком, у джерельну воду додавали квасолю, петрушку, моркву, картоплю, нарізану кружальцями, селянське масло та сіль.

Очистити кров'яні судини дозволяв напій, який готувався на основі склянки червоного вина або гранатового соку. В одну склянку червоного вина добавляли пів чайної ложки молока та кілька крапель горілки.

Зниження кров'яного тиску досягали вживанням на¬пою, що готувався на основі молока. В одну склянку молока добавляли сік одного зубка часнику та чайну ложку меду.
Найбільш просто стимулювання імунної системи досягали, коли у склянку густого старого вина або меду добавляли терте біле яблуко.

Ось такі страви, послідовність приготування яких тре¬ба було бачити, тільки тоді й отримували належну силу. Були і досить незвичні зілля, які тут не приводяться з метою запобігання шкоди, яку вони можуть заподіяти тому, хто не має змоги точного їх відтворення.

Знаючий читач може зауважити, що подібних рецептів відомо дуже багато, але їх ефективність, як загалом і всього нашого життя, залишає бажати кращого через відсутність того бачення, яким володіли у старовину.

Як навчитись такій майстерності, з чого починається шлях у те дивне, як на сьогодні, знання?

Для цього потрібна відповідна культура, де знання беруть свій початок з вірувань і традицій, яких свято дотримується кожен народ. В Україні це обов'язково біла хата, прибрана всередині до чистоти храму, мальви під вікном, вишня та соняшник у городі. Особливе вбрання, яке вдягали тільки на свято. Відповідна мова та пісні. Все те, що формує відповідний архетип особистості або, як слідує з вищенаведеного, несе відповідний образ-настрій.

Навіщо? Певно, щоб повсякчас утримувати духовну силу в пробудженому стані, щоб було їй місце у житті. Щоб вподобати духу і повсякчас мати дотик до нього. Бо саме він і надає людині тої вправності та майстерності, за якими стоїть її щасливе майбуття.

© Василь Чумаченко

Крик пугача

Духоведення 

Маленька дитина

Всі ми дбаємо про своїх дітей, бажаючи їм щасливої долі. Робимо все, щоб це наше прагнення збулося. Та захистити їх від усіх незгод у прямий спосіб ми не в змозі, бо та справа обіймає дуже великий термін часу. Життя нам того не відпустило. 

Та й такий прямий захист можна було б порівняти з охороною якоїсь залізничної колії, яка простягається на значні відстані. Тому та охорона стає зовсім марною справою — не набігаєшся уздовж тієї колії. Розуміючи це, ми, наприклад, створюємо спеціальні підрозділи для охорони залізниці, що охоплюють своїм контролем мало не всю країну. 

Знайшовши таку модель керування суто технологічним процесом найбільш ефективною, вітчизняні соціал-демократи, не довго міркуючи, взяли й розповсюдили її на всю країну. Але чи одержало від того наше суспільство бажаний захист і щастя? 

Всяка служба охорони стоїть на підвалинах військової дисципліни. Вона робить людину заручником самої системи, таким собі безликим гвинтиком, чим зовсім припиняє розвиток її духовної самовизначеності. 

Такого «захисту» своїм дітям та онукам годі бажати. Ми тепер розуміємо, що подібний шлях є шляхом виродження людини та втрати нею своєї особистості. Усвідомивши це, ми звертаємо свій погляд у бік культури, розуміючи всі її переваги у справжньому захисті людського життя та наповненні його тією духовною силою, яка одна може захистити людину в житті. Тоді вже, вирішуємо ми, справді нікого й ні від чого охороняти не буде потреби. Сама духовна сила стане тим захистом.

Яку ж культуру ми маємо на сьогодні?

Для створення служби охорони та її обслуговування цілком достатньо загальної культури. Можна навіть сказати, що усяка подібна служба охорони може виникнути тільки там, де панує лише загальна культура, що завжди стоїть на уламках етнічних культур, на їх одірваних один від одного фрагментах. Що ж насправді стоїть за тими традиціями та віруваннями наших дідів, ми давно забули. Тому вихованням та становленням людського духу займається сама стихія життя. Або хтось вродився з тим таланом, або у когось трапилась на дорозі відповідна людина, яка допомогла відкрити та спрямувати ту духовну силу.

