Про козака Мамая 

Цікава і важлива минувшина української історії стоїть за образом козака Мамая, табір якого під одиноким дубом у степу донедавна малювали по селах мало не на всьому, що для цього годилося. Малювали на дверях, на печі, скрині, на великих тарелях, повішених на стіні і на окремих картинах. Звідки і за що така шана одному козакові, який носить малозрозуміле ім’я Мамай? Чи то може сила та потужність Мамаєвої орди зведена в одну людину? Бо в Україні всяке спустошення від проходу великої кількості людей або стихійного лиха, великої бурі ще й досі порівнюють з Мамаєвим походом, кажуть: «Як Мамай пройшов».

Козак Мамай

Сидить козак,

в кобзу грає — що задума,

все те має

(народна пісня)


Щоб зрозуміти це явище, явище історії нашої країни, треба до кінця зрозуміти значення Запорозької Січі та її вольностей для населення України. Життя у ті часи в Україні було у прифронтовій, прикордонній смузі. Населення якої в дикому степу під майже щорічними нападами могло існувати тільки під якимось захистом. Тим захистом для селян, гніздюків, як їх називали в ті часи, булла Січ. З нею торгували, наймали козаків для супроводу чумацьких торгівельних валок, на охорону пасовиськ худоби. До Січі йшли зі скаргами, просили порятунку від злодіїв на перевозах, та найперше – порятунку від нападів татар.

В ті часи Січ була мірилом правди, суддею і виконавцем суду. Великі території підлягали тим Січовим законам і керувались ними у своєму житті. З ліквідацією Січі були порушені за століття складені взаємостосунки, за якими тільки і могло існувати населення прикордонної території. Тепер за захистом йти було нікуди. Нова влада стояла гарнізонами в захищених містах і зовсім не розбиралася у всіх тих тонкощах життя вільних козацьких земель. Солдати більше займалися бешкетуванням та розбоєм, аніж наведенням ладу на козацьких землях. В Україну прийшло безвладдя.

Будь-які угрупування козаків, що могли дати тому лад, були заборонені і переслідувались. Саме в цей час на арену виходить козак Мамай із числа характерників, які завжди полюбляли життя по зимівниках та хуторах, схованих від чужих очей по яругах та лісах. Січ не зникла. Один, характерницького кореня, козак, одягнутий у багаті, за звичаєм, шати, ставав табором у степу, біля перевозу, або битого шляху і уособлював собою Січ. Звідси, з його степового табору добре було видно хто йде і хто їде. І його теж було легко знайти простому люду, який йшов до нього зі своїми скаргами та за допомогою від всякого злодійства, як, за звичаєм, завжди ходили до козаків. Козак, на народне прізвисько Мамай, що невідомо де мешкав і якого ніхто не знав як насправді звати, робив розслідування, творив суд над злодіями, тримав на відстані від селянських осель розбійників. Він був «найманою армією» для всіх навколишніх сіл. До нього йшли навіть у випадку хвороби або незрозумілого падіння худоби. Характерники знали всілякі зілля, для них легко прочитувалася історія всілякого злодійства. Через могутність та невразливість в бою, такий козак сам-один легко, коли було треба, розсіював ватагу розбійників, завертав на втечу каральні загони нової влади. Завдяки діяльності такої малої Січі солдати часто навіть носа боялися висунути за гарнізонні мури, а коли це і відбувалося то йшли купно і трималися з місцевим населенням ввічливо і порядно, як годиться. Дістати такого козака Мамая було майже неможливо. Сидячи у чистім полі під дубом він здалеку бачив хто наближається до нього і міг миттю скочивши на коня, розчинитись у степу. За тим конем, якого мав Мамай, годі було угнатись гарнізонній кінноті. Козак легко відривався від тієї погоні, щоб знову з’явитися у іншому місці або знову ж таки на тому самому.

Мамай був ошатно зодягнутий, мав дорогу, багато оздоблену шаблю, чоботи з тонкої шкіри з закрученими до гори носами. Часто сидів на вишиваній шовковій, з китицями по кутах, подушці. Мотив того вертепу, а це був саме він, був зрозумілим – хто піде за порадою і захистом до голодранця, який сам ледве зводить кінці з кінцями. В той самий час своїм одягом, невимушеною та спокійною поставою, перебираючи струни бандури та тримаючи довгу, з запашним зіллям люльку в зубах, він уособлював собою спокійну силу та впевненість у нездоланності устоїв українства, до тонкощів культури яких новій владі зовсім не було ніякого діла. Вільності та козацькі порядки у більшості своїй були не знайомі солдатам, вихованим переважно в умовах східної тиранії. Велика Тартарія від Івана Грозного тільки-но зникла і народилася імперія, яка змінила свою назву на більш європейську, руську. Хоча могла оголосити себе ким завгодно, в залежності від побаченої вигоди. Як відомо, будь яка імперія національності не має, то завжди «великий Рим», за яким би фасадом ця істина не ховалася. Oсновою це явище спирається, як це не дивно, на суто племінний інстинкт: своя правда і своя земля від краю і до краю. Згадаймо того самого Чингіз Хана. До русів, які ніколи не воювали чужих територій, воно вочевидь ніякого відношення не має. Тому впорядковували край як і завжди самі козаки-гніздюки, маючи у себе за спиною малу Січ в особах козаків-характерників, які, в разі потреби, могли зібратися в один потужний загін, щоб навести належний порядок і потім розсипатися по степу, мешкаючи у добре схованих лісових хуторах. В ті часи населення, що жило під постійною загрозою нападу, мало безліч схованок і жител, майстерно замаскованих на місцевості, прорізаній ріками, яругами та зарослій густими лісами. Все доросле населення майстерно володіло будь-якою зброєю, яку постійно поставляли в Україну самі нападники. Та наука тепер стала у нагоді. Нова влада зовсім не була до того готовою, тому часто залишала все як є, пишучи, однак, переможні реляції до Петербурга та пропиваючи надіслані кошти по шинках, якими густо вкрилися прилеглі до гарнізонів території.

Знищення Січі виявилося напівсправою, викорінення козацьких вільностей потребувало значно більших коштів та зусиль. В тому числі і постійного поповнення в живій силі, яка щоденно танула і зникала незнамо де. Частина солдат просто втікала від рекрутчини та того лиходійства, яким приходилось займатися, подаючись на Кубань або Дон, з’являючись там вже у вигляді козаків, маючи від них перепустку.

Козака Мамая малювали в хаті на видному місті, як своєрідний оберіг та попередження всякому злодійству. Є сила, яка неодмінно дістане та покарає злодія, хто б він не був і де б він не був. Можна сказати, що через таке своєрідне гайдамацтво козаків-характерників, що густо завелися по всій Україні під виглядом козака Мамая, Січ пішла в народ, який одержав через те оборону від всілякого розбишацтва, майже на півстоліття затримавши остаточне введення кріпацтва в Україні, бо нові господарі козацьких земель більше воліли жити в Петербурзі та Москві, зовсім мало з’являючись в своїх нових володіннях.

Якщо розглянути історію всякого етносу, що боровся за свою незалежність, то подібні козаку Мамаю фігури чітко проглядають в історії цих країн. Це мамлюки – народні захисники європейського слов’янства, в Карпатах –це опришки під проводом Олекси Довбуша і т. і. Скрізь, де чужинці завойовували землі, там незмінно виникав рух опору проти чужої влади, якій зовсім ніякої справи не було до тонкощів, виробленої тим чи іншим народом, культури. Потрібно було тільки одне: брати як можна більший зиск, якомога менше вкладаючи в це сил та коштів.

Спустошення краю та зменшення доходу – ось до чого вела показна «демократія» всілякої нової влади – коли один народ ставав над іншим, заводячи свої, зовсім чужі для цієї землі правила та порядки. Цариця Катерина схаменулася тільки тоді, коли спустошення торкнулися значної території України, звідти йшов, переводився народ заможній і працьовитий. А розводились гультяї та всілякі посіпаки, які тільки й дивилися: де що погано лежить. Країна йшла в занепад, тому і знадобились німецькі колоністи, щоб забезпечити країну, яка вже не була в змозі прогодувати навіть сама себе. Бо Січ була не тільки військовим форпостом, то був центр культури цілого народу, народу цілком належного до європейської культури, аж ніяк не сприймаючий східної варварської тиранії, якої тут не було ніколи. Прорубуючи вікно в Європу, царю Петру треба було спочатку вивчити те, що було під боком, менше б лиходійства було б на Русі. Бо поряд існувала виважена у своїх діях культурна країна, точно так, як таке виваження вдалося англосаксам. Сполучене королівство таки утримало переважно англомовне населення Сполучених Штатів у своєму культурному руслі. Застерігши тим самим від саморуйнації та підштовхнувши нову народжену націю до прогресивного напрямку розвитку. Бо з давніх-давен відомо – чим вище культура населення країни, тим вона багатіша, і чим зубожіліша культура, тим бідніша країна, незважаючи на всілякі природні багатства. За прикладом далеко ходити не треба.

Характерництво прослідковується в історії України в усі часи, від князя Святослава та його дружини до характерників війська запорізького. У Гоголя, в його повісті «Вечори на хуторі близь Диканьки», ковалю у скрутну хвилину радять звернутися до місцевого знаюки Пацюка, якого лісові братчики, за якусь провину вигнали з лісу (малої Січі). В гротескній і одіозній фігурі Пацюка, проглядає характерник. Він одразу взнає де знаходиться чорт, кинувши лише один погляд на коваля, що з мішком за плечима застиг на порозі. В той же самий час розважаючи себе варениками, примушуючи їх залітати просто йому до рота, добре обмокнувшись перед тим у мисці зі сметаною. Навіть через заборони і загрози, які були в ті часи, Гоголь таки доторкується до цієї втаємниченої теми в історії України.

Якщо оглянути всю непросту історію українських земель загалом, то опір малої Січі буде помітним скрізь, від гайдамаччини у царські часи до опору в громадянській війні, який вели отамани зеленого степу. Та й зрештою-решт до письменництва, велетенською фігурою серед яких є Тарас Шевченко. Тому і можливим стає говорити про існування в Україні Вічної Січі, як відповіді іньскої зони Заахору на стороннє втручання у взаємини, що встановлюються тут між людиною та ареалом її життя. Маємо тут божий промисел, як і скрізь на землі, де існує культура Духу.

Фігура козака Мамая має особливу значущість у світі езотеричної культури України. За тим епіграфом, що був вибраний вище до нашої оповіді про козака Мамая, стоїть одна таємниця. Справа тут полягає ось у чому. Людина, що являє собою цілісність у поєднанні зі своїм великим Я, йде шляхом істини, від чого одержує свою силу та надзвичайну майстерність у будь якій справі. За що б не взялися її руки, все те виходить в неї напрочуд добре. Такій людині зовсім не потрібно про щось клопотатись, в неї є все, що їй потрібно, життя у всьому йде їй назустріч, тому й «сидить козак в кобзу грає, що задума, все те має». Звичне нам протистояння людини і життя тут відсутнє. Мабуть тому, що шляхи самого життя такій людині стають зрозумілими і постає вона над ними. Саме через це і сидить святково вбраний козак під дубом, на якому все ще розвішані шабля і рушниця, та кінь стоїть поруч, а сам він з люлькою та кобзою вже відпочиває у тіні того дубу. Справу зроблено, поєднання з цілісністю відбулося, його вже мало переймає клопіт життя. Мабуть тому він може допомагати іншим. Козак Мамай сидить на варті, великій варті, на якій стоять всі ієрархи світу. Він ще тут, він ще з нами, але його душа вже там, на тому боці. Колись стародавній китайський філософ Чжуан Цзи зауважив: «Той в кому природне і людське не перемагає одне одного і зветься справжньою людиною», – запам’ятаймо це.

Виникає запитання, звідки все це пішло у нас в Україні?

Наші стародавні пращури, які ще називали себе уктріанами-брахманами, залишили після себе своєрідні заповіти, ось вони:

– слухай серце і живи так, як воно велить.

Пізніше, у козаків характерників це правило стало лунати трохи інакше: в своєму житті ти можеш робити все що завгодно, але мусиш все те зробити вірно. Тобто не виходячи за рамки можливого, розуміння якого може бути досягнуто на терезах серця.

Наступне правило торкається спрямування людського життя:

– в житті треба йти туди, куди веде дорога долі.

Це правило чудово перегукується з афоризмом, записаним Григорієм Сковородою: «якщо хочеш мати щастя у житті, спробуй довіритися долі».

Наступний заповіт лунав так:

– живи так, щоб не заважати іншим.

Іншими словами, не руйнуй шляхи сходження до істини іншим. У характерників-крірів з цього приводу існує відповідне правило: «Роби завжди так, щоб тебе поважали інші».

Останній афоризм пророкує:

– сила та істина в тобі, а не зовні.

Це правило застерігає людину від спокуси, пошуку сили ззовні, що веде до упередженості та протидії у стосунках з зовнішнім. Технологічні наші досягнення є наочним тому прикладом, саме повна зосередженість людської уваги на технічному прогресі (на зовнішній стороні), призвела до однобокого розвитку її особистості. Плоди того відсторонення ми і пожинаємо сьогодні.

Стародавнє знання виглядає в наш час як якась дивина, темне поганське явище на тлі сучасної природно-наукової картини світу, яка не зважаючи на всі свої досягання, так і не змогла щось сказати про світ самої людини, не говорячи про культуру головної її складової – внутрішньої її сутності. Але так було не завжди.

Це було зовсім нещодавно, якихось 2–3 сторіччя тому. Людська пам’ять – коротка пам’ять, декілька поколінь минає і – все забутo, все відійшло до історії. Природне вміння розумом осягати невидиме, те, до чого доторкується на сьогодні лише людська душа, колись стояло в центрі культури. Було головним напрямком в якому, працювала суспільна думка, розвивалася культура, яка розробляла задля цього дивні, незрозумілі на сьогодні технології досягнення того знання.

Що знало людство у стародавні часи? Яким усвідомленням вони володіли, що було настільки звичним і природнім, що про нього не вважалося за потрібне говорити у тих писемних витоках, які збереглися?

Залишилися окремі релігійні, культові артефакти, які нам вже нічого не говорять про існуючий на той час рівень усвідомлення світу.

Той контакт з світом невимовного, який мала людина в ті часи, не міг бути чітко сформульованим, по-перше, через те, що людина в тому усвідомленні просто жила, не знаючи чогось іншого, через те навіть не задумувалась над тою своєю здатністю. То була звична справа, не запитуємо ж ми себе весь час, як ми бачимо чи чуємо. Це звичайна справа, частиною якої є ми самі.

По-друге, образно-понятійний апарат мислення в ті часи ще не був достатньо розвинутим, щоб мати змогу відірватись від проміжного інструментарію, тих антропоморфних образів-ідолів, які відкривали шлях до поширеного усвідомлення світу, і які закрили все те у пізніші часи, коли культуру людського духу було втрачено і почалося лише сліпе поклоніння божеству, образ якого ввібрав в себе все те, що згубила людина в собі.

Ви спитаєте, навіщо їм все те було потрібно, чого вони прагнули в тих своїх незрозумілих ритуалах?

Там, на тому боці, за межею антропного буття, лежала і зараз лежить правда-істина, знання якої робило життя людини захищеним від всіляких негараздів, в першу чергу від тих, що були зумовлені її особистими упередженостями. На сьогодні про ту стародавню науку говорять лише як про шаманізм. Але якби той шаманізм не був загубленим у пізніші часи, то не було б, наприклад, загибелі Титаніка, не було б Чорнобиля, взагалі, не було б тої кривавої бойні, що прокотилася планетою у XX сторіччі. Тому всьому досить легко запобігти, коли всі знають одну правду, бо у правди, як відомо, шлях один, а у неправди їх багато.

«Навіщо людині та правда», – спитаєте ви,– «що вона може дати їй в житті сьогодні?»

Якщо зовсім коротко, то те знання та мудрість, що приходить до людини, як ми вище згадували, роблять її майстром з будь-якої справи, відкриваючи в ній відповідний талан. А через добре виконану справу до людини завжди приходила радість, завдяки якій вона в житті стає вільним птахом. За те і славили своїх богів, бо завжди це приносило щасливе майбуття людям, їхнім дітям та онукам.

Від цього дуже важливим стає те знання, що стоїть за стародавньою наукою як необхідного елементу культури, втраченого людством в пізніші часи.

Пошук правди-істини, як стає зрозумілим з вищенаведеного, веде за межу антропного буття, бо тільки там існує та основа яка може надати сподіване. Слов’яни-руси славили богів через своє глибоке переконання, що тіло головного їх бога Ора (прообразом якого є тіло людини) являє собою джерело моги (сили та вправності у пізнанні світу) Русів. Це стає можливим тільки у випадку, коли людина є часткою всього, яке є одне (організоване у одне подібно тілу людини). Останній вираз тут можна назвати законом Ора, з якого, як слідство, витікає принцип за яким і жили орії, він проголошує: пізнання світу людиною може сягати божественного, дорівнювати знанням Ора. Прославляючи своїх богів, слов’яни здіймали самих себе на той рівень, з якого з’являлася можливість торкнутися істини «щоб мати життя з праотцями нашими, в богах зливаючись в єдину правду», те саме проголошує Велесова книга. Такий підхід і робив власну долю кожного найкоротшим шляхом до пізнання істини.

З чого починалося наближення слов’ян до знання?

«Дивись, Русе, до розуму, бо ум великий Божеський єдиний з нами. А тому творимо і речемо з Богами воєдино», — через прірву століть говорить з нами автор Велесової книги. На сьогодні, для нас з тобою, шановний читачу, це опанування мистецтвом життя у поширеному сприйнятті світу, яке відбувається, коли людина починає володіти тим вищезгаданим інтроспективним баченням, – тобто опановувати способом прямого сприйняття дійсності в обхід образно-понятійного сприйняття. Те бачення і те знання, що стоять за ним, лежать в усвідомленні людиною планів можливого як таких, що витікають з причинно-наслідкового перебігу подій в ціліснім світі. Існуюча в нім доцільна можливість подальшого розвитку стає тут правдою і первородною істиною. Тобто, світ, що розвивається як одне ціле, кожної миті робить свій вибір слідування тому варіанту подій, які відповідають його гармонійній цілісності. Саме з цієї причини характерники зауважували – у правди шлях один, у неправди їх багато.

Наука на сьогодні справді має великі досягнення, але на те все витрачається майже весь економічний і технічний потенціал людства. То дуже дороге задоволення, тому, може, наука і стережеться та честь мундиру так ретельно та вперто охороняє.

Ці витрати можливо значно скоротити за допомогою того самого шаманізму, а вірніше, – глибини тих знань, що пишним цвітом цвіли в стародавні часи, здіймаючи велич самої людини до небаченої висоти.

Воно і справді досить дивно виходить, коли людина, усвідомлюючи всілякі загрози в житті, виробляє-таки відповідну здібність, в якій опановує мистецтво ведення своєї долі у подійних планах світу, що саме по собі говорить про її самодостатність і високий рівень природної адаптації, – все це проголошується проявами темних сил. Коли ж все те губиться, плюндрується у вирії подій, що витікають з чисто людських упередженостей, і життя людське стає юдоллю журби та скорботи, і все заміняється одним – сюжетним образом бога на стіні, або сонмом божеств на капищі, де сила людського духу стає сторонньою силою, і саму її вже хтось веде та спрямовує, – то це проголошується святою справою.

Від того мабуть і залежав розквіт тої чи іншої культури, в часи, коли суспільство визрівало до того знання, входило в істину і знало її, але потім наступав занепад, i рівень свідомості людини згортався за тою чи іншою причиною, наприклад, — з появою соціально орієнтованої людини. Мабуть це і є головна причина покинутих величних храмових споруд, що стоять з давнини по всій землі. Людство давно забуло як ними користуватися, які шляхи до істини лежать за ними.

Насамкінець, мабуть корисним буде привести фрагмент того знання, яке стоїть за індійським епічним надбанням. Воно торкається самого процесу пізнання світу людиною, яка як птах летить за своєю Дхармою, або по нашому,– йде по судженому шляху. Велике істинне «Я» людини, або Махаратва, у своїм пошуку істини спирається на два канали її надходження – сатьям (істина ззовні), з чого виникає образнопонятійний апарат її мислення, і рішам (істина всередині), – тобто йдеться про інтроспективне світосприйняття внутрішнього аспекту світу. Знаходження в стані істинного «Я» забезпечує йога, через контроль розуму і чуття, яке вона надає людині; ведуть людину по судженому шляху її віра та стрімління (шраббха), за якими, як це слідує з раніш наведеного, стоїть та велика ідея, або ж – намір неба.

«А як же релігії, адже більшість з них у той чи інший спосіб забороняє таке проходження людини до істини, тим знанням можуть володіти тільки обрані святі люди, і аж ніяк вся остання маса населення? Вони повинні тільки вклонятися святому духу і чекати його особливої розради та допомоги», — спитає ознайомлений з теологією слухач.

Так, через недостатній рівень свідомості людини більшість релігій світу дійсно стоїть на засторозі передчасного входження людини в те знання. І це, мабуть, вірно робиться, вони «пасуть свою паству». Але коли сам монотеїзм вибудовується або канонізується так, що через нього взагалі стають закритими шляхи до пізнання істини, то така релігія стає «хатньою» релігію, мета якої підкорення людини в житті та керування нею на вигоду того чи іншого моменту в житті соціуму. Про це говорив і Єшуа Машіах в своєму знаменному вислові: «Фарисеї і книжники взяли ключі від знань, вони сховали їх, самі не ввійшли і не дозволили ввійти іншим».

Подібна хатня релігія стає питомим джерелом людського Его. Наприклад, Мойсей дав юдеям закон, за яким вони мають жити у світі. І вони завдяки йому вижили в найжорстокіших умовах пустель, та й всього подальшого свого існування. І це було беззаперечне благо для цього народу. Але коли Єшуа Машіах вказав шляхи до входження в істину, і почав проповідувати його серед населення, тобто, почав говорити те, про що не сказав в свій час Мойсей, який був посвячений в таке знання, його не сприйняли. Бо то був би вже кінець «хатньої» релігії, через вихід людини на більший обрій життя, де вже не могло панувати Его людського упередження.

Виправдовуючи себе за скоєне, фарисеї спробували досягти істини через «хатню» релігію, затверджуючи її як єдино вірний шлях, як єдину істину, що має панувати у світі. Фальшивість та ілюзорність цього упередженого дійства призвели до згубу людиною розуміння істини, що кінець-кінцем призвело до фашистської та комуністичної ідей, до технократичного розвитку суспільства, – як би сьогочасні фарисеї від цього не відхрещувались. Такі суспільні форми, закономірно, не відбулися через дуже низький рівень свідомості їх членів, які принципово не могли здійняти її, бо на варті стояла пануюча «хатня» релігія з її тисячолітнім селективним впливом. Незалежно від того, вважав хтось в таких суспільних укладах себе релігійною людиною чи ні, – все йшло за однаковим сценарієм і у віруючих, і у полум’яних атеїстів чи науковців. Було пролито ріки людської крові, щоб затвердити такий підхід стійкої упередженості людського Его. Але життя вперто не хотіло все те сприймати, бо само жило в істині, чого не бачили засліплені своєю богообраністю «фарисеї та книжники».

Відповідно до того, у свій час була навмисно скорегована і християнська релігія, релігія тих істин, яку приніс великий галієнянин Єшуа Машіах, прозваний Ісусом Христом. Як так вийшло, що знакові фрески Софії Київської ще і сьогодні несуть у собі ті поширені стани свідомості, через які населення Київської Русі споконвічно осягало істину незалежно від форми пануючого тут релігійного закону (і мабуть через те ніколи не сприймало всерйоз «опудалків» хатніх релігій), а пізніші нашарування іконопису всього того вже не мають? Мабуть тому і потерпала у всі часи ця земля, вперто стоячи на своєму знанні істини, з яким аж ніяк не сходилося те, що приносилося зайдами з чужинських земель.

«Виходить так, що існує два християнства,– одне, що цілком стоїть на езотеричних підвалинах внутрішнього шляху, котре веде до істини, за яку випив свою чашу страждань великий назаретянин, і приручене християнство, яке цілком сповідує вже «хатній» варіант релігії?» – чуємо зауваження нашого вченого слухача.

Цей висновок виходить сам, людство не може споконвічно знаходитись в колисці, вонотаки вийде з неї. Дитинство, як відомо, колись неодмінно закінчується. Саме цього і чекає козак Мамай, котре століття вперто сидячи під своїм дубом. Він дочекається, – час той вже надходить.

 

Василь Чумаченко

Україна, Характерництво, Козацтво, Козак Мамай, Чумаченко

  • Переглядів: 14148

Історія й топографія восьми запорізьких Січей 

Володіючи широкими степами, що простилалися на величезну відстань на схід і захід від ріки Дніпра, запорізькі козаки при всьому цьому завжди вважа­ли центром своїх вольностей ріку Дніпро: на Дніпрі чи поблизу Дніпра вони по­стійно влаштовували свою столицю, Січ. Назва козацької столиці — «Січа, Січ» — виникла, без сумніву, від слова «сікти», «висікати» в розумінні рубати, отже, має однаковий корінь з великоруським словом «засіка». Дока­зом цього служать документи минулих віків, що дійшли до нас, котрі розкри­вають весь хід поступової колонізації нових дніпровських степових місць, яка йшла зі старої Малоросії на Низ. Колонізація ця виявлялася передовсім у то­му, що піонери нової землі, обравши для свого поселення відлюдні лісові нетрі, мало доступні для набігів степових вершників, висікали серед неї ліс, і тут, на розчищеній лісовій місцевості, де лишалися лише пні від вирубаних дерев, заво­дили своє селище. Природно думати, що таким самим чином виникла Запо­різька Січ, і саме від цього отримала свою назву. Але ця назва, виникнувши в лі­совій місцевості, переносилася й на ті місця, де взагалі не було лісу й де навіть не виникало необхідності в очищенні місця від лісової рослинності. Навіть нав­паки: траплялося, що обране місце для влаштування у ньому Січі вимагало штуч­них укріплень; для цього висікали десь поблизу наміченого для Січі місця товсті дерева, загострювали їх згори, осмолювали знизу і вбивали частоколом навко­ло якогось острова чи мису правильною підковою, як це можна було бачити при розкопках Чортомлицької Січі. Таким чином, назва козацької столиці «Січ» ма­ла подвійний зміст: це було розчищене серед лісу, або укріплене висіченим лі­сом місце. Отже, думка про те, що назва Січі виникла від слова «сікти» в ро­зумінні «рубати», бо запорожці вважали своїм головним завданням сікти голови ворогів, здається цілком неправдоподібною. У переносному розумінні слово «Січ» означало столицю усього запорізького козацтва, центр діяльності й управ­ління всіма військовими справами, резиденцію всіх головних старшин, котрі очолювали низове козацтво. 

Поряд зі словом «січ» ставилося слово «кіш», що часом звався «вельмож­ним запорізьким Кошем». Запорожець Микита Леонтійович Корж пояснює слово «кіш» наступним чином: кочуючи взимку й улітку по степах, запорізькі козаки використовували для захисту пастухів від холодних вітрів і негоди коші; ці коші нагадували намети: вони були обшиті навколо повстю і для зручності пересування з місця на місце були на двох колесах; у середині влаштовували кабицю для багаття, біля якого сушилися і грілися в негоду пастухи. За словами професора Григор'єва: «Кіш означає всіляке тимчасове приміщення в пустому місці або на дорозі: окрему кибитку, кілька кибиток разом і цілий табір... Тому кошем називалася, як у татар, і головна квартира запорізького війська, що склада­лося з людей неосілих, готових завжди переноситися з місця на місце». 

Слова «січ» і «кіш» вживалися запорізькими козаками то як синоніми, то з цілковитим розрізненням одного від іншого: під словом «січ» звичайно розуміли постійну столицю, постійне ядро козаків, постійний центр усього козацтва, до того ж у себе, вдома; а під словом «кіш» найчастіше розуміли уряд, іноді воно мало значення тимчасового місця перебування козаків, військового табору, ставки, навіть значення козацького табору. Але найчастіше слова «кіш» і «січ» вживалися з однаковим значенням постійного місця перебування запорізьких козаків. Тому в документах запорізького архіву, котрі дійшли до нас, зустрічаються підписи: «Дано з Коша при Бузі», тобто з тимчасового табору при Бузі; «Дано з Коша Січі запорізької», «Дано в Коші Січі запорізь­кої», тобто з постійного місця при Січі запорізькій; «Писано в Коші», тобто писано у ставці при постійній Січі; «Запорізький Кіш», тобто запорізька Січ, при цьому рік, місяць, число й місце постійної, наприклад Нової Січі.

Протягом свого понад двохсотрічного існування запорізькі козаки послі­довно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську й Нову, або Підпільненську. Причина­ми перенесення Січей з одного місця на інше були частково більші зручності для життя в одній місцевості порівняно з іншою, частково стратегічні мірку­вання, частково суто випадкові явища, наприклад, брак води, мала площа, шкід­ливість місцевості для здоров'я, епідемії, внаслідок яких певна місцевість на­стільки заражалася, що живим людям мимоволі доводилося переносити весь центр життя, або Січ, в іншу, здорову місцевість.

Послідовний перелік запорізьких Січей знаходимо в «Історії» князя Семена Мишецького, звідки його запозичили літописець Рігельман, а за ним історики Бантиш-Каменський та Маркевич. Князь Мишецький налічує десять Січей: у Седневі біля Чернігова; у Каневі нижче Києва; Переволочній поблизу Кременчука; на Хортиці; на Томаківці; на Микитиному мисі; у гирлі ріки Чортомлика; в гирлі ріки Кам'янки; в урочищі Олешки, й, нарешті, на річці Підпіль­ній "'. У цьому переліку відсутня Базавлуцька Січ, зате є три інші Січі — у Седневі, Каневі й Переволочній, яких не можна вважати Січами. Справа в тому, що запорізькими козаками, на відміну од малоросійських, українських, черкась­ких, реєстрових, городових і сімейних, котрі жили у Старій Малоросії, тобто Київській, Полтавській, Чернігівській і частково Подільській губерніях, зва­лися власне ті козаки, котрі жили за порогами Дніпра; отож запорізькими Сі­чами в точному й буквальному розумінні слова повинні зватися лише ті, котрі виникли й були влаштовані нижче порогів. Оскільки Седнів, Канів, Переволочна знаходяться значно вище порогів, до того ж у Старій Малоросії, вважати їх запорізькими Січами зовсім немає підстав. У даному випадку свідчення князя Мишецького важливе нам саме тим, що воно підтверджує лише визнаний в істо­рії України факт поступової колонізації, що йшла з міст у степи, та тісний зв'язок і близьку спорідненість запорізьких козаків із українськими. Таким чином, першою запорізькою Січчю слід вважати Січ на острові Хортиці, нижче поро­гів.

Острів Хортиця — найбільший і найвеличніший з усіх островів на всьому Дніпрі. Він був відомим уже багатьом давнім історикам і письменникам. У грецького імператора Константина Багрянородного (905—959) він має назву острова св. Григорія, котра, як гадають, походить від імені Григорія, про­світника Вірменії, який колись приїжджав на Русь по Дніпру, в руських літо­писах він називається Хортичем, Кортицьким, Городецьким, Ортинським, Інтрським островом; у Еріха Лясоти, у Боплана, в «Книге большого черте­жа» Хортицею та Хіртицею; у польського хроніста Мартина Бєльського Хорчикою; у Василя Зуєва й князя Мишецького — Хортиц; на атласі Дніпра 1786 р. адмірала Пущина Хитрицьким; у Рігельмана Хордецьким островом.

Острів Хортиця, за поясненням професора Бруна, отримав свою назву від слова «хорт», тобто пес, якого наші предки, слов'яни-язичники, зупиняючись на острові нижче порогів під час плавання по Дніпру на шляху «з варяг у Цар-град», могли приносити в жертву своїм богам '8. «Пройшовши Крарійський перевіз, вони — руси — пристають до острова, котрий зветься іменем св. Григорія. На цьому острові вони приносять свої пожертви: там стоїть вели­чезний дуб. Вони приносять у жертву живих птахів; навколо встромлюють та­кож свої стріли, а інші кладуть шматки хліба й м'яса,- і що в кого є, за своїм звичаєм. Тут вони кидають жереб — убивати птахів і їсти, чи залишати в жи­вих». У руських літописах назва Хортиця уперше згадується під 1103 роком, коли великий князь Святополк Ізяславич у союзі з іншими князями йшов по­ходом проти половців: «И поидоша на конихъ, и в лодях, и придоша ниже по-рогь и сташа въ Протолчехъ и въ Хортичимъ островЪ». З тих же руських літописів ми довідуємося, що на острів Хортицю з'їжджалися усі головні руські князі та їх союзники, коли 1224 року вирушали на першу битву проти татар, до ріки Калки: «Придоша къ рЪцЬ ДнЪпру и въидоша в море: бь бо людей тысящи, и воидоша в ДнЪпрь и возведоша пороги и сташа у рі.ки ХорьтицЪ на броду, у Протолчи».

Виникнення, влаштування й історія Хортицької Січі тісно пов'язані з істо­рією й подвигами знаменитого вождя запорізьких та українських козаків, князя Дмитра Івановича Вишневецького, відомого в козацьких народних думах під іменем Байди. Князь Дмитро Вишневецький уперше з'являється на Хортиці 1556 року *. Нащадок волинських князів Гедиміновичів, Вишневецький був лю­диною православної віри, володів численними маєтностями у Кременецькому повіті: Підгайцями, Окимнами, Кумнином, Лопушкою та ін., мав трьох братів — Андрія, Костянтина й Сигізмунда — і вперше згадується під 1550 роком, коли польський уряд призначив його на посаду черкаського й канівського старости. На цій посаді Вишневецький залишався до 1553 року; отримавши від короля Сигізмунда Августа відмову на прохання про якесь надання, князь Дмитро Вишневецький, за давнім правом добровільного від'їзду служилих людей, виїхав із Польщі й став на службу до турецького султана. Тоді польський король, стурбований тим, що турки отримають в особі Вишневецького чудового полководця, яким він насправді був, тепер ворога польського престолу, знову запросив князя до себе, давши йому в управління ті самі міста Черкаси й Ка­нів. Та керуючи цими містами, князь, хоча й задоволений цим разом із коро­ля, лишився невдоволеним власним становищем: душа його жадала воєнної сла­ви й ратних битв. Тоді у князя виникла велика думка: знищити всю ногайсько-кримську орду татар і, якщо можна, оволодіти чорноморським узбережжям. Ця смілива думка була першим кроком на шляху до вигнання турків з Європи, до якого наприкінці XVI ст. прийшло багато політиків у Західній Європі і який у другій половині XVIII століття виконував князь Григорій Потьомкін. Свій план Дмитро Вишневецький послідовно намагався здійснювати й відкрито висловив його 1556 року. Він знайшов собі союзників, російських козаків дяка Ржев-ського й запорізьких козаків отаманів Млинського й Михайла Єськовича, і разом із власними трьома сотнями черкасько-канівських козаків ходив проти татар і турків під Іслам-Кермен, Волам-Кермен і Очаків. Вдало повоювавши з ворогами християнської віри в їх власній землі, Дмитро Вишневецький зго­дом відступив на острів Хортицю, розраховуючи здійснювати звідси постійні набіги на мусульман. Для цього він влаштував тут «город». Цей «город» і послу­жив для запорізьких козаків прототипом Січі. Невідомо, чи запорізькі козаки справді називали «город» Вишневецького Січчю, але близька до даної події лю­дина, посол германського імператора Рудольфа II Еріх Лясота, котрий проїжд­жав поблизу Хортиці 1594 p., свідчить, що це був «замок», зруйнований зго­дом татарами й турками. Укріпившися «городом» на острові Хортиці, Дмит­ро Вишневецький десь у той час знову відійшов від польського короля і в трав­ні 1557 року писав російському цареві Івану Грозному, що до нього на острів Хортицю приходив кримський хан Девлет-Гірей із сином і з багатьма кримцями, затято бився з князем двадцять чотири дні; але божим милосердям, іменем і щастям царя, володаря й великого князя, він, Вишневецький, відбився від хана, побив у нього навіть багатьох кращих людей, отож хан пішов від Вишне­вецького «с великим соромом», і такий знесилений цією поразкою, що Вишневецький відібрав у кримчаків багато кочовищ. У вересні 1557 р. Вишне­вецький через свого посланця Михайла Єськовича висловив бажання перейти в підданство до московського царя, повідомив Івана Грозного про влаштування на Дніпрі, «на Кортицькому острові города, навпроти Кінських Вод, біля крим­ських кочовищ». Того ж року Вишневецький повторно сповіщав царя, що він прийняв від нього на острові Хортиці боярських дітей Андрія Щепотьєва, Не-чая Ртищева й Михайла Єськовича, отримав охоронну грамоту, царське жалу­вання і згоду царя прийняти князя у російське підданство, а на закінчення повідомляв, що він знову задумав похід проти мусульман під Іслам-Кермен. Відправивши до царя Андрія Щепотьєва, Нечая Ртищева, Семена Жижемсько-го й Михайла Єськовича, Дмитро Вишневецький просив через своїх посланців дозволити йому цей новий похід на одвічних ворогів віри Христової. Однак поки від царя прийшов дозвіл на цей похід, хан сам випередив князя: у жовтні 1558 року Девлет-Гірей несподівано підступив до острова Хортиці з великою кількістю людей турецького султана й волоського господаря, обліг «город» Вишневецького та запорізьких козаків, які були з ним. Вишневецький і цього разу довго відбивався від мусульман, але врешті, не маючи продовольства для своїх коней і людей, залишив Хортицю й відійшов у Черкаси й Канів, а звідти подався у Москву. З Москви у жовтні того ж 1558 року разом із кабардинським мурзою Канкликом Конуковим, власним братом, отаманами, соцькими й стріль­цями Дмитро Вишневецький відплив на судні в Астрахань, з Астрахані до чер­кесів у Кабарду. Тут йому було наказано збирати рать і йти повз Азов на Дні­про, на Дніпрі стояти й спостерігати за кримським ханом «скільки бог поможе». Виконуючи царський наказ, Вишневецький спочатку зупинився під Перекопом, не зустрівши тут жодного ворога, перейшов до Таванської переправи «на пол-третьятцать верст ниже Ислам-Керменя»; простоявши марно на переправі три дні, Вишневецький піднявся звідси на острів Хортицю і тут з'єднався з дяком Ржевським і його ратниками. Зустрівши Ржевського вище порогів, Виш­невецький звелів йому залишити всі коші з припасами на острові Хортиці, віді­брав кращих людей з його раті — невеличку кількість боярських дітей, козаків та стрільців, а решту відіслав у Москву, і далі з відбірним військом пішов «літу­вати» в Іслам-Кермен, звідки хотів захопити турецькі міста Перекоп і Козлів. Кримський хан, зрозумівши наміри Вишневецького, відійшов углиб півострова за Перекоп. Довідавшись про відхід хана за Перекоп, цар Іван Грозний відря­див до Вишневецького посла з жалуванням і через нього ж наказав князеві залишити на Дніпрі Ширяя Кобякова, дяка Ржевського й Андрія Щепотьє-ва з небагатьма боярськими дітьми, стрільцями й козаками Данила Чулкова і Юрія Булгакова, а самому їхати до Москви. Князь скорився волі царя; але за два роки він знову опинився на Дніпрі поблизу острова Хортиці, звідки, зв'язав­шися з польським королем, удруге перейшов до нього на службу; з його від'їз­дом та наступною вельми трагічною смертю історія Хортицької Січі надовго припинилася.

Хортиця 1594 року повз острів Хортицю їхав посол германського імператора Рудоль­фа II Еріх Лясота до запорізьких козаків; на своєму шляху він бачив два остро­ви Хортиці: Велику й Малу. Саме з останньою Лясота пов'язує подвиги князя Вишневецького; тут він вказує на рештки того «городка», котрий Вишневецький влаштував для захисту від татар: «Четвертого липня,— пише він,— пройшли ми повз дві річечки, звані Московками, які впадають у Дніпро з татарського боку. Далі пристали до берега поблизу острова Малої Хортиці нижче за те­чією, де років тридцять тому був збудований замок Вишневецького, зруйно­ваний потім татарами й турками». Дещо пізніше за Лясоту про острів Хорти­цю розповідає й польський хроніст Мартин Бєльський: «Є й інший острів побли­зу того — Коханого — званий Хорчика, на котрому Вишневецький до цього жив і татарам дуже шкодив, так що вони через нього не сміли так часто вдира­тися до нас». У XVII столітті Боплан писав про Хортицю, що це дуже високий острів, оточений майже з усіх боків кручами, завдовжки понад дві милі, а зав­ширшки близько півмилі зі сходу, а з заходу вужчий і нижчий; його не затоп­лює; вкритий він дубовим лісом . У XVIII ст. (1736—1740 рр.) князь Семен Мишецький повідомляв про Хортицю, що за почутими ним розповідями цей острів колись становив одне ціле зі степом, що його оточує, а згодом утворився від дії весняних вод на низький берег Дніпра; що на ньому здавна була запо­різька Січ; що під час польсько-російської війни 1630 року вождь запорізьких козаків Сагайдачний збудував на цьому острові фортецю або окоп; а 1738 ро­ку, під час російсько-турецької війни, російські війська влаштували на ньому великий ретраншемент з багатьма редутами й флешами, і що навпроти нього дуже довго стояла російська армія і флотилія, що відійшла від Очакова. Крім свідоцтва князя Мишецького (зрештою, дуже ненадійного там, де він тор­кається зовнішньої історії запорізьких козаків), ми не маємо інших вказівок на перебування гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного на острові Хортиці. Здається, на перебування Сагайдачного на Хортиці натякає лише історик Устрялов, кажучи, що на початку XVII століття запорожці, маючи тут свою Січ, покинули її, а потім, 1620 року, відновили її на тому ж місці й знову покинули '". Щодо спорудження на острові Хортиці земляних укріплень російськими вій­ськами, то, крім свідоцтва Мишецького, є й інші вказівки, з котрих видно, що ці споруди було збудовано не 1738 року, як пише автор «Історії про козаків», а 1736 року: «В минулу росіян з турками війну 1736 року, на острові Хортиці бу­ло збудовано чималий ретраншемент з лініями впоперек острова, де велося і будівництво військових суден, але ліс для цього доставляли з далеких місць вище по Дніпру через пороги на Дніпрі, вище цього острова, за 60 верст, біля Кодацького ретраншементу, які, тягнучись униз, не дійшли до того острова лише десять верст».

Спорудження згаданих укріплень на Дніпрі, на острові Хортиці, як пояснює очевидець і учасник російсько-турецьких воєн 1736—1738 років, Христофор Манштейн, мало на меті те, що «під час походу й польових дій 1736 року граф Мініх зберігав вільне сполучення з Україною так: оскільки військо за кордон російський виступало на певну відстань, він наказував на деяких відтинках ро­бити невеликі земляні укріплення, отож вони, якщо місце було забезпечене дровами й водою, були віддалені одне від іншого на одну чи дві милі... У кож­ному з цих укріплень залишали одного чиновника й 10—12 ратників або дра­гунів та до 30 козаків, а в більших від 400 до 500 стройового війська й приблиз­но таку ж кількість козаків під керівництвом штаб-офіцера. Ці розосереджені війська повинні були супроводжувати гінців і заготовляти сіно про запас... Фортечки були досить корисними ще й для обозів, що йшли до війська; тут вони були в безпеці від будь-якого ворожого нападу і звичайно зупинялися в одній із них на ночівлю». Чи влаштовував на острові Хортиці, крім Сагайдачного й Мініха, укріплення козацький ватажок Яків Шах, відомий сподвижник Івана Під­кови, що діяв наприкінці XVI ст., на це у нас немає жодних вказівок, незважаю­чи на запевнення автора лубочної «Історії Малоросії» Семенова.

Острів Хортиця у наш час має в обводі 24 1/2 версти й площу 2547 десятин і 325 квадратних сажнів землі; його найбільша висота у північно-східному розі при середньому рівні води в Дніпрі досягає 25 сажнів. Південно-східна поло­вина острова це низовинні плавні, змережені річками, озерцями, єриками, лиманами, затоплювані щовесни водою і вкриті невеликим лісом; ще не так дав­но тут ріс великий будівельний ліс, тепер вирубаний дощенту; за планом 1798 року на всьому острові Хортиці налічувалося «лісу дров'яного, дубового, кленового, березового й тернового 310 десятин, 150 квадратних сажнів», за планом 1875 року — 222 десятини й 405 сажнів, а за планом 1888 року — 402 десятини; у наш час тут переважають дерева так званої м'якої породи: осокір, біла верба, шовковиця, верба, лоза різних порід, серед якої росте висока й густа трава, в якій ховаються дикі гуси, качки, дупелі, коростілі та інші птахи. Особ­ливо багаті на птицю озера Лозувате, Прогній, Домаха, Карасеве, Підкручне, Головківське, Осокорове та ін.; крім того, в озерах багато риби та досить вели­ких раків. Північно-східна половина острова це степова рівнина, розташова­на врівень з материком, що підходить у цьому місці до обох берегів Дніпра. У північно-східному кінці острова, званому Вищою Головою, на лівому березі Хортиці є природна печера, точніше грот, що має назву Змієва. Ця печера здій­мається над водою Дніпра при його середньому рівні більш як на півтора сажні. Всередині це заглиблення схоже на вузький коридор завдовжки понад три аршини і заввишки у два сажні при ширині близько двох аршинів. Нижче пе­чери йде глибока яма в напрямку з півночі на південь, всипана по всій основі піс­ком і набита колючою травою «якірцями». Назву свою печера, за переказом, отримала від змія, котрий жив тут за козаків-запорожців. «Він нікого не чі­пав, і козаки не боялися його. Бувало, розповідають, уночі той змій як засяє — як засяє, то так і освітить Дніпро. Кажуть, він і не щоночі з'являвся, а так раз на місяць чи на три тижні, та все біля печери, яку ми й тепер звемо Зміє­вою».

Береги острова Хортиці перетинали дванадцять балок, які отримали свої назви частково ще від запорожців, частково ж від нинішніх його жителів, німців-колоністів, а саме: Музичина, Наумова, Громушина, Генералка, Широва, Корнетівська, Корнієва, Липова, Сапожникова, Шанцева, Дубова, Совутина, названа від запорожця Совути, який жив у печері балки й виходив на світ божий лише по ночах, мов сова. Між балками по берегах острова є кілька величезних гранітних скель, серед яких особливо примітна Думна, а також Вошива скеля; переказ пояснює, що на першу запорожці сходили для своїх самотніх розду­мів, а на другу часто вилазили представники запорізької «голоти», щоб бити на ній воші у своїх штанях. Крім балок і скель навпроти північно-західної око­лиці острова Хортиці примітним було ще урочище Царська пристань: 1739 року тут була збудована «от россиян запорожская верфь», а 1790 року тут зупиняли­ся «царські» плоти з різним лісом, переданим російським урядом німцям-колоністам в час їх переселення на колишні запорізькі землі; 1796 року тут була заснована адміралом Рібасом Катеринославсько-Дніпровська корабельня для будівництва суден, які мали перевозити сіль із Криму в Одесу й Овідіополь, тому-то пристань і отримала назву Царської.

Від перебування на острові Великій Хортиці запорізьких козаків залиши­лося, за місцевим переказом, у наш час чотири цвинтарі в північно-західній частині острова, але чи згадані цвинтарі справді належать до часів запорізь­ких козаків, цього без ґрунтовних розкопок не можна стверджувати категорич­но. Крім чотирьох цвинтарів на острові Великій Хортиці збереглися ще зем­ляні укріплення, звані місцевими німцями Schanzengraben і також припису­вані запорізьким козакам; вони займають великий простір на півночі і в самому центрі острова й складаються з 20 траншей та 21 редуту, кожна сторона яких має довжину 6 сажнів.

Але кому ж належать ці укріплення? Князеві Дмитру Вишневецькому, геть­ману Петру Сагайдачному чи російським військам минулого століття? Навряд чи двом першим: Вишневецькому вони були тут непотрібні, бо він сидів у своєму «городі» чи «замку» на острові Малій Хортиці, як стверджує Еріх Лясота, а для Сагайдачного, якщо він справді був тут, вони надто великі. Навряд чи у Сагай­дачного могли бути такі значні сили, щоб зводити на величезному острові 25 верст окружністю цілу мережу довгих і складних укріплень, що вражають глядача своєю грандіозністю навіть у наш час: якщо розтягнути в одну лінію всі траншеї північної половини острова та додати до них довжину траншей середньої частини, то вийде лінія довша за чотири з половиною верстви, та ще лінія завдовжки 126 сажнів з двадцяти одного редуту, якщо рахувати по 6 саж­нів у кожній стороні редуту. Очевидно, що на спорудження таких укріплень тре­ба було немало часу та й немалих сил. Отож природніше буде віднести спо­рудження укріплень острова Великої Хортиці до російських військ під час ро­сійсько-турецьких воєн 1736—1739 років; деякі з них, як видно з наведеного свідоцтва, були протягнуті впоперек острова, в такому вигляді й збереглись.

Паралельно острову Великій Хортиці лежить острів Мала Хортиця, на атласі Дніпра 1786 року адмірала Пущина— Вирва, а тепер, за належною німцям колонією Канцерівкою,«званий Канцерським островом. З наведеного вище свідоцтва германського посла Еріха Лясоти ми знаємо, що саме на цьому ост­рові князь Дмитро Іванович Вишневецький влаштував свій «замок», в котрому двічі відбивався від кримського хана Девлет-Гірея. Отож природно гадати, що перша Хортицька Січ у XVI столітті була заснована не на Великій, а на Малій Хортиці. Але історик XVIII століття князь Семен Митецький стверджує, що Хортицька Січ була на тому острові, який ми звемо Великою Хортицею. Якщо в цьому не вбачати помилки князя Митецького, можна припускати, що на острові Великій Хортиці Січ була влаштована вже у XVII столітті, при дру­гому її відновленні, на що натякає історик Микола Устрялов.

За розповідями місцевих старожилів, Мала Хортиця кілька років тому була значно меншою, ніж зараз: це була скеля з укріпленнями; за нею від пра­вого берега йшов «тиховод», що впадав у гирло балочки навпроти острова. Цей «тиховод» служив пристанню для запорізьких козаків, куди вони заводили свої байдаки. Один час тут ставали й царські судна; якщо покопати землю, то і в наш час тут можна знайти рештки запорізьких і царських суден, а з води можна ді­стати рушниці, шаблі, різне залізо. Мала Хортиця лежить у так званому Рі­чищі, або Старому Дніпрі, на дві з половиною версти нижче північно-західного рогу Великої Хортиці, за одну версту від Царської пристані, й відділена від материка невеликою протокою Вирвою, що, мабуть, дало привід адміралу Пу­щину назвати 1786 р. й сам острів Вирвою. За своїм розташуванням він ділить­ся на дві половини: низовинну, вкриту лісом порівняно недавнього походження, на заході, й височинну, порослу травою, на сході. Мала Хортиця має 12 десятин і 1200 кв. сажнів землі; західний і південний краї острова похилі, східний і північний підвищені, скелясті й прямовисні, до семи сажнів заввишки при середньому рівні води. Підвищена частина острова має укріплення уздовж пів­нічної, південної і західної окраїн, що складаються з глибоких ровів з насипа­ними біля них валами заввишки від двох до трьох сажнів. Загалом укріплення Малої Хортиці мають вигляд підкови, північний і південний бік якої мають до сорока сажнів, а західний — 56 сажнів із припуском у 3 сажні для в'їзду; всередині укріплень викопано 25 ям, у яких нині ростуть груші. На думку вій­ськових фахівців, укріплення Малої Хортиці є так званим реданом із флангами, закритими горжею і траверсами, скерованими вгору і вниз проти течії для за­хисту Дніпра; зовні він справді нагадує «замок» чи «город», як називають його Еріх Лясота та російські літописи.

Мала Хортиця

Обидві Хортиці, Велика й Мала, після падіння запорізької Січі були пода­ровані 1789 року німецьким колоністам із Данціга, тоді, як і тепер, їх було 18 господарів, тобто землевласників. Справа в тому, що у німців-колоністів, за законом майорату, після смерті батька вся земля переходила старшому сино­ві, а решта дітей вдовольнялася грошима, худобою та різним рухомим майном, нажитим батьком; якщо ж батько бажає забезпечити землею й інших своїх си­нів, то купує її для них в іншому місці.

В наш час як на самих Великій і Малій Хортицях, так і в ріці Дніпрі біля них знаходять різні предмети давнини, що лишилися від запорізьких козаків. Якось у Старому Дніпрі, навпроти колонії Канцерівки, було знайдено 17 довгих, добре збитих човнів; іншим разом у Новому Дніпрі, нижче Совутиної скелі, було знайдено ціле судно, навантажене кулями та ядрами, а навпроти гирла балки Куцої у Старому Дніпрі було знайдено інше судно з гарматою; там само від­крили третє судно, а в ньому невелику, криву й заіржавілу шаблю з оправленим сріблом руків'ям; але всі ці судна як були, так і лишились у воді і в наш час. На самих островах у різний час знаходили мідні й залізні гармати, ядра, бомби, кулі, свинець, особливо після дощу й вітру. «Тоді мисливцям не треба було купувати свинцю, а треба було лише дочекатися, поки пройде дощ і здійметься вітер, а тоді йти та збирати скільки завгодно». Знаходили також рушниці, кинд­жали, кольчуги, різноманітні металеві стріли, замки, ґудзики, бляхи, глечики, різні монети, людські скелети з рештками одягу й пробитими стрілами чере­пами. А на одному острові навпроти Кічкасу, тепер змитому водою, й на вели­ких скелях Стовпах якось знайшли цілі склади зброї. «Раніше на Хортиці,— розповідають найстаріші німецькі діди,— можна було знайти всіляку всячину, а тепер колоністи навчилися підбирати всілякі дрібниці й продавати євреям, які щодня навідуються для цього на наш острів. Мідних і чавунних речей, особливо куль, багато пішло на завод, де їх плавлять, а потім виливають з них різні нові речі. Ядра й бомби підбирають російські баби: вони використовують їх для різних домашніх потреб. Тепер багато що підібрали люди, багато ви­несла вода. Бачите, в давні роки Дніпро був вужчим, ніж тепер, і йшов ближче до Вознесенки ніж до острова; тому Хортиця була ширшою. Але з часом Дні­про почав залишати свій лівий берег, від Вознесенки, й подаватися праворуч, ближче до острова, став розмивати його, виносити з нього різні речі... В давнину, бувало, як підеш різними балками на острові, то чого тільки не побачиш: там стирчить велика кістка з людської ноги, там біліють зуби разом із широки­ми щелепами, там вивернулися з піску ребра, жовті як віск від часу й повітря, крізь які проросла трава. Надумаєш, було, викопати яму, щоб щось зварити чи спекти, наткнешся на цвях або шматок заліза; захочеш зірвати собі квітку, на­хиляєшся, дивишся — череп людський з дірками, крізь які виросла трава, а у траві квіти зачервоніли; треба тобі сховатися від когось у печері, біжиш туди і натикаєшся на великий мідний казан, череп'яну чашку чи ще щось подібне».

Існування Базавлуцької Січі, котра отримала свою назву від татарського слова «бузлук» —лід, засвідчене Еріхом Лясотою в XVI столітті й планом запорізької Січі XVIII ст. Еріх Лясота 1594 року пише у своєму щоденнику: «Дев'ятого травня прибули ми до острова Базавлука, біля рукава Дніпра Чортомлика, або, як вони висловлюються, біля Чортомлицького Дніприща, близько двох миль. Тут була тоді Січ козаків, котрі послали нам назустріч кількох із головних осіб свого товариства й вітали наше прибуття великим залпом із гар­мат. Потім вони провели нас у Коло, якому ми просили передати, що нам було вельми приємно застати все тамтешнє лицарське товариство в повному здо­ров'ї. Та оскільки за кілька днів до цього, тобто ЗО травня, начальник Богдан Мікошинський рушив до моря з 50 галерами й 1300 чоловіками, то ми побажали відкласти виконання свого доручення до повернення начальника та його спод­вижників, поки все військо не буде на місці». План запорізької Січі 1773 року, поданий імператриці Катерині II, вказує також на існування колись Базавлуць­кої Січі, як це видно з приписки, зробленої на ньому: «Укріплене поселення війська козацького на західному березі, при гирлі Базавлука, початок свій мало, за словами письменників, у часи польського короля Стефана Баторія , котрий намірився свої межі до Чорного моря й до півострова Криму поширити... В той же час і кріпость Січ, по Дніпру від Києва за 434 версти, збудована».

Місце Базавлуцької Січі, описане Еріхом Лясотою, видно нам цілком ви­разно. Лясота плив по Дніпру, з Дніпра по Чортомлицькому Дніприщу, з Чортомлицького Дніприща гілкою Підпільною, з Підпільної по гілці Сандалці, з Сандалки по її рукаву Верхній Лапці, з Верхньої Лапки в ріку Базавлук, «до острова Базавлука при Чортомлицькому Дніприщі». Це зовсім не суперечить тому, що у Лясоти острів Базавлук стоїть при Чортомлицькому Дніприщі, хоч насправді Чортомлицьке Дніприще віддалене від острова Базавлука на 8—10 верст по прямій. Справа в тому, що теперішні гілки — Чортомлицьке Дніпри­ще, Підпільна, Сандалка й Верхня Лапка — становлять, по суті, одну річку, але з різними назвами, від початку й до кінця її можна прийняти за Чортомлицьке Дніприще, але в різних місцях вона має різні назви. Прикладом може бути гілка Підпільна й річка Конка, які в різних місцях мають різні назви. Зреш­тою, вислів «при Чортомлицькому Дніприщі» можна розуміти і в тому зна­ченні, як кажуть зараз: «на недалекій відстані від Чортомлицького Дніприща». Таким чином, врахувавши цю обставину, можна, здається, без жодного пере­більшення сказати, що Базавлуцька Січ була не там, де Чортомлицька, й не там, де Підпільненська, тобто не в селі Капулівці і не в селі Покровському, а біля нинішнього села Грушівки Херсонського повіту, біля гирла ріки Базавлука. Та даремно стали б ми у наш час шукати острів із назвою Базавлук на річці Ба­завлук, навпроти села Грушівки. Щоправда, тут є два острови, один із яких міс­цеві жителі називають Дівичим, а другий узагалі не має ніякої назви. Та саме останній слід прийняти за острів Базавлук. Справа в тому, що на великому про­сторі від гирла ріки Базавлука вгору тільки й є два острови; але нижній, Дівичий, щовесни заливає водою, і його не можна вважати відповідним для влаштування Січі, а верхній, безіменний острів, майже ніколи не заливає вода. Саме він, оче­видно, й був місцем другої запорізької Січі, Базавлуцької.

Вибір місця для Січі на острові Базавлуку виявляє великі стратегічні мірку­вання у запорізьких козаків. Острів Базавлук лежить на чотири версти вище гирла ріки Базавлука, між лиманами Бейкушем та Журавлівським, а від Дні­пра віддалений на 22 версти по прямій лінії. З південного боку, тобто від та­тар, він захищений передовим островом Дівичим, розташованим на 8 верст нижче Базавлука, островом дуже низьким, зате вкритим у літній час таким гу­стим лісом, такою густою травою, особливо чаканом, вимелгою, й осокою, що через них не було ніякої можливості ні проїхати, ні пройти; навіть у наш час цей острів у багатьох місцях абсолютно недоступний для людини. Нижче Дівичого острова протягом десяти верст до самого Дніпра йдуть густі плавні, вкриті вели­ким лісом, порослі високим очеретом і непролазною травою, перетяті вздовж і впоперек безліччю рік, річок, лиманів і озер. Зі східного боку острів Базавлук за­хищає сама ріка та її високий берег, так званий Красний Кут, який отримав свою назву від червоної оголеної глини; з північного — лиман Бейкуш, із західного — високий, хоча й пологий кряж, що йде уздовж ріки БазавЛука. Своєрідним свідоцтвом перебування запорізьких козаків січчю на остро­ві Базавлуку до цього часу є вцілілі на ньому неглибокі ями в кількості 21, розташовані абсолютно правильно в одну лінію одна біля одної коло східного краю острова. Вони нагадують залишки січових куренів або кошів, котрі, за свідченням Лясоти, були виконані на Базавлуку з хмизу і вкриті для захисту від дощу конячими шкурами.

Коли й ким заснована Базавлуцька Січ і скільки часу вона існувала, цього ми сказати не можемо, оскільки про це немає жодних даних. Знаємо лише, що Базавлуцька Січ відома з перебування на ній Єріха Лясоти. Мета поїздки Еріха Лясоти на Базавлуцьку Січ пов'язана була з ідеєю вигнання турків з Єв­ропи. Ця ідея з'явилася у політиків ще в XVI столітті: Іспанія, Італія й Німеч­чина уклали союз проти турків, до якого вони вважали за потрібне залучити Польщу, Молдавію і навіть Росію. До цього послідовно прагнули Філіпп II, король Іспанії, папа римський Григорій XIII, Максиміліан II та Рудольф II, германські імператори. Кожен з них намагався неодмінно залучити до справи й Росію. Було навіть висловлено думку пообіцяти московському цареві Крим­ський півострів, а згодом і саму столицю турків Константинополь, якщо він погодиться взяти участь у союзі. Оскільки усіх цих союзників здавалося за­мало для здійснення ідеї, визнали за потрібне залучити до задуманої справи ще й запорізьких козаків, постійних ворогів турків, як і інших мусульман. Особ­ливо енергійно турбувалися про це Рудольф II та Григорій XIII. З одного і з другого боку до запорожців були послані представники: від імператора — Еріх Лясота, а від папи — патер дон Александро Комулео. «Александро Комулео був посланий папою Григорієм XIII до християнських народів Туреччини з апос­тольськими цілями, і при цій подорожі, що тривала три роки, точно довідався про кількість християн, як латинських, так і грецьких, котрі жили в деяких об­ластях і царствах турецької землі; дізнався про дух цих народів, бачив ті країни та воєнні проходи для військ, і довідався, наскільки легко і яким чином можна вигнати турків з Європи, про що з усією відвертістю й доповідав кардиналу Джорджіо Романо».

Побувавши у Трансільванії, Галичині, Молдавії й Польщі і всюди отримав­ши згоду з боку уряду йти проти турків, патер Комулео вирішив нарешті вибра­тися й до запорізьких козаків. «Козаки перебувають біля Великого (тобто Чорного) моря, чекаючи нагоди увійти в гирло Дунаю. Число цих козаків не до­ходить і до 2000. Гадаю, вони вирушили туди на прохання його цісарської ве­личності; інші козаки перебувають на татарському кордоні. Для особистих пе­реговорів з останніми я поїду в Кам'яницю й куди знадобиться, 27 квітня 1594 року». Переговори Комулео з козаками тривали близько півтора місяця, із са­мого кінця квітня до середини червня. На той час козаки стояли на п'ять днів дороги від Кам'яниці в кількості близько 2500 чоловік разом з кошовим («на­чальником») Богданом Мікошинським. Останній письмово запевняв папського посланця, що він готовий зі своїми козаками послужити папі проти турків. Отримавши цього листа, Комулео став наполягати, щоб молдавський господар об'єднався з козаками проти спільного ворога. Та молдавський господар, котрий раніше давав цілковиту згоду слухати в усьому папського нунція, те­пер відповідав ухильно: почасти боячись турків, з якими він мусив миритися, щоб залишатися молдавським господарем, почасти ж боячись самих козаків, котрі могли обернути зброю проти нього самого.

А в той час, коли тривали ці наради дона Александро Комулео з молдавським князем і запорізькими козаками, в самій Січі перебував інший посланець, Еріх Лясота. Він застав тут козаків без начальника, котрі жили в окремих кошах, і мав чекати повернення кошового з походу, пробувши в Базавлуцькій Січі з 9 травня по 2 липня. Найближча мета його поїздки полягала в тому, щоб, залучивши запорізьких козаків до союзу з германським імператором, змусити їх тримати в страху турків і татар, котрі готувалися до походу проти Австрії. «Низові або запорізькі козаки,— пише Лясота,— котрі жили на островах ріки Борисфена, названої по-польськи Дніпром, пропонували свої послуги його імператорській величності через одного з-посеред них, Станіслава Хлопицького, плануючи, у разі великих приготувань татар до походу та коли ті наміряться переправлятися через Борисфенське гирло біля Чорного моря, перешкоджати цьому їх переходу. Внаслідок цього імператор вирішив надіслати їм у дарунок прапор і суму грошей (8000 червінців) і побажав довірити мені передачу їм цих дарів, призначивши мені товаришем Якоба Генкеля, добре знайомого з місцевістю» . Попередній план військових дій проти турків полягав у тому, щоб перешкодити татарам, котрі вже переправлялися через Дніпро, вдертися в Угорщину, напасти на імператорські володіння і таким чином відділити їх від турецького війська.

Прибувши в Базавлуцьку Січ і прочекавши тут 40 днів, Лясота врешті до­чекався повернення кошового з походу. Той прибув з великою здобиччю і з полоненими, серед яких був один із ханських придворних, Біляк. Від Біляка Лясота довідався, що хан виступив у похід з 80 000 чоловік і мав іти просто на Угорщину. Після цього Лясота виклав своє доручення у козацькому колі, й козаки з приводу його пропозиції розділилися на дві групи — групу началь­ницьку й групу черні. Чернь після довгих суперечок спочатку висловила свою згоду вступити на службу під імператорськими прапорами й на знак цього почала кидати вгору свої шапки. Вона висловлювала цілковиту готовність би­тися з турками за германського імператора й не відмовлялася навіть вирушити у Волощину, а звідти, переправившись через Дунай, вдертися у саму Туреччину. Але далекий шлях, нестача коней і продовольства, віроломність волохів та їхньо­го господаря, невизначеність умов самого Лясоти змусили запорожців знову міркувати й сперечатися з приводу пропозиції, зробленої їм німецьким послом. Кінцевим підсумком цих нарад і суперечок було те, що запорожці вирішили відправити разом із Лясотою до Рудольфа II двох своїх посланців, Сашка Фе­доровича та якогось Ничипора і ще двох членів товариства, щоб домовитися з імператором щодо їхньої служби й утримання; водночас запорожці визнали за потрібне відрядити послів і до московського царя, захисника християн, із проханням прислати їм допомогу проти турків, одвічних ворогів російських людей. З того і з іншого боку було видано грамоти, що закінчувалися словами: «Datum у Базавлуку, при Чортомлицькому рукаві Дніпра, 3 липня 1594 року».

Цим наші відомості про Базавлуцьку Січ і вичерпуються. Про подальші ре­зультати договорів Лясоти із запорізькими козаками можна довідатися з доне­сення патера Комулео від 14 грудня 1594 року. Патеру Комулео довелося до­класти багато зусиль, щоб розвіяти недовіру молдавського господаря до за­порізьких козаків, та врешті йому вдалося звести їх. «Я влаштував,— каже він,— щоб згадані козаки підійшли до молдавських кордонів, що вони й зро­били, ставши табором поблизу молдавського війська. Молдавський князь пого­дився діяти заодно з козаками, частково внаслідок моїх переконань і наполя­гань, для чого я два рази спеціально їздив у Молдавію, частково ж із страху перед турками і з боязні перед татарами, про котрих я дізнався, що турки хо­тіли з їх допомогою відняти у нього князівство. З огляду на це він зібрав вій­сько в 21 000 чоловік, добре озброїв його артилерією і вийшов до проходу, яким татари звичайно йшли через Молдавію й Угорщину, вирішивши сміливо за­хищатися і не пропустити їх. Коли я потім довідався, що князь молдавський відмовився об'єднатися з козаками, то послав переконати їх не залишатися далі тут надаремно, а йти руйнувати якісь найближчі турецькі міста, обіцяючи при цьому, що молдавський князь не буде перешкоджати їм у цьому. Я потай запропонував начальнику козаків деякі подарунки, обіцяючи йому більше з часом. Останній і пішов із згаданими козаками. На цей раз я послав йому сто флоринів, котрі мав при собі, й обіцяв з'єднати його з дніпровськими козаками для хорошої здобичі. Начальник козаків не захотів чекати й пішов під місто Кілію, де й зупинився». 

Томаківська Січ була заснована на острові Томаківці, а по-іншому звався Дніпров­ським островом, Бучками, Буцькою, тепер же відомий як Городище. Виник­нення Томаківської Січі можна віднести до двох моментів: або до часу, коли вперше була заснована Хортицька Січ, або до часу після заснування Базавлуцької Січі. В першій думці нас утверджує автор «Історії Малої Росії» Бантиш-Каменський, коли каже про князя Дмитра Івановича Вишневецького, який укріпив не лише острів Хортицю, а й острів Томаківку. Друге припущення виникає на тій підставі, що коли б Томаківська Січ була заснована після Хортицької, то про неї мав би згадати Еріх Лясота; він же, проїжджаючи повз Томаківку, навіть не згадав, що тут була Січ, тоді як про Хортицю виразно гово­рить, хто й коли влаштував на ній укріплення. То коли ж виникла Томаківська Січ? На це питання ми не можемо дати точної відповіді, бо не маємо про це жодних достовірних даних. Можна лише сказати, спираючись на слова поль­ського історика Бєльського, що в XVI столітті вона вже існувала. Щоправда, історик Микола Іванович Костомаров стверджує, що Томаківська Січ виникла 1568 року, але наведений ним на підтвердження цього історичний документ ні­чогісінько не говорить про Томаківську Січ. Ось він слово в слово: «Подданым нашим, козаком тым, которые з замков и мест наших Украйных без росказаня и ведомости на тое господарское и старост наших Украйных зъехавши, на Низу, на Днепре, в полю и на иных входах перемешкивают: маем того ведомость, иж вы на местцах помененых, у входах разных свовольно живучи, подданым цара турецкого, чабаном и татаром цара перекопского, на улусы и кочовища их находючи, великие шкоды и лупезства им чините, а тым граници панств наших от непріятеля в небезпеченство приводите». В наведеному акті сказано лише про те, що запорізькі козаки «перемешкивают» на Дніпрі, на Низу й на полях. Але Дніпро великий, а Низ і поля ще більші: на Дніпрі, крім Томаківського острова, у межах Запоріжжя було 264 острови. Таким чином акт, наведений М. Костомаровим, нічого не говорить про Томаківську Січ, тому рік її виникнення та ім'я засновника залишаються невідомими нам. Так само невиразно говорить про Томаківську Січ і польський історик Мартин Бєльський: «Є і третій такий острів на Дніпрі, котрий звався Томаківкою, на якому пере­важно проживають низові козаки,оскільки це було для них найкраще укріп­лення». У Еріха Лясоти і в Боплана про Томаківську Січ узагалі нема жод­них даних: вони згадують про неї лише як про острів на Дніпрі, причому Лясота навіть не називає його імені, хоча, без жодного сумніву, говорить саме про Томаківку. Він розповідає, що, спускаючись униз по Дніпру, його річкова флотилія проминула три річки Томаківки, що впадають у Дніпро з правого боку в тому місці, де є значний острів. А навпроти гирла річки Томаківки є лише один острів, однойменний з річкою. Боплан узагалі не бачив острова Томаківки й знає про нього лише з розповідей, що це острів високий, круглий, у вигляді пів­кулі діаметром не більше третини милі, весь вкритий лісом, ближчий до ро­сійського, як до татарського берега, й настільки відкритий, що з його вершини буцімто можна бачити весь Дніпро від самої Хортиці до Тавані. Зрештою, останні слова Боплана цілком неправдоподібні, адже це значить бачити з одного боку за 50, а з другого за 150 верст. Виразно про Томаківську Січ гово­рить лише князь Митецький: він стверджує, що в давнину тут була запорізька Січ, і нині «тут знамените городище».

о. Томаківка

Але якщо наприкінці XVI століття на острові Томаківці й існувала Січ, то вже в першій половині XVII століття її перенесли звідси в інше місце, а острів у цей час був пустельним місцем, на якому часто знаходили собі притулок різні особи, що шукали в пониззі Дніпра широкого простору й ховалися від жорсто­ких переслідувачів своєї батьківщини. На острів Томаківку, зокрема 1647 року 1 грудня, утік із в'язниці села Бужина Богдан Хмельницький зі своїм сином Тимофієм, втік від переслідувань польських властей. Тут відбулося і побачення Богдана Хмельницького з Іваном Хмелецьким, послом коронного гетьмана Польщі Миколи Потоцького. Посол переконував Хмельницького не починати війни проти поляків, облишити всі свої бунтівничі задуми й повернутися на батьківщину: «Запевняю вас чесним словом, що й волосина не спаде з вашої го­лови». Через рік після цього один із польських воєначальників 2 квітня 1648 троку доповідав у столицю Польщі, що Хмельницький сидить на острові Буцька, інакше званому Дніпровським островом, за дві милі від лівого берега ріки, на котрому стояли поляки, і що його хтозна чи й дістанеш з доброї гармати. Втім, що стосується перебування Богдана Хмельницького на острові Томаківці, то його зустріли тут зовсім не так привітно, як цього слід було сподіватися. Справа в тому, що ще перед утечею Богдана Хмельницького з України на За­поріжжя стався бунт нереєстрових козаків, очолених отаманом Федором Линчаєм, проти реєстрових із полковником Іваном Барабашем та іншими старши­нами: перші стояли за народні права, другі за інтереси польських панів та особисту вигоду. Але бунт було придушено; серед старшин, що брали участь у ліквідації заколоту, був і сотник Богдан Хмельницький як людина, зв'язана обов'язком своєї служби. Партія невдоволених зазнала невдачі; сам Линчай з однодумцями втік на Запоріжжя й розташувався тут на острові Томаківці. Сюди, гнаний лихою долею, прибув Богдан Хмельницький. Та на острові Тома­ківці його прийняли недовірливо, тому майбутній гетьман залишив Томаківку й спустився нижче до Микитиного Рога, де на той час була запорізька Січ, пере­несена з острова Томаківки. Згодом, пробувши якийсь час у Січі й зустрівши тут повну довіру й співчуття з боку запорізьких козаків, Богдан Хмельниць­кий, за порадою кошового і всіх курінних отаманів, виїхав з усім товариством із Січі на той самий острів Томаківку «буцімто для кращої своєї й кінської ви­годи», а насправді щоб вирушити з острова в Крим і сповістити про себе крим­ського хана. 1687 року, під час першого походу князя Василя Голіцина на Крим, на лівому березі Дніпра нижче острова Томаківки стояв з козацьким обозом син гетьмана Івана Самойловича Григорій; тут він отримав сумну звіст­ку про скинення його батька з гетьманства та його заслання. 1697 року, під час Азовського походу Петра І, на острові Томаківці стояли з обозом, козаками й стрільцями наказний гетьман, лубенський полковник Леонтій Свічка й стрі­лецький полковник Іван Єлчанінов, очікуючи тут повернення гетьмана Івана Мазепи, котрий ішов знизу, від турецької фортеці Тавані, вгору по Дніпру. На зворотному шляху від фортеці Тавані й міста Кизикермена Мазепа дійшов до острова Томаківки, висадився тут на суходіл, звідси відправив великі й малі судна у Січ, а сам, написавши з острова Томаківки листа про все до Москви, рушив табором угору до Кодака й далі.

Острів Томаківка, за розповідями старожилів, у давнину був вкритий вели­чезним лісом; на його околицях росли високі груші, а на самій середині «гойдав­ся високий-превисокий дуб». Ці розповіді цілком збігаються з наведеним вище свідченням Боплана. У стратегічному плані розташування острова Тома­ківки дуже зручне: він стоїть серед низовинних плавнів і з усіх боків охоплений ріками й річками. З півдня й південного заходу до нього підходить Річище, утворене правою гілкою Дніпра Бугаєм під Голо груші вкою, яке тече зі сходу на захід десять верст, кінцем своєї течії торкається острова Томаківки й по­тім впадає нижче острова у Чернишівський лиман. Зі сходу через острів зви­вається ріка Ревун, котра відділяється від Річища біля південно-східного кута острова, йде над східним берегом, зліва приймає в себе річку Ревунчу зав­ширшки в чотири сажні; потім, дійшовши до середини острова, сам Ревун роз­діляється на дві гілки: головна гілка, зберігаючи ту саму назву, йде далі на пів­ніч попід самим островом, а друга звертає направо у плавні й отримує тут наз­ву Бистрика, або Ревунця; відійшовши трохи на схід від острова, цей Бистрик, або Ревунець приймає в себе степову річку Томаківку, котра, почавшись значно північніше від острова, проходить степом шістдесят верст через землі селян та різних власників і врешті з'єднується з Бистриком навпроти північної окраї­ни острова, під Матнею, виселком с. Чернишівки, біля самого двору селянина Івана Миколайовича Пшеничного. З півночі над островом Томаківкою йдуть той самий Бистрик з Томаківкою, який знову з'єднується з гілкою Ревуном, і той самий Ревун, що виходить з Річища. З заходу до Томаківки прилягає великий лиман Чернишівка, у який з одного боку, через Гнилу, впадає гілка Ревун, а з другого гілка Річище. Крім цього, між згаданими річками й островом до Томаківки прилягають ще три великі озера: Соломчине на півдні, Калинувате на південному сході й Спичине на півночі.

Річки й гілки навколо острова Томаківки, особливо Річище, й достатньо гли­бокі, й досить широкі навіть у наш час: по Річищу можуть вільно ходити не­великі судна, а у водопілля й великі судна. За спостереженнями старожилів, у минулому всі річки були вужчими, ніж тепер, зате незрівнянно глибшими й швидшими, ніж у наш час, а тепер вони замулені. Сам острів з південного бо­ку, там, де до нього підходить Річище, у наш час пустельний і голий; береги його круті, уривисті, оголені й складаються з червоної глини, яка щороку на вели­кому просторі обвалюється в ріку після весняної повені; тут найбільша висота острова сім сажнів. Зі східного боку берег острова знижується, поступово стаючи розлогим, укритим степовою травою; він обрамлений цілою алеєю диких груш; майже на самій середині східний берег має невеликий згин, схожий на майстерно вирізаний серп місяця. Грунт тут чорноземний, вельми вигідний для вирощування хліба. Від середини острова східний берег стає зов­сім голим і лише в самому кінці, на північному сході, поступово з'являються грушеві дерева, тут же з'являються вапнякові камені. З північного боку весь берег острова пологий, вкритий степовою й болотяною травою, місцями обрам­лений грушами. З західного боку берег також пологий, вкритий травою, гру­шами, вербами, де-не-де є пні тополь, вишень і терну, а в нижньому кінці є вели­кі поклади вапняку з морськими черепашками дуже великого розміру. До двох берегів Томаківки, східного й південного, прилягають розлогі плавні, частково казенні, частково селянські, що тягнуться сім верст до самого Дніпра, вкриті густою травою «кукотиною», порослі товстими вербами, осокорами, шовкови­цею, густою лозою. Навесні їх повністю заливає водою.

Уся окружність острова Томаківки становить шість верст, а площа — 350 десятин; поверхня острова, крім описаних околиць, позбавлена всілякої рослинності, як деревної, так і трав'яної, що пояснюється стійкою звичкою селян Чернишівки вивозити на випас на острів Томаківку свою худобу ко­ней, корів, свиней і залишати їх тут без жодного догляду на все літо, дозво­ляючи їм бродити по острову до самої осені й знищувати на ньому будь-яку рос­линність дощенту. Тому тут часто можна зустріти таку худу свиню, що вона швидше нагадує дві складені докупи дошки; місцеві діди кажуть про таку свиню, що вона відівчилася їсти: «Киньте їй шматок хліба, вона з'їсть, але неодмінно здохне, бо відвикла їсти; час від часу вона лише плямкає, щоб не забути, як їдять».

Сліди перебування запорізьких козаків на острові Томаківці збереглися й до нашого часу у вигляді невеликого укріплення на його південній окраїні у фор­мі правильного редуту. Цей редут складається з трьох траншей: східної, зав­довжки 49 сажнів, західної, завдовжки 29 сажнів, і північної, завдовжки 95 сажнів. В останній на 45-му сажні, рахуючи зі сходу на захід, є вхід. Південні кінці східної і західної траншей під дією весняних вод уже перетворилися на глибокі урвища, але верхні кінці цих траншей цілком збереглися. На них рос­туть столітні груші; такі самі груші ростуть і вздовж усієї північної траншеї. Найбільша висота кожної з траншей — три з половиною сажні. Центр усього укріплення порушують невеликі горби і ями; останні — справа рук скарбо­шукачів, які говорять про величезний скарб, буцімто закопаний на острові Томаківці. Крім того, у північно-східному розі укріплення є п'ять невеликих могилок, у котрих похована сім'я селянина Федора Степановича Заброди, що жив і працював на острові Томаківці лісовим сторожем казенних плавнів понад 25 років.

Поблизу укріплень знаходять різні запорізькі старожитності — рибаль­ські гачки, залізні цвяхи, металевий і череп'яний посуд, дрібні срібні монети, чавунні й олов'яні кулі тощо. Від запорізького укріплення слід відрізняти не­значний земляний квадрат у південно-західній окраїні острова, зроблений для розсадника та копиць сіна згаданим селянином Забродою. Крім укріплення від запорізьких козаків на Томаківці збереглося ще кладовище на східній окра­їні за великим курганом, що стоїть майже в центрі острова. Не так давно, 1872 року один із любителів старовини, нікопольський протоієрей Іоанн Карелін ба­чив на острові цвинтар із піщаниковими надмогильними хрестами, написи на яких розповідали про похованих під ними запорожців. У наш час жоден з цих хрестів не вцілів: усі вони розібрані селянами для фундаментів під будинки й комори. Нарешті, в південному кінці Томаківки, майже навпроти його середи­ни, показують ще льох, також буцімто викопаний запорізькими козака­ми. За словами старожилів, льох мав довжину три сажні, починався від гіл­ки Річища й тягнувся далеко вгору. У наш час він є серед обвалу, який займає цілу квадратну десятину землі в південному кінці острова, утвореного під дією весняних вод. Пролізти в цей льох немає жодної можливості через силу-силенну змій, котрі тут водяться. Особливо багато їх тут навесні: одні з них ви­сять над печерою, інші виглядають з боків, треті повзають по дну. «Тут од цієї погані й не пройдеш: з гадюкою і їси, з гадюкою і п'єш, з гадюкою і спиш. Оце ляже пастушок чи хто там інший на острові спати, а вона, підла, вже й пі­дібралась під нього: скрутиться клубком, підповзе під чоловіка, та й спить,— самій, проклятій, бачте, холодно лежати; у минулі часи вони кишма кишіли на острові. Як прийде, було, пора косити траву, то косарі передусім беруться за дрючки, щоб вибити гадюк, а тоді вже косити траву». 

Микитинська Січ була розташована на Микитиному Розі або мисі, біля пра­вого берега Дніпра, на півтораста сажнів нижче Стукалового чи Орлового ост­рова, навпроти нинішнього містечка Нікополя Катеринославського повіту. Свою назву Микитирська Січ, очевидно, отримала від Микитиного Рога, але чому сам ріг отримав назву Микитиного, про це ми не маємо жодних історич­них даних, є лише більш-менш правдоподібне пояснення: «Якийсь Микита, заповзятливий малорос, спокусившися розповідями своїх побратимів, котрі бували в походах проти кримських татар, наслухавшись про привілля Дніпра, багатого рибою й різними звірями, від оленя до дикого коня й полохливого зай­ця, котрі плодилися на його численних островах, а може й сам брав участь у по­ходах проти бусурманів, з котрими Україна здавна вела війни,— цей Микита оселився на мисі біля Дніпра, котрий і отримав назву від його імені — Микитин Ріг. Передмістя Нікополя й тепер має назву Микитине».