На сьогодні в соціумі західного зразка культура виховання та становлення людського духу майже відсутня. Яке вродиться і шо «Бог пошле» — то і все, врешті-решт, надбання.

Дуже дивно. Адже становлення та виховання духу — то стежинка до щасливої людської долі, до врівноваженого розвитку соціуму, в якого з'являються завдяки цьому необхідний зміст та майбутнє.

Хто ж від початку не одержав того становлення духу, дуже швидко втрачає головні орієнтири в житті. Така людина приречена на нещастя та поневіряння. Відчай та зневіра зайвої в цьому житті людини штовхає її зрештою на такий шлях, котрий аж ніяк не можна назвати праведним. Соціум, перевантажений такими поламаними людськими долями, дуже повільно розвивається, а то й зовсім гине. Мабуть, саме тому величезні матеріальні та людські ресурси поглинають війни та соціальні потрясіння, які безкінечно лихоманять суспільство.

Є ще одна проблема, яка існує тільки в такому суспільстві. Мова йде про так звані ідеї його розвитку, які тісно переплітаються з загальним питанням, що весь час висить над ним: «Що робити далі?»

Дійсно, що робити далі, коли завдання по розбудові тих залізничних рейок виконано, ними покрито всю територію держави? Напевно, повинні прийти очікувані щастя та добробут. Але щось не виходить. Розбудували транспортні лінії, а сільське господарство тим часом впало. Взялися за нього, ще якась біда лихоманить суспільство...

Тоді обирається ідея, яка найбільш віддалена і не на¬ступить так швидко, принаймні у житті одного покоління. Дійсно, ідея світлого майбутнього, підкріплена жорсткою військовою дисципліною, спрацювала. Але через деякий час все те знову зупинилося. Не допомогли ні суцільна електрифікація в минулому, ні суцільна комп'ютеризація тепер.

Не хочуть, не бажають люди трудитися задля такого щасливого майбутнього. Десь поділись всі ідеї нового, форсованого розвитку суспільства. Не знайдуть, як не шукають.

Бо все вже було.

Ви коли-небудь чули, як співає мати колискову, вкладаючи свою дитину на ніч спати? Скільки там тепла, скільки любові. Любові до своєї дитини. Не до колиски, не до стін домівки, не до ревучих ракетних двигунів у далекому космосі — до дитини. До тої людини, що виросте, і від того очікується щастя матері й усього роду людського. Бо нові руки, нове серце прийде розбудовувати життя, здіймаючи його на своїх руках. Таку змістовність являє людське життя за самою своєю природою.
І По стоїть за тією людиною? Чого вона прийшла в цей світ, що принесла з собою? Як допомогти їй відбутись? То і є, мабуть, та ідея, яку так старанно шукають і яка виходить сьогодні чомусь за межі нашого усвідомлення.

В людському житті є дві чітко окреслені позиції.

Людина або керується своєю силою, своїм розумом та баченням планів можливого, а відтак рано чи пізно розбудовує культуру, через яку одержує таки знання істин, що панують у світі. Або все те у людині плюндрується, знищується, і вона тільки й може бути здібною на те, щоб керуватись вказівками та ідеями нового вождя або партії, або ще когось, хто веде і спрямовує.

Не можна нікуди спрямувати людину ззовні. То плід, що зростає тільки всередині неї і якому для цього потрібно лише створювати умови. Ідеї розвитку вже закладені, вони існують в житті ще до того, як до них додумалася новітня наука.

Справді, дивно було б спостерігати десь у садочку таку картину — стоїть садівник коло яблуньки і каже, смикаючи за віти: «Давай рости швидше, і шоб яблука були такі, як треба». Кожен справжній садівник знає, що тільки зі створенням відповідних умов можливо досягти бажаної якості плодів.

Тоді й виховання людського духу в житті треба поста¬вити на чільне місце. І так само, як від дорослої пишної крони дерева, від нього варто чекати сподіваних плодів: новітніх технологій, могутньої економіки, справді культурно захищеної держави, де існують щастя та добробут. Як тільки людина народжується на світ, з нею разом народжується й та ідея, усвідомлюємо ми це чи ні.

 © Василь Чумаченко

Крик пугача

Правило третього суглоба 

Українська природа. Яри

Розуміння вірних рішень у житті ми можемо знайти в одному з характерницьких правил, яке має назву «правило третього суглоба». Назва, як і все у характерництві, оригінальна і торкається самої природної суті явища. Зовні це правило нам доволі знайоме, бо за першими двома його поворотами, як говорили характерники, стоять наші звичайні свідомі дії в житті.

Наприклад, виникла у вас необхідність у придбанні якоїсь речі, без якої вже не можна обійтись. Звісно, ви йдете задля цього до крамниці чи на базар, взявши з собою відповідні кошти. То і є перший крок, перший поворот у справі.

Керуючись порадами продавців або, скажімо, обізнаного в цьому питанні приятеля, якого завбачливо взяли з собою, ви купуєте те, що стало вкрай необхідним. Це є другий поворот у справі.

«Кожен у житті діє у такий спосіб, — скаже нам найбільш прискіпливий читач, — нічого нового в цьому немає».

Але, переходячи від однієї торгової точки до іншої, ви щось примітили, щось запало вам в око. «То все пусте, — вирішуєте ви, — ніякої необхідності у придбанні тої речі немає». Але щось зупиняє вас, примушує вернутись — і ви таки купуєте річ, на якій зупинився ваш погляд. То і є третій суглоб, третій поворот у справі, як стверджують характерники.

Необхідність того, що ви придбали у такий спосіб, з'ясується тільки через певний проміжок часу — трапляється якийсь випадок, і саме те придбане якраз стає у нагоді. Найбільш вдумливий читач скаже, що подібне може відбуватися не лише з речами, а й з вчинками людини, які вона інколи робить, не знаючи достеменно навіщо. Але минає час, і той ваш несподіваний вчинок стає напрочуд доречним.

Часто такі випадки трапляються з нами одночасно з поворотом нашої долі, коли завдяки їм ми з честю виходимо з випробування, яке приготувало нам життя. І ця випадковість, мимо якої ми могли пройти, навіть її не помітивши, і є тим вірним рішенням, головним правилом, за яким треба жити, як запевняють характерники.

Є над чим замислитись. Дотримання такого правила не потребує від людини якихось зусиль. Скоріше навпаки — для цього нічого не треба робити, необхідне приходить саме, треба тільки не пройти повз нього, як у випадку з незапланованою купівлею речі, в якій, як здавалося, не було потреби.

«Як же тоді треба жити, щоб кожної миті мати можливість дотику до того незбагненного? Коли і де має статися той третій поворот? — цілком справедливо може запитати читач. - Все це потребує якогось нового способу життя, коли наші власні бажання та наміри мають відійти на задній план».

Так воно і є. За характерницьким уявленням, з вірної відстороненості людини починається шлях до нової свідомості, саме з цього постає мистецтво людини знання. На Сході говорять про недіяння як головний принцип, який повинна сповідувати людина у житті. Але ми вже говорили, що не діяти — для пересічної людини означає вмерти, припинити процес самого життя.

З цього приводу у дзен-буддизмі існує твердження, що лише смерть пересічної людини (точніше, її самосвідомості) відкриває той обрій життя, де воно проходить вже за іншими принципами. Один з таких дзен-буддійських афоризмів прямо проголошує: «Будь мертвий, будь абсолютно мертвий і роби, що хочеш, все буде вірно». Цим висловом стверджується, що у недіянні, коли людина перестає діяти за старими усвідомленнями, на зміну свідомості пересічної людини на сцену життя виходить хтось, хто більш спроможніший від неї у його впорядкуванні. Саме він «зачепив» наш погляд за ту річ, яка потім нам так знадобилася.

© Василь Чумаченко

Крик пугача

Коли квітне папороть 

Українська природа. Світанок над річкою

Колись я запитав у діда про квітку папороті, що цвіте у ніч на Івана Купала: «Що стоїть за цим усім? Правда, що тому, хто її знайде, усміхається щастя у житті?» 

Дід, хитро примруживши очі, відповів: «Ти це взнаєш, коли знайдеш відповідь на те, як віє вітер, іде дощ або, наприклад, як сходить сонце». Повернувся і пішов собі геть. 