Уперше назву Микитин Ріг ми зустрічаємо у Еріха Лясоти: повертаючись назад із Базавлуцької Січі, Еріх Лясота залишив Микитин Ріг по лівий бік і, піднявшись трохи вище Рога, ночував біля невеликого острова ''. Наступну звістку про Микитин Ріг і Микитинську Січ знаходимо у українського лі­тописця Самовидця: під 1647 роком літописець розповідає, як Богдан Хмель­ницький «фортельно» дістав королівський лист у свого кума Барабаша, прочи­тав його козакам, вказавши їм шлях на Запоріжжя, а сам 1 грудня втік спо­чатку на острів Бучки, звідси на Микитин Ріг, де знайшов триста чоловік коза­ків, переколов разом з ними польських жовнірів, а потім вирядив послів до кримського хана Іслам-Гірея просити в нього допомоги проти поляків, на що хан дав йому свою цілковиту згоду. Існування Січі на Микитиному Розі підтверд­жує і польський хроніст Дзєвович: він говорить, що Микитинська Січ заснована якимось козаком Федором Линчаєм під час відновлення Кодацької фортеці. Від Боплана ми знаємо, що фортецю Кодак після зруйнування її козаками польський уряд повторно відновив 1638 року, отже, роком заснування Микитинської Січі слід вважати 1638 рік. У другій половині XVIII ст. про існування Микитинської Січі згадує і князь Мишецький: «Урочище Микитине міститься на правій руці берега навпроти Кам'яного Затону... При тій ріці (Підпільній, а тепер Орловій) є урочище Микитине, де в давні часи були запорізькі Січі. При цьому урочищі є ретраншемент, збудований росіянами в минулий час, під час турецької війни, де, при тому урочищі, було залишено обоз під командою геть­манського сина Поповича». Свідчення князя Митецького наводить літопи­сець Рігельман, а за ним відомі історики Малоросії Бантиш-Каменський і Маркевич

Микитинська Січ освячена перебуванням у ній знаменитого гетьмана укра­їнських козаків Богдана Хмельницького. Це було на самому початку його діяльності, 1647 року. Перед цим Хмельницького тримали ув'язненим у селі Вужині Чигиринського повіту Київської губернії і за наказом коронного геть­мана Потоцького мали стратити як людину, що напевно стоїть на чолі народ­ного повстання проти польського уряду. Та тоді, коли в Бужин прийшов такий грізний наказ, страчувати було вже нікого: Хмельницький зі своїм сином Ти­мофієм утік у запорізьку Січ, котра в той час була на Микитиному Розі, й при­був туди 11 грудня 1647 р. З'явившись у Січ, Хмельницький скликав загальну козацьку раду й на раді виголосив зворушливу промову, котра глибоко запала в серця запорожців і підняла їх на високий подвиг визволення України від поль­ського ярма: «Віра наша свята зневажена... Над проханнями нашими сейм глу­миться... Немає нічого, що б не міг вдіяти нам шляхтич. Війська польські ходять селами й часто цілі містечка винищують дощенту, ніби задумали винищити рід наш!.. Віддали нас у рабство проклятому родові жидівському. Дивіться на мене, писаря військового запорізького, старого козака, мене гноблять, переслідують лише тому, що так хочуть тирани. До вас приніс я душу й тіло; переховайте мене, старого товариша; захистіть самих себе: вам те саме загрожує». Таким чином, у Микитинській Січі Богдан Хмельницький знайшов собі притулок у недолі, тут почув він перший відгук на захист усієї України; тут побачив він щире бажання низових «лицарів» боротися проти зневаження віри предків, про­ти осквернення православних храмів, проти приниження руської народності; тут же він, обраний загальною військовою запорізькою радою гетьманом усієї України й кошовим отаманом усього Запоріжжя, започаткував один з най­важливіших в історії Росії актів — злиття Малоросії з Великоросією в одну політичну цілість і водночас кинув першу зернину панславізму, можливо, сам того не усвідомлюючи.

Разом із влаштуванням Січі на Микитиному Розі в ній, мабуть, було збудо­вано й церкву; літописи минулих століть не зберегли нам вказівок, була це постійна чи тимчасова, похідна церква, та існування її в Микитинській Січі не викликає жодних сумнівів: 1648 року в ній молився Богдан Хмельницький піс­ля обрання його козаками гетьманом і кошовим, а незабаром, розбивши поляків під Жовтими Водами й Корсунем, він прислав подарунок запорізьким коза­кам — за один прапор чотири великих, за один бунчук — два, за одну просту булаву — дві різьблені, за одну пару литавр — три чудові пари, за три прості гармати — три відбірні, за ласку війська — тисячу битих талярів, крім того на церкву божу та її служителів — триста талярів

Але Микитинська Січ, так само, як і Хортицька, Базавлуцька й Томаківська, існувала недовго, в усякому разі не далі 1652 року, коли було засновано наступну за нею Чортомлицьку Січ. 1667 року за договором поляків з ро­сіянами в Андрусові Микитине вже йменувалося не Січчю, а перевозом; 1688 року Микитинська Січ називалася «пустою», старою запорізькою Січчю, котра «була на тому боці». З 1734 року Микитине вже стало селом; 1753 року в офі­ційних актах воно звалося Микитинською заставою. На той час у Микитинській заставі, крім корінних жителів, перебували й посадові особи Січі: шафар і підшафарій, писар і підписарій, котрі збирали у людей, що приїжджали через Микитинську заставу, гроші, доставляли їх у загальну військову скарбницю й робили записи про це у книгах прибутків-видатків. Тут же була митниця, утри­мувалися чатові козаки, прикордонний комісар від московського уряду для роз­гляду суперечок між запорожцями й татарами. Окрім того, в Микитині жив товмач, або перекладач, котрий знав, крім російської й української мов, ту­рецьку й татарську і забезпечував усіх, хто їхав у Крим і далі за кордон, квит­ками турецькою й татарською   мовами.

Зрештою, якою б не була роль Микитина, але воно на той час було й зов­сім не людним, і зовсім не багатим: у ньому налічувалося лише близько 40 хат сімейних жителів 833 та до 150 козаків-службовців, окрім залічуваних до нього 300 зимівників у степу. В такому вигляді Микитине й залишилося до 1775 ро­ку, того згубного в історії Запоріжжя року, коли козаки, припинивши своє політичне існування, почасти пішли до турків, частково ж лишилися на бать­ківщині й поповнили собою різні села сімейних запорожців, котрі жили у віддалених від Січі зимівниках. Саме тоді й Микитине стало багатолюднішим. 1764 року воно серед інших сіл увійшло до складу новоутвореної Новоросій­ської губернії; 1778 року з волі князя Григорія Потьомкіна, на той час всесиль­ного Новоросійського губернатора, Микитине було перейменоване з містечка на повітове місто Нікополь (грецькою «місто перемоги»), але через рік з повітового міста знову перейменоване на містечко, яким лишається і до нашого часу.

У даний момент Нікополь — торгове, промислове й досить багатолюдне містечко (понад 12 000 мешканців), яке має п'ять шкіл, поштове відділення, телеграфну станцію, аптеку, дві церкви й до сотні великих крамниць. Воно ді­литься на кінці — Микитинку, Довголівку, Лапинку й середню частину, власне Нікополь.

Перша церква в Микитиному, як ми бачили, існувала вже 1648 року, але це, очевидно, була похідна церква. 1746 року в Микитиному, у запорізьких коза­ків, існувала вже постійна дерев'яна церква, але незабаром вона згоріла. Тоді запорожці спорудили замість знищеної нову церкву Покрови пресвятої Бого­родиці, також дерев'яну з однією «банею», тобто куполом, за прикладом «кри­жової», або католицької церкви, з іконостасом, «ув'язаним на полотні». Невідо­мо, коли в Микитиному була збудована ця друга церква, але 1774 року її нази­вають «порядною» дерев'яною церквою, а з 1777 року її вже вважають старою, й «хоча цього 1777 року, січня 23 дня, за визначенням слов'янської консисторії, преосвященний Євгеній, архієпископ слов'янський, затвердив священиком Пет­ра Рассевського, але нині згадана Микитинська церква Святої Покрови зо­стається без священиків порожньою».

1796 року замість третьої спорохнявілої церкви в Микитиному збудували четверту, також дерев'яну, з такою ж дзвіницею, добудованою 1806 року. Ця церква існує і в наш час, вона зветься соборною церквою і стоїть біля самого берега Дніпра. 1858 року в Нікополі збудовано й другу церкву, кам'яну і з ка­м'яною дзвіницею, добудованою 1865 року.

В наш час у містечку Нікополі від колишньої запорізької Січі не залишилося жодного сліду. Якихось п'ятдесят років тому, під час великої весняної повені, місце Січі, всі її цвинтарі та капличка були відрізані водою від берега й знесені вниз за течією Дніпра; сама ж річка Підпільна, на котрій стояла Січ, була роз­мита сильним напором води й, з року на рік розширюючись, вона перетворилася у широку ріку Орлову, котру тепер багато хто приймає за справжній Дніпро, по ній у літній час ідуть кораблі й тече вона якраз під самим Нікополем. Тому місце колишньої Микитинської Січі можна встановити лише за розповідями старожилів. Із цих розповідей видно, що Січ та цвинтар при ній знаходилися рівно на 350 сажнів нижче теперішньої пароплавної пристані Нікополя, біля правого берега Дніпра, навпроти того місця, де в наш час є водяні млини, інакше кажучи, навпроти двора селянина Василя Ходарина, котрий живе майже на самому березі Дніпра. На місці запорізької церкви ще не так давно стояла дерев'яна капличка заввишки сажнів із чотири й перерізом в один сажень. Нижче каплички через Дніпро йшла давня козацька переправа, відома у за­порожців під назвою Микитинської. У цьому ж місці з Дніпра просочувалася невелика гілка Підпільна. Біля церкви був цвинтар завдовжки до 70 й зав­ширшки до 100 сажнів, навпроти нинішнього двору селянина Федора Рибакова. Але все це навесні 1846 року змила течія Дніпра. Сам берег Дніпра щороку обвалюється у воду, оголюючи цілі купи козацьких кісток, котрі бездоглядно валяються по піску; тут частенько стирчать напівзогнилі дубові труни, що хо­вають лише мізерні кістяки колись доблесних і безстрашних лицарів, низових козаків; поміж скелетами часто трапляються мідні хрестики, іконки, ґудзики, персні, а іноді й штофи, наповнені «оковитою», без якої запорожець, мабуть, не міг обійтися й на тому світі.

З минулих часів у Нікополі збереглися земляні укріплення у вигляді валів і ровів поблизу цвинтарної церкви, верст за п'ять від Дніпра в південно-захід­ному напрямку. З півдня вони починаються від подвір'я селянина Микити Пет­ренка, йдуть понад дворами селян Павла Сидоренка, Семена Гребінника, Федора В'язового й Григорія Дорошенка, звідси до вітряків мають пропуск для в'їзду й потім знову починаються від вітряка селянина Дмитра Хрипуна, по­вертають на схід і йдуть до городу караїма Мардохая Бабаджана, далі тягнуться через загін Івана Бабушкіна, город Прокопа Демури, двір Федора Безрідного й нижче нього губляться. Загалом ці укріплення мають вигляд правильного кола й оточують дуже великий простір землі завдовжки 750 й завширшки 500 саж­нів, захоплюючи собою всю базарну площу Нікополя й досить багато селян­ських дворищ. Важко сказати з абсолютною точністю, до якого часу належать ці укріплення; але навряд чи вони насипані жовнірами польського гетьмана Потоцького для спостереження за діями козаків у Микитинській Січі, як гадає Карелін. Це припущення позбавлене будь-якої підстави, оскільки гетьман Потоцький, посилаючи за Хмельницьким легкий загін («залогу») з 800 чоловік до Микитинської Січі, зовсім не мав на меті розташовуватися табором навпроти Січі, а лише спіймати втікача й доставити його в Польщу. А Хмельницький, довідавшись про висилку цього загону, покинув Січ і спустився нижче до ли­ману; загін подався за ним, але потім, переконаний самим Хмельницьким, перейшов на його бік. Таким чином, гетьману Потоцькому тут не було ні ча­су, ні можливості споруджувати земляні укріплення; та й важко навіть припус­тити, щоб запорізькі козаки дозволили полякам насипати фортецю лише за якихось п'ять верст від самої столиці їхніх вольностей Січі. Залишається пого­дитися з князем Мишецьким, котрий стверджує, що ретраншемент біля Мики­тиного зроблений «от россиян в прежние годы, как хаживали Крым вое­вать».

Із часів запорізьких козаків у Нікополі вціліло кілька речових пам'яток: будівель, речей церковного й домашнього вжитку, писемних документів. З бу­дівель цікаві дві запорізькі хатини — одна, споруджена 1746 року «стараніем Максима Калниболотскаго», є власністю єврея Тіссена; друга, споруджена 1751 року «рабами божіими куренным атаманом Онуфрієм Назаровичем и Гаврилом Игнатовичем», належить Ксенії Панченковій. Один запорізький курінь із написом «Построин курінь Полтавскій, 1763 года, июня 6 дня» на­лежить Ганні Степанівні Гончаровій. Хатини перенесено в Нікополь із села Покровського, де була остання Січ, а курінь, за переказом, було збудовано в са­мому Нікополі. З інших запорізьких речей цікавими є козацька мідна гарма­та, котра до 1888 року стояла за огорожею соборної церкви, й залізний хрест з тієї церкви, в котрій, за переказом, молився Богдан Хмельницький. У самій церкві ікона Христа з частинкою животворного дерева, на якому було ро­зіп'ято Спасителя, прикрашена срібною «шатою» 1747 року коштом кошового отамана Павла Козелецького; чотири хоругви з різними зображеннями; п'ять ікон, серед яких ікона Миколая, придбана козаком Антоном Супою, ікона Вар­вари, написана Михайлом Решетняком, ікони Спасителя й Богоматері у срібних шатах, заввишки в сім з половиною і завширшки в п'ять четвертей, котрі стояли на хорах, де був особливий престол в ім'я чудотворця Миколая; ікона із зобра­женням Богоматері, святителя Миколая й архангела Михаїла, а під ними цілої групи запорожців, що моляться зі своїм отаманом; останні показані в їх зви­чайному одязі й при зброї, з непокритими головами й довгими «оселедцями». За переказом, тут зображено кошового отамана Петра Івановича Калнишевського з товариством, який звертається з молитвою до Богоматері про за­хист козаків від біди, котра загрожувала їм з боку Москви напередодні падіння Запоріжжя; тому з вуст отамана до вуха Богоматері простягнуто молитву; «Мо­лимся, покрый нас честным твоим покровом, избави от всякаго зла», на що Богоматір, нахиливши вухо до запорожців, відповідає: «Избавлю и покрыю люди моя». Крім того, зберігся невеликий напрестольний кипарисовий хрест у срібній оправі, пожертвуваний козаком Лавріном Горбом; чудове євангеліє мос­ковського друку в срібній оправі по малиновому оксамиту вагою два пуди без трьох фунтів; плащаниця з червоного з чорною серединою оксамиту, з вику­ваним зі срібла тілом Спасителя, пожертвувана 1756 року козаком Тимошівського куреня Іваном Гаркушею, вартістю 1200 карбованців; дві ризи, одна суцільної золотої парчі, крім срібного наплічника, із зображенням Покрови Бо­гоматері, вартістю 1000 карбованців; друга з червоної парчі, крім наплічника зеленого оксамиту з золотим і срібним шитвом та зображенням Благовіщення, вартістю 700 карбованців; незрівнянний, єдиний такий і тому безцінний ана­лой, зроблений з арабського дерева «абонос» (чорного), оздоблений черепа­ховою і слоновою кісткою, перламутром, угорі стягнутий буйволовою шкурою й завершений угорі двома зміїними голівками. За переказом, запорожці отри­мали його від царгородського патріарха в той час, коли вони перебували під владою турків з 1709 по 1734 рік і за перехід на бік шведського короля Карла XII були позбавлені можливості спілкуватися з російською православною церквою, тому отримували священиків для себе з Константинополя. Окрім того зберегли­ся ще два срібні позолочені кухлі, один місткістю до чотирьох склянок (він, за переказом, належав кошовому Івану Дмитровичу Сірку), а другий, дещо мен­ший, з шістьма саксонськими монетами 1592—1598 років, з іменами Христіана, Йоганна, Георга, Августа, здобутий, за переказом, запорізькими козаками у сак­сонського генерал-майора Вейсенбаха 1746 року, коли запорожців посилали в Польщу для виловлення гайдамаків. Крім того, збереглося два портрети, писані з живих запорожців, братів Якова та Івана Шиянів, котрі після падіння Січі бу­ли ктиторами Нікопольської церкви й до самої смерті ходили в запорізькому вбранні. Нарешті, вціліли золота медаль, дана 1788 року за подвиги під Очако­вом запорізькому полковнику Коленку; зелений шовковий запорізький пояс завдовжки в п'ять із половиною аршинів; невеличкий залізний молоток з вибитою на ньому датою (1751 рік);квит київського архієпископа Рафаїла 1740 року про надіслану в Січ до церкви Покрови пресвятої Богородиці богослужбову кни­гу.

За Микитинською йшла Чортомлицька, або ж Стара Січ, розташована на Чортомлицькому розі або мисі, від якого й отримала свою назву. Очевидно, саме про цю Січ розповідає балакучий, але не завжди точний і правдивий Боплан (1620—1647). «Дещо нижче річки Чортомлика,пише він,майже на середині Дніпра, знаходиться досить великий острів з давніми руїнами, оточе­ний з усіх боків понад 10 000 островів, розкиданих неправильно... Оці-то численні острови правлять притулком для козаків, які називають їх військовою скарбницею». Князь Мишецький, перелічуючи всі запорізькі Січі, у другому розділі своєї «Історії» зазначає: «Стара Січ стоїть поблизу Дніпра на річці Чортомлику. Згадана Січ початок свій веде з того часу, як запорожці ще були за по­ляками». Чортомлицька Січ заснована 1652 року за кошового отамана Лутая, про щосвідчить наступний акт: «Город Сича, земляной вал, стоял в устьях у Чортомлыка и Прогною над рекою Скарбною; в вышину тот вал шесть сажен; с поля, от Сумской стороны и от Базавлука, в валу устроены пали и бойницы и с другой стороны от устья Чортомлыка и от реки Скарбной до валу, сделаны коши деревянные и насыпаны землей. А в этом городе башня с поля, мерою кругом 20 сажен, а в нем окна для пушечной стрельбы. А для ходу по воду сделано на Чортомлык и на Скарбную восемь форток и над теми фортками бойница, а ши­риною те фортки только одному человеку пройти с водою. А мерою тот городок Сеча с поля от речки Прогною до речки Чортомлыка сто ж сажен да с правой стороны речки Прогнои, а с левой стороны речки Чортомлык, и впали те речки в речку Скарбную, которая течет позади города, подле самой ров. А мерою весь Сеча город будет кругом с 900 сажен. А строили этот город Сечу кошевой ата­ман Лутай с козаками тому 20 лет».

До цього досить детального зовнішнього опису Чортомлицької Січі варто лише додати, що всередині Січі було влаштовано курені з вікнами на площу й «кватирками» у вікнах, а поза Січчю, за містом, стояла так звана грецька хата, можливо, приміщення для іноземних послів, що приїжджали до запорожців . Крім того, акти 1659, 1664 й 1673 років свідчать, що на Чортомлицькій Січі іс­нувала церква Покрови Богородиці: 1664 року кошовий отаман Іван Щербина писав гетьману Івану Брюховецькому, що церква ця раптово згоріла, так що духовенство навіть не встигло вихопити церковного начиння, тому кошовий просив гетьмана прислати в січову церкву тріодь пісну, апостол і кадильницю, інакше в піст не буде по чому й службу Божу правити. 1673 року в нову церкву Чортомлицької Січі на ім'я кошового Лук'яна Андріїва, або Лукаша, від царя Олексія Михайловича було надіслано 12 книг четьї мінеї. 1672 року в цій Січі було 100 ковалів «безпрестанно в ней живущих». Як видається, в якийсь пе­ріод ця сама Січ переносилася з Чортомлицького островау відкритий степ, у всякому разі, 1663року про неї писалося: «А Сеча и ныне у них на поле и кре­пости никакой нет» .

Загальний вигляд Чортомлицької Січі показано на одній вельми цікавій гра­вюрі, що зберігається в Санкт-Петербурзькій імператорській публічній бібліо­теці, у відділі портретів Петра Великого. Вона виконана відомим гравером XVII століття Інокентієм Щирським на полотні завдовжки в 12 й завширшки в 7 1/2 четвертей і на самій горі має напис: «Богословскій и философскій те­зис, поднесенный кіевскою духовною академіей царям Іоанну и Петру Алек­сеевичам 1691 года». Лицевий бік гравюри весь списаний ликами, розділени­ми на шість рядів згори донизу. В першому ряду зображена Богоматір; у друго­му святий князь Володимир; під ним двоголовий орел, а обабіч Бого­матері й Володимира— 12 фігур різних святих, крім Спасителя й Бога-отця; у третьому ряду зображено місто Київ; в четвертому зліва намальовано будинок, у якому сидять запорожці поруч із турками чи татарами на спільній раді, посередині група козаків, які списами розміряють землю, а з правого боку запорізька Січ з клубами диму над нею. Січ оточена високим валом, на котрому стоять три гармати на колесах, за валом видніють шість куренів, серед яких височить маленька триглава церковця. Нижче Січі йде останній ряд по­статей — візантійських імператорів Аркадія й Гонорія, Василя й Констянтина, та російських царів Івана й Петра. Думка, вкладена майстром у картину, очевидна — він показав головні моменти з історії Київської Русі у зв'язку з історією запорізьких козаків і зобразив сучасне йому царське двовладдя в Ро­сії, підкріпивши його прикладом Візантійської імперії.

Причина перенесення Січі з Микитиного Рога в гирло Чортомлика, як нам здається, криється у більшій зручності місцевості біля Чортомлика порівняно з Микитиним Рогом. Річ у тому, що місцевість Микитиного Рога, досить висока і з трьох боків зовсім відкрита, мала досить значні недоліки у стратегічному розумінні: татари, кочуючи по лівому березі Дніпра, просто навпроти Січі, могли стежити за кожним рухом запорізьких козаків і передбачати всі їхні плани й задуми. Ця незручність могла бути причиною залишення козаками Січі на Микитиному Розі й перенесення її нижче, на ріку Чортомлик: «А не-пріятельского приходу к нему летом чаять с одну сторону полем, от крымской стороны, от реки Безовлука, а с трех сторон, за реками, некоторыми меры про­мыслу никакова учинить под ним нельзя. А в зимнее время на трех реках лед запорожцы кругом окалывают безпрестанно и в осадное время Сечю город шти тысячам человеком одержать мочно, а что людей и всяких запасов и пу­шек будет больше, то и непріятелю будет страшно. А многолюдных турков и татар до Сечи перенять не мочно, потому что прилегла степь и в степи их не удержать».

Чортомлицька Січ вважалася січчю, яка переважала над іншими, тому па­пери, що виходили з цієї Січі, рідко підписувалися з означенням її місця: «Дано в Січі при Чортомлику», «Дано в Чортомлицькій Січі», а переважно взагалі не мали вказівок на місце: «З Січі запорізької», «Дано на Коші Січі запорізь­кої», «Писано на Коші запорізькому», «З Коша запорізького», причому під Січчю розумілася самеЧортомлицька.

Чортомлицька Січ існувала протягом 57 років (1652—1709) і справедливо вважалася найзнаменитішою з усіх запорізьких Січей: існування цієї Січі збіг­лося з найблискучішим періодом історичного життя запорізьких козаків, саме в той період, коли вони й «самому Царю-городу давали нюхать козацького по­роху». З цієї Січі «розливалася слава про козацькі подвиги по всій Україні». Саме в цій Січі діяли такі богатирі, як «завзятий, ніким не дійнятий, загарто­ваний, ніким не переможений» кошовий Іван Сірко, той Сірко, котрий був пост­рахом турків, грозою ляхів, славою і гордістю запорізьких козаків; той Сірко, котрий, за переказом, народився з зубами, щоб усе своє життя гризти ворогів руської народності й православної віри; той Сірко, іменем котрого татарки ля­кали своїх неслухняних дітей; за погибель якого султан особливим указом зве­лів правовірним молитися у своїх мечетях; той Сірко, кості котрого запорожці, за переказом, після його смерті п'ять років возили в труні, а потім, відрізавши в нього руку й засушивши, виставляли на пострах ворогам; той Сірко, іменем котрого часто називали й саму Чортомлицьку Січ — «Січ кошового Сірка». В цій Січі часто зав'язувалися такі справи, котрі потім розв'язувалися у сусід­ній запорожцям Україні, в російській Москві, польській Варшаві й турецькому Стамбулі. З цієї Січі запорожці ходили на Україну й Польщу, за Богдана Хмель­ницького під Жовті Води, Батіг і Жванець; у цій Січі вони присягали на вір­ність російському престолу й потім гірко оплакували смерть «старого Хмеля»; з цієї Січі вони ходили за сина Богдана Хмельницького, Юрія; ЗВІДСИ вони ба­гато разів виступали в похід під керівництвом Якова Барабаша, Івана Сірка, Мартина Пушкаря та інших українських вождів проти їхнього найлютішого ворога, брехуна й наклепника, гетьмана Івана Виговського, котрий лавірував між Москвою й Польщею, водночас доносив московському царю на запорож­ців і запорожцям брехав на московського царя. Звідси вони виходили й проти Хмельниченка, який врешті зрадив російському престолу, громили його наступ­ників, сьогобічного гетьмана Якова Сомка й тогобічного Павла Тетерю. З цієї ж Січі вони 1663 року ходили на Україну й провели тут так звану чорну раду, скликану українською черню, котра стратила Сомка; звідси ж запо­рожці не раз успішно здійснювали походи разом із московським воєводою Косаговим проти гетьмана Дорошенка й знаменитого польського вершника Чарнецького. З Чортомлицької Січі запорожці піднімали українців проти мос­ковських воєвод і бояр за їхні побори, податки й утиски малоросійського наро­ду. В цій самій Січі запорожці 1675 року вибили близько 14 000 турецьких яничарів і потім, очолені славним кошовим Іваном Сірком, здійснили блиску­чий похід у самий Крим, захопивши там безліч полонених і здобичі . З Чор­томлицької Січі запорожці 1677 року ходили на допомогу українцям під час так званого першого чигиринського походу турків, звідси 1687 й 1688 року вони виступали в походи на Крим під спільним керівництвом князя Василя Голі-цина, Івана Самойловича й Івана Мазепи; звідси ж 1701 року ходили походом під Псков на допомогу московському війську Петра І проти шведів. Нарешті, з цієї ж Чортомлицької Січі протягом усього її існування запорожці багато разів «чинили промисли» в турецьких і татарських землях біля Перекопа, Очакова, Кизикермена, Тавані, Кінбурна, Тягинки, Гнилого моря та інших місць і міст Татарського ханства й Турецького царства.

Чортомлик

Після п'ятдесяти семи років існування Чортомлицька Січ була зруйнована військами московського царя Петра І у знаменний для Московії 1709 рік. Ось як це сталося за словами літописців та істориків. Коли український гетьман Іван Мазепа відступився від московського царя, тоді й запорожці, забувши свою не­давню неприязнь до Мазепи, палаючи ненавистю до Москви за порядки, за­проваджені нею на Україні, й за будівництво московських укріплень у самому За­поріжжі, на ріці Самарі і в урочищі Кам'яний Затон, а головне бажаючи бачити «свою отчизну, милую матку, и войско запорожское, городовое и ни­зовое, не тилько в ненарушимых, лечь и в расширенных и размноженных вольностей квітнучую и изобилуючую», зважилися віддатися в «непраламанную оборону найяснішаго короля шведскаго Карла» й виступити проти московського царя Петра. Кошовим отаманом на той час був Костянтин Гордієнко, або Гординський, чи Головко з козацьким прізвиськом Кріт, людина безумовно хоробра, рішуча, на свій час освічена, оскільки вчився у Київській академії і вільно володів латиною. Козаки його любили, й він користувався величезним впливом і популярністю серед української черні. Спонукувані цим самим кошовим отаманом Гордієнком, запорізькі козаки 24 листопада 1708 ро­ку написали листа Івану Мазепі, в якому просили скерувати до них гетьман­ських і королівських уповноважених, щоб через них умовитись, з ким вони бу­дуть під час наступної війни; окрім того, домагалися від шведського й польсько­го королів військових клейнодів та допоміжного війська для зруйнування мос­ковської фортеці біля Кам'яного Затона, навпроти Січі, після чого обіцяли по­спішити на допомогу союзникам. У той час Петро, довідавшись про переговори запорожців із королями й гетьманом, а також наочно переконавшись у їх вели­чезному впливі, особливо кошового Гордієнка, на малоросійську чернь та українських козаків, вирішив за будь-яку ціну схилити запорожців на свій бік. Для цього відразу ж після прокляття Мазепи й обрання нового гетьмана Івана Скоропадського цар написав у Січ листа, в котрому умовляв козаків залиши­тися вірними російському престолові й православній церкві, за що обіцяв «при­множити до них свою милість» і негайно вислати, крім звичайної річної платні, по 1500 українських золотих на кожен курінь. Водночас цар запевняв запорож­ців, що коли він раніше затримав у Москві належну козакам військову платню, то зробив це внаслідок наклепу на низове товариство гетьмана Івана Мазепи, котрий часто писав цареві в Москву, звинувачуючи запорожців у невірності.

До запорожців від царя були відряджені стольники Гавриїл Кислинський та Григорій Теплинський з грамотою і грішми: 500 червінців кошовому, 2000 старшині, й 12 000 куреням, крім того, через тих же послів було обіцяно, на знак особливої царської милості, прислати на Січ військові клейноди — прапор, пірнач, бунчук, литаври й палиці кошовому отаману й судді. Водночас з цар­ськими послами було відряджено від гетьмана Скоропадського лубенського сотника Василя Савича й від київського митрополита ієромонаха Іродіона Жураховського для умовлянь. У самій Січі в той час утворилося дві партії: партія старих, досвідчених козаків, і партія молодих, гарячих голів; перша стояла на законному грунті й радила триматись російського царя. Ця партія, на якийсь час узявши гору над другою, змусила надіслати до Мазепи листа, в якому запо­рожці, називаючи себе військом його царської пресвітлої величності, заявляли, що вони готові стояти за російського царя й за весь український народ проти іншоплемінних загарбників, що вторгнулись на Україну. Та проти розсудливих і досвідчених запорізьких товаришів виступила зелена молодь, котрою керував кошовий Костянтин Гордієнко, який фанатично ненавидів усе, що виходило з Москви. Сила опинилася на боці молодих, і тоді запорожці відібрали в прибулих у Січ послів гроші, а їх самих почали лаяти й ганьбити: ієромонаха називали шпигуном і погрожували спалити його в смоляній бочці, інших погрожували вбити або втопити у воді. Вслід за цим на грамоту Петра написали листа, в якому, не жалуючи царя за попереднє вороже ставлення до них, «чиня досадительныя укоризны и угрозы, многие неприличные запросы, с нареканием и безчестием на самую высочайшую особу царя», вимагали:

1) щоб усіх україн­ських полковників не було, а на Україні була така свобода, як і в Січі;

2) щоб усі млини по річках Ворсклі і Пслу та перевози через Дніпро біля Переволочної віддати запорожцям;

3) щоб усі царські укріплення на Самарі й на лівому бе­резі Дніпра біля Кам'яного Затону знести.

Відіславши цареві листа, запо­рожці в той же час затримали у себе гетьманського посланця, котрий їхав у Крим з повідомленням про обрання на Україні нового гетьмана Скоропадсько­го, й, побивши його на раді до напівсмерті, відіслали до Мазепи, а другого посланця, висланого в Чигирин, чигиринський сотник Невінчаний убив зов­сім, а сам утік на Запоріжжя. Тоді цар написав два листи, одного за другим, кня­зю Меншикову, котрий керував на той час військовими діями на Україні й жив у місті Харкові; в цих листах він сповіщав князя, що запорожці зібралися по­близу Богородицької фортеці на ріці Самарі й що він побоюється, аби вони чо­гось не заподіяли їй, а також, щоб кошовий і суддя не провели їх через Переволочну до шведів. Тому він наказував князеві поставити у зручному місці Інгерманландський полк, щоб «мати око на їхній похід», а також, по можливості, додати людей у Богородицьку фортецю, у Кам'яний Затон послати два полки чи й більше гарнізонного війська, а в самій Січі за допомогою миргородського полковника Апостола спробувати змінити головну стар­шину кошового отамана й військового суддю. Тоді Данило Апостол за на­казом Меншикова відрядив кількох чоловік із Миргородського полку, колишніх запорізьких військових старшин з немалою кількістю грошей у Січ, щоб ски­нути кошового й суддю «и во всех противников учинить диверсию». Відряджені повинні були прилюдно, на військовій раді, оголосити запорожцям, що кошовий і суддя перейшли на бік Мазепи не тому, що вважали цю справу справедливою і законною, а тому що були підкуплені зрадником. Слідом за цим Петро знову пи­сав Меншикову; він наказав йому й далі дбати про те, щоб привернути на свій бік запорізьких козаків, діючи на них добрим словом і лише у крайньому разі збро­єю. «В Каменном Затоне учинить командира из бригадиров кто поумнее, ибо там не все шпагою, но и ртом действовать надлежит, а кого, то полагаюсь на вас; пункты посылаю при сем, токмо едина материя суть, чтоб смотреть и чинить за­порожцев добром по самой крайней возможности: буде-же оные явно себя покажут противными и добром сладить будет невозможно, то делать с оными, яко со изменниками».

Але запорожці, настроєні кошовим Гордієнком, з цього часу твердо й усією масою вирішили діяти проти Петра. Зібравшись у кількості 8000 чоловік під командуванням «власного» кошового Костянтина Гордієнка, а в Січі залишив­ши наказного отамана Якова Симонченка, узявши з собою 9 гармат, вони ру­шили з Січі в Переволочну, котру споконвіку вважали своїм містом і від котрої намірялися дійти до табору шведського короля Карла XII. Але йдучи на з'єд­нання з Карлом, запорожці оголосили, буцімто йдуть «в злучення» до росій­ського війська, за що їм повторно вислали царське жалування від Петра. В Переволочній їх зустрів полковник Нестулій з 500 запорожцями, котрі були в місті, й гетьманські посланці Чуйкевич, Мокієвський і Мирович. 12 березня 1709 року в Переволочній відбулася рада у присутності посланців Мазепи. На раді було зачитано листа гетьмана, в якому, між іншим, говорилося, що цар погрожував «искоренить воров и злодеев, запорожцев», а всіх малоросіян пе­ревезти за Волгу, водночас наголошувалося, що прибуття на Україну швед­ського короля дає можливість українцям скинути московське ярмо й стати вільним і щасливим народом; на завершення промови посланці Мазепи роз­дали запорожцям кілька червінців, і тоді на раді маса закричала: «За Мазепою, за Мазепою!» Та відразу ж виникло й питання: що робити з грішми, присланими царем у Січ? «Гроші ті раніше відняли москалі у наших же братів коза­ків», казали запорожці, очевидно натякаючи на утримання Москвою 6600 кар­бованців, законної козацької платні, за пограбування ними грецьких купців, на що скаржився турецький паша. Тоді прийшла звістка й від кримсько­го хана, який радив запорожцям триматися Мазепи й обіцяв їм свою допомо­гу. Сам полковник Нестулій після певних вагань також оголосив себе прибіч­ником Мазепи.

Незабаром після ради кошовий Гордієнко сповіщав шведського короля, що запорожці готові служити йому й молять бога про його успіх; слідом за цим повідомленням запорожці послали депутатів до короля, щоб побачити його осо­бисто й висловити свою готовність вірно служити. Депутати були прийняті в містечку Будищах і допущені до королівської руки з умовою, щоб вони не пили горілки до обіду, оскільки король не терпів п'яних. Запорожці, які не просихали від горілки протягом перебування у Будищах, ледь зуміли стриматися цього разу.

Петро, отримавши у Воронежі вісті про все, що трапилось, наказав Меншикову намагатися втримати за собою орільські укріплення, особливо Богородицьку фортецю, де було багато артилерії й амуніції, але мало людей, а самому князеві обов'язково лишатись на Україні: «Ежели вы не в пути, то лучше б еще немного там для запорожскаго дела задержались, а сие дело, сам ты знаешь, что не из последних; я уже писал до господина фельдмаршала, чтоб он подался к Переволочне для сего дела, при том же советую и вам, буде невозможно все­ми, хотя бы частью позад Полтавы протянуться для сего ж дела». Побоюван­ня Петра були не даремними. В той час, коли депутативід запорізьких коза­ків перебували в Будищах, частина їхнього війська здійснила два напади на російські війська. Спочатку в Кобеляках, а потім у Даричанці, на правому бе­резі Орелі, вчинила страшний переполох серед російських солдатів, частину яких вирубала на місці, а частину захопила в полон і цим настільки підняла свій прапор, що збільшила численність свого війська до 15 000 чоловік, визво­лила з нетрів лісів жителів, що поховалися під час нападу шведів, і змусила їх доставляти продовольство королівським військам. Після цього кошовий Гордієнко став засилати листи до правобережних українців, радячи їм бити свою старшину й переходити до нього, кошового, на лівий берег Дніпра. «Вор кошевой яд свой злой продолжает и непрестанно за Днепр пишет, чтоб поби­вали свою старшину и к нему через Днепр переходили и уже такая каналия за Днепром собирается  и разбивает пасеки».

Розгромивши російські загони під Кобеляками й Царичанкою, кошовий Гор­дієнко із запорожцями заспішив у Диканьку, щоб побачитися тут з гетьманом Мазепою і звідси піти у Будища, головну квартиру шведського короля. Поба­чення Мазепи й Гордієнка відбулося у присутності багатьох осіб з січового товариства; при зустрічі з гетьманом кошовий віддав йому честь, схиливши перед ним свій бунчук, потім, звернувшися із промовою, подякував гетьмано­ві за його готовність звільнити Запоріжжя від московського ярма, обіцяв від імені всіх козаків не шкодувати ні життя, ні крові для спільної справи, вислов­лював надію за посередництвом гетьмана отримати протекцію у його коро­лівської величності й на закінчення пообіцяв присягнути йому на вірність, але, в свою чергу, просив зробити те саме й гетьмана, щоб діяти заодно з запорож­цями «у справі порятунку вітчизни». Гетьман Мазепа на промову Гордієнка від­повів своєю. Він подякував запорожцям за довіру до нього, запевнив честю, що якби не він, гетьман, то цар давно вже перев'язав би запорожців, перетворив їх на драгунів, вислав би у віддалені місця Сибіру, зруйнувавши дотла навіть їхні житла, й що він, гетьман, буде діяти заодно з ними й готовий дати присягу.

Взаємні промови кошового й гетьмана закінчилися запрошенням запорож­ців до гетьманського обіду; на обіді з обох сторін було висловлено ще більше за­певнень у взаємній дружбі й прихильності, але тут сталася неприємна пригода, котра ледь не перетворила дружбу на ворожнечу: захмелілі запорожці, вставши від обіду, почали, за своїм звичаєм, хапати зі столу всілякий посуд і забирати з собою. Гетьманів дворецький, який також випив за обідом, побачивши таку сваволю, став дорікати: «Ви раді були б пограбувати цей дім; такий у вас зви­чай робити подібне, куди лише потрапите». Цей докір дійшов до вух кошово­го і той, уявивши собі, що він був продиктований дворецькому самим гетьма­ном, наказав своїм козакам сідлати коней і їхати геть, не попрощавшись із геть­маном. Але Мазепа, вчасно довідавшись про це, сповістив запорожців, що не ви­нен у відповіді свого дворецького, на доказ чого видав їм їхнього кривдника. Запорожці довго мучили ні в чому не винну людину, перекидаючись ним, мов м'ячем, і врешті прохромили ножем.

З Диканьки кошовий Гордієнко разом із гетьманом Мазепою рушив на Будища для представлення королю Карлу; з Гордієнком було з 50 січовиків, 115 захоплених запорожцями російських полонених солдатів та україн­ських козаків, яких запорожці «били й лаяли і жахливо мучили комарами й мурахами». Прибувши в Будища, запорожці й полонені були представлені королеві; кошовий звернувся до короля з промовою, у котрій дякував йому за високе заступництво й бажання визволити їх від страшного ворога, російського царя. За короля відповідав державний секретар: він висловив прихильність до запорожців і похвалу за їхній перший подвиг проти росіян; на останнє кошовий відповідав: «Ми вже послали з сотню москалів на показ кримському ханові й сподіваємося, що коли татари їх побачать, то стануть заодно з нами». Після представлення королеві запорожці, тобто кошовий, старшини, учасники царичанської сутички й навіть старшини, котрі були в Січі, отримали грошові подарунки від короля й гетьмана, кілька днів частувалися за рахунок короля і врешті-решт склали присягу Мазепі й до­говір із чотирьох пунктів із королем Карлом. Для запорожців ці пункти голов­ним чином означали те, що вони після війни з російським царем назавжди визволяться з-під московського панування й отримають свої одвічні права й привілеї.

Покінчивши з усіма умовами у короля й гетьмана, запорожці тепер жадали одного — скорішої битви з москалями; на це бажання король відповідав їм, що слід вичекати й приготуватися до бою, але загалом похвалив їх воєнний запал, на що запорожці підкидали вгору шапки, кричали й вимахували в повітрі шаб­лями. На прощання деяких запорожців допустили до королівської руки й запросили на обід до короля.

З Будищ запорожці, супроводжувані шведами, пішли в напрямку на Полтаву, де знаходились російські гарнізони. Росіяни, побачивши запорожців, котрі йшли повз Полтаву, надумали стріляти по них, але сотня козаків кинулася до міста й поклала кількох росіян на міських стінах, причому один запорожець влучним пострілом убив російського офіцера у блискучому мундирі. З цього приводу Гордієнко сказав шведам, що таких чудових стрільців у нього набе­реться до 600 чоловік. Від Полтави частина запорожців взялася провести геть­манського посла з листами до турецького сераскіра, в яких гетьман спону­кав султана до швидшого об'єднання зі шведами; головна маса рушила до Січі. Та тут сам Гордієнко поринув у роздуми з приводу затіяної ним справи й так висловився щодо шведів: «Роздивився я цих шведів; де при них служити! Мені тепер здається, що краще нам по-старому служити царській величності». Але це, мабуть, був хвилинний настрій, бо ні характер кошового, ні його наступ­ні дії не свідчили про щире й рішуче каяття.