На перший погляд, відповіді на такі запитання немає. 

«Вся існуюча на сьогодні наука переймається подібними питаннями, — зауважить вчений читач. — Весь існуючий на сьогодні науковий світогляд сформований у пошуках відповіді на них. Саме ці питання стимулюють розвиток науки, де відповіді знаходяться у вигляді законів, що діють у довколишньому світі. І все ж остаточної відповіді на них немає, — підсумує він після довгих роздумів, — за цим усім стоїть нескінченність». 

У характерників було одне правило, якого вони радили притримуватись у житті: «Якщо ти хочеш щось мати від свого життя, в ньому треба бути».

Що стоїть за цією вельми дивною вимогою характерників: «в житті треба бути»?

Звернемось знову до існуючого на сьогодні наукового світогляду. Сучасний спосіб сприйняття довколишнього при-зводить до формування в людині відповідного його розуміння у вигляді образів-понять, які складають наукову картину світу. Тому спирається та картина світу на узагальнення, які самі по собі являють ідею тої або іншої події чи предметного світу. Користуючись тими ідеями, ми говоримо: у небі летить птах, за вікном у садку ростуть дерева, по степу на коні скаче вершник.

Ні птаха, ні дерева, а ні того коня разом з вершником насправді не існує. В природі існує конкретний птах: сокіл, голуб чи ластівка. В садку зростають вишня, яблуня чи груша. Кінь, на якому скаче вершник, буланий, такої то породи і т.ін.

Виходить, що ми, маючи на увазі в своїх судженнях птаха, дерево чи коня, живемо в світі ідей, в світі ілюзій, які самі й створюємо.

На перший погляд, від цього ніякої шкоди немає. Споконвічно людство користується такими термінами, які означають вид рослин чи тварин, що існують поруч із нами.

Але все не так просто. Якщо ви запитаєте у чоловіка або жінки, що вміють плавати, як вони це роблять, то якоїсь виразної відповіді ви не почуєте. Лише найбільш поміркований із них може відповісти: «Як поводитись у воді, знає моє тіло. Можна сказати, що то є його знання. Мабуть, завдяки цьому я і можу вільно плавати».

Тобто, щоб ми не уявляли з точки зору зовнішнього судження, які б формули молекулярного складу не писали, які б образи чи поняття не складали, що таке вода і плавання в ній, ми не будемо знати. І це наше незнання позбавляє нас можливості плавати, не тонучи в ній. Запам'ятаймо це.

Озирнувшись довкола, найбільш допитливий читач може зауважити: «Виходить так, що, складаючи образи чи поняття довколишнього, ми так само пізнаємо його лише ззовні. І таке знання, як і у випадку з водою, не може надати нам вправності плавання-життя в ньому. Виходить, через ту ілюзорність кожного знання, ми весь час «тонемо» в житті і нічого не знаємо про це».

Мабуть, тому одного разу, озирнувшись на своє життя, ми з подивом відмічаємо - все в ньому відбулося всупереч нашим планам та сподіванням. «Людина, вочевидь, відокремлена від життя, яке плине саме по собі, — приголомшено констатуємо ми, — бо всі головні події у нашому житті відбулися незалежно від нашого волевиявлення, часто як грім серед ясного неба».

Ми не керуємо, ми не ведемо своє життя насправді. Кожен, хто озирнеться на пройдений ним життєвий шлях, дійде такого ж висновку.

Тоді, покинувши свої упередження і уважно пригледівшись до того, що є витоком наших ідей, ми з подивом відмітимо: природа, маючи ту саму проблему ведення життя, входить у конкретне. До найменших деталей проробляється в ній особлива визначеність того чи іншого виду рослин чи тварин. Навіть серед одного виду ми бачимо велике розмаїття форм та їх відтінків.

Навіщо така детальна доробка, чого бажає досягти природа у такий спосіб?

Простором життя, в якому розвиваються всі існуючі на сьогодні види живого, є Земля, поверхня якої, у поєднанні з оточуючим простором, одержує свою особливу визначеність. Від того кожен клаптик її поверхні має свій патерн, свою егрегорність, скажуть фахівці з гештальт-теорії. У кожному патерні існують свої умови, за якими розвивається той чи інший вид флори чи фауни. Тоді існуюча детальна доробка кожного виду — то намагання отримати ту природну форму, яка б відповідала патерну, була б ключем до нього, як до джерела відповідної природної сили.

Як показує ретроспективне дослідження, у багатьох стародавніх народів числова шкала ділилася на особливі магічні групи чисел, що відповідали різним рівням просторового розподілу, який вони вбачали в довколишньому. У відповідності з таким розумінням довколишнього вони й вибудовували свої величні храми та піраміди, що сходами здіймалися у мовчазне небо. Кожна сходинка тих пірамід уособлювала відповідне магічне число, за яким стояла та чи інша розвинена форма живого на землі.

Навіщо було потрібне таке детальне копіювання? Чого люди прагнули досягти в своїх будовах?

Мабуть, того ж, чого прагне досягти і сама природа у детальній проробці кожного виду — поєднання з тим патерном умов, де відбувається цикл його життя. Тож мета всього цього дійства - цілісність, єдність з Брахманом - відтворюючою силою Всесвіту, згідно індійської філософії.

Раніше ми дійшли висновку, що світ може розвиватися лише як одне-єдине ціле. Тільки тоді все, що відбувається в ньому, одержує свій зміст і своє право на існування. Кожен вид, входячи у конкретне, стає ВІДПОВІДНИМ тій цілісності, набуваючи своєрідної вибіркової форми, яка і є ключем до джерела природних сил (енергії патерна). У стародавні часи людина теж виробляла образи та поняття того, що існувало у довколишньому світі. Але їх поняття, на відміну від сучасних, несли ще й ключову форму, їх наскальні малюнки мали магічність, бо їх митці, на відміну від сучасної людини, володіли духовним зором. Ця здатність була втрачена людством у пізніші часи. Разом з нею був втрачений, як стає зрозуміло, цілий світ. Через що подальші знання ставали все більш штучними, відірваними від реального життя моделями. Що й згорнуло кінець кінцем світсприйняття людини в одну площину.

«Нехай все це так у тваринному світі, а як же з людиною, яка, вочевидь, скрізь на землі належить до одного виду?» - чуємо запитання обізнаного читача.

Вище ми говорили, що еволюція людини на сьогодні переважно йде у духовній сфері. Проводячи своє життя у відповідних умовах, наприклад, інській зоні кристалічного щита України, людина відтворює довкола себе відповідну ключову систему, центром якої сама і стає. В ту систему входять особливо виконані речі побуту, мова, пісні та танці, одяг, традиції та вірування - все, що складається протягом життя десятків поколінь, які жили на цій землі. Саме це і дозволяло формувати той особливий психофізичний стан, який ставав відповідною ключовою формою.

Завдяки такому поєднанню кожен індивід етносу, що складався, одержував егрегорний статус. Енергія патерну надавала людині сили, рівень якої сягав тої межі, коли вона вже могла виразно чути голос, що завжди йде з глибини її сутності. Від цього найперше залежала якість життя, щасливий добробут у ньому. Тому «бути в житті», за характерницькою вимогою, означає мати егрегорну відповідність, яка приводить до поширеного сприйняття світу, де стає можливою відповідь на те дідове запитання. Цілий світ стояв, як виявилося, за тою, поставленою дідом проблемою. Саме з цього приводу Ісус із Назарета проголошував своє сакральне: «Я єсмь», з чого витікали його надзвичайна сила та вправність.

З минулих ретроспективних досліджень до нас дійшла раніш мало зрозуміла засторога: «Зустрічай схід та проводжай захід сонця, бо інакше життя губить свій сенс». Тепер вже знаємо чому. Людська культура і дотик до істини, який вона несе в собі, це не те, що заважає жити на сьогодні. Це те, що забезпечує майбутнє в ньому. Без неї всі успіхи в житті лише тимчасові явища.

Втрата природного егрегора призводить до створення штучних егрегорів, що обслуговують вже наші упередження. Які ні до чого справжнього в житті, як ми вже знаємо з пройдешнього, не ведуть.

«Вибачте, як вже все-таки квітне квітка папороті, як іде дощ? Ви, здається, мали намір відповісти на це», - чуємо від нашого найбільш прискіпливого читача.

Дійсно, як дізнатись про це?