Тим часом у Січі після відходу більшості козаків під керівництвом Костянти­на Гордієнка залишилося близько 1000 козаків, очолених Яковом Симонченком. Тут діяли послані з Миргорода полковником Данилом Апостолом колишні запорізькі старшини; вони привезли в Січ лист Апостола й усіляко намагалися схилити січовиків на бік царя. З цього приводу було скликано військову раду; на раді знову виявилося дві партії партія старих за царя й партія молодих проти царя. Остання взяла гору, й було вирішено листа Апостола відіслати з військовим осавулом до кошового Гордієнка, а посланців Апостола затримати в Січі. Поки січові посланці встигли доскакати до кошового й повернутися, весь цей час полковничих посланців тримали прикованими до гармат за шиї і щохвилини погрожували їм смертною карою. Але апостольці, користуючись вільними руками, відбили один одного від гармат і втекли з Січі в Миргород. Після їх втечі у Січі знову відбулася рада, на цей раз узяли гору старі й виріши­ли стати за царя. Тоді до кошового Гордієнка відіслали листа, у якому говори­лося, що запорожці складають із себе вину за всі його дії: «Як ти робив, так і від­повідай; ти без нас вигадував, а ми, вірні слуги царської величності, вибрали собі замість тебе іншого кошового». Від слів запорожці перейшли й до діла: вони справді позбавили Костянтина Гордієнка звання кошового й обрали на його місце Петра Сорочинського. Цар, повідомлений про такі вибори кошового в Січі, зрадів, бо особисто знав Сорочинського як «людину добру». Петро зрадів ще більше, коли новий кошовий, вступивши на цю посаду, одразу відіслав наказ козакам, які були з Гордієнком, покинути колишнього кошового й поверну­тися на Січ для нових наказів. Але такі настрої у Січі трималися недовго: зіб­равшись на військову раду, запорожці разом із кошовим Петром Сорочинським чомусь знову оголосили, що вони проти російського царя і за шведського короля.

Петро, почувши, що й Сорочинський став дихати таким самим духом проти нього, як і Гордієнко, наказав Меншикову послати з Києва в Січ три російські полки і знищити все гніздо бунтарів дощенту. Меншиков доручив виконання царського наказу полковнику Петру Яковлеву й наказав йому, прибувши на міс­це, передовсім оголосити запорізьким козакам, що коли вони прийдуть до царя з повинною, оберуть нового кошового отамана та інших старшин і пообіцяють, цілуючи хрест, вірно служити цареві, то всі їхні провини будуть вибачені й самі вони залишаться при своїх попередніх військових правах і вольностях. Полковник Петро Яковлев сів із полками на судна у Києві й подався вниз по Дніпру; слідом за ним берегом Дніпра повинна була йти кіннота, щоб не дати запорожцям можливості відрізати російські війська, що рухались по Дніпру.

Полковник Яковлев, спускаючись по Дніпру, насамперед напав на містечко Келеберду біля лівого берега ріки, спалив його, мешканців частково розігнав, частково перебив. Від Келеберди спустився до Переволочної; тут на той час було 1000 запорожців та 2000 навколишніх жителів, якими керував запорізь­кий полковник Зінець. У центрі містечка було збудовано замок, в котрому за­сіло 600 чоловік гарнізону. Підступивши до містечка, Яковлев передусім зажа­дав від запорожців добровільної здачі, але йому відповіли пострілами. Тоді він відкрив лютий вогонь, скеровуючи ядра й бомби в самий замок містечка. Запо­рожці, не володіючи такими, як росіяни, бойовими засобами, все-таки вперто відбивалися, але змогли вистояти лише дві години: росіяни увірвалися в містеч­ко, тисячу чоловік убили на місці, частину людей підпалили в хатах і стодолах, кілька чоловік самі втопилися при переправі через Ворсклу й Дніпро; у полон взято лише 12 чоловік. Несамовитість росіян була така, що вони вирізали жі­нок, дітей, старих, спалили всі млини на ріках, усі будівлі в містечку і всі судна на Дніпрі біля Переволочненської переправи. Після такого розгрому Переволочної полковник Яковлев рушив нижче по Дніпру й досягнув спочатку Нового, а тоді Старого Кодака.

В обох Кодаках полковник Яковлев не зустрів великого опору: основна маса мешканців добровільно здалася росіянам і була відіслана у Богородицьку фор­тецю, незначна частина втекла на острови і в степ, але й з них деяких було спій­мано й знищено на місці; обидва ж містечка, Старий і Новий Кодаки, було спа­лено дотла, щоб не дати притулку «злочинцям» і щоб убезпечити тил росій­ських полків. Біля Старого Кодака Яковлев спустився через перший у Дніпрі поріг, Кодацький, причому флотилія його, керована замість лоцманів, що порозбігалися, російськими стрільцями, зазнала деяких втрат: розбилося два судна, але без нещасливих наслідків для людей. Тут Яковлев змушений був ви­ділити частину солдатів зі своїх полків і послати їх у степ по обидва боки Дні­пра, щоб знищувати козаків, які втекли з містечка. Але водночас до Яковлева підійшли сухопутні загони, що слідували за ним берегами Дніпра, й вони руши­ли далі вниз. Пропливши решту порогів і минувши острів Хортицю, полковник Яковлев 7 травня нарешті прибув до Кам'яного Затона на лівому березі Дніпра, майже навпроти Чортомлицької Січі. В Січі не було кошового Петра Сорочинського: він разом із козаком Кириком Меньком пішов у Крим просити татар до­помогти запорожцям проти москалів. Його заступав хоробрий і меткий, взагалі «добрий» козак, Яким Богуш. Через те, що в Кам'яному Затоні панувала якась заразна хвороба, Яковлев став поблизу містечка й вирядив до запорожців коза­ка Сметану з напутливим листом князя Меншикова. Але запорожці, за словами одного спійманого росіянами козака, втопили того Сметану у воді. Тоді Яковлев послав їм другого листа, особисто від себе; на цей лист запорожці відповіли, що не вважають себе бунтарями, визнають над собою владу царської велично­сті, але царських посланців до себе не допустять. Очікуючи з хвилини на хвили­ну свого кошового Сорочинського з татарами, запорожці, бажаючи виграти час, удали навіть, що схиляються на бік царя. Яковлев чекав позитивної відповіді три дні, але потім вирішив узяти Січ приступом. З цією метою він наказав огля­нути Січ з усіх сторін і підшукати зручне для приступу місце; для огляду було послано переодягнених у запорізький одяг російських офіцерів. Повернув­шись, вони сповістили полковника, що підступитися до Січі на конях неможли­во, бо вона з усіх боків оточена водою. І справді: це було 10 травня, коли вода у Дніпрі та його гілках досягає найбільшого рівня після весняної повені; але на той час водопілля було таким високим, що Січ, звичайно залита лише з трьох боків водами різних річок, цього разу і з четвертої, степової сторони, де влітку звичайно була суха дорога в Січ, була залита водою на відстань 35 сажнів. Мож­ливо, як каже переказ, це сталося тому, що з боку степу запорожці, за наполя­ганням Якима Богуша, відділили свою Січ від материка ровом і пустили в той рів воду; в усякому разі того літа води було так багато, що вона навіть затопила частину куренів. Вислані вивідачі повідомили полковника, що поблизу Січі є окрема запорізька варта, яку легко можна винищити; тоді Яковлев вирядив проти неї кількох солдатів. Вони напали на запорожців, кількох чоловік пе­ребили, кількох потопили у воді, а одного привели до полковника живим. Від цього останнього Яковлев довідався, що запорожці, всі як один, вирішили діяти проти російських військ. «Замерзело воровство во всех»,— писав Яковлев після цього князю Меншикову. Тоді росіяни вирішили спочатку спорудити шанці, на шанці підняти гармати і з гармат обстріляти Січ через воду. Але ця спроба не дала бажаних результатів: виявилося, що через велику відстань по­стріли гармат не досягали мети. Після цього було оголошено про приступ Січі на човнах. Запорожці підпустили росіян на близьку відстань, тоді відразу вда­рили з гармат і рушниць, поранили кількох офіцерів і 300 солдатів, у тому числі вбили полковника Урна, кількох чоловік узяли в полон і «срамно и тирански» умертвили їх у Січі. Тому росіяни були змушені відступити й становище полков­ника Яковлева стало скрутним. Але в цей час на допомогу росіянам від генерал-майора князя Григорія Волконського з'явився з компанійським полком і драгунами полковник Гнат Галаган. Це було 14 травня.

Гнат Іванович Галаган був ренегатом-запорожцем. Син українського козака з села Омельника Полтавської губернії Кременчуцького повіту, Галаган довший час був у Січі спочатку простим козаком, далі полковником охочекомонного полку, згодом навіть кошовим отаманом; як полковник він був біля Мазепи, коли той перейшов на бік шведів, як підручний Мазепи сам перейшов у табір шведів; згодом, побачивши мізерність сил Мазепи й неприхильність до нього українського народу, відпросився у гетьмана з полком у роз'їзну лінію поза шведським табором, несподівано захопив кількох шведських драбантів, пере­йшов з ними й своїм полком у російський табір і прийшов з повинною до Петра, переконавши царя, що до шведів він перейшов проти своєї волі, скоряючись ба­жанню гетьмана Мазепи. Цар взяв з нього слово, що він не «викине з ним такої самої штуки, як із Карлом», змусив присягнути на вірність російському престо­лу й потім тривалий час тримав його в роз'їздах задля здобування неприятельського «язика»   .

Саме цей Гнат Галаган несподівано з'явився до полковника Яковлева для облоги Січі. За свідченням невідомого автора твору про запорізьких козаків минулого століття, Гнат Галаган пристав до Яковлева по дорозі до Січі, пообі­цявши під присягою провести росіян таємними стежинами в Січ. Так чи інак­ше, але в цьому плані на нього покладали великі надії як на людину, котра зна­ла всі «військові секрети» й запорізькі «звичаї». І справді, прибуття Гната Ґала­ґана до Січі мало для запорізьких козаків вирішальне значення.

Запорожці, здалека побачивши військо, що мчало до Січі, вирішили, що до них поспішає кошовий Петро Сорочинський з татарами, і влаштували проти росіян вилазку. Росіяни скористалися цим щасливим для них моментом, рап­тово вдерлись у Січ і викликали серед козаків сум'яття; та останні довго і вдало відбивалися від ворогів. Але тут уперед вискочив Гнат Галаган і закричав запо­рожцям: «Кидайте зброю. Здавайтеся, бо всім буде помилування». Запо­рожці спершу не повірили й продовжували далі відбиватися від росіян, але Галаган поклявся перед ними у правдивості своїх слів, і тоді козаки поки­дали зброю. Але це була підла брехня з боку Галагана. Росіяни кинулися на без­збройних запорожців, 300 чоловік узяли в полон, кількох убили, кількох пові­сили на плотах і пустили вниз по Дніпру на пострах іншим; 100 гармат, всі клейноди — прапори, бунчуки, булави, перначі, литаври — і всю амуніцію за­брали й відіслали в московський табір, а всі курені і всі будівлі в Січі спалили, багато зимівників навколо Січі знищили. Полковник Яковлев, а особливо Гала­ган, поводилися з небаченою люттю. «Учинилось у нас в Сичи,писав очеви­дець, козак Стефаненко, який згодом був кошовим отаманом,то, что по при­сяге Галагана и московскаго войска, товариству нашему головы обдирали, шеи на плахах рубили, вішали и иныя тиранскія смерти задавали, каких и в поганстві за древних мучителей не водилось — мертвых из гробов многих не только из то­вариства, но и из монахов откапывали, головы им отнимали, шкуры сдирали и вішали. Ненасытившимся такового душепагубного прибытку, а заостривши сердце свое жалом сатанинским, Галаган чатами своих единомышленных лю­дей в Тернувці и по иных годностях и урочищах працею кровавою на добычах звіриньїх Козаков невинных в московские тиранные безцінно запродал руки. И тот своего безчеловічія не перестаючи, посылает своих к ним шпігов и коні займати злодіев и всякіе подступки чинити легкомысленных людей, яко теды всякіе утиски, кривды и неволи людем украинским за поводом и причиною его помянутого безбожника Галагана нанеслося».

Страшне руйнування Чортомлицької Січі вже тоді оспівали козаки в народ­ній думі.

Ой летить крячок та по той бочок, де взявся шуліка:

«А не буде в Січі города віднині й до віку».

Ой стояла Москва та у кінець моста,

Та дивилась в воду та на свою вроду.

Сама себе воювала, і кров свою проливала.

Нашим козаченькам, нашим молоденьким великий жаль завдавала.

Наші козаченьки, наші молоденькі ніде в страху не бували

Сорок тисяч Москви виборного війська упень вибивали.

Наші козаченьки, наші молоденькі та невеселі стали.

Гей, оступила вража другунія та всіма сторонами,

Гей, закрасила город, та славную Січ, та скрізь знаменами.

Ой, казав єси, пане Галагане, що в їх війська немає,

А як вийде на таракана, так як мак процвітає.

Ой, казав єси, пане Галагане, що в Січі Москви немає,

Коли глянеш, поміж куренями так як мак процвітає.

Ой, як крикнув та пан кошовий у Покровській церкві:

«Прибирайтесь, славні запорожці, як би к своїй смерті».

Ой, як крикнув та пан кошовий на покровській дзвіниці:

«Ой, кидайте ж ви, славні запорожці, і пістолі й рушниці».

Ой, пішли-пішли славні запорожці та не пішки, дубами,

А як оглянуться та до славної Січі, та вмиваються сльозами».

Про руйнування Чортомлицької Січі Гнатом Ґалаґаном ще й тепер згадують «ветхі днями» діди. «Цю Січ зруйнував якийсь Галаган; він знався з чортами, і коли був ще далеко від Січі, то якийся «хлопчик» (слуга) просив кошового отамана, щоб він дозволив йому застрелити Галагана в ліве око,— інакше його не можна було вбити; а кошовий каже: «Не слід проливати християнської кро­ві». А як побачив, що Галаган уже близько, тоді й сам став просити хлопця, щоб той убив Галагана. Але тоді вже пізно було. Галаган був великим чарівни­ком і зробив з собою так, буцім у нього не одна, а кілька голів. Тоді й хлопчик не міг уже розрізнити, де в нього справжня голова. «Тепер бий сам,каже хлоп­чик кошовому,а я не можу знати куди стріляти, бо в нього он скільки голів». Так той Галаган і зруйнував Січ».

Після взяття Чортомлицької Січі князь Меншиков доносив цареві Петру, що «знатніших лиходіїв» він звелів затримати, інших стратити, саме ж «зрадниць­ке» гніздо зруйнувати й викорінити. На це донесення Петро відповів Меншикову: «Сегодня (23 мая) получили мы от вас письмо о разорении проклятого места, которое корень злу и надежда неприятелю была, что мы, с превеликою радостию услышав, Господу, отмстителю злым, благодарили с стрельбою, и вам за оное премного благодарствуем, ибо сие дело из первых есть, котораго опа­саться надлежало было. Что же пишете о деташаменте полковника Яковлева, чтобы оному быть в армии, и то добро, только подлежит из онаго оставить от 700 до 500 человек пехоты и от 500 до 600 конницы в Каменном Затоне, да­бы того смотрели, чтоб опять то место от таких же не населилось, или где инде не почали собираться; для чего ежели комендант в Каменном-Затоне плох, то б из офицеров добраго там на его место оставить, а прочим быть в армию». Схожого листа написав Петро й графу Апраксіну в Москву, вітаючи його «ми­лість» зі знищенням «останнього кореня Мазепиного». Щоб послабити страшне враження, справлене на український народ знищенням січових коза­ків, цар видав маніфест, у якому говорилося, що причиною нещастя, яке спіт­кало Січ, була зрада самих же запорожців, бо вони, прикидаючись вірними цареві, насправді обдурювали його і зносилися з ворогами Росії шведами; далі Петро наказував усіх запорожців, крім тих, котрі покаялися, кинули зброю і виявили бажання жити на Україні як прості селяни, ловити, кидати у в'язницю й страчувати, а їхні землі від ріки Орелі до ріки Самари приписати до Мир­городського полку, полковником якого на той час був Данило Апостол.

У наш час на місці колишньої Чортомлицької Січі стоїть частина села Капулівки, як її називають селяни, або Капиловки, як її називають офіційно, Ка­теринославської губернії й повіту. Вона віддалена від містечка Нікополя, ко­лишньої Микитинської Січі, рівно на 20 верст і приписана до села Покровського, місця колишньої останньої Січі. З Нікополя в Капулівку веде старий запорізький шлях, що починається відразу за Нікополем і закінчується майже біля самого села. Це чудова, гладка й цілком відкрита дорога, обрамлена з правого боку ланцюгом високих курганів, котрі йдуть один за одним на відстані близько чверті версти, а з лівого охоплена широкою рікою Дніпром з його гілками й затоками, за котрими по грузьких болотах росте густий високий ліс, порослий зеленою травою. Ланцюг курганів поступово відхиляється справа наліво, а ра­зом із курганами відхиляється й широкий шлях, який врешті приводить просто до місця колишньої Чортомлицької Січі. Крім курганів, вказівниками дороги в Чортомлицьку Січ служать ще так звані милі, тобто чотиригранні стовпи, ви­тесані з суцільного каменю й дещо звужені догори, котрі було поставлено тут 1787 року, під час проїзду по Новоросії імператриці Катерини II.

На півтори версти вище села Капулівки, серед відкритої місцевості, яка панує над величезним простором степів, стоїть довге земляне укріплення, так званий зімкнутий редут із траверсами всередині. Південна лінія цього редуту має 1250 сажнів, північна — 780, східна — 380 й західна — 700. Спорудження цьо­го редуту найвірогідніше належить до першої половини XVIII ст., епохи ро­сійсько-турецьких воєн, коли, як вказує князь Мишецький, на ріці Чортомлику, де була Стара Січ, 1738 року росіяни збудували редут.

Нижче укріплення, вже в самому селі Капулівці, на городі селян Семена Ква­ші та Івана Коваля вціліли два кам'яні хрести над могилами козаків Семена Та­рана, померлого 1742 р., й Федора Товстонога, померлого 1770 р., 4 листопа­да; останній був отаманом Щербинівського куреня 1766—1767 рр., просла­вився у війні 1769—1770 рр., повернувся з походу тяжко пораненим і за кілька місяців помер. Крім цих двох, збереглися ще хрести козаків Данила Борисенка, померлого 1709 р., Семена Ко [валя], померлого 1728 р., й надмогильний камінь знаменитого кошового отамана Івана Дмитровича Сірка, померлого 1680 року. Останній стоїть на городі селянина Миколи Олексійовича Мазая і має такий напис: «Р. Б. 1680 мая 4 преставися рабъ бо Иоань Сърко Дмитрови атамань кошовий воска запорожского за его ц. п. в. Феодора Алексъвича: Память праведнаго со похвалами». В цьому написі дивна лише вказівка, буцімто Сірко помер 4 травня, в той час як із донесення його наступника Івана Стягайла та свідчення літописця Самійла Величка відомо, що помер він 1 серпня. Отже, слід гадати, що плита, яка збереглась до нашого часу над могилою знаменитого кошового, зовсім не та, котру козаки початково поставили над його останками: першу плиту, очевидно, розбило розлючене російське військо 1709 року й за­мість неї згодом поставили іншу, тому дата дня й місяця смерті Сірка вказана невірно. Нижче села Капулівки, на старому, або запорізькому, цвинтарі, вціліло ще чотири могильні хрести, під котрими спочивають останки козаків Єфрема Носевського й Данила Конеловського, померлих 1728 р., Лук'яна Медведовського та Остафія Шкури, померлих 1729 року.

Питається: яким чином усі ці надмогильні хрести потрапили в Чортомлицьку Січ, коли з 1709 року її тут зовсім не було? Відповідь на це питання дають міс­цеві старожили, нащадки запорожців: вони кажуть, що коли козаки були під владою «тур-царя», то, вмираючи, просили своїх товаришів ховати їх на старій Січі, й ті перевозили їхні тіла чайками до Чортомлика.

Зі старого запорізького цвинтаря при селі Капулівці відкривається чудовий краєвид на місце колишньої Чортомлицької Січі. Це місце виглядає невеликим острівцем серед моря буйної зелені дерев, що мовби пливе серед восьми річок, які оточують його з усіх боків. Але щоб як слід роздивитися місце колишньої Чортомлицької Січі, треба від цвинтаря спуститися вниз, трохи пройти прямою вулицею, потім під прямим кутом повернути праворуч у провулок, і цим провул­ком дійти до берега ріки Підпільної. Тут передовсім впадає у вічі досить висо­кий, але водночас пологий спуск до ріки, всіяний безліччю дрібних-дрібних річ­кових черепашок і де-не-де вкритий величезними осокорами й віковічними вер­бами. Далі, нижче спуску, за рікою відкриваються неозорі суцільні плавні, поде­куди затоплені водою, подекуди вкриті травою, але там і там порослі густим лісом, переважно м'якої породи, тобто осокором, вербою, шовковицею, лозою й шелюгом. Зі сходу й заходу цей ліс тягнеться неосяжно довгою смугою, з пів­ночі на південь простилається на 15 верст, від лівого берега Підпільної до пра­вого берега Дніпра. Ось тут, біля віковічного лісу, при злитті восьми річок, зна­ходиться невеликий, але високий і мальовничий острівець, обрамлений звідусю­ди молодими деревами і вкритий угорі високими й непролазними бур'янами. На цьому острівці була славна Чортомлицька Січ. Острів, попри всю його мальов­ничість, усе-таки видається якимось пустельним, вселяє сум і важку тугу в душу людини; від нього віє чимось далеким-далеким, чимось давно й безпово­ротно минулим. Острів стоїть пусткою: на ньому немає й слідів житла,— лише вітер низовий вільно гуляє й ворушить верхівки високої трави, а навколо тиша, мов на дні глибокої могили ... Дивлячись на цей похмурий острів, мимоволі згадуєш той час, коли тут кипіло життя, та яке життя? Життя в усьому буянні, в усьому широкому просторі: тут і бандури дзвеніли, й пісні дзвінко лунали, тут і хвацькі танцюристи кружляли таким вихором, що пилюка ставала стовпом, земля дзвеніла дзвоном... А що тепер? Тепер могильна німотність, мертва ти­ша,— така тиша, мов у казковому царстві, зачарованому темною, страшною і незборимою силою. Тепер лише мізерні натяки залишилися про те, що колись жило тут повним, відкритим, ніким і нічим не обмеженим життям...

Скрізь на острові, а особливо поблизу річки Чортомлика, видно рештки ми­нулого: черепки посуду, рови й рівчаки, могили, окремі кості й цілі скелети лю­дей. На правому березі Чортомлика колись був великий цвинтар, зараз част­ково накритий селом, частково змитий весняною течією річки: Чортомлик, розливаючись, щороку підмиває свій правий берег і часом виносить з нього труни з козацькими кістками, часом цілі людські скелети, а найчастіше козаць­кі черепи з довгими чубами чи без чубів, різноманітний одяг, зброю, олов'яні ку­лі, цілі шматки свинцю, великі кільця дроту тощо. Все це падає на дно річки або залишається на березі її і тут, сумно казати, топчеться ногами людей і тварин і нерідко змішується з кістками й м'ясом здохлих коней, корів, собак і котів. І місцевим жителям нема ніякого діла до того, що тут колись жили великі за­хисники Христової віри й руської народності, поливаючи землю своєю кров'ю, засіваючи ниви своїми кістками; немає серед них людини, яка б, зібравши чере­пи й кості доблесних воїнів, схоронила їх у землі, мов святиню... Навпаки, зна­ходяться такі, котрі днями й ночами розкопують запорізький цвинтар, шукаючи тут якихось казкових скарбів, начебто схованих запорожцями у глибоких моги­лах. Там стихія, а тут людська жадоба до золота не дають мертвим спокою!..

Саме місце, де колись була славна й грізна Чортомлицька Січ, у наш час ви­глядає так. Чортомлицький Ріг, 1709 року відділений від материка, зараз пере­творився на невеликий острівець, що належить до маєтку великого князя Ми­хайла Миколайовича, лежить навпроти села Капулівки, за двадцять верст від Нікополя. Весь цей острів, крім кількох каменів біля східного берега, склада­ється з піску й поділений на дві нерівні частини: підвищену на півночі й низьку на півдні. Перша має площу 1050 квадратних сажнів, друга — дві десятини й 1200 квадратних сажнів. Але лише північну половину, власне, й можна назвати островом, оскільки її ніколи не затоплює вода. На околицях острів має різну висоту: на півночі — до чотирьох сажнів, на півдні — не вищий трьох-чотирьох футів над водою; північна частина крута й обрамлена високими річковими де­ревами, південна полога і вкрита болотяною і лучною травою. На високій части­ні острова від козацьких часів до нашого часу збереглося два рови й п'ять ям, три з яких є у північно-східному розі, перед ровами, а дві з заходу, за ровами. Рови тягнуться один біля одного на відстані близько сажня і йдуть спочатку з північного сходу на південний захід протягом 14 сажнів, далі повертають під прямим кутом на південний схід і йдуть 15 сажнів, маючи глибину до трьох, а висоту до чотирьох сажнів. Що стосується нижньої частини острова, то це так звані плавні: вона, здіймаючись ледве на два-три фути над рівнем річки, навіть при незначному підвищенні рівня вкривається водою. На ній ростуть чудові ви­сокі й гіллясті дерева, а між деревами розкидані величезні кам'яні брили. Нав­коло всього острова сходяться докупи сім гілок і одна річка: з півночі Підпільна, зі сходу Гнила, названа в давніх картах Прогноєм, і Скарбна; з півдня Павлюк і проріз Бейкус, що виходить зі Скарбної і впадає в Павлюк; із заходу той самий Павлюк і та сама Підпільна; крім того, Скарбна приймає до себе гілки Лапинку й Скажену, що течуть до неї з північного сходу на південний захід, а гілка Підпільна — річку Чортомлик, яка тече просто з півночі й дає назву самій Січі.

Уважний огляд нинішнього Чортомлицького острова наводить на думку, що на ньому були лише головні будівлі Січі: церква, військова та курінні скарбниці, будівля для духовенства й самі курені; останні були в тому місці, де нині річка Чортомлик торкається своїм гирлом початку гілки Підпільної. Розкопки остро­ва дають багатий матеріал для побутової історії запорізьких козаків: тут трап­ляється глиняний посуд чудової роботи, череп'яні люльки різні на колір та ор­наментацію, підкови, шкворні, пряжки, підвіски, сідельні підпруги, пістолети, шаблі, кулі, машинки для лиття куль, списи, грузила до рибальських снастей, порохівниці, чорнильниці, бруски, казани тощо. А при розкопках валу на остро­ві знайдено рештки товстих, загострених і обвуглених паль, розставлених уз­довж західного берега острова. Вони вказують, як колись була укріплена Січ: обкопана високим валом, вона, крім того, була огороджена навколо висіченими в лісі дубовими колодами й була Січчю у справжньому розумінні. До цього слід додати природні укріплення: з кримського боку — непрохідні плавні з числен­ними озерами й гілками, з польського — глибока й болотиста річка Чортомлик та гілляста й довга ріка Базавлук на 18 верст західніше й нижче Чортомлика. 

За Чортомлицькою Січчю йшла Кам'янська Січ, заснована при впадінні річки Кам'янки у Дніпро, вище міста Кизикермена. Існування Кам'янської Січі під­тверджується як свідоцтвом історика запорізьких козаків XVIII ст. князя Ми-шецького, так і вказівками документальних джерел: частково січового архіву, частково архіву Малоросійської колегії. «На тій ріці Кам'янці,пише Мишецький,була запорізька Січ вище Кизикермена на ЗО верст, на правому боці Дніпра». «А вартам бути,написано в актах 1754 року,по самому кордо­ну, почавши по той бік Дніпра, де нині військовий перевіз, та на Усть-Кам'янці, де раніше Січ була». Кам'янська Січ існувала під час перебування запо­різьких козаків під протекцією Криму й Туреччини, «на полях татарських, на кочовищах агарянських», коли вони жили «по турках та по кавулках», тобто з 1710 по 1734 рік, після розгрому Чортомлицької Січі полковниками Яковлєвим і Ґалаґаном.

Як пильно не стерегли російські солдати виходи з Чортомлицької Січі, части­ні січових козаків під керівництвом кошового отамана Якима Богуша все-таки вдалося врятуватись од загибелі: вони бігом склали своє добро і вцілілу зброю на дуби й прихованими єриками, затоками, річками й гілками пішли вниз по Дніпру в турецькі землі, які були тоді досить недалеко від Січі. Як свідчить пере­каз, запорожці, утікаючи від москалів, ні за чим так не жалкували, як за поки­нутою ними у Старій Січі церквою:

«Все ми, панове, добре зробили, все незле влаштували, та одне негаразд учинили, що церкву свою покинули. Та що вже тепер робити? Хай береже її божа матір!»

І божа матір зберегла її:

Москалі до неї, а вона від них, вони до неї, а вона від них... Та так ходила-ходила, а потім перед самими їхніми очима й пішла під землю: вся, як є, з дзвіницею, хрестом, так і «пірнула»,— лише яма від неї залишилася».

«Як покидали запорожці

Великий Луг і матір Січ,

Взяли з собою матір божу,

А більш нічого не взяли,

І в Крим до хана понесли

На нове горе-Запорожже».

Налякані страшною розправою росіян з козаками, запорожці спочатку ві­дійшли дуже далеко від колишньої Чортомлицької Січі; але потім, отямившись від переляку, піднялися вгору по Дніпру й заснували в гирлі річки Кам'янки, навпроти великого острова Коженина, свою Кам'янську Січ, якраз на кордоні російсько-турецьких володінь. У той час російський цар, думаючи про війну з турками, знову став кликати запорожців у Росію, обіцяючи забути їх минуле й повернути їм їхні попередні володіння, якщо вони, «возчувствовав свою вину», оберуть замість Костянтина Гордієнка нового кошового отамана. Але кам'янські запорожці, боячись, за словами народної пісні, щоб «москаль не став їм лоби брить», не скористалися пропозицією російського царя, натомість звер­нулися з посланням до шведського короля, питаючи його як «про його здо­ров'я, так і про наміри щодо розпочатої війни з москалями». На це послання Карл відповів 10 травня 1710 року: «Се нам особливо сподобалося, що не ли­ше за персону нашу королівську щиро обурюєтеся, але й до скорішої помсти над нашим і вашим ворогом, москалем, виявляєте бажання». Очевидно, вод­ночас з цим спілкуванням кам'янських запорожців тривали й зв'язки з запо­рожцями, які були з королем: у кожному разі, незабаром після згаданого листа й, очевидно, з відома короля частина запорожців залишила табір під Бендерами й пішла у Кам'янську Січ. Можливо, в цьому крився якийсь новий план військових комбінацій шведського короля. За словами свідків, це було так.

Підчас Полтавської битви між росіянами й шведами частину запорізьких ко­заків було вбито, більша ж частина лишилася живими, потім разом з Карлом і Мазепою втекла до Дніпра, тут знову зазнала певних втрат при переправі через ріку біля Мишуриного Рога м6, далі досягла турецького міста Бендер і якийсь час залишалася на березі ріки Дністра. Тут між запорізькими козаками й ту­рецьким султаном Ахметом III відбулися pactaconventa, на основі яких коза­ки перейшли під владу Туреччини. З цією метою в Бендерах було скликано велику раду, на котру зібралося кілька тисяч українських і запорізьких коза­ків; українські козаки на раді розташувалися сотнями, запорізькі — куренями. Над першими майорів стяг з орлом, над другими стяг з архангелом; ті й інші стояли «стройно и збройно, потужно и оружно». Від козацької старшини були присутні: гетьман Іван Мазепа, кошовий Костянтин Гордієнко, писар Пилип Орлик, прилуцький полковник Горленко, осавул гетьмана Войнаровський, ота­ман Платнірівського куреня Чайка, запорізький писар Безрукавий та кошовий осавул Дем'ян Щербина. Від татар були: кримський хан Девлет-Гірей, яни­чарські старшини — кулугли, спаги, топчаї, мурзи; крім того, тут були присут­ні польські пани, волоські й молдавські посли, яким було дозволено стояти між запорізькими почтами й панами; не було лише шведського короля, оскільки коронованій особі не випадало займати друге місце після представника від султана. Цим представником був бендеро-буджацький сераскир Ізмаїл-паша. На скликаній раді Ізмаїл-паша урочисто й поважно, як вимагав сан «великого й непереможного» султана, зачитав хатті-шериф Ахмета III, за яким козаки приймалися до турецького «лицарства» на правах малих спаг, до кримського панства на правах «братства, коллегації й вічної приязні»; їм було надано землі від Кам'янки, Олешок, Переволочної й Очакова понад Дніпром і понад Чорним морем до Буджака, право брати платню за перевози на ріках Дніпрі й Бузі біля Мишуриного Рога, Кодака, Кам'янки, Кизикермена, Мертвовода, надавалися лимани для рибалки й тайми на всіх козаків по куренях; було постановлено зброю, амуніцію та одяг видавати на кожну війну, а яйлик та бакшиші під час самої війни. Гетьман отримував почесті й владу двобунчужного паші; він отримав двоколірну хоругву: на червоному адамашку срібний молодий місяць з зіркою, а на білому золотий хрест на знак лицарського побратимства християн з мусульманами; ту хоругву освятив царгородський патріарх. Крім того, геть­ман отримав у подарунок червону шубу з сибірськими соболями. Такого самого кольору, лише на чорних ведмедях, отримав шубу кошовий отаман; козацька старшина отримала шапки, джамети, тобто похідних коней, дамаські й хоро-санські шаблі, а прості козаки по новій шубі та по калитці аспрів або турець­ких пар, щоб могли погуляти за здоров'я султана. Отож козаки, наваривши собі горілки й отримавши багато привезеного молдаванами вина, гуляли «гучно», а щоб мати все під рукою й запровадити справжній лад, вони скрізь понасаджу­вали в шинках євреїв і «споживали і спивали дари султанськії». За всі надання і подарунки козаки були зобов'язані служити султанові лише в разі війни; поза війною могли займатися звичними заняттями — рибальством, мисливством і торгівлею «в усіх містах і землях султанських». Погулявши десять днів у Бен­дерах, козаки поділилися на чотири партії: одна, під проводом Пилипа Орлика, залишилася у Бендерах при сераскирі; друга, очолена Костянтином Гордієнком, пішла на Буджацькі лимани, заснувала один Кіш над озером Ялпухом, а курені розкидала до Чорного моря; третя, реєстрові козаки з полковником Горленком на чолі, розмістилася також біля Буджака; а четверта пішла до ріки Кам'янки, щоб «влаштувати там Січ, окопати коші й курені». Остання партія козаків, швидко діставшись до місця, влаштувала Січ, завела у себе чайки й привернула до себе стільки люду, що стало не набагато менше куренів, як у старій Чортомлицькій Січі. «Отак смакували ми нове життя, нову волю, дякуючи великому султанові, чекаючи, доки нас не попросять до нового танцю».

Кам'янська Січ

Так було засновано Кам'янську Січ. Але початково ця Січ існувала лише до 1711 року; коли про поселення запорізьких козаків біля річки Кам'янки до­відався цар Петро, він вирядив проти них українського гетьмана Івана Ско­ропадського разом із генералом Бутурліним і вісьмома російськими полками, котрі стояли в той час біля Кам'яного Затону, охороняючи російські кордони від нападу мусульман. Скоропадський і Бутурлін напали на запорожців, зруйнували їхню Січ біля Кам'янки і таким чином змусили їх шукати нового місця для своєї столиці, подалі від російського кордону. Тоді вони оселилися на лівому березі Дніпра, біля урочища Олешки, і влаштували тут Олешківську Січ.

Олешківська Січ була заснована в нинішній Таврійській губернії. Дніпров­ському повіті, майже навпроти губернського міста Херсона, котрий стоїть на правому березі Дніпра. Олешки — дуже давнє місто: воно було відоме ще нумідійському географу аль Ідрісі (XII ст.) під назвою Алеска та італійським по­селенцям на берегах Чорного моря й Дніпра (XIII—XIV ст.) під назвою Ереске. Професор Брун небезпідставно доводить, що розташування нинішнього міста Олешки відповідає давній Гілеї, про яку оповідає батько історії Геро­дот, а історик Забєлін виводить корінь слова Олешки від слова «ольха» або «єлоха», котрим у давній топографічній мові позначали болото, водяне, заплав­не місце, вкрите кущами й дрібноліссям. Виникши на місці чи поблизу грець­кої колонії Александри, Олешки стали відомими вже з другої половини XI сто­ліття під назвою Олешшя, служачи проміжним пунктом у торгівлі між Києвом і Царгородом: «Въ се же льто, 1084, Давидь захватилъ грековъ въ ОлешьЪ... Во время наставшаго голода пошли возы къ сплаву, божіею же милостію людипришли изъ Олешья, пріьхали на Днопръ и набрали рыбы и вина». Але зго­дом, з XIII століття, з часу нашестя татар на Русь і їх оселення на півдні, Олешшя наче зовсім зникає і з'являється аж у XVIII столітті під назвою Олеш­ки. В той час Олешки належали кримському ханові, а через його васальну за­лежність від Туреччини й турецькому султанові. Сюди й пішли запорізькі коза­ки після зруйнування російськими військами їх Січі на Кам'янці.

Перебування запорізької Січі в Олешках засвідчує історик XVIII століття князь Семен Мишецький, і опис земель 1774 року після Кючук-Кайнарджій-ського миру Росії з Туреччиною за імператриці Катерини II: «Перебуваючи під кримчаками, запорізькі козаки жили у двох своїх Січах, а саме в Кам'янці і в Олешках». «Алешки, место прежде бывшей запорожской Сечи, когда за татарами запорожцы жили, лежит по берегу речки Конской; тут в нынешнюю вой­ну содержан был обнесенный ретраншементом магазин, да и для зимнего пребывания войск в 1773 году довольное число около ево землянок выстроено, где два полка без нужды помещены были, и ими Кинбурн в блокаде обдержан был».

Осівши в Олешківській Січі, запорізькі козаки мусили на якийсь час зовсім припинити стосунки зі своєю головною метрополією, козацькою Україною. Ще 17 липня 1709 року гетьман Іван Скоропадський, пропонуючи цареві Петру різні «просительные пункты», писав щодо запорізьких козаків: «Любо то запорожци проклятые, через явную свою измену и противность утратили Сечь, однак понеже весь малороссийский народ оттоль рыбами и солью питался и на всяком зверу имел добычь, абы и теперь, по ускромлению помененых прокля­тых запорожцев, милостивым вашего царскаго величества указом вольный ту­да с Украины был путь для помянутой добычи и яко от господина воеводы каменнозатонскаго, так и от людей, в кгварнезоне том будучим таковым промыш­ленникам жадная не чинилась обида и препятствие». Але Петро, бажаючи забо­ронити будь-які зносини українців із запорожцями, так відповів на це про­хання гетьмана: «Сие позволение малороссийскому народу, по милости царска­го величества, дается и о том совершенное определеніе, как тому порядочным образом учинится, учинено будет вскоре, а пока то состоится, ныне того позво­лить невозможно, ибо опасно, чтобы под таким предлогом бунтовщики за­порожцы в тех местах паки не возгнездились и собирания бунтовския не учи­нили». 1712 року, вже після того як Петро, через війну з турками, знову намагався перетягти на свій бік запорожців і отримав від них відмову, після не­вдалого для нього Прутського походу, видав ще суворішу постанову про недопущення запорізьких козаків на Україну. В цей час він наказав полтавському й переволочненському коменданту Скорнякову-Писарєву пильнувати, щоб «ма­лоросіяни на Запоріжжя з товарами і ні з чим не їздили, а кримчаки запорож­ців із собою не возили; запорожців ні для чого не пропускати, окрім тих, які приходитимуть з повинною до царя». Ту саму політику щодо запорожців ус­падкували і наступники Петра. 22 лютого 1725 року в інструкції азовському губернатору наказувалося: «Объявлять тем, которые будут ездить в Крым, что­бы к запорожцам отнюдь не заезжали, и о том учинить заказ крепкий под жесто­ким наказанием и отнятием всего того, с чем кто туда дерзнет поехать; а из крымцев, которые в губернию приезжать будут, дать знать, чтобы они при себе 'изменников запорожцев и Козаков не имели. Козаков изменников, запорожцев и прочих ни с товары, ни для каких дел в губернию Воронежскую и никуда в великороссийские города, також и из той губернии, ни откуда чрез ту губернию туда на Запорожье с товары, ни за добычею и ни с чем отнюдь не пропускать, чего на заставах приставленным приказать смотреть накрепко под опасением жестокаго штрафа; а которые запорожцы будут приходить с повинною или сдругими какими письмами или словесными приказы, и таких задерживать, а о том писать к генералу Голицыну, також рапортовать и подлинные письма при­сылать в сенат, оставливая с оных у себя списки, а не описався в сенат, с ними, запорожцы, яко с изменниками, никакой письменной пересылки отнюдь не иметь и на их письма не ответствовать, также и той губернии обывательми смотреть, чтоб у них как с ними, так и с прочими пограничными подозритель­ных корреспонденции не было; а ежели будут происходить от турок и татар и изменников запорожцев тамошним обывателям какия обиды, а пойманы не бу­дут, генералу-майору и губернатору о всяких случившихся делах в турецкую об­ласть к порубежным пашам и к крымскому хану писать; а ежели из них измен­ников запорожцев в землях императорскаго величества кто пойманы будут, и теми разыскивать, и что по розыску явится, о том писать в сенат, а о прочей корреспонденции с пограничными поступать по указам из иностранной колле­гии». Сама колегія іноземних справ писала щодо цього всім російським і ук­раїнським начальникам при кордоні, щоб вони ні в якому разі не приймали тих запорожців, які прийдуть під протекцію імператора у великій кількості й зі зброєю: «Защищение нигде им не давать и от границ оружием их отбивать; а под рукою словесно к ним приказом отзываться и обнадеживать их секрет­но, что при способном времени приняты они, запорожцы, будут».

Від 12 липня 1711 року, з Прутського миру, а потім з 3 квітня 1712 року, після Константинопольського трактату, Росія формально відмовилася від Запоріж­жя й визнала його улусом турків, а запорожців райями Порти, підлеглими ханським сераскирам. «Его царское величество весьма руку свою отнимает от Козаков с древними их рубежами, которые обретаются по сю сторону Днепра и от сих мест и земель, и фортец, и местечек, и от полуострова Сечи, который со­общен на сей стороне вышеупомянутой реки». За Прутським миром цар, зокре­ма, віддав туркам усі землі колишнього Запоріжжя по ріку Оріль і зобов'язався знести свої фортеці в Самарі, Кодаку й Кам'яному Затоні. Таким чином, цей мир, нещасливий для Росії, приніс щастя запорізькимкозакам: після нього запорожці dejure знову стали володарями того, що вони втратили після зруй­нування Чортомлицької Січі й поразки під Полтавою, тобто всіх своїх земель від Нового Кодака до фортеці св. Анни.