Напевне, тільки злиття з дощем та й з кожним природним дійством, що проходить поруч, породжує напрочуд дивне знання, яке, наприклад, розкриває розуміння тої таємниці, що стоїть за цвітом папороті в ніч на Івана Купала, яка приносить щастя та добробут у житті тому, хто її зміг знайти.

Знайти ту квітку, як це стає зрозумілим, можливо тільки тоді, коли людина починає бачити і одержує через це бачення пряме знання про довколишній світ. Образно-понятійне сприйняття в такому випадку вже не може бути господарем ситуації. Це й виводить людину зі стану звуженого сприйняття світу.

Коли осягається бачення, всі образи-настрої, притаманні людині за її природою, стають відкритими для неї. Саме через них вона і має. змогу входити в світ, зливаючись з тим чи іншим дійством у ньому. Так приходить знання, яке, як і у випадку з водою, робить людину майстром того життя, що вирує довкола.

© Василь Чумаченко

Крик пугача

Стара земля 

Одного разу дід взяв мене на покіс пізнього літа, коли налите колосся пшениці вже хилилося до землі і ранком небо у височині вже синіло пронизливо-чистою блакиттю. 

Є ще одне, — промовив дід, значуще глянувши у мій бік, — що ти повинен знати. Тінями людина може мандрувати. Може навіть жити в них. Ось дивись, - він пішов до ліска, що починався край поля одразу за грушею, ступив у його тінь і зник. 

Дід раптово пропав з очей серед ясного дня, і я побіг до того ліска його шукати. Страх і паніка закрадалися поволі у мою душу. 

Щось ти дуже розхвилювався, хлопче, — промовив він у мене за спиною. 

Я швидко обернувся. Дід спокійно палив свою самокрутку, сидячи під грушею. 

Нічого страшного у цьому немає. Ось сідай поруч. Он земля лежить перед тобою, — він повів рукою довкола. 

Ти її знаєш, бо не одного разу бував тут, все це тобі знайоме. Але ця земля теж має свою тінь. Уяви те, що лежить під її покровом. 

A scenic Night in BinbrookТе видіння виникло десь на два лікті у глиб землі від її поверхні. Переді мною лежала темна у сутінках земля, на ній все було трохи не так, як на денній її проекції. Старовинним, давнім духом війнуло від неї. Вона постала перед очима як земля, про яку ще збереглася пам'ять, але пам'ять та була дуже давньою. 

Дід схвально хитнув головою.

Так, вона дуже давня, в ній навіть живуть тварини, які давно вимерли у нас. Дивись, які могутні енергії вона зберігає у собі.

Так і було насправді. Та земля начебто несла у собі якусь загрозу, була наповнена темною пружною енергією і водночас вона зачаровувала тим відгуком рідного дому, що породжувала у душі.

Це земля, де живе дух людини, його тут можна навіть зустріти. Що і робили запорозькі характерники, укладаючи зі своїм духом своєрідний договір. Але не для цього я тобі її показав, — говорив далі дід, вивівши мене з того стану дотиком руки. — Он бачиш кущ шипшини, що вже вдруге квітне край лісочка? Бачиш метелика, що кружляє над ним? Придивись уважніше до його повітряного танцю над квітками куща.

Коли вдалось зосередити погляд на тому безперервному майорінні крилець одного з метеликів, що там і тут метилялися над кущем, довколишній світ розтанув у темному проваллі, що поволі розвернулося переді мною.

Я стояв перед віковічним лісом. Такі великі були порослі зеленим мохом стовбури тих дерев, які височіли поряд зі мною. Дух забило запахом прілого листя та вологістю повітря, які зазвичай панують у гущавині старого лісу.

Колись у цьому лісі ти знайдеш все, що шукатимеш, - промовив здалеку голос діда, який легким дотиком повернув мене назад.

Давай до праці, он сонце як високо, роса вже зійшла. У нас на сьогодні з тобою ще багато роботи.

Будь-яка дідова робота являла собою своєрідне дійство, доведене до стану розкриття якогось джерела сили в людині. Вона була явищем якогось культу, настільки була постійним, всепоглинаючим його заняттям.