Перейшовши під владу кримського хана й турецького султана, запорізькі козаки залишились вірними своїй релігії і своїм законам, хоча й терпіли почат­ково велику нестачу руського православного духовенства: спішно тікаючи з Чортомлицької Січі, вони ледве встигли забрати з собою частину військового скарбу й церковного начиння; тому духовенство прийшло до них дещо пізніше від заснування Січі, почасти з польської України, почасти з Афін, а пере­важно з Єрусалима й Константинополя. Так, до 1728 року в олешківських за­порожців настоятелем усього військового духовенства був архімандрит Гавриїл, грек родом, і лише з 1728 року з'явився руський священик Дідушинський . У самій службі і в молитвах запорожці також не робили ніяких змін: на єктеніях і виходах у них по-старому згадували російських царів, синод і синкліт, і молилися за їхнє здоров'я і благополуччя.

Спочатку життя запорізьких козаків під кримським ханом було дуже віль­ним: запорожці користувалися різними земельними угіддями, нічого не платили у ханську скарбницю, навпаки, самі отримували від хана милостиву платню. Та з плином часу це становище змінилося: взамін платні запорізьким козакам до­зволили брати сіль із кримських озер, початково з певними послабленнями су­проти встановлених у Криму правил, з меншим митом, ніж те, яке татари зви­чайно побирали з малоросійських козаків та інших українських промисловців. Потім татари, довідавшись, що запорожці, під приводом вивозу солі для себе, брали її для українців і продавали з великим зиском, позбавили їх і цього да­рованого їм привілею. Крім того, за протекцію кримського хана запорізькі коза­ки повинні були ходити в походи в кількості 2000 і більше чоловік на допомогу татарам, на чолі з кошовим отаманом, за першим закликом хана; але хани нама­галися відіслати козаків якомога далі. Одного разу, наприклад, запорожці ходи­ли в похід на черкесів і дійшли до Сулака; цей похід вони вважали тяжким для себе й дуже збитковим. За ту саму ханську протекцію запорожці не раз мусили ходити до Перекопу і працювати на будівництві Перекопської лінії по 300 й більше чоловік, до того ж працювати завжди безкоштовно. Остання обставина найбільше не подобалася козакам, котрі мали особливе уявлення про «лицар­ську» честь.

Чим довше перебували запорожці під владою кримського хана, тим більше накопичувалось у них взаємного невдоволення і приводів для сварок з татарами. З безлічі невдоволень головними були такі. Запорожцям якнайсуворіше забо­ронили тримати в Січі гармати. З огляду на цю постанову всі гармати, які в них лишилися, татари відібрали, й коли якось запорізькі рибалки після повені по­бачили на лівому березі Дніпра (в урочищі Карай-Тебен) одну невелику гармату і сповістили про це кошового отамана, а той знайшов у тому самому місці ще 50 штук, то суворо наказав тримати їх таємно в одному зимівнику, остерігаючись, щоб татари не відібрали їх у козаків. Запорожцям заборонялося будувати будь-які укріплення як у самій Січі, так і в інших місцях; зноситися з Росією та їзди­ти в російські міста, торгувати в Криму і в Очакові; дозволялося лише купу­вати у визначених місцях товари й відвозити їх не далі Січі. В тій же Січі право торгувати надавалося кримчакам, очаківцям, грекам, євреям, вірменам. Крім того, запорожців обкладали різними данинами, коли до них приїжджали для огляду війська, їх громадського ладу чи якоїсь іншої справи кримські хани, мурзи з численним почтом і слугами; в цей час запорожці мусили всіляко вша­новувати їх і, скільки б вони в них не були, годувати як їх самих, так і їхній по­чет і коней, а при від'їзді, крім того, робити їм різні коштовні подарунки.

Олешківська Січ

Та поза всім цим життя запорізьких козаків під владою кримських ханів було «зело трудное» ще і з багатьох інших причин. По-перше, кримський хан відібрав у запорізьких козаків і віддав ногаям увесь низ Дніпра, від Великого лиману вгору аж до порогів «з усіма тамтешніми степовими угіддями й пожит­ками». По-друге, хан «допускал великую на запорожцев драчу» як на охоронців татарського кордону, коли з відома чи без нього хтось із кримських невільників утікав у християнські землі, або якщо у татар пропадали табуни коней, чере­ди волів, овець чи якесь майно, або хтось із самих господарів-татар. Якщо при цьому козакам доводили крадіжку худоби чи вбивство господарів, то за ху­добу татари брали великі гроші, а за людей брали людей; у випадку неспромож­ності винних штраф стягали з усього куреня, а в разі відмови куреня винних за­бирали живцем. І лише в рідкісних випадках, при взаємних сварках і загарбан­ні, дозволяли обмін худобою і людьми. По-третє, хан дозволяв ляхам стра­чувати запорожців, навіть у тих випадках, коли ті лише захищалися від ляхів, які нападали, захоплювали й навіть вішали їх, як це було у Брацлаві та інших містах. За цим правилом одного разу за скаргою ляхів на запорожців з остан­ніх стягнули 24 000 карбованців на користь буцімто потерпілих. По-четверте, при взаємній боротьбі ханів Адиль-Гірея і Менглі-Гірея, коли запорожці всу­переч волі були «затягнуті» першим проти другого й коли другий «розігнав» військо першого, тоді ні в чому не винних запорожців хан Менглі-Гірей звину­ватив у віроломстві й 1500 їх продали на турецькі каторги. По-п'яте, хан, не зважаючи на прохання усього Коша, не хотів звільнити кількадесят запорізь­ких козаків, незаконно захоплених азовськими татарами під час полювання на річці Кальміусі. По-шосте, хан відібрав у запорожців фортецю Кодак, її меш­канців розігнав, фортецю зруйнував, а місто віддав полякам у повне володін­ня. Нарешті, по-сьоме, хан заборонив запорожцям будувати постійну церкву в Олешківській Січі й під кінець почав обмежувати їх у сповіданні православ­ної віри. Отож не дивно, що вже тоді запорожці, пишучи кримському ханові, казали, що вони «превеликую нужду от ногайских татар иміли».

Заступила чорна хмара та білую хмару:

Опанував запорожцем поганий татарин.

Хоч позволив він на пісках новим кошем стати,

Та заказав запорожцям церкву будувати.

У наметі поставили Образ Пресвятої,

І крадькома молилися:

«Ой, Олешки, будем довго ми вас знати,

І той лихий день, і ту лихую годину,

Будем довго, як тяжку личину, споминати».

У наш час в Олешках від перебування запорізьких козаків збереглося дуже мало, щоб не сказати нічого з речових пам'яток. Більшість мешканців Олешок навіть не знає про те, що на місці їхнього містечка колись була запорізька Січ. У місцевій церкві не збереглося жодних пам'яток старовини; нічого не залиши­лося й від самої Олешківської Січі: її місце можна встановити лише зі слів ста­рожилів. За розповідями Феоктиста Горбатенка, Василя Киріяша, Афанасія Плохого і Данила Бурлаченка Олешківська Січ була цілою до того часу, коли, за розпорядженням уряду, з огляду на небезпеку для міста бути занесеним піща­ними кучугурами, вона разом із міськими околицями була заорана й засаджена лозою й червоною шелюгою. Це було 1845 року. Наскільки пам'ятають зга­дані діди, Січ розташовувалася навпроти впадіння річки Лазнюка в Конку, гілку Дніпра, й мала лише дві десятини землі. Це був правильний чотирикутник з ровами й валами заввишки до двох аршинів, з редутами по кутах і з воротами завширшки у два сажні з північного боку. На всю довжину Січі була рівна й гла­денька, мов виметена віником, площа завширшки до 40 сажнів. Коли діди були ще хлопчаками, вони знаходили на місці Січі різні дрібні монети копійки, пари, леви, а разом з ними й різну зброю, переважно чотиригранні списи. «Оце, бувало, як задме великий вітер та на Січі підніме пісок, ми й кричимо один од­ному через тин: «А ходімо, Василю, чи там Даниле, на городок копійки зби­рати». Та й біжимо туди». Крім грошей та зброї, знаходили й інші речі — сріб­ні хрестики, воскові свічки у трунах, шматки смоли, кільця дроту, свинцеві кулі, різний череп'яний посуд, зокрема глечики або «кумани». «Багато чого дово­дилось бачити на тій Січі: якось наткнулися ми аж на п'ятнадцять трун, і труни ті зовсім не схожі на наші, вони були наче човни з обрізаними носами, Доводи­лось бачити й людські голови: вони як гарбузи валялись. А покійники лежа­ли так, як і у нас кладуть». Скільки пам'ятають діди, Січ з давніх часів у літній час була вкрита травою, тому хлопчаки гнали на неї телят пастися; але згодом її мало-помалу стало заносити піском із сусідніх кучугур. 1845 року була «дра­на» зима: снігу майже не було, зате шалені вітри майже всю землю «обідрали». Здійметься, бувало, вітер і почне рвати землю: рве-рве, сипле-сипле піском та досиплеться до того, що й із міста вийти нікуди — навколо кучугури піску, мов гори намуровані. Тоді вийшов наказ розорати околиці міста Олешок, в тому чис­лі й місце колишньої Січі, й засадити їх червоним шелюгом, коріння якого має властивість зміцнювати сипкий грунт: оскільки ж поблизу Олешок на той час ніде не було шелюгу, його довелося возити з віддаленого від міста села Возне­сенки. За розповідями тих же дідів, в гирлі річки Лазнюка узапорожців була пристань, а на березі річки Чайки, на місці нинішньої пароплавної пристані, стояла церква, зроблена з очерету, поблизу церкви був цвинтар та викопана криниця, в якій ніколи не замерзала вода.

За 250 сажнів на схід від колишньої Січі й за 1/2 версти вище нинішнього мі­ста Олешок є невелике земляне укріплення, що складається з довгих, наполови­ну засипаних піском ровів із високими валами у формі бастіону з тупими кута­ми, оберненого воротами на південь і пристосованого до місцевості. Було б по­милково приписувати спорудження цього укріплення запорізьким козакам, адже запорізький історик першої половини XVII століття князь Мишецький кате­горично стверджує, що запорожцям у Олешківській Січі та в інших місцях зовсім не дозволялося будувати «фортифікаційні укріплення». Документаль­ні джерела свідчать, що земляні укріплення поблизу Олешок влаштували ро­сійські війська під час війни з турками 1773—1774 рр.

З Олешок запорізькі козаки повторно переселялися на місце колишньої Кам'янської Січі (при впадінні річки Кам'янки в гілку Дніпра Козацьке Річище). Це, за поясненням історика Мишецького та свідка осавула Щер­бини, сталося так. Якось запорізькі козаки під проводом власного кошового та кримського хана ходили в похід «во множественном числе» на черкесів під Сулак; у цей час певна частина запорожців, що жила на ріці Самарі й постійно була невдоволена своїм підлеглим щодо січовиків становищем, зібрав­шись у значній кількості й озброївшись легкою зброєю, кинулась на Олешківську Січ, багато людей перебила й перевішала, а саму Січ роз­громила і зруйнувала. Січові козаки, повернувшися з походу й побачивши розорену Січ, зібрали всі свої сили, вдарили на ріку Самару, вирубали там «Самарську Січ», винищили багато мешканців, захопили велику здо­бич і відіслали її на Дунай, а самі, покинувши зруйновану Січ у Олешках, по­вернулися на давню Кам'янську Січ.

Отже, після Чортомлицької Січі запорожці осіли спочатку в Кам'янській, зго­дом у Олешківській, потім знову в Кам'янській Січі. Так у всякому разі твер­дить історик запорізьких козаків князь С. Мишецький. Той же князь Мишецький дає підставу вважати, що запорізькі козаки трималися Кам'янки аж до того моменту, коли, покинувши кримсько-турецькі володіння, вони знову пере­йшли в межі Росії за царювання Анни Іванівни, 1734 року. З цим цілком узгоджується й свідчення протоієрея Григорія Кремлянського, сучасника ос­танньої запорізької Січі на річці Підпільній: «Після зруйнування Петром І Ста­рої Січі (1709),— каже він,— решта запорожців утекли човнами під турка, який прийняв їх і влаштував в Олешках. Згодом просили запорожці імперат­рицю Анну Іоанівну прийняти їх знову під Російську державу, що їм дозволи­ли. Отож запорожці оселилися вище Кизикермена в Омиловому й, проживши там, як кажуть, сім років, переселились у Красний Кут, де влаштували Січ (на місці села Покровського) й жили до її зруйнування великою імператрицею Катериною II». На картах безіменного автора 1745 року, відомого де-Боксета і маловідомого Антоніо Затта 1798 року 2 Кам'янська Січ зветься St. Siczą, тобто Стара Січ, з перевагою перед Олешками, ця наз­ва, очевидно, свідчить, що про існування Січі в Кам'янці ще зберігалися свіжі спогади, оскільки саме після неї виникла Нова, або Підпільненська Січ, тоді як про існування Січі в Олешках зовсім забуто, тому вона й не на­звана Січчю у згаданих картах. Зрештою, й офіційний документ 1744 р. свід­чить, що перед влаштуванням Січі на Підпільній «Січ будували на річці Ка­м'янці». Згадане вище в записках Кремлянського урочище Омилове є не що інше, як балка Мілова, примітна руїнами колишнього міста Мілового. Вона знаходиться на 2 1/2 версти вище балки Кам'янки, де, власне, й була Січ; очевидно, сама по собі балка Кам'янка була менш відомою, як Омилове, тому Кремлянський і прив'язує Кам'янську Січ до Омилового.

Наведені дані достатньо переконують у тому, що в Нову Січ на річці Підпіль­ній запорізькі козаки переселилися не з Олешок, як пише Рігельман, Скальков-ський, а за ними й Марковій, а з урочища Кам'янки поблизу Омилової. «Дослідник запорізької історії п. Скальковський,— зауважує з цього приводу М. І. Вертільяк,— вважає, що Кам'янська Січ існувала лише рік; не поділяючи цього погляду, я маю для цього багато підстав. Значний простір цвинтаря ніяк не міг заповнитися за рік, велика кількість надмогильних надписів з роками смерті до 1736, в тому числі багатьох кошових, військових писарів, не було ви­падковістю, врешті численні усні перекази й ці записки (Мишецького) ут­верджують мене в моїй думці. Сила російської зброї після Полтавської битви змусила тремтіти зрадників-запорожців і змусила їх переселитися на крим­ський бік, в Олешки; але нещасливий Прутський мир, за яким весь простір між Дніпром і Бугом було віддано туркам, є достатньою гарантією повторного осе­лення запорожців у Кам'янці; це місце вони обрали й тому, що місцевість охо­роняла їх від раптових наїздів татар, котрим вони завжди не довіряли».

У наш час на місці Кам'янської Січі стоїть садиба Консулівка чи Розорівка власника Херсонського повіту М. Ф. Огаркова, котра межує з одного боку з с. Мі ловим, а з другого з Близюковим монастирем. Наскільки пам'ятає сам власник, місце Кам'янської Січі після знищення Запоріжжя спочатку дісталося поміщику Байдаку, від нього перейшло до консула Розоровича, від Розорови-ча — власнику Константинову, від нього Єсаулову, а від Єсаулова 1858 р. за купчою його отримав сам Огарков. Від другого власника, консула Розоровича, маєток і тепер зветься Консулівкою чи Розорівкою. Місце Січі було якраз біля гирла балки Кам'янки, з лівого боку. В давнину балкою текла досить велика ріка з такою самою назвою, котра починалася з ріки Малого Інгульця в степу й тягнулася сто верст, впадаючи в Дніпро з правого боку, по-нинішньому на пів­тораста верст нижче економії, навпроти лівої гілки Дніпра, Козацького Річища й села Великих чи Нижніх Каїрок на лівому березі Дніпра. У наш час ця річка Кам'янка у звичайну пору року має довжину не більше шести верст, а в спекот -не літо ще меншу. На її лівому березі розташована садиба М. Ф. Огаркова Кон-сулівка, а на правому садиба І. П. Блажкова з хутором Блажківкою з восьми дворів.

Балка Кам'янка як за своєю дикістю, так і за мальовничістю берегів дуже своєрідна: при досить низькому руслі вона має високі береги, місцями вкриті зе­леним мохом, перевиті деревовидним плющем, диким виноградом, місцями по­рослі величезними віковічними дубами. Через усе це по берегах балки та біля її гирла можна побачити такі химерні гроти, оточені надзвичайно густою й різноманітною рослинністю, яких не витворила б і найвигадливіша уява люди­ни. Недаремно ця місцевість так захоплювала й захоплює у наш час різних ту­ристів і мандрівників по низу Дніпра. «Тут,— пише Афанасьєв-Чужбинський,— у цьому тихому куточку, серед цих суворих скель любитель природи просидів би кілька годин, поринувши в безтурботні думи і, можливо, надовго зберіг би в пам'яті оригінальний дикий пейзаж із мандрівок пониззям Дніпровським. А якщо цей мандрівник малорос, думи його намагатимуться осягнути сенс однієї сторінки російської історії».

З двох берегів правий берег Кам'янки мальовничіший, особливо біля самого гирла ріки. Весь цей берег, узагалі високий, у кінці підвищується ще більше; масивні скелі, мовби розкидані чиєюсь велетенською рукою уздовж берегів річки, то відділяються від берега, то виступають з нього, затінені густолисти­ми дубами й прикрашені різноманітними кущами, біля самого гирла річки при­рода неначе робить останнє зусилля й висуває величезну скелю, заввишки з сорок чи п'ятдесят сажнів, під назвою Пугач — від диких птахів пугачів, котрі в'ють тут свої гнізда; біля Пугача річка робить крутий поворот з півночі на пів­день і звідси мчить свої води в Козацьке Річище, котре йде паралельно правому берегові Дніпра й потім зливається з ним нижче гирла Кам'янки. Тут нема ні ве­летенських дубів, ні масивних скель, ні дикої величі гори Пугача, зате тут, уз­довж самого берега річки, тягнеться мов довга канва ряд молодих, мальовничо витягнутих верб, які стоять усе частіше, чим ближчає річка Кам'янка до Козаць­кого Річища. Наприкінці своєї течії річка Кам'янка розділяється на два само­стійні рукави. Тоді як один рукав, відділившись від спільного русла, відходить до правого берега й, повернувши з півночі на південь біля гори Пугача, зливаєть­ся з Козацьким Річищем, другий рукав річки відходить до лівого берега Кам'ян­ки й, повернувши тут з півночі на південь, зливається з тим же Козацьким Річи­щем, котре тягнеться тут на чотириста сажнів. Таким чином, уся річка загалом своєю формою нагадує вила, ручкою котрих є верхівка, а двома ріжками два гирла. Між двома гирлами річки лежить чудовий острів, на планах XVIII ст. названий Кожениним (тепер він зветься Кам'янським). У наш час він по­ділений між трьома власниками Огарковим, Блажковим і Полуденним.

Саме Козацьке Річище також має своєрідний характер. Це чудова панорама, виконана самою природою з води, зелені трав і молодого лісу; правий берег Річища виглядає як суцільна, дуже висока й майже прямовисна стіна, лівий бе­рег здається живою канвою з довгої смуги зелених, кучерявих, розлогих осоко­рів і тонкої лози, похиленої над водою.

З руїн, що збереглися до нашого часу, видно, що Кам'янська Січ займала не­великий куток між правим берегом Козацького Річища й лівим берегом Ка­м'янки, вище гирла Кам'янки сажнів на 100, й мала форму неправильного три­кутника, витягнутого з півночі на південь, з вершиною на півдні. Величина цієї Січі по чотирьох напрямках визначається так: 115 сажнів зі сходу, 66 сажнів з півночі, 123 сажні з заходу, 36 сажнів з півдня. Посередині Січі, з півночі на південь, розташована площа завширшки в шість сажнів на півночі й три на півдні, по обидва боки площі тягнуться курені й скарбниці в кількості 40; один ряд цих куренів тягнеться вздовж Козацького Річища з виходами на захід, а три ряди йдуть від степу до Кам'янки з виходами на схід та захід. Між остан­німи трьома рядами, як і між першими, з півночі на південь простягається площа таких самих розмірів, як і перша. Кожен із куренів має 21 аршин довжи­ни й 12 ширини. Слідів від церкви не лишилося, та й не могло лишитися, оскіль­ки як у Кам'янській, так і в Олешківській Січах у козаків були не постійні, а тим­часові похідні церкви. Вся Січ була обнесена кам'яним муром, від якого в наш час збереглися лише де-не-де невеликі дикі камені. За цим муром на пів­нічній околиці Січі збереглося ще сім невеликих круглих ям: три на схід, чо­тири на захід, викопаних, очевидно, зі стратегічних міркувань. Запорізькі ко­заки називали їх вовчими ямами. Південна окраїна Січі, також за муром, там, де сходяться Кам'янка й Козацьке Річище, відділена невеликим ровом, що йде зі сходу на захід. Нижче нього, з зовнішнього боку, тягнеться ряд неве­ликих горбиків (їх є 9), що йдуть так само. Ділянка землі на південь від рову, до злиття Кам'янки з Козацьким Річищем, зветься Стрілками; тут з півночі на південь, паралельно до Козацького Річища, але перпендикулярно до рову, тяг­неться ряд із восьми горбиків. Останні, можливо, служили запорізьким коза­кам базисами для гармат, або, у крайньому разі, пунктом для спостереження й охорони Січі з півдня, оскільки з півночі її захищали вовчі ями.

На сто кроків вище Січі, з півночі, був великий козацький цвинтар, на кот­рому в наш час збереглося лише чотири кам'яні хрести з пісковику, та й то цілий один, а решта розбиті. На цілому хресті зроблено напис чудовою цер­ковною напівв'яззю такого змісту: «Во имя отца и сына и святаго духа. Зде по-чиваетъ рабь божій Константинъ Гордъевичъ атаманъ кошовый славнаго войска запорожского и низового, а куреня плитнЪровского: преставися року 1733 мая 4 числа». З написів на уламках інших хрестів видно, що тут був по­хований кошовий отаман Василь Єрофейович, котрий помер 23 травня 1731 ро­ку, та двоє якихось простих козаків, Яків і Федір. З огляду на велику кіль­кість могил, що лишилася на цвинтарі Кам'янської Січі, можна вважати, що тут був досить великий цвинтар із досить великою кількістю хрестів, що підтверд­жує і колишній власник місця Кам'янської Січі М. І. Вертільяк, який є родичем по жіночій лінії останнього кошового отамана Петра Івановича Калнишевсько-го. «Не далі як 15 років тому цвинтар колишньої запорізької Січі на ріці Ка­м'янці всіяний був хрестами й надмогильними пам'ятниками з написами; на­віть на фортечних валах була обшивка з тесаного каменю. Тепер усе це зни­щене. На цвинтарі залишилося лише чотири хрести. Один із них взагалі без на­пису, на іншому він стерся так, що став нерозбірливим, зате написи на двох збагачують нас досить важливими даними з історії Запоріжжя: перший визна­чає рік смерті кошового отамана Костя Гордієнка, про якого в «Історії остан­нього Коша» п. Скальковського сказано, що невідомо, де він помер. Другий доповнює список кошових новим невідомим іменем Василя Єрофеєва».

Так чи інакше, але зазнаючи великих утисків з боку татар, запорізькі козаки все частіше й частіше звертали свої погляди до російського царя. Ще за жит­тя Петра І, 1716 й 1717 року, запорожці зверталися до миргородського полков­ника Данила Апостола, який керував тоді прикордонним із Запоріжжям кра­єм, із проханням поклопотатися перед царем про прийняття їх під російську державу. Але Петро, особливо з того часу, коли він знищив окреме самоуправ­ління України (1722 p.), навіть слухати не хотів про запорожців. 1727 року, після смерті Петра, коли Україні знову було надано право самоуправління, запорізькі козаки, сподіваючись і собі дістати милість від нового російського ім­ператора, написали листа українському гетьманові з побажанням «перейти з агарянської землі й, поклонившись його імператорскій величності, під його владою жити». На цей лист запорожцям за посередництвом гетьмана Данила Апостола та російського урядового «радника» Федора Наумова, котрий був при ньому, відповіли з Москви, що «милосердний монарх» (Петро II) готовий виконати прохання запорожців і вибачити їхню провину, але для цього самі запорожці повинні виявити непохитну вірність російському цареві, на знак якої вони повинні зноситися з урядовим радником Федором Наумовим та з україн­ським гетьманом Данилом Апостолом, повідомляючи його про всі випадки в Криму і в Туреччині. Отримавши таку непевну відповідь, запорожці не вти­хомирились і послали гетьману другого листа, в якому повторно просили поклопотати перед російським царем, обіцяючи вірно служити до кінця свого життя «монаршому маєстату». Водночас сповіщали гетьмана, що вони вже відступили від кримського хана, котрий безжально заслав багатьох козаків служити за море й захопив під свою державу кошового отамана, і збираються рушити з кримських володінь на Стару Січ. Цього листа Апостолу привезли четверо козаків. Гетьман повідомив його зміст фельдмаршалові української армії князю Михайлу Голіцину й урядовому раднику з малоросійських справ Федору Наумову. Але, не вважаючи себе уповноваженими давати якусь позитивну від­повідь запорізьким козакам, Апостол, Голіцин і Наумов доповіли про це у Вер­ховну таємну раду. Верховна таємна рада, прочитавши листа запорожців, на­казала відправити назад чотирьох відряджених до гетьмана козаків і через них усно повідомити запорожців, що російський уряд вважає неможливим прий­няти запорожців, боячись «вчинити якусь прикрість турецькій стороні». А фельд­маршалові й гетьману були надіслані особливі укази, щоб вони ні в якому разі не приймали козаків у російські межі, а якби козаки підійшли у великому числі й зі зброєю, негайно відбивати їх від кордонів силою зброї. Разом з тим через вірних людей радили на словах запевняти їх, що при зручній на­годі їх приймуть, і навіть не скупитися на подарунки найвпливовішим ко­закам, щоб вони й надалі були прихильними до російського престолу. Але в Царгород, до резидента Неплюєва, рада наказала написати, щоб він поскар­жився Порті на запорізьких козаків, котрі, як кажуть, хочуть покинути всі міс­ця, визначені російсько-турецькими трактатами, наблизитися до російського кордону й зайняти Стару Січ і заборонені урочища, і щоб Порта не дозволила цього, оскільки ці «неспокійні люди й так завдають багато кривд російському купецтву».

Але й після цього запорожці не облишили своїх прохань: 24 травня 1728 року, зібравшись величезною масою, вони знялися зі своїх місць, несподівано при­йшли в Стару Січ, зайняли деякі місця на Самарі й 30 травня прислали на ім'я імператора Петра II таку чолобитну: «Склонивши сердец своих нарушенныя мысли ко благому обращению и повергши мизерныя главы свои до стопы ног вашего императорскаго величества, отлагаемся от бусурманской державы. Осмотрелись мы, что вере святой православной, церкви восточной и вашему императорскому величеству достойно и праведно надлежит нам служить, а не под бусурманом магометанским погибать. Отвори сердца своего источник к нам, по прежнему сынам жребия своего императорскаго. Еще-же просим: по­дайте нам войсковое от руки своей подкрепление, дабы не попали мы в рас­хищение неверным варварам, ибо не знаем, зачем орды от всех своих сторон подвинулись: для того-ли, что мы уже от них отступили со всеми своими клей-нодами 24 мая и пребываем уже в Старой Сечи, или-же они это делают по своим замешательствам».

Не дочекавшись відповіді від російського уряду, запорожці вислали пред­ставників у Глухів до гетьмана, але, довідавшись, що гетьман поїхав у Москву, вони дуже захвилювалися через невизначеність свого становища й погрожу­вали вбити кошового і всю старшину, якщо ті не доб'ються позитивної відпо­віді від імператора. Тоді кошовий отаман Іван Петрович Гусак, злякавшись погроз, утік до Києва і, з'явившись до київського генерал-губернатора графа Вейсбаха, яскравими словами зобразив становище запорожців у кримських володіннях і в Старій Січі, біля Чортомлицького острова: «В Новій Січі від кримського хана було нам багато утисків: минулого 1727 року, в грудні, калга-султан, стоячи по ріці Бугу, забрав на промислах зо дві тисячі козаків, повів їх на Білогородщину й там виявив певний непослух щодо хана; прийшов у Білогородщину сам хан, калгу схопив і заслав у Царград, а запорожців, які були при ньому, розіслав на каторги, а інших продали нібито за те, що вони з калгою бунтували, а калга попередньо казав їм, що бере їх за ханським наказом. Бача­чи таке насильство, ми й стали радитись, що краще бути по-старому під держа­вою його імператорської величності у своїй православній вірі, ніж у бусурмана терпіти неволю й розорення. Та коли ми забрали клейноди й хоругви, щоб іти в Стару Січ, то старий кошовий, зрадник Кость Гордієнко, та Карпо Си­доренко й інші стали нам казати: «Навіщо ж нам з Нової у Стару Січ іти? Нам і тут жити добре». Але вони не могли нас втримати, та й не могли багато говори­ти, боячись, щоб їх військо не вбило. І щоб від них більше ворохоби не було, ми взяли Костя Гордієнка й Карпа Сидоренка під варту й везли їх під охороною до самої Старої Січі, а приїхавши туди, вибили палицями й відпустили на волю».

Тим часом становище запорожців з дня на день ставало все гіршим: тоді певна частина козаків, покинувши Стару Січ і ріку Самару, кинулася на річку Оріль, у давню Малоросію: уже 1 червня 1728 року на Україні налічувалося 201 запорожець, а під кінець місяця значно більше двохсот; вони постійно прибували сюди окремими ватагами чоловік по 10, приганяючи з собою худобу й коней.

Надійшов 1729 рік, а прохання запорожців про прийняття їх під скіпетр Росії далі були марні, хоча в цей час головнокомандувач української армії князь Голі-цин сам поставив питання про прийняття запорожців у Росію, але йому відпові­дали від імені імператора Петра II, що запорожців треба лише запевняти в цьому, але не приймати, доки «не виявиться явна неприязнь з турецької сторони». Безсумнівно, саме ця обставина змусила запорожців знову повер­нутися у ненависні їм місця й написати листа братові кримського хана Орт-Бею про зміну своїх намірів іти «під Москву». На цього листа кримський хан Каплан-Гірей писав запорожцям: «Листа вашого ви прислали моєму братові, Орт-Бею, у котрому відповідали йому, що бажаєте повернутися під крило нашої сторони і змінили намір, який ви мали раніше, відійти до Москви. Коли згада­ний султан повідомив нас про написаного вами листа й переслав його нам для відома, ми дуже втішилися цим. Бог всемогутній знає наше серце й наміри, знає він і те, як усі беї, мурзи і все кримське панство дбає про вашу цілість і бажає вам усякого добра. Пам'ятайте, що ви їли у нас хліб і сіль, і жили у нас добре. Якщо повернетесь назад, будемо раді й приймемо вас привітно, як гостей, і обі­цяємо вам виявляти таку саму приязнь, як і раніше виявляли, так само добре захищати вас нашою обороною й нашою гостинністю, як було й досі, й дозво­лити вам усе те, що ви й досі мали, а для вашого оселення надамо вам повну волю обрати собі місце, яке ви самі забажаєте. Зрештою, раджу вам для вашої ж користі й прибутку, а для нашої зручності, стати кошем на тому місці, на котрому ви сиділи раніше, прийшовши під наш захист. За указом Оттоманської Порти ваш гетьман пан Орлик, який досі був у Солонику, прийшов сюди тепер для з'єднання з нами. Він пише до вас листа, котрий ми посилаємо з цим нашим листом. Він так само вважає, що ми також дбаємо про ваше благо й суспільну користь, і треба, щоб ви вірили всьому тому, що він пише вам у своє­му листі. Для вас його поради тим паче обов'язкові, що він ваш глава й вождь, і ви зобов'язані слухати його поради. Зі свого боку запевняємо вас, що ми прий­мемо вас приязно й що ви не зазнаєте ніякої кривди й насильства ні від нас, ні від кримського панства, якщо повернетеся на вказане мною місце. Решту вам сповістить усно пред'явник цього листа дубоссарський гетьман. Для більшої віри підписуємо цього листа нашою власною рукою й підтверджуємо нашою печаткою».

Так усі звернення запорізьких козаків до російського царя протягом 22 років залишалися «гласом волаючого в пустелі»; лише за царювання Анни Іванівни, 7 вересня 1734 року, при посередництві київського генерал-губернатора, графа Вейсбаха, дуже прихильного до козаків, їм було дозволено повернутися в Росію, оселитися на рідних згарищах «під владою й обороною її величності не таємно, а явно, й вічні часи жити і їй вірно служити».

«Служили ми пану-ляху, та ще й католику,

А тепер служить не станем однині й довіку.

Служили ми невір-царю, царю бусурману,

А тепер послужим, братці, восточному царю.

Восточний   цар на Вкраїні не доймає віри,

Засилає Галицина, щоб не було зміни:

«Іди, іди, Галицину, польською грядою,

А я піду із Москвою слідом за тобою.

Становися, Галицину, по вельможних панах,

А я стану із Москвою на широких ланах».

Цей перехід запорізьких козаків з-під влади турецького султана й кримсько­го хана під владу російської імператриці стався таким чином. 1733 року у ро­сіян почалася війна з поляками; поляки звернулися до кримського хана з про­ханням прислати їм на допомогу запорізьких козаків. Хан вважав за потрібне задовольнити прохання поляків, і запорожці повинні були йти в похід проти росіян. Тоді козаки скористалися зручним моментом і вирядили з Січі кількох посланців до фельдмаршала Мініха, який тоді стояв із військами в Малій Ро­сії, з проханням схилити імператрицю прийняти запорожців під скіпетр ро­сійської держави. Мініх прийняв прохання запорожців, затримав у себе їхніх посланців, а від себе надіслав донесення імператриці в Петербург про запорізьке прохання. Імператриця, прочитавши донесення фельдмаршала, зволила прий­няти прохання запорожців і доручила вирішити питання з ними генерал-фельд-цейхмейстеру принцові Гессен-Кобурзькому, котрий був на російській служ­бі під керівництвом Мініха. Принц Гессен-Кобурзький уклав із запорізькими депутатами в місті Лубнах договір, на основі якого Військо Запорізьке переходило під скіпетр російських імператорів. Цей договір складався з таких пунк­тів:

1) усі провини й зради запорізьких козаків проти Росії забувалися навічно;

2) жити їм у місцях, де 1709 року було зруйновано їхнє житло;

3) користува­тися промислами як на ріці Дніпрі риболовлею, так і в степах полюванням на звірів без огляду на російські кордони;

4) чиновників їм мати за нинішнім їх становищем;

5) зберігати вірність престолові російському й бути охоронцями кордонів російської держави;

6) бути в залежності від генерала, визначеного головнокомандувачем у Малій Росії;

7) отримувати за їхню службу платні на все військо 20 000 карбованців щорічно.

В тих же Лубнах запорізькі депутати присягли на вірність російській імператриці від усього війська, а в саму Січ був відряджений генерал-майор Тараканов для введення козаків у Росію. Тара­канову доручили кілька тисяч карбованців для козаків на будівництво нової Січі. Тільки-но запорізькі козаки довідалися, що в Січ їде царський посол, від­разу вирішили прийняти його з належною шаною: вони вийшли в кількості кіль­кох тисяч на чолі з кошовим отаманом та старшиною за дві версти від Січі й розташувалися по обидва боки дороги; побачивши посла, вони прийняли його «з ввічливостю й привітанням», салютуючи йому гарматною й рушничною стріляниною. У самій Січі, біля церкви, його зустріло духовенство з «належ­ною церковною церемонією», у церкві за його присутності відправили молебень за здоров'я імператриці Анни Іванівни з гарматними пострілами. Після цього на скликаній військовій раді було зачитано імператорську грамоту про прий­няття запорожців під скіпетр Російської держави. Водночас до запорізьких ко­заків приїхав зі старшиною, яничарами, «пребагатими» дарами й грішми ту­рецький повноважний посол: султан, довідавшись про намір запорізьких ко­заків перейти на бік російської імператриці, вирішив будь-що утримати їх у себе. Але запорожці не виявили турецькому послові такої честі, як росій­ському: вони лише раз вистрілили з гармати на його честь, та й то лише тоді, коли він сам салютував їм, наближаючись до Січі. Турецький посол привіз із собою султанську грамоту й листа колишнього українського гетьмана Пи­липа Орлика; й цього разу також скликали загальну військову раду. На раді були присутніми й російські представники «во всякой от Козаков чести». Ту­рецький посол усіляко переконував козаків залишатися вірними султанові, за що обіцяв їм від імені султана велику милість і велику платню на майбутнє, і вказував, що цього бажає й гетьман Орлик. Та запорожці, щойно почувши ім'я Орлика, стали лаяти й ганити його за віровідступництво й прийняття магоме­танства, а водночас стали докоряти й самим татарам за їх недоброзичливість і утиски запорізьких козаків; врешті козаки закричали, що вони християни й піддані російської імператриці, на доказ чого кошовий отаман, військова стар­шина й курінні отамани підійшли до російського посла й висловили цілковиту покору імператриці. Після того рада розійшлася; турецький посол попросив у запорожців відповіді на листа Орлика й грамоту султана; запорожці відпо­віли лайкою на адресу Орлика, кримського хана й турецьких старшин, потім, провівши посла із Січі у відкритий степ, несподівано напали на нього і відібра­ли у нього всю казну, привезену на Січ для вручення козакам у разі їх вір­ності турецькому султанові. Турецький посол, повернувшись до султана, осо­бисто розповів йому про все. Тоді султан наказав схопити козаків, які ще за­лишились у межах Туреччини, й віддати їх у тяжкі роботи. Запорожці, не за­лишаючись в боргу, схопили кількох турків і посікли їх на капусту; знявшись усією масою, прийшли у відведені їм місця в Росії і тут, у присутності генерал-майора Тараканова, присягнули на вірність російському престолові; про це було надіслано донесення імператриці, а про присягу — сенатові. Даремно писав після того запорожцям гетьман Пилип Орлик, нагадуючи про страшні події в Чортомлицькій Січі, «когда Москва звабивши прелестным ласки цар­ской упевненем старшину войсковую и товариство до присяги, утинала им в таборі головы»; даремно остерігав він запорожців щодо справжніх замірів Москви, котра «видючи на себе отъусюль войну тяжкую и небезпечную, гла­дит, льстит, золотыя горы обещает, жалованьем грошовым потішает и всякими вольностями упевняет», щоб згодом, після закінчення війни, забрати до рук і згубити Військо Запорізьке. Запорожці твердо вирішили покинути не­нависних їм татар і всі листи гетьмана відсилали своєму найближчому покро­вителеві, київському генерал-губернатору графу Вейсбаху. Даремно намагався схилити їх на свій бік і кримський хан: на листи хана запорожці, перелічивши всі злигодні, яких вони зазнали від татар, відповіли: «Сицевой прето нужды все наше войско запорожское низовое изволило под своего православного монарха, ея императорскаго величества, державу склонитись и единой стороны берег­тись, а в несвідомих нападениях сами себе загублять».

Нова, Підпільненська чи Краснокутська Січ

Повернувшись на рідні згарища, запорожці насамперед вирішили питання, де розташувати свою Січ; спочатку вони спробували заснувати свою Січ біля гирла Чортомлика, але «от пойму водою» спустилися нижче Чортомлика й осіли «ладно и кріпко» своїм Кошем у так званому Красному Куті, між правим берегом гілки Підпільної і лівим річки Базавлука, яка в той час відділяла Ко-дацьку паланку від Інгульської, а в наш час Катеринославську й Херсонську губернії. Тут вони влаштували так звану Нову, Підпільненську чи Краснокутську Січ, котра існувала з 1734 по 1775 рік. Нова Січ, за точним визначенням минулого століття, була на 20 верст нижче Микитиного перевозу, під 47 ° 31 ' широти від петербурзького меридіана й 4 ° 4' довготи. Вона стояла на правому березі гілки Підпільної саме в тому місці, де ця гілка робить луку чи дугопо­дібний вигин, навпроти так званих Великих плавнів, по яких з півдня до Січі текла гілка Стара Сисина, а зі сходу, від місця колишньої Чортомлицької Січі, несла свої води гілка Скарбна: «Підпільна — мати Дніпра, бо вона Сисею корме, а Скарбною зодягає його». Місце для Нової Січі було обрано вдало з усіх поглядів. Щоб побачити, наскільки зручно у стратегічному розумін­ні була розташована Підпільненська Січ, треба подивитися на неї з півночі, з відстані трьох-чотирьох верст. Січ містилася у низькій заглибині, захищеній зі сходу, півдня й заходу величезними плавнями на 26 тисячах десятин, пере­тятими п'ятдесятьма гілками, єриками й затоками, шістдесятьма великими, не рахуючи малих, озерами й виглядала як суцільний непрохідний ліс, у якому людина, мало знайома з місцевістю, могла заблукати наче в легендарному ла­біринті, й який тягнувся на сотні верст праворуч і ліворуч від Січі й на десятки верст на південь від неї. Під прикриттям таких плавнів запорожці могли бути цілком безпечними від своїх близьких і споконвічних ворогів, татар і турків.

Внутрішнє влаштування Січі було таке: Січ поділялася на три частини — кіш внутрішній, кіш зовнішній і цитадель. Внутрішній кіш, званий ще замком чи фортецею, мав форму правильного кола діаметром 71 м. У самому центрі внутрішнього коша була велика, гладенько вирівняна й завжди дуже чиста пло­ща, на котрій відбувалися військові ради; у східному кінці внутрішнього коша, на тій же військовій площі, височіла одноверха «порядна» дерев'яна церква без огорожі, вкрита шалівкою, заснована в ім'я Покрови пресвятої Богородиці 1734 року за кошового отамана Івана Милашевича й забезпечена багатющим церковним начинням, ризницею й «убором», кращих за які по всій тодішній Росії годі було знайти. На певній відстані від церкви стояла висока дзві­ниця, також дерев'яна, з двоярусним дахом із шалівки й чотирма вікнами для гармат, щоб відстрілюватися від неприятеля й салютувати з гармат у великі свята — Водохреща, Пасхи, Різдва й Покрови. Поблизу січової церкви виді­лялися: пушкарня або артилерійський «великої просторості» цейхгауз з вели­ким підвалом, у якому зберігалися гармати, рушниці, бойова амуніція, і який водночас слугував як військова в'язниця чи секвестр для різних злочинців; далі військова скарбниця або «замок» для військових коштів і козацького добра, її завжди охороняв окремий вартовий; далі окреме житло для духовенства й окремий «станок» чи приміщення для кошового отамана завбільшки з десять футів, на котрому в час перебування у Січі кошового завжди майорів білий пра­пор, який знімали за його відсутності |9?. Нарешті навколо всієї площі підковою стояли тридцять вісім куренів, а біля них — курінні скарбниці й приватні буди­ночки військової й курінної старшини.

Зовнішній кіш відділявся від внутрішнього особливим валом, по самій сере­дині якого, з півночі на південь, були зроблені широкі ворота з високою вежею з дикого каменю біля їх лівої половини, оснащеною гарматами та бойовими снарядами. Ворота вели з внутрішнього коша в зовнішній і завжди охоронялися окремими вартовими козаками. Зовнішній кіш, званий ще форштатом, тобто передмістям, гасан-базаром, торговим базаром, слободою запорізьких козаків, займав 200 сажнів у довжину й 70 у ширину. На ньому було до 500 курінних, ко­зачих, купецьких і ремісничих будівель — шкіряників, шевців, кравців, слю­сарів, ковалів, які, крім свого ремесла, вміли виготовляти порох для війська. Всі ці люди, «за їхнім козацьким маніром і звичаєм», виконували свою роботу за платню і рахувались у куренях нарівні з іншими козаками. Крім дворів, було ще 100 крамниць, кілька торгових рядів та простих яток, у яких продавали хліб, борошно, крупи, м'ясо, масло тощо, кілька шинків з виноградним вином, горілкою, пивом, медом та іншими напоями. Крамниці, ряди й шинки або ста­новили власність війська й лише орендувалися купцями, або ж цілком нале­жали купцям — приїжджим українцям, вірменам, татарам, полякам, євре­ям. Купці, як і ремісники, якщо були православними, залічувалися до куренів і жили як справжні січові козаки, але стройової служби не відбували «заради свого ремесла». Для нагляду за ладом та сумлінністю торгівлі товарами в Січі призначали базарного отамана і військового кантаржія, тобто хранителя зразкових мір і ваг. Вони жили у спеціально влаштованих для них приміщен­нях. Зовнішній кіш так само, як і внутрішній, замикали широкими ворітьми, що вели із заходу на схід, паралельно Підпільній, а не з півдня на північ, перпенди­кулярно до річки, як у внутрішньому коші.

Цитадель, або так званий Новосіченський ретраншемент, знаходилась у південно-східному куті зовнішнього коша й мала вигляд невеликого чотирикут­ника завдовжки 85 і завширшки 50 сажнів, з невеликими воротами в зовніш­ньому коші. Цитадель разом із зовнішнім кошем була оточена глибоким ровом і захищена високим земляним валом. її будували 1735 року за розпорядженням російського уряду начебто для захисту запорізьких козаків від татар і турків, а насправді «для исправнейшаго произвождения тамошних дел и смотрения про­пуском заграницу, а наипаче для смотрения за своевольными запорожцами, дабы их хотя некоторым образом воздерживать и от времени до времени в по­рядок приводить». Запорожці, розуміючи приховану мету будівництва Ново-Січенського ретраншемента, образно висловлювалися щодо цього: «Засіла нам московська болячка в печінках». У цитаделі було збудовано комендантський дім, офіцерські, інженерні й артилерійські приміщення, порохові погреби, сол­датські казарми й гауптвахту. У ній завжди перебували з шістьма гарматами дві роти солдатів із кріпосних батальйонів Київського гарнізону, виділених за воїнським штатом для фортеці св. Єлизавети і звідти скерованих у Новосічен­ський ретраншемент; тут вони жили під начальством коменданта, російського штаб-офіцера, якого присилали в Січ також із Києва за розпорядженням київ­ського генерал-губернатора.

Із зовнішнього боку все місце Нової Січі було оточене ровом і загальним ви­соким земляним валом, який, роблячи різні кути й виступи, впирався кінцями в гілку Підпільну; по валу йшов високий частокіл з товстих колод, загострених угорі й обсмолених унизу.

Із заходу, за загальним ровом, уздовж Підпільної тяглися запорізькі зимів­ники або «хати», а на південний схід від них, через Підпільну, чорніли вовчі ями, засідки, окопи, ложементи, зроблені біля Січі під час російсько-турецької війни 1736 року. Нарешті навпроти внутрішнього коша на березі Підпіль­ної була річкова пристань, куди з Чорного моря лиманом, Дніпром, Павлюком і гілкою Підпільною, у той час досить глибокою й широкою, приходили козацькі чайки, грецькі й турецькі судна з різною бакалією: ізюмом, винними ягодами, цитринами, сорочинським пшоном, горіхами, кавою, різними заморськими ви­нами й дорогими шовковими тканинами, повертаючись із чавунним посудом, за­лізом, коноплями та іншими товарами. З боку суші до Нової Січі вели два шляхи один на Микитине й Хортицю, другий на Україну через Переволочну.

На місці Нової Січі від часів запорізьких козаків збереглося кілька пам'яток старовини на цвинтарі, в церкві, у приватних осіб. На колишньому запо­різькому цвинтарі вціліло чотири надмогильні хрести з пісковику з іменами по­хованих козаків: під одним лежать останки козака Івана Чаплі, померлого 4 вересня 1728 року, під другим Данила Борисенка, померлого 4 травня 1729 року, під третім Івана Каписа, померлого у грудні 1779, напис на четвертому хресті говорить про смерть 13 травня 1747 року кошового отамана Степана Глад­кого, похованого під церквою пресвятої Богородиці в Січі, але увічненого спо­рудженням хреста на загальному цвинтарі: «Зде поставленні крестъ благородия его пана Стефана атамана бывшего кошового куреня уманского но онъ поло­жень ест по церквою пресвятія богородицы преставися вро 1747 у маю дня 13». Крім надмогильних хрестів від запорізьких козаків на місці колишньої Нової Січі у місцевих селян збереглося ще чотири сволоки від козацьких жи­тел — у селянина Корнія Забари від запорізького куреня з датою 24 травня 1710 року; другий у селянина Клима Пироговського від будинку кошо­вого отамана Якова Ігнатовича, датований 9 червня 1746 року; третій та­кож від будинку кошового Василя Григоровича Сича, датований 13 серпня 1747 року, у селянина Митрофана Чорного; четвертий від хатини козака Григо­рія Комишана, датований 10 травня 1765 року, у священика Георгія Ващин-ського. Вцілів також залізний хрест із січової церкви, який знаходиться в економії місцевого поміщика, та кілька речей у місцевій церкві: антимінс 1754 року, чаші, хрести, ікони, ризи, єпітрахилі, євангелія, богослужебники, таці, тарілки, чарочки, бокуни чи стасідії, тобто місця для старшини, аналої, ліхтарі, кадила, орлеці, хоругви, божниці, дерев'яна лопаточка для поминання помер­лих і нарешті цілий іконостас чудового візантійського живопису на хорах місце­вої церкви.

З неповного опису речей Покровської церкви Нової Січі, котрий до нас дій­шов, бачимо, яким вона відзначалася багатством. У ній було: два великі напре­стольні ліхтарі (свічники), один хрест з мощами, чотири срібні лампади зі сріб­ними позолоченими дощинками, що зберігалися на хорах, двадцять різних ікон на мідних бляшках, прикрашених сріблом, п'ятдесят срібних позолочених різ­ного гатунку корон, чотири срібні позолочені хрести, три з яких мали срібні ланцюжки, два кипарисові хрести, прикрашені сріблом, два срібні позолочені дукати, один шматок золота, один зливок срібла вагою 24 фунти, тринадцять ниток дрібних і три нитки великих перлин з червоними коралами на іконі Бо­гоматері, п'ятнадцять з двома великими та двома малими червінцями ниток дрібних перлин, шість ниток великих перлин з червоним намистом на меншій іконі Богоматері, десять разків перлин з шістьма ґудзиками, п'ятдесят разків простого намиста з великих і дрібних коралів з двома червінцями й шматком бурштину, сто п'ятдесят три червінці різного розміру на чотирьох ланцюжках, серед яких десять великих, сто двадцять різних книг — богослужебних, мо­ральних та історичних, двадцять вісім фелонів з парчі, різних за кольором і вартістю, дванадцять підрясників, двадцять вісім пар поручів, дванадцять єпіт-рахилей, сімдесят сім стихарів, дев'ять поясів, п'ятдесят сім хустин, шовко­вих і гаптованих золотом та сріблом по білому полотну, одинадцять напре­стольних уборів, шість пар воздухів, три аналойні покрови, два шматки парчі, два шматки штофу, два шматки гарнітури, двадцять сім штук мідного посуду, від казанів до мисок, тридцять штук олов'яного посуду.

«Серед церков новоросійського краю,— зауважує архієпископ Гавриїл,— найбільшою була Покровська у Січі запорожців за значною, кількістю в ній дорогоцінних речей. Преосвященний Євгеній, слов'янський архієпископ, до­повідав синодові, щоб дозволено було взяти трохи церковного начиння з села Покровського у слов'янську архієрейську ризницю... Синод розпорядився за­жадати дикирп, трикири, патерицю, вмивальницю з таріллю та орлеш».

Крім перелічених залишків запорізької старовини, що збереглися на місці колишньої Нової Січі, вціліли ще земляні укріплення у вигляді ровів і високих, понад два сажені, валів. Загалом ці укріплення збудовано у формі дещо непра­вильного чотирикутника, витягнутого уздовж правого берега річки Підпільної, який складається лише з трьох ліній: зі східного боку в напрямку з півночі на південь, перпендикулярно Підпільній, йде похила лінія завдовжки 100 сажнів; з північного боку з північного сходу на південний захід йде неправильна ламана під тупим кутом лінія у 220 сажнів; із західного боку з півночі на південь під прямим кутом іде цілком правильна лінія у 70 сажнів до самої Підпільної. Осно­вою усієї цієї фігури укріплень з південного боку служить саму річка Підпільна. Так виглядають уцілілі укріплення ззовні. Всередині укріплень, зі східного бо­ку, вцілів якийсь рів, що тягнеться з півночі на схід у вигляді похилої лінії зав­довжки 74 сажні просто до Підпільної. А біля правого берега річки, якраз на­впроти середини укріплень, збереглися рови, що відділяють внутрішній і зовніш­ній коші. Вони починаються біля самого берега ріки, йдуть початково з півдня на північ, далі повертають під тупим кутом зі сходу на захід і закінчуються так званим «оступом» чи бухтою, де у запорожців була пристань, звана Царською, куди вони заводили свої чайки й каюки. Рови останнього укріплення мають усього 110 сажнів завдовжки по прямій, з невеликим пропуском із північного боку, очевидно, для воріт.

До сказаного про вцілілі укріплення на місці колишньої Нової Січі слід до­дати, що на північній лінії збереглося ще три редути та пропуск для широких воріт у зовнішній кіш, а в південно-західному кінці, вже за рікою Підпільною, вціліло так зване городище, котре виглядає зовсім відокремленим укріплен­ням, оточеним чотирма глибокими «бакаями» або ровами: із заходу завдовжки сімдесят чотири сажні, зі сходу сто тридцять, з півночі вісімдесят і з півдня со­рок сажнів, завглибшки до трьох сажнів. В останньому укріпленні, «городищі», за розповідями старожилів, у запорожців були хати й погреби, тут вони начебто ховали й померлих. Сполучення з Січчю через Підпільну тоді не становило жодних труднощів, бо до городища йшов через ріку міст. У наш час це городи­ще є цілком рівною, мовби спеціально утрамбованою ціпами площею, у самому центрі якої стоїть старезна розлога груша, а з трьох боків — з півдня, заходу й сходу височіють величезні верби й ще більші осокори, переплетені непролаз­ним терником.

По всіх уцілілих укріпленнях, окрім городища, в наш час розкидані хати се­лян села Покровського. Тому, щоб виміряти всі укріплення Нової Січі й скла­сти уявлення про їх загальну схему, треба проходити багатьма городами, лази­ти через тини, зазирати під повітки, йти садами, вилазити на дахи селянських хат, і лише тоді можна простежити напрямок всіх валів і насипів. Звичайно, багато з того, що збереглося років сорок чи двадцять тому, нині вже зруйнува­лося й ледь помітне, а багато що й зовсім пропало. Але залишки старовини трапляються ще й тепер, переважно це людські скелети: надумає, бува, селянин викопати для якоїсь будівлі яму, розрівняти місце для саду чи просто зорати землю під засів, він неодмінно знайде якщо не череп, то кості рук чи ніг людини. Навіть діти, граючись у городі й шпортаючи паличками землю, знаходять часто людські черепи й без жодного страху одягають їх собі на голови — настільки звикли вони до подібних знахідок. «Коли я вперше тут оселився,розпові­дає місцевий священик, отець Андрій Баришпольський,то ніяк не міг завести у себе в палісаднику дерев: що не посаджу, а вони засохнуть, що не ввіткну в землю, а вони й пропадуть. Довго я не міг збагнути, в чому справа; аж якось став я копати землю в палісаднику і тут, під першим її шаром, побачив безліч люд­ських кісток, а серед них страшенну кількість жаб; це мене дуже вразило, та вод­ночас я зрозумів, чому в мене не приймалися дерева. Вибравши кістки й очис­тивши місце від жаб, я знову посадив кілька дерев, і з тих пір вони ростуть чу­дово».

Крім скелетів, на місці колишньої Нової Січі знаходять і безліч різних ре­чей: пістолети, кинджали, ножі, шаблі, рушниці, гармати, ядра, кулі, шматки свинцю, кільця дроту, глечики, кахлі, казани, карафки, чавуни, пляшки, штофи, персні, кільця, тарілки, кубки, цілі бочки смоли, шари вугілля, склади сухарів, купи пшениці, ґудзики, пряжки, дзвіночки, намисто на дроті, гроші, люльки-носогрійки, або так звані люльки-буруньки (від турецького «бурун» — ніс), розмальовані різними «фігурами» й різними фарбами, нарешті, знайшли навіть два човни, відкриті в гілці Сисиній і 1890 року підняті з води.

Після знищення Запоріжжя, 1775 року, на місці колишньої Нової Січі виник­ло село Покровське, заселене вихідцями із старої Малоросії. 1777 року, за роз­порядженням новоросійського губернатора М. В. Муромцева, прем'єр-майор І. М. Синельников оголосив Покровське містом Покровськом із «провінцій­ною канцелярією й слов'янським духовним правлінням» при ньому, але вже 1778 р. Синельников отримав наказ перевести провінційну канцелярію з Покровського в колишнє селище Микитине з перейменуванням останнього на Ні­кополь, а Покровське наказувалося називати містечком. З 1784 року Пок­ровське стає слободою. У наш час це дуже велике й багатолюдне село Катери­нославської губернії й повіту. Після падіння Січі його, за указом імператриці Катерини II, разом із колишньою Чортомлицькою Січчю, нинішнім селом Капулівкою, і Базавлуцькою Січчю віддали князеві О. О. Вяземському; від кня­зя Вяземського за купчою 1802 р. воно перейшло до М. І. Штігліца, а після його смерті в рід його брата барона Любима Штігліца. З роду барона Штіглі­ца за купчою 1861 р. воно перейшло до великого князя Михайла Миколайо­вича.


Д.І. Яворницький
Історія запорізьких козаків

Історія, Україна, Січ, Хортиця, Базавлук, Томаківка, Микитин Ріг, Чортомлик , Кам'янка, Олешки, Яворницький

  • Переглядів: 11030

ПЕКЕЛЬНИЙ МАРКО 

Марко Проклятий

Сідайте ж, хлопці, всі гуртом,

А ви, дівчата, геть в одділі,

Щоб не було між вами якої веремії!

А як же буде хто жартувати,

Того в потилицю будем гнати!

Мовчіть та слухайте,

Яку я вам буду казку казати:

Про хлопця-молодця, козака-яригу,

Що Марком прозивався,

Та ще й Пекельним звеличався,

За те, що у господа спасення зодбав

Та чортів у пеклі налякав.

Налякав так, що рогаті й досі від козаків втікають,

Та знай одно, що тільки лають.

А запорозький як дух почують,

То зараз в тартари мандрують!

Був собі козак Марко, ледар завзятий.

Батька й матір не поважав,

А все тільки пив та гуляв.

На вулицю до дівчат першим поспішався,

А у церкві посліднім зоставався,

Щоб мерщій можна було втікати,

Як піп на вихід почне благословляти.

З чужими жінками женихався

Та старих людей цурався.

За його буйною головою

Не було нікому спокою.

Тільки раз оцьому Марку

Святий Петро у сні з’явився,

Тоді, як він, говівши, запричастився.

«Ти тепер, — каже, — нових гріхів не маєш,

А як проснешся, то вп’ять нахапаєш,

А я ж за тебе господа благав,

Щоб він тобі на покуту час дав.

Тепер же сей час наступає,

І тобі нічого наминаться,

Та треба у пекло збираться.

А як, — рек, — там трохи побудеш,

То душі спасення здобудеш.

Та, гляди, з чортами не братайся!

А найпаче люципера цурайся:

Бо сей чортяка над чортами,

Як гетьман між козаками!» —

«А що ж мені з чортами робити:

Чи їх хрестом хрестити,

Чи тільки по шиї бити?» —

«У мене, — каже святий Петро, —

Є на тебе велика надія,

Що ти мені чортів присупониш

Та з пекла їх повигониш.

Вони козачим баглом завладіли.

І бідні козаки давно не пили й не їли,

А в запорожців нема ніякої сили,

Бо позоставались одні тільки жили.

Усі спасення у господа благають,

А чорти їх в рай не пускають:

Усі застави скрізь позапирали,

А стежки камінням позакидали.

Як же стали янголи літати

Та козаків з багла витягати,

То чорти почали їх там зачіпляти,

Щоб до нових гріхів намовляти.

У багло жінок напускали,

Щоб козаків на нові гріхи скушали.

Вже деякі почали женихаться,

Щоб у пеклі навік позостаться.

А інших стали горілкою частувати,

Щоб тільки спасення перестали прохати.

А в пекло тебе задля того посилаю,

Що спасення душі твоїй бажаю.

Будеш ти там з чортами жити

Та на послузі волю їх чинити.

А як ввіриться тобі пекельна сила,

Тоді дам тобі багато діла.

Будеш мені з пекла козаків визволяти

Та у рай застави відчиняти

Тим, що у господа милості просили

Та спасення душі заслужили,

Що від чортячих ласок жахались

І з відьмами не женихались,

І котрих чорти хотіли частувати,

А вони їм у вічі почали плювати, —

Та тих, що відьом за лопуцьки хапали

Та в пекельне огнище втягали.

От сих козаків ти будеш у рай пускати,

Де вони будуть господа прославляти».

Сказавши се, святий Петро десь дівся,

А наш Марко аж у пеклі опинився.

Його ж чорти як уздріли,

То, мов галич, кругом обсіли.

Нічого не питають,

Тільки, мов коти, хвостами виляють.

Аж ось один біс нагодився

Та з крюком до Марка схилився,

Та хотів вже йому вітання вчинити,

Щоб крюком за ребра зачепити.

Та тільки налагодивсь се зробити,

Як перестав доразу жити.

А Марко, узявши чортів крюк у руки,

Став чортів оглядати,

Чи не кинеться хто вп’ять крюком зачіпати.

А чорти так полякались,

Що аж на вище гілля позбирались

Та, як коти, зам’явкотали

І хвостами ще більш замахали.

«Се у вас, — каже Марко, — такі звичаї,

Щоб козаків так зустрічати

Та за ребра, мов собак, чіпляти?

Стривайте ж, я вас помуштрую!»

Та, сказавши, почав крюком махати

Та чортів з гілля, як груші, збивати.

Чорти ж до Марка як не наближались

І як до його вже не присікались,

Та не мали сили його зачепити,

Або чим вразити,

Бо Марка свята сила обороняла

І чортів геть відпихала.

А Марко, знай, одно — махає

Та чортів з дерев збиває.

Уже їх на гіллях зосталося трохи,

Розтікались усі, наче блохи.

А котрі по кутках поховались,

З переляку усі......

Та на все пекло так накурили,

Що зостатись там не було вже сили.

Марко хотів був уже втікати,

Коли ось сам люципер нагодився

Та, глядячи, що трохи не сказився.

«Се, — кричить, — уп’ять на той світ ганили

Та з відьмами бенкетували?

Оковитки налигались,

Що аж по пояс обідрались!

Геть беріть мені зараз мітли

Та вичищайте все відтіль!»

Один чортяка, мітлу взявши

Та до люципера пришкандибавши,

Став так йому одповідати:

«Се була у нас, пане люциперу, бійка.

Та така, що як і пекло стало,

То сього у нас ніколи не бувало!

Забрів до нас якийсь волоцюга,

Та вже ніхто, як козарлюга,

А ми хотіли йому честь чинити

Та крючми за ребра зачепити.

Як тільки цуцик заходився,

А він зараз як схопився

Та як бідолагу гепнув,

Що той доразу й ґеґнув.

Тоді почав його крюком махати

Та нас з дерев скидати,

Нівечити та клинцювати.

Багато наших, як бачите, побито,

А деякі хоч і поховались,

Та сраму на весь вік набрались». —

«А де ж се той козарлюга,

Розтриклятий волоцюга?» —

Кричить люципер, розходившись.

«Та ви бо, — каже куций, — тишче

Та держіть голову понижче!

А то він крюком раз як влучить,

То й макітру вам з шиї злущить!

Ось дивіться, пане, він за кущем прихилився

Та вже й на вас крюком намірився». —

«Ой, стривай, стривай, козаче!

Треба тут якось іначе! —

Став люципер сам прохати, —

Нічого тобі крючком махати.

Та ходім лиш до моєї хати.

Буду я тебе вітати

І, як запорожця, приймати.

За понівечених чортів не буду корити,

Бо вони справді за діло побиті:

Треба б було уперед розпитати,

А не крюком за ребра чіпляти.

Ти ж, куций, чортів поховаєш

Та з цілих шкури поздираєш,

Та у пекло даси наминати,

Щоб можна було на ремінь продати».

«Якби мене, — каже Марко, — так зустрічали,

То й не було б чортам і печалі.

Як же ти мене, люципере, вітаєш,

То я твого хліба-солі не цураюсь».

І повів люципер Марка у свій будинок,

А дорогою почав його питати,

Яка занесла у пекло нечиста мати.

«Де ж, — каже, — твоя душа дівалась,

Що від чортів відцуралась?

Тобі ще черга на світі жити

Та горілку коряками пити.

Чи, може, ти козаче, сказився,

Що у мене в пеклі опинився?» —

«Казись ти з чортами

І жінка твоя з дітками!

А як я тут опинився,

То не сам вже нагодився.

У нас на тім світі усяк знає,

Що душ чимало в пекло попадає.

А ніхто не знає, як тут у вас жити

І яку роботу треба вам робити.

От як я в вас наживуся

Та додому на той світ повернуся,

Тоді всі люди будуть знати,

Як вас з землі витуряти,

Щоб ви людей не губили

Та і пекла б нами не гатили!» —

«Та се ти, козаче, так кажеш,

Що нашої добрості не знаєш.

Якби чорти людей не звеселяли,

То вони досі усі б пропали!

Якби не чорти, чи була б у вас горілка,

І цимбали, бубни та сопілка?

Чи ви вміли б танцювати,

Весілля гаразд справляти?

А скільки чорти людям грошей позичали,

Отже ж, і досі ні шага ви не оддали!?

А не бійсь, як у жидів, що набір забирають,

Незабаром і вертають!

Бо жиди не будуть довго ждати,

А йдуть зараз позивати.

А ти думаєш, велику користь маєм

Від тих, ким ми пекло набиваєм?

На тім світі усе прогуляють,

А до нас і без штанів втікають!

А що запорожці,

Так ті прямо голі й босі,

Та ще й чортів на сміх піднімають!

«Давайте, — кажуть, — одежу, що поздіймали,

Як не хочете, щоб ми позамерзали!»

А як запитаєш, що колись брали гроші,

То вони й кажуть: «Ось, нате вам воші!»

По празникам то нас ладаном ганяють,

А цілий тиждень тютюном закликають.

А інші так нас поважають,

Що на день сторицею поминають.

Чого ж тобі, козаче, нас корити,

Як вам добре з нами жити!?» —

«Та ти, люциперу, бачу, добре милиш,

Тільки до чортів мене не похилиш!»

Увівши люципер Марка у будинок,

Став зараз прохать сідати

Та почав, звичайно, ласощами угощати.

«Їж, — каже, — ся страва — то ласощі ваші,

А не чортячі наші.

Учора чорти мої на той світ літали

Та у гетьманських кухарів накрали».

Аж ось і підручні чорти нагодились

Та з переляку по стінках потулились.

«Ви, — каже люципер, — сього козака тепер не лякайтесь,

Бо він тепер уже вас не буде бити,

А почне горілку з нами пити.

Ви ж пана Марка звеселяйте

Та у музику йому заграйте!»

Де взялась музика, загуділи бубни,

Чорти ж за роги брались

Та в дрібунець пускались.

А Марко сів на покуті ще вище

Та, знай, горілку з люципером хлище!

Чорти ж до бочок вже добрались,

Та й ні од чого не цурались.

Аж побачив Марко, що люципер почав белькотати

Та, як товаряка, мучати,

Та потихеньку додолу спустився.

А там, як у пеклі спинився,

То й почав скрізь іськати

Та пекельні багла озирати.

Розшукавши, де багло козаче,

Він почав його одміряти

Та заслонів скрізь шукати,

Що чорти крізь їх холодний огонь випускають,

А гарячий напускають.

Уздрівши ж той заслон, що чорти огонь впускають

Та своє багло охолоджають,

Він почав його відвертати

Та з інших баглів огонь туди пускати.

А чорти, знай, бенкетують

Та своєї біди не чують?

Як огонь у козачім баглі перестав палати,

Тоді почали й козаки приставати

Та гуртом помагати.

Як же послідній заслін відкрутили,

То так доразу чортів і затопили.

Чорти й не огляділись,

Як усі попеклись та поварились.

Тільки деякі з люципером повтікали,

Що біля дверей стояли.

Тоді янголи стали налітати

Та козаків з пекла визволяти,

Котрі спасення у господа зодбали

Тим, що покаяніє вчиняли.

Сто літ пекло пустувало,

І так було б і пропало,

Та козаки почали грішити

Та господа гнівити.

З сього оп’ять чорти наплодились

Та пекло почали робити,

Щоб де було козацьким гріхам жити.

А Марка й досі не забувають

Та знай одно, що тільки лають.


Пекельний Марко. — Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1885, т. XII, с. 684 — 695.

Подається за першодруком.

Віршована обробка легенди про Марка Проклятого виникла у другій половині XVIII ст. Записана вона у 1835 р. в Тенчинській станиці від 76-річного чорноморського козака Вакули Губи. Перший її публікатор П. І. Зуйченко відзначив, що список, яким він користувався, був пошкоджений. Зберігшись в усій традиції, оповідання має явні сліди бурлескно-травестійного письменства XVIII ст., близьке до віршів великоднього циклу. У ньому опрацьовано одну з мандрівних легенд про «великого грішника», який на українському грунті став простим козаком, власне перелицьовано на народний лад апокрифічне оповідання «Про збурення пекла». Легенди про Марка Пекельного у XIX ст. збирав Олекса Стороженко і використав у повісті «Марко Проклятий» (1879).

Козак Мамай та Пекельний Марко... Два образи українства. І якщо козак Мамай - це загальний збірний образ усього козацтва, то Пекельний Марко - Заклятий козак, вічний страдник-мандрівник, якого за гріхи не приймає земля. Не зовсім вірно, що Мамай існував лише в мальованому виді - є розповіді про нього як то "Козак Мамай і Смерть", є пісні про нього... Образ Мамая - символічний, в ньому закодовано характер українства. Це те, чим ми відрізняємось від інших, це наше відношення до життя, це наш стиль життя. А Марко Проклятий - це грішник який став святим. За своє життя він створив багато гріхів, та таких, що він при житті попав у пекло, але і пекло його не прийняло. Та врешті-решт він своїми подвигами досяг святости. Це дуже глибокий символічний образ. Образ того, що нема такої людини яка не може врятуватися чи спастися, так чи інакше всі отримують свою можливість для власного спасіння. Марко Проклятий пройшов через все, спробував все в житті, він еволюціонував з найнизчих інстинктів до розуміння Бога - це весь шлях людства і наочно показує, що добре, а що погано і чого треба триматись.

Якщо подивитись на ці образи, то козак Мамай - то наша Мудрість, а Марко Проклятий - то наша Надія.

Використано матеріали: Ізборнику

Марко, Українська поезія, Вірші, Сатира, Народні перекази

  • Переглядів: 5432

Батіг 

(різновиди та способи використання) 

 Батіг

Мова піде про не зовсім звичайний гнучкий предмет зроблений людиною дуже давно. В українських селах та хуторах – батіг славно служив людям для загону худоби, виховання псів та на полюваннях.

Що ж таке батіг за визначенням і який він взагалі? – майже усі джерела включно з енциклопедіями, словниками та мережею інтернет свідчать нам наступне:

Батіг – різновид холодної зброї (залежно від матеріалу та структури) який складається:

  • з ручки (українською пужална);
  • гнучкої частини – шкіряного чи ін. плетіння поступово потоншуючись до кінця;
  • прикінцеву частину – так званий язик або фол (англ.), що може мати вузли чи додаткові металеві накладки (зубці, леза, камінці…);
  • кінців`я  – назва залежно від мови: крекер, хлопавка, тятивка, волосінь, кінський хвіст тощо.

У нашій уяві одразу постає щось товсте, довжелезне, схоже на дебелу змію, і водночас страшне та ефектне. На справді це не зовсім так.

Існує безліч модифікацій чи іншими словами форм і видів батога. От як раз бич – і є одним із видів батога, російською – кнута.

Розрізняють наступні види батогів (батіг – загальна назва): батіг, арапник, пліть, нагайка, вовчанка, бич, флогер, багатохвістка, тощо.

Розрізнення цих термінів здається малоцікавим для початківців в цій справі, але дещо маєте знати.

Наприклад:

Нагайка – шкіряний предмет (максимально метр довжини), що і зараз є холодною зброєю та має на кінці свинчатку, тобто вплетену кулю від пістолета чи просто свинець;

 Нагайка

Вовчатка схожа на нагайку і теж є ХЗ (холодна зброя), але вона не гнучка і ще менша (макс. близько 50 см). В основному вовчатка була потрібна для відбивання від вовків під час їзди верхи по лісі чи у випадку захисту від супротивника на ближній дистанції, що майже ідентично до бою з палицею чи дубиною.

Вовчатка

Бич же етимологічно більше підходить до опису батога, оскільки має довшу гнучку частину та плівся в основному з грубих мотузок які називаються і донині в селах – бечівка, тобто від слова бич, або той що б’є. Це вже щось таке метрів зо 2 і завдає ударів сікучих та ріжучих на противагу двом попереднім предметам.

Багатохвістка – це той же батіг, тільки з багатьма язиками.

Багатохвістка

А флогер це сучасна назва мазохістичної атрибутики для секс-ігор.

Зробивши невеличкий підсумок можна сказати, що батіг має свою історію до того ж дуже давню, а також безперечно є надбанням різних етносів та культур, про що свідчать глибока етимологія та різновиди, що перекладаються різними мовами світу.

Для чого ж іще був потрібен батіг та як його використовували окрім випасання худоби та підручному засобі на полюванні?

Для відповіді на це запитання нам знадобиться глибоко копнути в історичні війни та застосування батога для допиту та катування жертв.

Усі чудово знають що кати перед тим як рубати голову били жертву батогом для посилення муки і мало хто доживав до розуміння того що скоро він – помре. Або ж для допиту коли вимушують розповісти людину правду. З катуванням зрозуміло, а от про зброю та використання в бою, – про це зараз і піде мова.

Батіг – зброя абсолютно не поширена, а відповідно і захищатися від нього набагато складніше ніж від будь-якої іншої холодної зброї! Чому? Через те, що мало хто після розпаду феодального ладу, тримав його в руках, а відповідно не знає що і як ним треба робити. Люди користувалися батогом лише для випасу худоби про що було вже зазначено. Правильні удари батогом завдають жертві сікучих, кровоточащих та дуже болісних ран на відкритому тілі. Батогом можна примати ворога на дистанції, адже він довгий і довший за меч, палицю, ніж тощо. Людина з батогом фактично просто б’є свого ворога без ніяких перешкод. Але що робити якщо людина гарно вдягнена і має при собі зброю ? Чи завдасть батіг якоїсь шкоди? З добре вдягненою людиною батіг має майже нульову ефективність, тобто батіг не проріже одяг і людина не відчує болю, лише страх, та звуковий ефект, що інколи може закласти вуха. То невже батіг не підходить, як зброя самооборони на вулиці? – справа в тому що батіг розрахований в першу чергу на обеззброєння супротивника (так склалось історично), ефект помітності через сильний хлопок, звук та просто страх противника, що дозволяє виграти час для людини та знайти рішення в ситуації. Батіг завжди був зброєю латентною, тобто ліворукою чи просто допоміжною, адже першою була клинкова зброя!  Але звичайно знаходяться майстри та любителі цієї зброї, що володіють нею дуже ефективно і використовують будь-де і будь-коли. Окрім виривання зброї з руки супротивника та повалення його на землю, існує так званий ближній бій з батогом, де використовується зазвичай ручка батога, або ж просто найтовстіше та найважче місце батога, – таким чином воїн просто крутить нею як обушком (кистенем - російською), булавою і таким чином ручка завдає шкоди тілу ворога через одяг. Також, батіг, – це як мотузка, де можна використати техніку удавки, замотування та плутання противника у власному тілі.

Висновок з цього наступний: якщо людина володіє звичайним та ближнім боєм з батогом – то ворогу буде непереливки .

Батіг по суті зброя покарання, а не зброя вбивства! – тому є неписаним правилом в нашій свідомості про легальність його використання.  В будь-якому випадку, якщо не задушити людину, то батогом і особливо покалічити жертву неможливо, зате провчити, покарати чи банально не підпустити – абсолютно реально.

Наступним питанням в нашому дослідженні є різновиди батогів.

Можна виділити стандартний батіг з ручкою та гнучкою частиною (булвіпи англійською);

Булвіпи

стоквіпи – батоги що мають довгу ручку та довге гнучке тіло і ці дві складові кріпляться між собою петлею;

стоквіпи

снейквіпи – батоги коротші ніж перші два і не мають ручки як такої, тобто ручка гнучка або взагалі вузол чи потовщення що виконує функцію ручки,

Снейквіпи

От саме останній найбільше підходять нам для самооборони! Справа в тому, що снейквіпи компактні у повсякденному носінні з собою, адже це зброя власника, вона працює лише в руках хазяїна.

Наступне питання це звичайно носіння, як? І де?.

Такий батіг, як снейквіп, до 3-х метрів довжини можна носити: в рюкзаку, на поясі або замість нього, через плече, на поясі через спеціальну петлю, в спец. Чохлі, як для тенісних ракеток та просто в великій кишені. Звичайно бажано носити батіг приховано, тобто не на показ людям і правоохоронним органам. НЕ зважаючи на те, що батіг не є холодною зброєю, а отже не заборонений для носіння, все ж не варто випробовувати терпіння та можливість потрапити під пильне та цікаве око міліції. Якщо так сталося, то звичайними відмовками можуть бути: іду до дівчини, практикую мазохізм, несу подарунок, займаюся плетінням, купив, їду з села, займаюся реконструкцією чи просто тренуюся етнічними бойовими мистецтвами, – одне точно має подіяти, за звичай діють усі! Отож коли ми розібралися з легальністю цієї зброї , давайте подивимося, як батіг діє на бандитських вулицях.

Змоделюємо ситуацію!

- Іде собі хлопець з університету додому. Вечір, темно. На вулиці мало людей, але хлопець помічає двох незнайомців, що активно розмовляють про те де б їм взяти трохи грошей… Вже майже підійшов до свого дому, хлопцеві на зустріч хутко вийшло двоє людей на підпитку. Один одразу ж почав розмову з вимагання грошей та звинувачення хлопця у всіх смертних гріхах. Хлопець був втомлений та не в доброму гуморі і мав при собі батіг, що недавно сплів. Один чолов’яга хотів вже було підійти ближче та вдарити хлопця і ще й поліз в кишеню (можливо за ножем!), був метрах зо два від нашого героя. Хлопець не довго думаючи витягнув з рюкзака батіг і тихенько відкинув його назад і зайняв бойову позицію. Тільки-но чоловік-грабіжник почав рух вперед, як хлопець влучним ударом батога вдарив тому по обличчю. Пролунав зойк, чоловік нахилився і закрив обличчя руками, другий одразу пішов у наступ. Хлопець хотів вдарити і другого, першим ударом промахнувся і пролунав хлопок, – ніби постріл. Чоловік злякався. Не втрачаючи слушного моменту, хлопець б’є того по ногам, але чоловік зробив крок і батіг обмотав ноги. Хлопець швидко потягнув на себе батіг і чоловік хитаючись впав на спину.

На цьому моменті і зупинимо ситуацію.

Проаналізуємо: чоловіки явно сильніші за хлопця і мають допінг – алкоголь, але незважаючи на це не помітили чи не зрозуміли що буде робити хлопець,  відчувши удар по обличчю, який спричинив рефлекс закриття руками, інший просто спершу злякався пострілу, – усе це доводить нам великий секрет ефективності батога на вулиці, як самооборонного предмета карального вжитку.

Практично будь-який пересічний громадянин країни що проживає в місті, коли побачить людину з батогом на вулиці, знітиться. Це доводить нам психологія. Звук, який виникає від реверсного удару батогом гучний і схожий на постріл, то звичайно будь-яка людина злякається, не говорячи вже про людей, що мають проблеми з законом або просто не знають, що це батіг, мотузка дає такий звук, подумають що пістолет… Якщо ж грабіжник, що хоче просто заробити легких грошей та сподівається лише на переляк жертви, то в даному разі жертва налякає ворога ще більше…

Отож, уявімо що ви придбали батіг, або ж сплели його власноруч (книга Рона Едвардса), що робити далі? Ви спробували вдарити кілька разів по повітрю, але зачепили себе і вам вже не хочеться мати з батогом справу…?! Батіг – складна річ і з першого разу без тренувань та взагалі без теорії майже неможливо нічого зробити, не говорячи вже про класний правильний звук від якого закладає вуха.

Для того, щоб вміти користуватися батогом, як і усі бойові мистецтва зі зброєю, маємо врахувати техніку безпеки, теорію та практику. Отож теорія полягає у стійках та ударах, а також оперування поняттями: ручка – місце за яке тримаємося рукою, фал(або язик) – одна мотузка на кінці батога до крекеру (ця частина замотується якщо потрібно, сам батіг не замотується), крекер (хлопушка) – самий останній і самий тонкий кінчик батога, що закінчується китичкою яка і є хлопавкою, найчастіше це синтетична мотузка, або капронова плетена в кілька разів нитка. Замах виконується перед ударом, – змах руки,  посил – безпосередня перша частина удару після змаху, удар – ураження цілі або хлопок, відтяг – після посилу різкий потяг батога на себе в інший бік, нагон – постійні однотипні удари, комбінований – ураження кількох цілей різними ударами.

Отож тепер можна детальніше поговорити ближче до теорії стійок та ударів:

Стати в зручну стандартну бойову стійку, батіг взяти бажано в праву руку, яка ззаду, або в руку в якій вам зручно.

 Бажано надіти окуляри, шапку, наручі, джинси та ін.

ПАМ’ЯТАТИ! усі удари батогом виконуються лише за рахунок дії навпаки, тобто перший рух – це замах, а рух в тій же самій площині назад – є ударом!!!

  1. Удар хлопковий знизу вперед з відтягом назад у момент коли крекер (кінець батога) ще не досягнув цілі різким рухом руки назад перед секундною фіксацією випрямленої руки. Батіг знаходиться збоку від нас, паралельно нашому тілу. Легеньким рухом подаємо руку вперед доти доки рука не досягне 90 градусів з тілом і слідкуємо в цей момент за тим щоб батіг випрямився не повністю а на 50-80 % і різко рухаємо руку на себе – вниз. Пробуємо кілька разів поки не відбудеться характерний хлопок. Якщо хлопок діє значить удар виконаний вірно.
  2. Стандартний цирковий удар на ціль виконується шляхом сильного замаху руки вверх паралельно тілу, і у момент коли батіг знаходиться поза межами нашого зору, а точніше за нашою спиною (кілька секунд після змаху батога вверх) – різко рухаємо руку чітко в тій самій площині, тобто показуємо рукою в те місце куди потрібно влучити ніби указкою на дошку і отримуємо чіткий удар батогом по цілі.

Цей удар, як і усі інші, є базовим, але з першого і навіть 5-го разу виходить не у всіх, тому маємо терпіння і все вийде.