Правда живе на старій землі, — говорив дід. — Коли ти досягаєш майстерності в роботі, хоча б у рубанні яблуневого коріння, тоді, до чого б не торкалися твої руки, яку б роботу ти вже не виконував, ти отримаєш дотик до тієї правди. Завдяки такій праці сама людина одержує відстройку щодо тієї правди й стає її носієм у світі.

Таке дідове тлумачення правди було явищем вельми незвичним. Коли хто-небудь говорив про ту правду, яку вбачав тільки у накопиченому досвіді, він лише посміхався.

Все тече, все змінюється у світі. Твоя правда була вчора, сьогодні справи ідуть вже не так, — відповідав він дошкульному співрозмовникові.

Ваша правда, як он купа сухого хмизу, а справжня — вона скрізь довкола. Он шумлять під вітром дерева, співають птахи, вітер гуляє ланом. Все це несе правду, утримує її у собі. В правді треба вчитись жити, запитайте у вітру про неї або у тополі, що шумить листям край дороги.

Сьогодні, озираючись назад, розумієш, що в Україні той дотик до правди, що йшов через працю, був єдиним, що дозволило народу вистояти, не втратити своєї культури та самобутності, не розсіятись межи іншими народами за століття жорстокого протистояння у захисті своєї землі.

Сама щоденна хліборобська праця, до якої привчали ще з дитинства, ставала шляхом набуття істини. А працю в Україні ніхто не забороняв, скоріше навпаки. Це викувало дивну духовну стійкість та незламну мужність українців. Цілий народ, як це стає зрозумілим на сьогодні, став сталкером попри всі скрути та навали, полишаючи супротивника одного на порожній сцені. Де він, на сміх людям, і кружляв пружним вітром, не знаходячи супротивника.

Гнучке і м'яке виживає там, де тверде і непорушне вже давно зникло. Цю істину даосизму в Україні засвоєно як ніде. Життя за правдою, спрямованість до неї стали наріжним каменем української культури, езотеричні підвалини якої, від волховських часів Русі-України до характерництва у козацькі часи, являють собою невід'ємну частину світової культури становлення людського духу.

Ось така була наука. Ніякої системи у тому навчанні я не пригадую, воно відбувалося тоді, коли потрапляв під руку і для того був вільний час. Мабуть, через те, що світом гуркотів технічний прогрес: літали літаки, вистукували по рейках потяги, сяяло світло електрифікації. Все йшло до великої перемоги над силами природи, тож хіба можна було звертати увагу на те старе, вже віджите, що утримувало у собі культуру людського способу життя на цім світі?

Для повноти картини слід додати про витоки цього дивного, як на сьогодні, знання. Пам'ять десь на самому своєму краї зберігає спомин про вельми незвичну людину, яку дід називав волхвом.

У пам'яті залишився невисокий, кремезної статури чоловік у темному запиленому одязі, з шапкою скуйовдженого чорного волосся на голові. Мав заросле волоссям обличчя, на якому, як два темних дзеркала, виблискували великі чорні, без зіниць, очі. Всі жінки на селі ховали дітей від того чоловіка. Мій дід розмовляв з ним біля хвіртки, міцно тримаючи мене, ще зовсім малого, за руку. Теплий погляд тих чорних очей — це те, що запам'яталося потім на все життя.

Дід оповідав потім, що такі люди є носіями знання, посвячуючи у нього кожного, у кому вбачали відповідну зрілість. Тобто, як вже тепер стає зрозумілим, у ті часи існувала своєрідна інституція, яка весь час підтримувала в народі можливість дотику до першоджерела пануючих у світі істин. Через що розвиток людства спрямовувався у напрямку, який гарантував здоровий розвиток та високий рівень духовної культури суспільства.

Однак по цей час у мене залишається підозра, що той чоловік не звідси, що він приходив зі старої землі, жителем якої був насправді. Бо дід говорив: «Колись ти їх ще зустрінеш десь на забутій степовій дорозі».

© Василь Чумаченко

Крик пугача

Контакти

З питань організації навчань:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
  • Святослав : (+38) 095-577-7084 
  • Вітер : (+38) 050-382-0842

З питань щодо роботи сайту та форуму:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Інформація



ДОПОМОГТИ ПРОЕКТУ
На сайті 1011 гостей та користувачі відсутні