  1. Удар з-за голови. Та ж сама стійка, можливі зміни при випробуванні ударів для повного злиття людини з батогом. Робиться замах рукою з боку через голову справа наліво знизу вверх, коли батіг залетів за спину і рука зігнулася в лікті, – різким рухом руки в тій самій площині рухаємо назад зліва на право де в кінці рука показує на ціль і виникає боковий удар – цей удар є найгучнішим! Але треба слідкувати за тим, щоб кінчик батога при ударі не вдарився на землю, а був весь час в повітрі, оскільки не буде хлопка, буде просто удар по землі!
  2. Удар вбивця змій. Замах так, як на ударі номер 2, після чого ураження цілі з поправкою на ближче ніж реальна ціль. Після замаху вверх, випрямляємо руку і показуємо вниз перед ціллю що лежить на землі, але не на саму ціль, а на 15-40 см. ближче. Таким чином батіг йде по землі хвилею і пройшовши спочатку по землі де ми показали рукою, – кінчик досягає мети і вражає ціль ніби жива змія що доганяє жертву. Такий удар може виконуватися швидко і часто, шляхом відскоку після ураження цілі або промаху ведеться за голову по інерції та вдаряється ще і ще раз.
  3. Удар моряків. Ураження цілі зверху над хазяїном батога або хлопок вверх. Виконується так: робимо змах батога вверх, чекаємо поки батіг почне обкручувати лікоть, – потрібно різко випрямити руку вперед. Це складний удар і можливий лише за кількох тренувань по кілька годин. Правильний удар з хлопком відбудеться лише тоді, коли батіг ледь охопить край ліктя і різко злетить в іншому напрямку з ліктя, як петля. Лікоть в даній ситуації це перенаправлення 2-ї частини батога з горизонтальної площини в вертикальну.
  4. Удар за спиною. Крутимо батіг над головою зліва направо, коли батіг починає залітати за спину, – потрібно нагнутися тілом вперед щоб батіг горизонтально перебував над нашою спиною в повітрі, після чого різко рухаємо рукою назад за траєкторією рукою вбік, при цьому випрямляємося. Цей удар виглядає дуже ефектно і дає можливість вражати ціль ззаду не розвертаючись і не втрачаючи з поля зору все що спереду нас.
  5. Вихоплення зброї або просто замотування батога за щось. Виконується так: змахуємо батогом у напрямку цілі з протилежної площини так, щоб язик батога мав доступ до обмотування. Є ще один спосіб для довгих та важких батогів: спочатку робиться замах, як в ударі 2,  а потім різкий посил батога в інший бік, у бік цілі, – але з доступом та поправкою на замотування. Після кількох секунд після удару замотування – різко тягнемо на себе для підтягування предмета до себе, якщо зброя, то обов’язково до себе вниз, щоб не травмувати себе чужою зброєю. Якщо батіг замотався і не розплутується або ж зав’язався сильно, то його треба розплутати вручну, якщо ж це зробити важко або неможливо – робимо хвилясті рухи батогом в різні боки до повного розплутування язика і крекеру.
  6. Комбіновані удари батогом, що включають набір з наведених вище та інших рухів. Можливі лише після опанування попередньо вказаних ударів.

* Таким чином маємо вісімку базових і основних ударів батогом + використання батога, як удавки всім відомими методами що не потребують роз’яснення та не витримують цензури, а також можна пошукати відео чи майстер-класи, як використовувати мотузку, шарф чи шнурок в самообороні у східних єдиноборствах.

Кожен удар має свою специфіку і використовується для різних цілей та мети.
Звичайно на теорії і тим більше таким коротким описом ударів неможливо навчитися без практики та постійних тренувань, і звичайно гарно сплетеного батога. Тому після оволодіння ударами їх варто спробувати на практиці, наприклад збивати кришки від пляшок, зрізати окремі гілочки дерев, кущів, просити когось щоб тримали листок паперу та намагатися різати його,та безліч інших варіантів.

Можна з впевненістю сказати, що даний набір ударів та їх комбінацій дозволяє використовувати батіг ефективно для самооборони і…? -  про це піде мова зараз.

Використання батога, як універсального інструменту.

Батіг – це не лише засіб погону худоби, цирковий елемент покори тварин і звичайно самооборонний засіб, але ще і універсальний інструмент який часто стає в пригоді в повсякденному житті.

Припустимо що у нас порвався рюкзак, чи наприклад щось потрібно відремонтувати шляхом зв’язування – тут то не кожен молодий чоловік може з легкістю похвалитися завбачливістю та дістати з кишені мотузку… Батіг же і є тією самою мотузкою, – навіть канатом, і тому то батіг сплетений з сиром’ятної шкіри чи гарної синтетики може витримати великі навантаження та навіть заклинити щось металеве своєю ручкою.

Ще один яскравий приклад: припустимо, що в метро на колії впали наші речі і там все під напругою, що робити? – батогом можна дістати будь-який предмет якщо володіти звичайно майстерністю і до того ж так можна допомогти комусь хто потрапив у схожу ситуацію. Або ж наприклад нам потрібно щось збити, зірвати чи зняти з висоти… До того ж батіг може бути завжди під рукою, як в давні часи так і зараз, на поясі в кільці, що відіграватиме ковбойський стиль; можна просто заправити в штани замість ременя що буде підкреслювати стиль та практичність людини будь-де, наприклад у мандрівці чи на вечірці. Якщо ж ми говоримо про можливість використання батога в сутичках, то має бути система такого собі швидкого витягання.
Будь-що може трапитися з людиною в місті, але батіг допоможе вийти з будь-якої ситуації з успіхом та ще й з усмішкою.

Після того, як ми з вами усвідомили що таке батіг та з чим його їдять, а також де його можна використати, поговоримо про те з чого можна зробити батіг для повного задоволення себе та своїх потреб, зважаючи на невеликі фінанси людини, що зацікавилася цим всерйоз.

Матеріали для батога. Форми батога. Гібриди та симбіонти…

По-перше, ще з давніх-давен основним і єдиним матеріалом для виготовлення, плетіння батога були сиром’ятна шкіра з копитних тварин, зокрема рогатої худоби, свині, дикі не хутряні звірі.  Згодом, матеріал не змінився, але з’явилася альтернатива, матеріал, що мав кращі характеристики по деяким міркам – це синтетичні шнури та тасьми. Також, можливим матеріалом для батогів можна вважати силіконові стержні, гумові шнури, дроти, троси, ланцюги, талі тощо. Справа в тому, що шкіра має багато переваг якщо вона якісна, сиром’ятна та відносно дешева, а так навряд чи є в реальності, тому сучасні спеціалісти говорять про зміну матеріалу для батогів диктовану часовими змінами та технологічним прогресом в сфері хімічної промисловості. Єдине чого боїться синтетика це вогонь. Шкіра ж тримає вогонь, але швидше рветься, дерев’яніє під впливом води та вологи, важча та об’ємніша. Звичайно, багато залежить від того для яких цілей людина хоче зробити собі батіг. Якщо хоче стиль, якість, красу, та сувенір – це шкіряний батіг, якщо ж для практики та постійного використання – це безперечно синтетика, або ж метал. Як же з металу зробити батіг? – тут мова йде про так звані гібриди та симбіонти, тобто різні матеріали сполучені так, що утворюють точний схематичний макет батога, точніше сказати звуження до кінця та хлопавку. Наприклад металевий ланцюг з метр довжиною має вагу та гнучкість, якщо до одного кінця причепити шкіряний мотузок з крекером – то це можна назвати симбіонтом, такий батіг буде хлопати, бити, замотуватися, та грати роль ланцюга для ключів, гаманця, окраси металіста, та потужний ближній бій, якщо казати про використання іншого кінця батога, тобто ланцюга.

Ефективність такого або ж схожого гібрида полягає у можливості розчеплення, розділення батога на 2 та більше частин шляхом карабінів чи кілець з замками.
Щодо матеріалів з яких взагалі можливо сплести батіг, то такими можна вважати наступні: шкір замінник, дерматин, шкіра, синтетика, кевлар, джинс, мотузки з натуральних матеріалів типу льону, коноплі, бавовнику та ін. З таких матеріалів батоги плетуть за звичай.

**Отже батіг може набувати різних форм та варіацій дивлячись ким та для чого використовуватиметься.

Навчившись плести батоги з різних підручних матеріалів не лише корисно та цікаво, цим можна і заробляти гроші. В інтернет магазинах можна знайти гарні вироби зі шкіри та синтетики, майстрів, замовити з іншої країни та навіть з іншого краю земної кулі.

Під час спостережень, поведінка людей виявилася дуже цікавою:

- коли пересічний громадянин \ громадянка бачать батіг, то роблять дивний погляд та усміхаються;
- деякі люди сприймають це без особливих емоцій але все-одно тримають погляд на тому, що зветься батогом;

- є значний відсоток людей, що цікавляться та запитують про батіг;

- більшості дівчат подобається коли хлопець володіє батогом;

- хлопці ж навпаки іронічно усміхаються та намагаються особливо не цікавитися батогом на публіці;

- цікаво також і те, що майже усі люди, які брали до рук батіг казали, що відчувають силу, владу в своїх руках, стають впевненішими та розправляють плечі!

***Усі ці спостереження доводять нам унікальність батога, як предмету побуту в першу чергу.

Автор: Костянтин Шевцов

Історія, Україна, Козацтво, Батіг, Зброя, Нагайка, Вовчатка

  • Переглядів: 8589

КУБАНСЬКІ КОЗАКИ  

З часів переселення на Кубань запорожці змогли реорганізувати січовий устрій, відстояти певну незалежність свого війська, ретельно зберегти звичаї і традиції Січі та України. 

Переселення Запорізьких козаків на Кубань

Чорноморці дбайливо зберігали пам’ять про стару Січ. Щороку на другий день Паски відбувалося козацьке військове свято, під час якого вулицями Катеринодара проходив військовий парад. Перед козаками урочисто майоріли старовинні військові прапори і клейноди. Першими йшли курінні отамани з запорозькими військовими значками, за ними – депутати від станиць, котрі несли 13 курінних мідних перначів і 14 булав, що свято зберігались на Кубані. За перначами хорунжі й бунчукові проносили військові прапори. Останнім йшов отаман з булавою, яку Чорноморське військо отримало у 1792 р.

Чорноморські і Січові клейноди козаки зберігали як найважливіші святині, але особливо дорогими для кубанців були запорозькі реліквії, яких багато перевезли з України.

Ще Дмитро Яворницький, видатний дослідник запорозького козацтва, писав про старовинний січовий жовто-синій прапор, а у своїй “Історії запорозьких козаків” він вмістив малюнки січових клейнодів, що як і прапор, зберігалися на Кубані. Навіть у бурхливі часи громадянської війни кубанці, часто ризикуючи життям, рятували свої святині. Завдяки генералу Петру Кокуньку козацькі регалії були вивезені з Кубані в Сербію у дванадцяти великих скринях. Там козаки-емігранти дбайливо зберігали їх у Белградській фортеці. Наприкінці 30-х років тут було три загальновійськових прапори, 35 малих курінних і 33 полкових прапори, 17 булав і 24 перначі. Деякі з них належали ще Петру Сагайдачному. Під час Другої світової війни ці клейноди зникли, але є дані, що кубанцям-емігрантам знову вдалося їх врятувати.

Цікава доля отаманської булави. Останній голова кубанського уряду Василь Іванис у 1920 р. віддав її на збереження отаману Таманського відділу Костеві Бережному. Той, зашивши булаву в шкіряну торбу, разом з дружиною Анастасією Маркелівною дивом вивіз її з Кубані. Пізніше булава була передана в Бєлгороді на збереження польському аташе Градському. Подальша доля її невідома. Але все ж є надія, що козацькі реліквії будуть повернуті на батьківщину.

КубанціЧорноморське козацьке військо як окрема військова та адміністративна одиниця проіснувало до 16 вересня 1861 р. Тоді до Чорноморського війська була приєднана частина Лінійного козацького війська – 99708 чоловік. Так на базі Чорноморського війська утворилось Кубанське козацьке військо. Ті лінійці, що приєдналися до чорноморців, були нащадками донських козаків, яких у 1794 р. насильно переселили на Стару Лінію. Стара Лінія починалася на межі з Чорноморською Лінією від Усть-Лаби.

Незважаючи на те, що серед лінійців більшість були росіяни, чорноморці все ж становили найбільш ведучу частину Кубанського козацького війська, а територія колишнього Чорноморського війська продовжувала залишатися українською.

Після утворення Кубанського козацтва Кубань у зв’язку з припиненням Кавказької війни стала самостійною адміністративною одиницею. В 1896 р. від Кубанського краю була відділена частина Чорноморського узбережжя, і там утворилася Новоросійська губернія, але населення її, переважно українське, продовжувало підтримувати тісні зв’язки з Кубанню.

Адміністративно Кубань була розділена на сім відділів, військово – на три: Катеринодарський, Уманський і Майкопський. Військова служба кубанців стала значно легшою. Якщо під час Кавказької війни практично все життя козаків проходило на службі, то тепер офіційно кубанці служили з 17 до 42-річного віку. З 17 до 20 років молоді козаки перебували в станичній управі, виконуючи дрібні доручення, з 21 року йшли на службу, під час якої вивчали військові вправи і протягом 15 років влітку відправлялись у військові табори. Останні 7 років козаки виконували станичні громадські повинності.

Під впливом особливостей життя на Кубані – освоєння нових земель, постійних війн склався особливий тип кубанського українця – козака-чорноморця, який мав свій одяг, зберігав звичаї і традиції родинного життя.

Лише у 1814 р. для чорноморців був введений особливий військовий устрій, але більшість козаків все ж продовжувала носити традиційний український одяг – широкі шаровари, сорочки-вишиванки, жупани й свитини. Поступово під час війни чорноморці змінювали форму одягу, запозичуючи її у черкесів, оскільки вона була більш придатною для ведення бойових дій у гірських умовах. Так склався особливий тип козаків-кубанців, які носили вже бешмети, черкески, башлики і папахи. Бешмет, або чекмінь, шили з різнобарвної тканини – синьої, жовтої, червоної і одягали на сорочку. Довжиною він був трохи нижче стегон з широким стоячим комірцем. Взимку кубанці носили теплі стьобані бешмети, а влітку – прості, на підкладці. На бешмет одягали черкеску, яку шили з тонкого сукна довжиною нижче колін з низьким вирізом на грудях, що відкривав бешмет; рукава робили широкими донизу, з кольоровими відворотами. На грудях черкески були нашиті газирі, які спочатку служили своєрідною схованкою для порохових набоїв, а потім, з розповсюдженням скорострільних гвинтівок, у них вставляли особливі срібні прикраси. Підперезувалися кубанці тонким кавказьким ремінцем з жерстяним набором, на який чіпляли кинджал. На голові носили високі смушкові шапки.

Кубанці  на параді ПеремогиЗ 40-х років цей одяг став головним військовим строєм чорноморців. Козаки кожної станиці, які служили разом, мали окремі кольори, але загальновійськовими були чорний (у пластунів), темно-синій (у кавалерії) і зелений (у гармашів).

Кубанці, як і запорожці, дуже любили й цінували зброю. Іноді в козацькій хаті на стіні разом з шаблею висіли і старі січові кинджали і пістолі.

У перших поколінь чорноморців надзвичайною популярністю користувалися ратища (“Козаку без ратища – що дівчині без намиста”), але потім їх замінили короткі списи, якими козаки володіли блискуче. Разом з одягом чорноморці запозичили у черкесів і довгі кинджали та шаблі.

Іде козак за Кубань

Знаряджений мов той пан.

Кінь жвавий, сам бравий

Хват неборак.

Мушкет/ага у чехлі

А шаблюка при боці

Ратище довгеє

Чим не козак.

Всунув ногу в стремено

Ратюгою вперся в землю

Й на коня з півдня

Прудко злетів.

А у того ж козака

Жінка гарна й молода

З хати вийшла – честь обична

Йому на провід.

Великою повагою у кубанців користувалися жінки. Доки козаки несли безперервну службу, на плечі козачок лягали всі турботи про господарство і дітей, і часто, коли ворог нападав на курені або хутори, козачки самі зі зброєю в руках відбивали нападників... Так було і 4 вересня 1862 р., коли горці напали на пост станиці Неберджиєвської. Серед 35 козаків була тільки одна жінка – дружина командира посту сотника Горбатко. В лютім бою всі козаки загинули, загинула і дружина сотника, але перед смертю вона встигла заколоти багнетом двох нападників.

На відміну від лінійців, у яких жінка жила ще за законами “Домострою”, чорноморська козачка не обмежувалася в правах. Після весілля, яке святкували гучно, згідно з українськими звичаями, нова родина відокремлювалася від батьків, будувала хату і жила окремо. І хоч важко було підіймати своє господарство, але, маючи його, молода вже відчувала себе повновладною господинею.

Під час війни козаки були неперевершеними вояками. Про їхню відчайдушність свідчить навіть звичай, мовляв, замовляння від куль і шабель діяли тільки тоді, якщо чорноморець в бою не стояв до ворога спиною. Якщо поверталися кубанці з походу, то про своє повернення сповіщали пострілами з рушниць і пістолів. А якщо гинув кубанець у бою, то ховали його товариші на високій горі, а до дерев’яного хреста прив’язували білу хустину.

Кубанці

Військову майстерність кубанці відточували на станичних святах під час джигітівок, коли козаки різного віку змагалися між собою в кінних скачках (шаблею на скаку зрубували тонку лозу, зубами хапали з землі папаху, пострілом з рушниці або пістоля влучали в ціль).

СЛАВА НАШИМ ЧОРНОМОРЦЯМ

Цікава і складна доля чорноморських отаманів. В історії українського козацтва більш відомі такі отамани, як Іван Сірко, Палій чи Підкова, але і чорноморці мали отаманів, які могли б порівнятися з кращими провідниками козацтва.

Після загибелі першого чорноморського кошового отамана Сидора Білого, його замінив Захарій Чепіга. Тільки-но він привів запорожців на Кубань, як надійшов наказ вирушати в похід у Польщу двом козацьким кінним полкам разом з кошовим. Виступили вони 14 червня 1794 р., довго воювали і після тривалих військових дій повернулися на Кубань. Там, у Катеринодарі, 14 січня 1797 р. після 50 років безперервного служіння козацтву помер Захарій Чепіга. Цей улюбленець козаків – батько Харко, – можливо, був останнім з отаманів Запорожжя, які були першими серед рівних. Нічого Чепіга не бажав для себе і по смерті залишив тільки вбогу турлучну землянку в Катеринодарі. Без родини і без майна прожив він своє життя, але назавжди залишився для кубанців найулюбленішим отаманом. Достовірного портрета цього кремезного характерника не залишилося; коли запропонували його намалювати, Чепіга відмовився.

Захарій ЧепигаЗ усіх куренів йшли козаки ховати свого батька. Попереду останнього отаманського почту йшли священики, за ними їхала колісниця з тілом кошового у домовині, на ній лежали хрест-навхрест дві золоті шаблі. Сивовусі старшини, схиливши голови з оселедцями, несли отаманську булаву і дванадцять його орденів.

Джури Чепіги вели поруч із колісницею двох улюблених скакунів отамана. Курінні отамани несли похилену військову корогву, запорозькі й чорноморські прапори, військові перначі. Два сурмачі на конях сповіщали про смерть кошового отамана. Везли військові литаври і гармату. З обох боків супроводжували цей почт 1000 найкращих козаків, за якими йшли кубанські поселенці. Немовби відчували чорноморці, що із смертю Чепіги настануть тяжкі часи для їхнього війська. Поховали славного батька-отамана біля простої запорозької церкви з парусини.

...Через сто років, коли 1879 р. старий дерев’яний військовий собор почали розбирати, то знайшли старовинну могилу. Згідно з легендою, в ній знайшли золоту шаблю з діамантами і пояс з перської китайки – все, що залишилося від козацького батька.

Ці речі довго зберігалися у новому Білому соборі, доки не загубилися у вирі громадянської війни. Та пам’ять про кошового назавжди збереглася у назві козацької станиці – Чепігінська.

Чепіга був фактично останнім козацьким кошовим отаманом. Наступні були вже наказні – призначалися “зверху”.

Майже одночасно з кошовим отаманом Чепігою помер 29 січня 1797 р. і останній з трьох засновників Чорноморського козацтва – Антін Головатий. Помер далеко від Кубані під час походу до Персії, куди був відправлений з двома пішими полками.

У пам’яті козацтва Головатий залишився відчайдушним воякою і талановитим адміністратором, мудрим політиком і дипломатом, бандуристом і письменником. Недаремно Тарас Шевченко сказав про нього:

Наш завзятий Головатий

Не вмре, не загине.

Головатого чорноморці обрали отаманом після смерті Чепіги, але не знали, що він вже помер. Так і став військовий суддя кошовим отаманом після смерті. Про Головатого збереглось у кубанців прислів’я:

“Знає об тім Головатий Антін:

він нам голова, він наш і батько –

він нам поголив голови гладко!”.

Головатий Антін АндрійовичПерський похід, що приніс смерть Головатому і багатьом чорноморцям, був однією з примх катерининських фаворитів. Вважали, що його замислив фаворит Катерини Платон Зубов, з тим, щоб зробити швидку кар’єру своєму брату Валеріану Зубову. Валеріан був призначений головнокомандуючим царською армією, незважаючи на свій 22-річний вік.

Вирушивши з Катеринодара 26 січня 1796 р., козаки у червні добрались до Баку. За цей час серед них багато померло від різних хвороб. Цей тяжкий похід закінчився тільки у травні 1797 р., коли чорноморці майже без боїв втратили багато хоробрих воїнів, в тому числі й Головатого.

Загальне незадоволення козаків вилилося в справжнє повстання, що ввійшло в історію війська як “Перський бунт”. Коли чорноморці повернулися з походу, то побачили, що отаманом у Катеринодарі вже призначений Тимофій Котляревський, колишній військовий писар, який, власне, нічим особливо й не виділявся, хоч і був на Січі з 1760 р.

Попри всі козацькі традиції він став отаманом не за наказом військової ради, а імператора Павла І. Тимофій Котляревський був у Петербурзі під час коронування царя і за це отримав від нього отаманську булаву. На той час старшина і царські чиновники, котрі понаїжджали в Катеринодар, чинили переселенцям усілякі утиски, наживалися за їхній рахунок.

Незадоволення козаків, які повернулися з Персії, підтримали прості чорноморці. Коли вони вимагали поновлення своїх збитків, Т. Котляревський наказав заарештувати незадоволених. У відповідь на це чорноморці повстали – старшини ледь встигли поховатися від розлючених козаків, а сам Котляревський дивом втік в Усть-Лабинську фортецю під охорону солдатського гарнізону.

Козаки заспокоїлися лише тоді, коли Котляревський і царський полковник Пузиревський пообіцяли відправити делегацію від незадоволених чорноморців до Петербурга. Повіривши цьому, козаки прибули до столиці, де й були заарештовані.

Декілька років тривало слідство над ними. Доки козацьких депутатів катували у Петропавлівській фортеці, по кубанських куренях розпочалися нові арешти учасників виступу. Чорноморців кидали в ями Усть-Лаби і тримали в дуже жорстоких умовах. За короткий час з 222 заарештованих померло 55 чоловік. 30 козаків зробили підкоп і втекли на Задунайську Січ.

Так по-звірячому був придушений виступ чорноморців. Але заворушення на Кубані було настільки сильне, що влада не наважилася жорстоко покарати заарештованих депутатів, одні з яких були приречені на страту, інші – на каторгу на галерах. Тільки депутати Собакар і Половий пішли до Сибіру, решта козаків була звільнена.

Після того старшина вже боялася зачіпати козацтво, а чорноморці засвідчили, що вони до кінця стоятимуть за свої привілеї і волю.

Тимофій Котляревський потім жив у Петербурзі і в 1799 р. передав свою булаву здібному військовому скарбничому Федору Яковичу Бурсаку. Син священика, він прийшов на Січ у 1764 р. і разом з усіма запорожцями пройшов шлях з Дніпра на Кубань.

Федір Якович БурсакЗавдяки йому на Кубані почали з’являтися кінні та овчарні заводи, суконна фабрика, а 14 грудня 1806 р. відкрилося перше училище для дітей в Катеринодарі.

1807 р. чорноморці воювали з турками на Дунаї, де загинув відомий козацький полковник Паливода.

Не минула козаків і війна з Наполеоном 1812 р. Ще в березні того ж року для служби в Петербурзі отаман Бурсак сформував імператорську чорноморську сотню з могутніх і показних козаків. Сотником був призначений син отамана Афанасій Бурсак.

Сотня Афанасія Бурсака брала участь майже в усіх баталіях 1812–1814 рр. Тільки на початку війни, наприкінці червня, чорноморці на очах у Наполеона порубали багато французьких кіннотників і захопили гарматну батарею.

Під час Бородинського бою Афанасій Бурсак із сотнею знищили декілька ворожих батарей. За відвагу під час цієї атаки хорунжий Заводовський і осавул Перехрест отримали нагороди. 28 жовтня на Єльнинському шляху чорноморці захопили в полон генерала Ожеро з його бригадою, потім розігнали французький відділ в 500 чоловік, який ішов на допомогу генералу. Після перемоги козаки привезли як трофеї 700 кірас.

Рейд козаків отамана Платова

У 1813 р. козаки брали участь у “битві народів” під Лейпцигом. Разом з двома донськими сотнями вони зупинили прорив французької кавалерії, за що сотник Бурсак отримав від прусського короля орден “За заслуги”. Наприкінці війни козаки 2 місяці стояли “біваком” у Парижі.

Подальша доля полковника Бурсака склалася трагічно. Повернувшись на Кубань, молодий прославлений чорноморець намагався поліпшити долю козаків, яких розорювали безперервні війни та чиновницьке свавілля. Не маючи змоги відстояти перед вельможами чорноморців, а особливо їх демократизм і волелюбність, полковник Афанасій Бурсак 28 березня 1825 р. покінчив життя самогубством. “Какую последнюю думу думал бывалый казак, осталось на дне глубоких кубанских водоворотов”, – писав про це історик Іван Попко.

Місце на березі Кубані, з якого кинувся козацький полковник у річку, й досі називають “Бурсакова скачка”.

Далекий нащадок отаманського роду Бурсаків живе нині у Франції.

Після смерті отамана Федора Бурсака у 1816 р. отаманську булаву отримав колишній кріпак графів Розумовських Григорій Матвєєв, він ще юнаком втік до чорноморців. Під час одного з походів козацькі старшини випадково зустріли серед солдатів рідного брата Матвєєва, але решту родини вже сам козацький отаман у всевладних поміщиків так і не зміг викупити.

На відміну від Бурсака, Матвєєв не мав ні військових, ні адміністративних здібностей. Козаки навіть підозрювали, що отаман за хабарі дозволяв черкесам нападати на козацькі землі. Коли черкеси знищили хутір Осічки, про Матвєєва казали: “Проміняв Осічки на срібляні жучки” (ґудзики).

Після Матвєєва у 1827 р. отаманом став Олексій Безкровний, який походив із старовинного запорозького роду. Козаком служити він почав з 1880 р., маючи лише 15 років. Бувалих запорожців Безкровний вражав своїм велетенським зростом і надлюдською силою. Йдучи завжди попереду, він як могутній таран пробивався з шаблею або з ратищем крізь ворожі ряди. Безкровний пройшов усю війну 1812 р. і разом з табором чорноморців 2 місяці стояв на Єлисейських полях у Парижі.

Олексій БезкровнийОсобливо прославився отаман 28 травня 1828 р. при облозі турецької фортеці Анапи, коли з 300 чорноморцями відрізав від фортеці турків і в тяжкому рукопашному бою знищив їх.

Безліч разів ходив отаман Безкровний і проти черкесів. Неодноразово намагалися ті захопити казкового запорожця в полон. Одного разу це їм майже вдалося, але Безкровний, маючи вже декілька вогнепальних та рубаних ран, зміг відбитися від десятка нападників шаблею. З гордістю казали козаки про нього: “Та це ж у чорноморців отаман не Безкровний, а Безсмертний”.

Незважаючи на таку військову вдачу, Безкровний ніколи не відмовляв людям у допомозі, адже мав чуйне і добре серце.

Перебуваючи у Польщі, Безкровний зі своїми козаками врятував місто Млаву від пожеж; на коні він кинувся у розбурхане море і врятував потопаючих моряків.

Але що не змогли зробити черкеські шаблі, французькі кулі і турецькі ятагани, зробили царські чиновники, яких чорноморський отаман нещадно переслідував за хабарництво і здирство.

Граф Паскевич Єріванський, царський намісник на Кавказі “...по важности оных признал удалить генерал-майора Безкровного от должности наказного отамана”. Ця підступність і несправедливість настільки вразили щирого козака, що він тяжко захворів і помер, залишивши війську все своє майно – на будівництво у Катеринодарі богодільні для старих і бідних козаків. Цей двоповерховий будинок і нині стоїть у Краснодарі, нагадуючи про славного отамана, який брав участь у 13 війнах і 100 битвах. Затравлений чиновницькою підступністю, Безкровний прожив лише 48 років.

отаман Григорій Антонович РашпильНазавжди ввійшов в історію Кубані і наказний отаман Григорій Антонович Рашпиль – різнобічно обдарована людина. Його авторитет був настільки високим серед козаків і черкесів, що горці навіть приїздили до нього за порадами. Саме завдяки Рашпилю стосунки між козаками і черкесами покращали, хоча й ненадовго. Рашпиль уважно вивчав горські традиції і навіть склав збірник черкеських законів-адат. Отаман заохочував торгівлю між горцями й чорноморцями, і ті привозили на ярмарок сотні гарб зі своїми виробами, приходили в курені на заробітки.

Багато дбав отаман і про розвиток освіти серед козаків, відкрив військову гімназію, платив за освіту дітей бідних козаків.

Особливо вдячні чорноморці своєму отаману за те, що вирішив земельні непорозуміння між хуторами й станицями. Часто старшини осідали на хуторах і захоплювали козацькі землі. Рашпиль чітко розмежував усі землі на користь громадських земельних володінь.

Але всіх чорноморських отаманів ніби переслідував тяжкий рок – з одного боку, маючи козацьке походження, вони дбали про козаків згідно з традиційним волелюбством часів Січі, а з другого боку, самодержавний устрій зминав намагання отаманів захистити демократизм чорноморців.

Це ж спіткало і Рашпиля. Він втомився від боротьби з бюрократизмом царських намісників на Кубані; згорьований Григорій Антонович помер від старих ран.

Яків КухаренкоОстаннім наказним отаманом Чорноморського козацького війська був відомий письменник, розумний і хоробрий воїн Яків Кухаренко. Народився він у 1799 р. і вже в п’ятнадцять років, як і Безкровний відчув на собі, що таке козацька доля. У 1851 р. Кухаренка обрали отаманом нащадків задунайських козаків, з яких було сформовано Азовське військо. А вже через рік, після смерті його друга Рашпиля, Кухаренка призначено отаманом Чорноморського козацького війська.

Та не за походи й перемоги прославився отаман Яків Кухаренко. Пам’ять про нього, відомого письменника, кубанці зберігають як і пам’ять про Тараса Шевченка, який був у чорноморців найулюбленішим поетом. У кожній козацькій хаті обов’язково висів уквітчаний рушниками портрет Тараса Григоровича, а “Кобзар” був настільною книгою кубанців. Козаки надзвичайно пишалися, що їхній отаман був кращим другом великого поета.

А познайомилися вони приблизно у 1840 р. в Петербурзі в гурті земляків-українців. Треба зазначити, що козаки підтримували дуже тісні зв’язки з Україною. Кубанці не втрачали родинних зв’язків зі своїми родичами, які залишилися в Україні. Якщо козаки потрапляли в Петербург або Москву, то одразу опинялися серед українців. Тому для Кухаренка молодий поет був вісником з матері Чорноморії України, про яку на Кубані ніколи не забували і яка завжди залишалася для козаків далекою Батьківщиною.

Поступово знайомство перейшло у вірну і щиру дружбу. З часів товаришування у Петербурзі доля так і не звела друзів, але дружба їхня продовжувалась через листування аж до самої смерті поета.

Не забував Кухаренко свого друга і в часи, коли з опальним поетом заборонялось підтримувати будь-які зв’язки. Надсилав Тарасу Григоровичу листи, святкові подарунки, допомагав грошима, книгами, полегшуючи йому тяжке заслання. У своїх листах Кухаренко так звертався до поста: “брате курінний товаришу”, “готов душу свою послати до тебе”, “твій поки світить сонце”, “любящей і поважающий навік”, “певний друже”.

Шевченко бачив у Кухаренкові представника славного козацького війська, яке продовжувало традиції Січі, талановитого і відважного козака-запорожця.

Кухаренко був цікавий і як оригінальний та самобутній письменник, який написав у 1836 р. цікаву п’єсу з життя козаків “Чорноморський побут”. Пізніше ця п’єса в поетичній обробці Михайла Старицького (музика Миколи Лисенка) стала популярною і відомою оперою.

У своєму щоденнику поет записав: “Замечательное явление между людьми – этот истинно благородний человек”. Шевченко дружив і з родиною чорноморського отамана, особливо з його маленькою донькою Гандзею, яка пізніше стала щирим захисником розвитку української культури на Кубані.

Без сумніву щирість і відвертість чорноморського отамана дуже підтримувала Тараса Шевченка, надавала йому сили й наснаги на тяжкому життєвому шляху. 22 квітня 1857 р. поет був вимушений написати Кухаренку: “Десять літ неволі, друже мій єдиний, знівечили мою віру і надію... Я ще не дуже старий та знівечився”. Кухаренко добре розумів, наскільки потрібна була підтримка його щирому товаришу – і незабаром Тарас Шевченко отримав відповідь: “Не кидай діла, сіреч не оставляй писати. Погасило кляте лихо вогнище твого таланту, але добрий вітерок повіяв, порозносив золу, знайшов іскорку, що не погасла, та й почав роздувати вогонь: отже і гляди, як покотить пожарами. Поплюй в кілочки та й строй кобзу сміло, а далі грай як грав єси”.

Ще до свого заслання Шевченко мріяв побувати на “вільній козацькій Україні – Чорноморії”. Але цьому не судилося здійснитися – “...думав я, ідучи в столицю, завернути до вас на Січ, поцілувати тебе, твою стару і твоїх діточок. Але не так воно робиться, як нам хочеться”.

На пам’ять своєму вірному другу чорноморцю, котрому поет присвятив поему “Москалева криниця”, Тарас Шевченко надіслав автопортрет, який родина Кухаренків зберігала як святу реліквію.

Так і не зустрілись друзі після 20-річної розлуки, не довелося побувати Тарасу Григоровичу на омріяній їм славній Чорноморії. 26 лютого 1861 р. Шевченко помер. Кубанські козаки в пам’ять про свого поета склали величну пісню-реквієм:

Бачив місяць як учора

Могилу копали.

І в могилу домовину

Тараса спускали.

Прощай, славний наш Тарасе,

Прощай, рідний брате,

Справді легше в своїй землі

І костям лежати.

Зачинилось на Вкраїні

Укутне віконце.

Заховалось під землею

Українське сонце.

Спи, Тарасе, батьку рідний.

Поки час не збуде.

Твої думи, твої пісні

Вовік не забудем.

Яків Григорович Кухаренко пережив свого друга тільки на рік і сім місяців. У ніч на 19 вересня 1862 р. за станицею Казанською на чорноморського отамана і двох козаків, які їхали в сусідню станицю, напали черкеси. Отаман з козаками відбивалися, але сили були нерівні – козаки були вбиті, а поранений Кухаренко потрапив у полон і через декілька днів помер.

Кубанський козак, бандурист Дмитренко-Бут пізніше склав пісню про смерть отамана:

У п’ятницю на базарі

Всі заговорили,

Що черкеси Кухаренка

Взяли-полонили.

Про трагічну смерть Кухаренка співали кубанці ще одну пісню:

Де не взялася Орда, порубала козака,

Порубала, посікла і в полон зайняла.

А кубанські бандуристи склали думу:

Ой не добре козацька голова знала,

Що без війська козацького вмирала.

Тільки за 20 тисяч карбованців викупили чорноморці тіло свого отамана. Чорноморія від малого до старого віддавала останню пошану небіжчикові як рідному синові і благому батькові.

Так загинув останній чорноморський отаман, воїн і письменник, вірний товариш Кобзаря.

козак Михайло Петрович БабичНаступних кубанських отаманів царський уряд призначав з російських генералів некозацького походження. І лише в 1906 р. після бурхливих революційних подій кубанським отаманом став козак Михайло Петрович Бабич – це була надзвичайно цікава людина, талановитий адміністратор і меценат, який багато зробив для розвитку культури на Кубані. Доля його склалася трагічно. Після лютневої революції 1917 р. Бабич мирно жив на своєму хуторі. А в 1918 р. за колишнє отаманство його зарубали червоноармійці.

Найбільш влучну характеристику кубанцям дав талановитий чорноморський історик і літератор Іван Попко.

“Они не сливаются в обществе, как камни в здании. У них каждая отдельная личность обчеркнута резко, угловато, не скоро подберешь и приставишь одну к другой”.

“Черноморец, когда он создан с головой светлой й сердцем возвышенным, осмеет недостатки и слабости в отце родном, разругает низкое свойство и гадкий поступок в брате. Умственные и нравственные симпатии в его характере берут верх над симпатиями плоти и крови, соседства и товарищества”.

“Нет народа в великом племени славянском, более способного и готового как народ малорусский открывать в самом себе смешные н слабые стороны и осмеять их с беспощадным сарказмом”.

“Черноморец... с удивительным терпением несет собственное бремя, товарищу, протянувшему ему руку, отдаст последний грош, не подумавши, за однодума, оплошавшего в бою, умирает не колеблясь, и сокрытою от взоров людских горячею слезою кропит давно заросшую могилу брата, друга, благодетеля. Непонятная натура. Что есть в ней лучшего, то сокрыто...”.

Так і минало життя в кубанських станицях – у тяжкому труді і з веселими святами, з продовженням історичної пам’яті і народженням нового життя.

Тяжко було згадувати в 30-х роках XX століття це старому козаку, адже безслідно зникло козацьке життя, немов забута Атлантида. Лише в піснях та розповідях залишилися згадки про Кубанську минувшину.

Кубанські козаки

На основі материалів праці Дмитра БІЛОГО


Джерела:

Щербина Ф. А. История Кубанского казачьего войска… – Т. 1. – С. 651.

Наполеон в России в 1812 г. – СПб., 1911. – С. 552.

Бардадым В. Черноморские казаки – герои войны 1812 года // Кубань. – 1989. – №8. – С. 60.

Тарас Шевченко. Зібрання творів. – К., 1971. – С. 346.

Мельников Л. Я. Кухаренко и Т. Г. Шевченко в их взаимных отношениях // Кубань. – 1990. – №1. – С. 89.

Попко И. Чорноморские казаки… – С. 72.

Щербина Ф. А. Краткий исторический очерк Кубанского казачьего войска. 1696–1888. – Воронеж, 1888. – Т. 1. – С. 230.

Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність… – С. 4.

Перський С. Популярна історія товариства “Просвіта” у Львові // Нарис історії товариства “Просвіта”. – Вінніпег, 1968. – С. 249.

Кубанские станицы. – М., 1967. – С. 320.

Попко И. Черноморские казаки… – С. 149.

Кошиць О. Спогади. – Вінніпег, 1948. – С. 44, 45, 47, 70.

Історія, Україна, Козацтво, Головатий, Чепіга, Бурсак, Кубань, Кубанські козаки, Чорноморське козацьке військо

  • Переглядів: 13056

ПЛАСТУНИ 

ПластуниСтарі козаки-січовики (поки ще не попереводились) було розказують так: що в запорозців на Дніпрі піхота сиділа в Січі, а комінники жили в Великому Лузі, для доброї паші коням. Там вони пускали коні в табуни. Кошовий насилав військового стадника (бо тоді ще не звались табунщиками). Військовий стадник мав пірнач залізний [1]; йому комінники наряжали з себе підпасичів, котрі змінялись другими почережно. Як піхоті, так і комінникам, вільно було в мирне времня займатьця – кому рибальством, кому пластунством, а ремесні козаки[2]зоставались в Січі. Пластуни стріляли дикий звірь, якого тоді в дніпрових плавнях було доволі. Пластунами, кажуть, звались за те, що непосидячі були, все вештались по плавнях і як більше ім приходилось місить грязь, ніж ходить по сухому, сиріч пластать, то й прозвались пластунами. Що зробилось з Січчю і запорозцями – всі знають (бодай не згадувать). Дванадцять років ні Січі ні Запорожжя не було. На тринадцятому Турчин піднявся, стався розмир; почали викликать козацтво. Ось коли його вп’ять стало треба! – Пішов і старий і молодий, зібралось військо; зробили й кош: два роки звали його кошем вірних козаків.

Як же посідала піхота на лотки під Очаковом, та зайшовши з Чорного моря, взяла сама без помочі від московської вармії, на острові Березані турецьку кріпость, то тоді й прозвано іх вірним військом Чорноморським. За те, бач, що вони на Чорному морі з своіх лоток пушками з’бандірували Турчина: не виробив булиголова, здав кріпость нашим з усіма пушками, знаменами і всім запасом.

1 3 1В сьому розмирі, пластуни були і в піхоті і в комінниках, але не було іх видко. Як же замирив Турчин, Чорноморці прийшли на Кубань. Там на Кубані знайшли вони такі ж плавні, як і на Дніпрі. Жонатих стали обселять слободами, а сірома – хто ремісний – в Нову січ по куренях [3], а охочі до звіря – розсипались по плавнях і на запорозький ґшталт добувались. При пластунах були охочі хлопці, при них вони й зростали, а вивчившись характерства, робились пластунами. Цілу осінь і зиму, поки звірь порошковий [4], пластуни жили в плавнях, а весною приходили в слободи і приносили свою добич, звірячі смухи, продавали іх, куповали порох, оливо і із одежі що треба. На останню ж копійку, поводивши музик на підпитку, інші зоставались до осені на літню роботу в слободах і хуторах, а інші зараз одходили в плавні: хто стрільцювать, а хто рибалчить. Плавні в Чорноморії, не тільки на одній Кубані, вони закривають мало не половину берега Азовського моря; в них водятця: олені, дикі кози, дикі свині, вовки, лисиці, віддихи, харсуни [5], а в рідкость попадаютця й бобри. Пластуни, окрім стрільби з ружжя, ставляють всякі самолови: капкани, ступиці [6], цівки [7], пружини [8], сільця, нитки, або тенета. Пластун не зна розкоши, не гаразд одіжний, поневіряєтця, а пластунства не кидаєтця. Високі комиші, полома, містами чагар, зхищають його. Одно небо в плавні пластун бачить, як гляне вгору; по його ясних зорях, в ночі, міркує він собі дорогу, а як хмарно, то по вітру, котрий нагинає верхи очеретів високих. У вітер, як у день, так і в ночі, сама лучча охота. Як вітер подихає, зашелестить комиш, пластун іде ходом сміло, а як вітер оддихає, то він стоя наслухає. Отак ідучи наткнетця близько на звіряку. Під вітер пластунський вистріл не полоха звіря; бо пластун іде против вітру, то вітер од його і луну зносить за собою. Коли ж вітру не буває, то пластун підбармовуєтця ходом тієї звіряки, яку він по місту сподіваєтця знайти. У кожного звіря в плавні є свій похід, примір: олень має хід рівний; свиня прошелестить ходом рівним, становиться і наслухає і впять теж; коза – прийшовши рівно разів два, три, скочить; вовк має хід рівний, та як менший за оленя, то й шуму од його в комиші менше. Так пластуни примінившись, з’учають похід прочого звіря. Підпустивши звіря близько, пластун не даєтця йому в знаки, щоб не сполохати, а понявши яка звірина, стріля на тріск і мусить повалити. Отож і пластун, що, не бачивши звіря очима, застрелить його певно, та ще так угадає, щоб вистріл не пропав; приміри: дикого кнура б’є по лопатах, або під вухо; не повалений на місті кнур кидаєтця на дим і своіми здоровенними іклами порубає пластуна, як не вспіє зхибитись. Убиту дич мусить вибандурить, щоб не спортилась, і , зробивши скілько закруток на комиші, щоб після можна було знайти, йде дальше. На другий, інколи на третій день, пластун з хлопцем або з товаришем, ідуть заберати побиту дич, якоі пластун сам забрать не зміг. З нез’їдомого ж звіря, приміром: вовка, харсуна і проче, деруть одні смухи. Тим времям, як пластун ходить на охоту, його хлопець з куріня оббіга розставлені по стежках капкани, чи ступиці, сільця; повиберає що попалось, позніма смухи; перебанить ловучий посуд (бо звір на закрівавлений капкан або ступицю не піде), та знов розставить по стежках. Інші пластуни, чоловіка по два й по три живуть в односумстві, в однім курені, то отакі односуми розіходятця на охоту по секту в різні сторони, щоб один на другого не наткнувся. Бо трапляєтця в-рідкость, що інший не здержав секту, та й поверне в ту сторону, де вже ходить один товариш, а як всякий пластун в плавні держить похід тіі звірини, під котру бармуєтця, то, обманившись обидва, убиває товариша той із іх, хто поспішитця попереду вистрелить.

В плавнях бувають сухі гряди. На них роблятця пластунські курені.

plastuny origПластуни, в прикубанських плавнях, стали часто натикатьця на Черкес, котрі прокрадаюця плавнями через Кубань (Чорноморську гряницю) в нашу сторону, щоб украсти корову, або вола, ато й чоловіка. Як набредуть на шляху, або в полі, то, вставивши йому жеребок в рот, та на бичовці і затягнуть до себе в неволю, або й порубають. От сим-то пластунам уже не до охоти; ім охота випада вже на чоловіка, з таким же розумом, як і вони. Затим обходи пластунські роблятця по два, ато й чатами: один за одним ідуть не близько, бо буває, як Черкеси засядуть, то вдаривши залпом з ружжя, можуть побить, або кинувшись раптом похапать, то і йдуть, кажу, пластуни, хотя в день, хотя в ночі чатою: один за одним рідко. Коли передній стане, то й другий і третій і всі теж, а чи присяде – то й всі. Як передній вислухає, так і всі. Хто кого підстереже: чи пластуни вперед замітять черкес, то іх і верх, а якщо черкеси, то й пластунам біда. Хіба не сила тих, що вперед замітять, то й пропустять сильніщу чату, сидячи мовчки. Як же черкеси, то після такого случая, або ж вертаютця назад, або йдуть скоріше на дряпанину дальше; а як пластунська не-сила, то, пропустивши черкес б’ють, з потилиці. Од такої пинфи гаспидська орда губить рахубу, падає, де хто попав. Нарізуватьця на черкес тепер не приходитця, треба умкнуть, бо пластуни себе визначили, що мало іх, і як би ім одкрито вдаритьця на черкес, то іх ружжя не вистелене і всякий іх вистріл буде без промашки, алеж вони дальше не підуть, треба вернутись, бо од пластунських вистрілів гряниця зтревожилась, то черкесам вдачі не буде.

Найлучче пластуни плюндрують черкес на іх стороні. Там вони в себе не бережутця і як раз інший наріжетця на пластуна, то й амінь йому.

Щоб написать всі пластунські порядки, то булаб ціла книжка. Може знайдутця молодчі, до того охочі. Я ж, здаєцця, сказав стільки, що видно буде жодному, що то за пластуни?

Справжній пластун загавка як лисиця, зачмише як кабан; крикне як олень, або як коза дика, заспіває диким півнем, захарчить харсуном, завиє вовком, забреше собакою. Жоден пластун хоч одно, або двоє з таких удач в собі має. Воно буває нужно подать, який буде у них по секту, голос; або як розсипавшись у плавні, нужно буде швидко зібратись до купи; чи по якій мові треба подать другому гасло.

ПластуниТак як пластуни ходять от жодного кардона і жодна чата мусить обходить своє займище, то у іх єсть по секту прикмети: або суха верба, або кущ чагарю, озерце, підкова, закрутка на комишу, або прямо комиш клячений [9]. Там лежить схована прикмета: або цурпалочок, або що інше; яка чата вспіла дійти вперед, то та, знайшовши прикмету, переклада іі на другий лад і вертаєтця. А як прийде після друга чата, то зараз і пойме, що товариство з другого кардона доходило до того місця; переложивши знов прикмету, вертаютця назад другим обходом, або розсипаютця на охоту по плавні.
Під засідку на стежках кидають против ночі сухого комишу, або дрібних сухих гіллячок, котрі на огні засушуются вперед. Памятаєте, панове, як пластун б’є на тріск звіря? Отож, накидавши на стежку суші, пластуни залягають, і як крадецця черкес по тій тропі, то під ногами в його суш і трісне, то отут його і пластун трісне…

Наші пластуни одягаютця в черкеську одежу, і під іх бармуючись, запускають бороди, хто хоче; на поясі ремінному носять: кінжал з ножем, жарівницю, чабалтас кулішницю, відвертку. За поясом пістоль і збоку черкеську шабельку. На ногах онучі суконні, або портняні з шерстяними, або прядівьяними волоками. Черевики, або постільці, більш свинячі наверх шерстю, щоб не шамтіло в траві.

Не диво пластунам буть і прудкими і чуткими, второпними й проворними. Зімою на холоді, а літом на комарях та з голодом. Не бачивши луччого, думали, що так на всім світі. Трапилось ім бути в Севастополі, як Турки, Франці та Британці держали з нами розмир. «Там, кажуть, годували нас добре, давали горілку; нужди такоі не приняли, як у себе на кардонах. Вік би так служили й до-дому не пішли б. Нас там хвалили, та не знаєм за що, бо ми привикли рівно тягти службу, як той віл, не хибили з’роду». 

За публікацією в журналі «Основа», лютий 1862 року.


Примітки:

1. Військовий стадницький пірнач і тепер є, під охраною Єйського діжурства, в Чорноморіі.
2. Сидільники, лимарі, ковалі, слюсарі, кравці, шевці і інші. Так було зпершу і на Чорноморіі в Новій Січі.
3. 1793 году Кош Чорноморський на Кубані зробив кріпость, курені, ото і звали до сього Чорноморці Січчю. Тоді ж город Катеринодар.
4. Порошкий звір щитаєтця від 1 паздерника до 1 березоля.
5. Барсуки.
6. Деревяна снасть, замість капкана, хитро построєна, - звірину хапає за пальці від лапи.
7. Пружини с вірьовчаними сільцями, на вірьовку дудка, або цівка для того, що як пійма звірину сільце за ногу, то дудка по бичовці присунеця де ноги і звіряка перегризла б верьовку, так мусить гризти дудку, або цівку.
8. Теж, тільки без цівки ставиця похватань.
9. Для оспіху клячять комиш: охвативши в оберемок стоячого на пні комишу і стиснувши його кріпко руками, переломлюють: комиш, випущений з рук, розтупитця і, зоставшись переломленним, покаже признаку.

Я. Г. Кухаренко,
Наказний отаман Чорноморського Козацького Війська.


ІСТОРИКО-БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА ПРО АВТОРА СТАТТІ

ВІД КОЗАЦЬКОГО ТОВАРИСТВА «КОЗАЦЬКИЙ ЗВИЧАЙ»:

 

Я́ків Гера́симович Кухаре́нко (*1799/1800 — †26 вересня1862) — генерал-майор російської армії, з 1851 по 1852 рр. — наказний отаманАзовського козацького війська, з 1852 по 1856 рр. — наказний отаманЧорноморського козацького війська, кавалер орденів Святого Георгія IV ступеня, Святого Володимира ІІІ і IV ступенів (останній із стрічкою), Святої Анни ІІ ступеня, Святого Станіслава І і ІІ ступенів. У літературі виступав як драматург, поет, прозаїк та етнограф.

Yakiv KuxarenkoЯків Герасимович Кухаренко (1799 - 1862) - Наказний отаман Азовського, а пізніше Чорноморського Козацького Війська, український письменник, етнограф, історик, щирий друг та товариш Тараса Григоровича Шевченка.

Яків Кухаренко застав ще живих запорожців і чорноморців, які пам’ятали Січ і Україну. Його батько був чорноморським старшиною, учасником штурму Очакова, Кілії, Ізмаїла, Аккермана, Бендер та розгрому турецької армії за Дунаєм, під містечком Мачин.

Сам Яків Кухаренко у 15 років офіційно розпочав службу у Чорноморському Війську, за час якої взяв участь більш ніж у півсотні битв проти горців та турків, зокрема, був учасником облоги і здобуття турецької фортеці Анапи.

Був Кухаренко ще й талановитим адміністратором, недарма його призначали Наказним отаманом Азовського та Чорноморського Козацьких Військ. Остання його посада - начальник Нижньокубанської кордонної лінії.

Тому й цінні історичні та етнографічні роботи Якова Герасимовича, бо знав він не по чутках, що таке козацьке життя. Етнографічна розвідка «Пластуни» стала однією з перших робіт, яка висвітлювала цю маловідому тему, оскільки про запорозький період Пластунства взагалі немає певних відомостей.

Крім самої тематики, монографія «Пластуни» цікава своєю мовою. Кухаренко передав особливості української мови, якою розмовляли в той час чорноморські козаки на Кубані. Колоритна мова Кухаренка містить звороти, які збереглися в літературній українській мові до нашого часу; вона заставить захлинутися піною багатьох московських шовіністичних крикунів, які заявляють, що українську мову вигадали австрійські шпигуни.

Щоб спростити сприйняття тексту, його правопис нами було наближено до сучасних стандартів: було вилучено кінцевий твердий знак, а розділовий змінено на апостроф; літеру «ё» змінено на «йо» та «ьо»; стара форма написання «инший» змінена на сучасну «інший». В усьому іншому орфографія автора збережена.

Історія, Україна, Козацтво, Кухаренко, Журнал "Основа", Пластуни

  • Переглядів: 6919

Феномен «характерництва»: фольклор та історія 

Характерництво належить до важливих культурних кодів, що формували ментальні чинники української спільноти.  Але що це таке  - питання складне, а відповідь неоднозначна.

Що таке - "характерництво"?
Що таке - характерництво? 

Інтерес до характерництва в науці, пов’язаний із відомими культурно-історичними подіями, саме тому окрема проблема міститься в загальній схемі генезису козацької тематики. Свідчень про характерництво не оминуло багато дослідників, хто в тій чи іншій мірі займався козаччиною, починаючи з перших збирачів та дослідників фольклору та їх продовжувачів – І. Срезневського, М. Максимовича, А. Метлинського, П. Куліша, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова, П. Житецького, Я. Новицького, Ф. Колесси, К. Грушевської, Д. Ревуцького, М. Рильського, Л. Гомону, М. Плісецького; істориків – Д. Яворницького, М. Грушевського, І. Крип’якевича та ін. З наших сучасників це відомі прізвища дослідників козацького періоду історії України – О. Апанович, О. Гуржій, Ю. Мицик, В. Смолій, В. Степанков та ін.

Відношення до феномену характерництва змінювалося в дослідженнях вчених, залежачи як від наукових настанов певного часу, так і від інших, так би мовити кон’юнктурних моментів. Перші збирачі фольклору ХІХ ст., відгукуючись на загальну цікавість до всього „малоросійського”, подавали матеріал і аналізували його з позицій неоромантизму. Звідси увага до усяких „легендарних” подробиць на зразок характерництва, які здавались їм історично недостовірними, але яскравими і художньо виразними.

Наступний етап базувався переважно на позитивістських позиціях. Оскільки характерництво сприймалося як надприродні якості, посилені увагою у попередньому неоромантичному дискурсі саме до описання метафізичних чинників цього явища, дослідники-позитивісти пішли іншим шляхом. Вони вивели характерництво до архаїчного символічного ряду фольклорних творів. Однак окремо явище характерництва не розглядалося.

Ще менше уваги йому приділялося у радянській період. Фактично характерництво було оточено специфічною зоною мовчання, залишаючись майже без коментарів навіть в академічних виданнях українського фольклору, зокрема пісенного. Піднімати подібну тематику у дослідженнях було просто небезпечно, оскільки головним методом роботи з фольклором „пізньої доби” став історико-порівняльний. Сама ж історія знаходилась в лабетах так званої „марксистської” методології, далекої від історії ментальностей, яка привернула особливу увагу європейських дослідників після Другої світової війни.

При отриманні Україною, а разом з тим і вітчизняною наукою, незалежності, ситуація докорінно змінилася. На початку 90-х рр.. про козацьке характерництво писали і говорили дуже активно. Однак, переважно це були статті популярного плану в яких, на нашу думку, проявилися інші кон’юнктурні наголоси. Фактично, це новий сплеск цікавості до надприродного, але прихованого в реальних (чи уявних) ресурсах людського організму. Відповідно, характерництво стали відносити до особливої техніки бойового мистецтва із застосуванням медитації та інших психологічних прийомів. Ця, остання інтерпретація феномену характерництва, на сьогодні затвердилася у масовій свідомості тої категорії населення, яка цікавиться культурним спадком періоду козаччини.

Чи володіли козаки особливою "метафізичною" силою?
Чи володіли козаки особливою "метафізичною" силою?

Однак не менш важливим було б віднайти фактори, що поєднують реальних історичних персонажів з тими ознаками характерництва, які фігурують в описанні їх фольклорних постатей.

Поштовхом саме такого підходу до феномену характерництва можна вважати дві важливі думки, виголошені сучасними українськими дослідниками. Перш за все, це точка зору, висловлена О. Грабович. В її статті, що викликала серйозну полеміку, принцип „бріколажу”, наголошений ще Леві-Строссом, названий рівнем міфічного мислення. Звідси, декодуючи міф, отримуємо не конкретний історичний матеріал у вигляді подій, а «спосіб думання і суспільні ідеї, які лежать в основі даної культури» [1, 32-33].

Феномен характерництва також досить довго перебував у статусі міфу, при тому зберігаючись в народній уяві протягом багатьох поколінь. Дійсно, характерництво можна розглядати і як унікальні навички, розвинуті втаємниченими для нащадків психо-фізичними тренінгами, які існували в далекому минулому людства і, зокрема, слов’ян. Однак в розповідях і згадках про характерників народ бачив щось більше, ніж опис явищ, які зараз називають паранормальними.

Центральною фігурою козацького барокового періоду є "героїчна особа"

Центральною фігурою козацького барокового періоду є "героїчна особа"

Тому нагадаємо вислів В. Горського, який назвав центральною фігурою українського бароко «героїчну особу», яка втілює «…не лише уявний ідеал, а й реально досяжний у цьому житті» [2, 68]. Більшість відомих характерників сприймалися саме героїчними особами. Їхні надзвичайні можливості сприймаються разом з їх особистими вчинками і тим поголосом, який вони мали в народі. Виходячи з цього, всіма ознаками характерництва могли бути наділені не тільки козаки, а й інші видатні постаті, визнані серед народу героями.

Підтвердження цієї тези находимо, наприклад, в описанні розбійників. Наведемо короткий опис подібної характеристики, що належить невідомому широкому загалу отаману Васильку, який колись користувався неабиякою славою на Харківщині [3, 278-283].

1. Перед набігом на якусь місцевість отаман Василько залишав свою ватагу осторонь, а сам об’їжджав у напрямку набігу із запаленою восковою свічкою.

І серед "розбійників"-гайдамаків знаходимо вміння характерників
І серед гайдамаків знаходимо вміння характерників

2. Василько був «заговорений» від зброї. Коли цілий полк солдатів стріляв просто у нього, він сидів і тільки отряхався від куль. Потім просто назбирав ці кулі рукою, кинув назад і вони вціліли у вояків. Важливим елементом у цьому епізоді є свячена паляниця, яку тримав Василько. Вона могла сприйматися і як оберіг, і як свідоцтво миролюбних намірів, оскільки розбійник прямо каже, що не збирався першим нападати на солдатів. Важливу роль ця паляниця відіграє і в наступному епізоді.

3. Уміння «відводити очі», представляючись різними істотами чи предметами. Василько міг обернутися у кущ, а коли його вже заарештували і приговорили до страти, то замість голови розбійника, кат ледь не розрубив ту саму свячену паляницю.

Відмінністю від іншого „чаклунства” в даному випадку є військова магія
Відмінністю від іншого „чаклунства” в даному випадку є військова магія

Отже у харківського "розбійника" знаходимо повний набір вмінь характерника, до яких ще будемо звертатися: проведення магічних дій, невразливість від зброї, вміння уникати арешту і страти. Окрім того, навіть у скороченому вигляді, опис подає те, що звичайна людина називає поняттям „чудесне”. В свій час, звернувши увагу саме на це поняття, М. Костомаров трактував характерника, як „чародія, якого не брала куля” [4, 227].

У подальшому дослідники продовжували називати характерників „чаклунами”, хоча головною відмінністю від іншого „чаклунства” в даному випадку є військова магія, а характерник, відповідно, обов’язково пов’язаний з воєнними діями. Не дивно, що саме козацький стан надав нашій історії цілу низку героїв, що вважалися характерниками, а найбільш яскраві приклади їх діяльності висвітлюються під час збройних змагань. Ареною таких змагань Україна була дуже тривалий час свого існування але чи не найважливішою, в козацький період історії, стала національна революція 17 ст., під проводом Богдана Хмельницького.

Сам Богдан Хмельницький, на перший погляд, не уявляється характерником, однак має певні ознаки такої надзвичайної людини, починаючи з легенд про його народження [5, 53]. Його вища обраність проявляється протягом усього життя у різних обставинах. Інколи це пряма вказівка на чудо, як у розповіді про навчання в єзуїтській школі. Коли він з іншими студентами гуляв на дворі біля костьолу, налетів сильний вітер, підхопив Богдана тричі обніс навколо костьолу і поставив на те саме місце. Після чого єзуїти зробили висновок: „з цього хлопця буде велике гоніння на римську церкву” [6, 44].

Єзуїти першими зробили висновок: „з цього хлопця буде велике гоніння на римську церкву”
Єзуїти першими зробили висновок: „з цього хлопця буде велике гоніння на римську церкву”

Інколи, це вихваляння особистої сміливості і кмітливості гетьмана, його вміння уникати неприємностей. Такий, близький до розповідей про уникнення характерниками арешту і, водночас, дуже реально побудований переказ про те, як один з полковників вирішив видати Хмельницького полякам, коли гетьман разом з двома вірними козаками відпочивав у себе на пасіці. Охоронців Богдана вороги схопили, а сам Хмель втік, пірнувши у воду [7, 15].

Особливо цікавий епізод, схожий на проведення Хмельницьким обряду військової магії, зустрічаємо в популярній думі про Молдавський похід. Перед вирішальним штурмом Богдан об’їжджає місце майбутнього бою:

„…На город Сороку поглядав

І ще стиха словами промовляв:

“Ей, городе, городе Сороко!

Ще ти моїм козакам-дітям не заполоха,

Буду я тебе доставати,

Буду я з тебе великії скарби мати…” [8, 82].

Можливе трактування цього епізоду, як магічного ритуалу спирається на розвідки відомого сучасного фольклориста В. Давидюка щодо українського магічного слова. У своєму дослідженні первісної міфології українського фольклору, автор визначив замовляння як ритмізоване, часто римоване магічне слово, яке несе функціональне навантаження. Дотримуючись авторської класифікації, військову магію можна віднести до “імперативного замовляння”, що впливає на Космос [9, 37; 236].

З огляду на останнє твердження наведемо рядки одного з варіантів думи про Жванецьку битву:

”Вийшов пан Хмельницький до святого гаю:

«Ой покликни пана Яна, друже мій Нечаю!”

Ой покликнув Нечай ляхів де той вітер віє” [10, 222].

"Ой покликнув Нечай ляхів де той вітер віє"
"Ой покликнув Нечай ляхів де той вітер віє"

Нагадаємо, що на час Жванецької облоги (жовтень-листопад 1653 р.) Данила Нечая вже не було серед живих, він загинув у лютому 1651 р. Звісно, фольклорні твори не притримуються строгої хронології, окрім того народ може „оживляти” улюблених персонажів на час важливих подій, не шукаючи історичної відповідності. Виходячи з історико-порівняльного методу, також висунемо припущення, що мався на увазі інший Нечай, хоча б Іван, брат славнозвісного ватажка. Однак можливе й інше трактування – Хмельницький фактично робить військове заклинання у якомусь сакральному місці („святий гай”), щоб затятий ворог «ляхів» Данило Нечай закликав польського короля Яна Казимира і його військо до себе, тобто на той світ, у домовину. І Нечай, якого народ вважав характерником, з іншого виміру допомагає бойовому товаришу.

Взагалі, судячи з фольклору, народна уява наділяла ознаками характерництва найближче оточення Хмельницького: Богуна, Кривоноса, Нечая, Морозенка. Наведемо деякі історичні факти, щоб з’ясувати які саме характеристики цих осіб надавали підстави для виникнення оповідей про їх надзвичайні здібності.

„Богун же мав вдачу лисиці, яка показує собакам зуби або хвіст і він був сильний і хитрий”
„Богун же мав вдачу лисиці, яка показує собакам зуби або хвіст і він був сильний і хитрий”

 

Полковника Івана Богуна шанували і союзники і навіть його вороги. Татари називали його «демір адам» (залізна людина), ніби за звичку завжди носити під одежею тонкий сталевий панцир, який не брали кулі. Він взагалі здавався невразливим і серед татар про нього розповідали багато байок, різних вигадок і страшних пригод [11, 96]. Шляхтич В. Коховський, описуючи бій під Монастирищем в березні 1653, дає такі характеристики: „Богун же мав вдачу лисиці, яка показує собакам зуби або хвіст і він був сильний і хитрий”. „...Богун, який завжди з однаковою готовністю ішов назустріч небезпеці і переживав її...” [12, 240] .

Максим Кривоніс – один з найвідоміших полковників Хмельницького, який був грозою „ляхів” і чи не всі перші великі перемоги пов’язували з його ім’ям. Серед характеристик Кривоноса його відчайдушність і відвага, а також завзяття і непримиренність до ворогів. Детально його біографія невідома, але була досить розповсюджена думка про особисті мотиви Кривоноса, який колись зазнав жорстокого переслідування і тому так люто ставився до панів як „ніхто з козацьких ватажків” [6, 84].

Кривоніс так люто ставився до панів як „ніхто з козацьких ватажків”
Кривоніс так люто ставився до панів як „ніхто з козацьких ватажків”

Звертає увагу і його витривалість, фізична міць. 14 вересня 1648 р. під час боїв за Старокостянтинів, які завершилися повним погромом поляків, Кривоніс був поранений, причому куля пройшла трохи вище серця. Однак менше чим через місяць він вже приймає активну участь в облозі Луцького замку, а згодом і Львова. З 12 по 16 жовтня Кривоніс безперервно веде свій загін на штурм, захоплює Високий замок, після чого доля Львова була в його руках. Хмельницький задовольнився відкупом, на переговорах Кривоніс був присутній, але невдоволено і похмуро мовчав [13, 45; 47].

В історичних піснях образ Кривоноса часто заміщається постаттю Данила Нечая. Матеріалом для народної уяви, став вражаючий епізод загибелі цього ватажка. Близько до переказів він подається в збірці В. Будзіновського.

Міщани ніби попереджали Нечая, що до містечка Красного, де він перебував зі своїм загоном, вже вдерлися поляки, але той висміяв полохливих, вважаючи, що то повертається козацька сторожа. Коли ж сам побачив ворогів на вулицях міста, зчинив шалений опір, навіть вже насів на польського хорунжого з прапором, але в цей момент вдарив другий ворожий загін. Поляки намагалися взяти Нечая живим, щоб стратити його прилюдно, однак і пораненим він бився так затято, що його застрелили з мушкету. Козаки захистили тіло свого ватажка і бій продовжувався, а мертвого Нечая почали відспівувати в церкві. Цей християнський обряд не довели до кінця, вдершись до храму польські вояки вбили священиків, які відспівували козацького полковника. Наприкінці розповіді, побудованій фактично на фольклорній основі, В. Будзиновський наголошує, що згідно народному поголосу, тіло Нечая вороги посікли «на мак» і кинули у воду, але люди врятували голову улюбленого ватажка і згодом поховали у церкві св. Варвари [10, 169].

Данило Нечай і пораненим бився так затято, що його застрелили з мушкету
Данило Нечай і пораненим бився так затято, що його застрелили з мушкету

Щодо походження фольклорної постаті полковника Морозенка, у відповідності до його історичного прообразу досі не має певних відомостей, хоча у більшості коментарів називається ім’я шляхтича Станіслава Мрозовицького [14, 62]. Однак народна уява давно розмістила фольклорний образ полковника Морозенка у пантеоні героїв-мучеників.

У народній свідомості також зафіксовано, що Морозенко такий страшний, що ляхи бояться його більше мороза [4, 228]. Даючи характеристику козацькому полковнику, збирач фольклору І. Срезневський писав, що Морозенко відзначався “безжальною ревністю до Православної віри та ненавистю до поляків, жидів й уніатів”[15, 53].

Хоча у наявних на сьогодні пам’ятках пісенного фольклору немає прямих описів Морозенка-характерника, його майже надлюдська суворість до ворогів, страшна смерть, відсутність християнського поховання, можуть служити натяками на причетність до людей особливих, якими і вважали характерників.

Морозенко був такий страшний, що ляхи бояться його більше мороза
Морозенко був такий страшний, що ляхи бояться його більше мороза

Отже ми підійшли до першого основного висновку. Розповіді про характерників мають під собою певну історичну і навіть психологічну основу. Головним її стрижнем є не наявність якихось надприродних здібностей, а ті якості, які називають відчайдушністю та демонстрацією відсутності страху перед обличчям смерті. Недарма в одному з переказів, записаних П. Кулішом, гайдамацький отаман трактується характерником, коли на загрозу свого товариша розхристує сорочку на грудях із словами: „Стріляй коли хочеш!” [16, 284] Разом з хитрістю, витривалістю, фізичною міццю, здатністю мужньо витримувати поранення та швидко загоювати рани, наявністю почуття небезпеки і швидкої реакції, а також почуттям особливого саркастичного гумору, перед нами постає уявний портрет людини-характерника. Таким чином, в описі характерника подається уособлення військової культури українського народу.

Однак у характерництва існує зворотній бік, пов’язаний з дуальною поведінкою тих, кого називають характерниками. Наприклад, сотник Харко з Жаботина трактувався як характерник, оскільки його можна було вбити тільки його ж шаблею, а перед боєм він читав „Отче наш” навпаки і кулі не брали самого характерника і козаків [16, 95; 97]. Між тим відомо, що читання молитов навпаки відноситься до народної демонології.

Полковника Івана Федоренка, якого московська дослідниця Т. Яковлєва ототожнює з Іваном Богуном, буцімто не брала проста зброя, а тільки образок або освячена куля [17, 151]. У багатьох варіантах історичних пісень про Кривоноса і Нечая розповідається, що цих героїв можна вбити тільки як чаклунів, або нечисту силу [18].

Коли ще один видатний діяч, полковник М. Кричевський, тяжко поранений потрапляє у полон до поляків і йому пропонують привести сповідника, козак відмовляється і від православного священика і від католицького, промовляючи: „Мало їх буде і 40... хіба це мала справа, 30 тис. душ погубити?” [13,181].

"...хіба це мала справа, 30 тис. душ погубити?”
"...хіба це мала справа, 30 тис. душ погубити?”

Описані характеристики треба розглядати у двох площинах. З одного боку, згадувані раніше замовляння, а також обереги, чарівна зброя, вміння перевертатися в різні істоти чи предмети, безумовно, належать до архаїчного підґрунтя фольклору пізньої доби. Така ситуація була типовою для України, з її двовір’ям, поширеним у народних масах. Архаїчні традиції у військовій культурі українського козацтва можна віднайти в історичних піснях і думах, присвячених Хмельниччині [19].

Справедливо казати і про значні залишки середньовічного світосприйняття. За словами відомого медієвіста А. Гуревича, для народу магічні і церковні дії мали одну природу, протиріч між ними не виникало. Народ бажав чуда і йшов за тими, хто був незвичайним, від кого цих чудес очікували [20,108-109].

Вислів Івана Богуна: „Скидаю шапку лише перед Богом, і то лише за власним бажанням”
Вислів Івана Богуна: „Скидаю шапку лише перед Богом, і то лише за власним бажанням”

Останнє твердження ніби знімає протиріччя між захисниками православ’я, якими у фольклорних творах постають, герої-козаки, зокрема і характерники, та язичницькими (в православній інтерпретації – нечистими) традиціями і ритуалами, що присутні в характерництві. Однак за цим може бути приховане і порушення моральних суспільних норм, що народна свідомість допускала відносно непересічних постатей характерників. Зрозумілий шляхетський гоноровий вислів Івана Богуна: „Скидаю шапку лише перед Богом, і то лише за власним бажанням” [21, 79], та подібне ставлення до святих речей вибачається тільки йому, й іншим, хто заради віри жертвують не словами, а головою. При цьому таке відношення не стає прийнятними моральними нормами для суспільства в цілому.

Таким чином, феномен характерництва належить до важливих культурних кодів національної свідомості. По-перше, він фокусує у собі бойовий дух української спільноти; по-друге, зберігає важливі для культури архаїчні символи. Однак, як всяке складне явище, характерництво складається не тільки з позитивних рис. У ньому приховане порушення окремих моральних норм, а також бажання широких верств бачити в лідерах чудесних визволителів, які порушують ці норми заради загальної великої мети.

Звісно, наведеним дискурсом не охоплене все розмаїття свідчень про характерництво у різних фольклорних жанрах та історичних джерелах. 

Андрій Марин, вільний журналіст

Джерело: ХайВей 


ЛІТЕРАТУРА

1. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К.: Наукова думка, 1997. – 286с.

2. Грабович О. Думи, як символічний код переказу культурних цінностей // Родовід. – 1993. – № 5. – С. 30-36.

3. Шинкарев П. М. Этнографическое описание Старобельського уезда. С. Бело-Куракино // Харьковский сборник. Литературно-научное приложение к «Харьковскому календарю» на 1895. – Вып. 9-й. – Х.: Типография Губернского правления, 1895. – 494 с.

4. Костомаров Н. Материалы и исследования. Богдан Хмельницкий. – М.: Чарли, 1994.

5. Змієві вали. Українські легенди та перекази. – К.: Веселка, 1992. – 159с

6. Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. – Львів: Світ, 1990.

7. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. ІХ-1. – К.: Наукова думка, 1996. – 869с.

8. Українські народні думи та історичні пісні. – К.: Вид-во АН УРСР, 1955. – 660с.

9. Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. – Луцьк: Вежа, 1997. – 296с.

10. Козацькі часи в народній пісні / З замітками В. Будзиновського. – Львів: Друкарня Народова, б.р. – 327 с.

11. Мишко Д. І. Іван Богун. – К.: Радянська школа, 1956.

12. Історія України в документах і матеріалах. – Т. 3. – К.: Вид-во АН УРСР, 1941.

13. Лола О. П. Максим Кривоніс. – К.: Радянська школа, 1957.

14. Апанович О. Сподвижники Богдана Хмельницького // Наука і суспільство. – 1996. – № 3-4. – С.58-65.

15. Срезневский И. Запорожская старина. – Х.: Университетская типография,1833. – Ч.1. – 132с.

16. Кулиш П. Записки о Южной Руси. – Т. 1. – СПб., 1856.

17. Яковлєва Т. Г. Богун // УІЖ. – 2000. - № 2. – С. 147-157.

18. Антонович В., Драгоманов М. Исторические песни малорусского народа. – Т.2. – К.: Типограф. М.П. Фрица, 1875. – 166с.

19. Корнєв А. Ю. Образи народних ватажків доби Хмельниччини в народній пісенній епіці. — Матеріали до української етнології: Зб.н.пр. — В.215. — К.: ІМФЕ, 2002. — С.413-419; Образи Данила Нечая та Максима Кривоноса в українській пісенній епіці // Культура і сучасність: Альманах. – К.: ДАКККіМ, 2003. - № 2. – С.56-64; Корнєв А.Ю. Постаті Івана Богуна та Морозенка (Станіслава Мрозовицького) в семантичному просторі української пісенної епіки // Культурна спадщина Слобожанщини. Історія та краєзнавство. – 2004. – № 2. – С. 91-97; Корнев А.Ю. Символічні ряди в українських народних думах про Богдана Хмельницького // Культура України: Зб. наук. пр. Вип. 14. Мистецтвознавство. Філософія. – Х.: ХДАК, 2004. – С. 177-186; Народні ватажки доби Хмельниччини в українській пісенній епіці: семіотичний аспект // Традиція і культура. Матеріали міжнародної наукової конференції, 16-17 грудня 2005. – К.: Асоціація „Новий Акрополь”. – Частина 2. – С. 15-16.

20. Гуревич А.Я. Проблемы средневековой народной культуры. – М.: Искусство, 1981. – 358с.

21. Безверха Г., Логвин В. Світоглядні орієнтації в усній творчості українського народу: Навчальний посібник. – К.: ІЗМН, 1996. – 160 с.

Україна, Характерництво, Козацтво, Військова магія, Український фольклор

  • Переглядів: 10463

Озброєння запорізьких козаків 

Зі зброї у вжитку запорізьких козаків були гармати, рушниці, пістолети, спи­си, шаблі, келепи, стріли, сагайдаки, якірці, кинджали, ножі, панцери. Історик Зеделлер стверджує, що рушницями, як і шаблями, запорізьких козаків пер­шим озброїв 1511 р. Остафій Дашкович. Наприкінці XVI ст. Еріх Лясота зі зброї запорізьких козаків називає лише гармати, пострілами з яких Запорізьке Військо зустрічало й проводжало посла германського імператора. В козацькій думі про Федора Безрідного кінця XVI ст. сказано, що коли товариші його хо­вали, «то шаблями землю копали і з семип'ядельних пищалей стріляли» Яків Собеський на початку XVII ст. каже, що багато хто з козаків не користувався шаблями, але рушниці були у всіх. У тому ж столітті про зброю козаків пише Боплан: за його словами, у запорожців були у вжитку фальконети, ядра, по­рох, пищалі й шаблі; вирушаючи в похід, кожен козак брав одну шаблю, дві пи­щалі, шість фунтів пороху, причому важкі боєприпаси складав у човен, а легкі залишав при собі. Пищалі, як зауважив Боплан, були «звичайною» зброєю ко­заків, з якої вони дуже влучно стріляли. 1648 р. запорізькі козаки вітали Бог­дана Хмельницького пострілами з мушкетів. У тому ж XVII ст. у актах, які дійшли до нас, є вказівка, що запорізькі козаки застосовували гармати й пи­щалі для охорони фортець: "В Сече пушечнаго наряду — пушка медная ломо­вая, а к ней сто ядр весом по 8 гривенок ядро, 11 пушек полевых, а к ним по сто ядр, весом по 4 и по 3 гривенки ядро; да затинных пищалей две медных да три железных, а к ним 200 ядр свинцовых, весом по гривенке и полугривенке ядро... Город Кодак — пушек в нем две железные городовые да две затинные пищали». В тому ж XVII ст. про зброю запорізьких козаків згадує літопис Самовидця: за його словами, у запорожців були у вжитку самопали, шаблі, спи­си, стріли й обухи, тобто келепи чи бойові молотки. В середині XVIII ст. про зброю запорізьких козаків пише Митецький, вказуючи, що у запорізькому вій­ську, як у старого, так і у малого була вогниста зброя, рушниці або флінти, пістолети, холодна зброя — списи й шаблі, а порох і свинець купували в Поль­щі й Україні — свій хоч і робили, але він не відзначався доброю якістю. Більшість цієї зброї козаки здобували у поляків, росіян і особливо у татар і тур­ків". Головна маса пороху спочатку йшла від польського уряду, а згодом, після переходу запорізьких козаків у підданство російського царя, від російського: з Москви у Січ щороку надсилалося жалування запорізьким козакам, а разом з ним російський уряд надсилав їм певну кількість пудів пороху.

Запорізькі гармати

Переважна частина запорізьких гармат, що дійшли до нас, польського, ту­рецького й російського виробництва, деякі генуезького: «Гармат запорожці в себе не мають, а використовують несподівано захоплені на турецьких ко­раблях і галерах»48. В самій Польщі гармати (мідні) почали відли­вати не раніше XV ст.; через те в першій половині XVI ст. вони були до­сить рідкісними як у самій Речі Посполитій, так і в запорізьких краях. На ра­хунку була кожна гармата в кожній із польських фортець і в кожній із запорізь­ких. В актах 1672 р. вказуються гармати мідні, ломові, польові, затинні мідні пищалі, затинні залізні пищалі, залізні городові; в цей час у Чортомлицькій Січі всіх гармат налічувалося 17, а до них по 100 залізних і свинцевих ядер для мід­ної й ломової, по 200 для інших, вагою по гривенці й півгривенці ядро, та кілька десятків пудів ґнота. Від російського царя запорожці вперше отримали «пуш­ки ломовыя, гранаты, ракеты, сипоши и трубы», здається, аж 1673 р. Гармати, що дійшли до нас, чотирьох видів: мортири, мідні гармати, залізні ковані й ча­вунні; зразки всіх цих видів є у громадських та приватних музеях козацьких старожитностей. Мідна мортира має вигляд мідної ступки завдовжки 10, завширшки 90 із отвором 40 мм; мідна гармата має ствол завдовжки 5, завтовш­ки 4 й отвір 1 четверть, шпиль на півтори четверті з глухої сторони; залізна гар­мата має залізну ковану трубу, скріплену вісьмома залізними кільцями й від­криту з обох кінців. До одного з них (звідки заряджають) прироблено заліз­ні дужки, в котрі вкладали залізний зарядний ящик; довжина трубки 640 мм, са­мого ящика 240, отже, всієї гармати 880 мм, ширина ящика з верхнього кін­ця 175, з нижнього 110 мм, внутрішній діаметр труби 60 мм, товщина стінок тру­би по 20 мм. Чавунна гармата складається з чавунного ствола з хвостом та під­ставкою для прицілу; довжина ствола 640 , хвоста 120 мм, отже, всієї гар­мати 760 мм, діаметр при хвості 160, при дулі — 125 мм, діаметр отвору — 55 мм.

Козацька зброя. Шабля, Кинджал, ПістольРушниці (правильніше ручниці, від слова «рука»), або ж самопали, у запо­різьких козаків були найрізноманітніші: більшість була з довгими стволами, оправлена сріблом з насічками й черню на ложах, стріляла завдяки покладено­му на полицю порохові й припасованому до полиці й курка кременю. Так само виглядали й менші за розмірами, з «просторными» стволами пістолети, звані запорізькими козаками пістолями; кожен козак мав при собі чотири пістолети й носив два з них за поясом, а два у шкіряних кобурах (від татарського «ку-бур» — шкіряний чохол), причеплених ззовні до шароварів м. Рушницями, пі­столетами й шаблями запорожці особливо любили шикувати і звертали на них велику увагу, оздоблюючи дорогою оправою та прикрасами й завжди намагалися утримувати їх у великій чистоті (через що й побутував вислів «ясна зброя»): «зброя у них вся була прикрашена золотом та сріблом, на зброю вони витрачали все своє багатство: то й не козак, коли в нього погана зброя»; тільки перед походами запорожці змочували рушниці й пістолети розсолом, щоб вони приіржавіли й не «грало враже око на ясній зброї». Списи й ратища (від слова «рать») також широко використовували запорожці: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Зі списів, що дійшли до нашого часу, видно, що всі вони виготовлялися з тонкого й легкого дере­ва завдовжки в п'ять аршинів, спірально помальованого червоною й чорною фарбою. На кінці ратища був залізний наконечник, а на нижньому дві невеличкі, одна під одною, дірочки для ремінної петлі, що одягалася на ногу. На де­яких ратищах робили ще залізну перетинку, щоб пронизаний списом ворог зопалу не просунувся по спису аж до рук козака і не зчепився знову битися з ним, адже бувало, що комусь розпанахають живота, а з нього навіть кров не бризне, він цього навіть не помічає, далі лізучи в бійку. Деякі списи робили з вістрями на обох кінцях, ними можна було класти ворогів і сюди й туди. Списи часто служили запорожцям замість мостів при переході через болота: дійшов­ши до грузького місця, вони відразу кладуть один за одним два ряди списів — в кожному ряду спис і вздовж та впоперек,— і переходять по них; коли перейдуть через один ряд, відразу стають на другий, а перший знімуть і з нього мостять третій, та так і перебираються.

Козацька зброя. Бойовий келеп. Списи. Якірець

Шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою довжиною в п'ять четвертей, зате дуже гострі: «як рубоне кого, то так надвоє й розсіче,— одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладали у дерев'яні обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова «пхати»), часто прикра­шені на кінці, біля руків'я, якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки. Шаблі носили при лівому боці й при­в'язували за два кільця, одне вгорі, а друге нижче середини, вузеньким ремін­цем за пояс. Шабля була настільки необхідною запорізьким козакам, що в їхніх піснях завжди називалася «шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою».

«Ой панночка наша шаблюка!

З басурменом зустрівалась,

Не раз, не два цілувалась».

Як справжній «лицар», запорожець віддавав шаблі перевагу перед усілякою іншою зброєю, особливо кулею, і називав її «чесною зброєю»; використовува­ти її слід було лише проти чесних воїнів, а проти такого, наприклад, «бусур­манського народу», як татари, треба було діяти «не шаблями, а нагаями».

Келепи, чи бойові молотки, чекани — ручна зброя, що складалася з дерев'я­ної ручки, завдовжки з аршин, із залізним молотком, що мав з одного боку ту­пий обушок, а з другого гострий ніс. Як бойова зброя келепи використову­валися «воровскими» козаками Стеньки Разіна, й водночас турками в XVII ст.60 та запорізькими козаками: «Сегож де, государь, числа (3 вересня 1658 р.) но­чи пришли в село Крупец из Глухова черкасы пеши и его — драгуна Ваську Кондратова — били и мучили: бит он чеканом по голове и рука правая отшиб­лена». В народних козацьких думах є двовірш, у якому келепові приписується значення бойової зброї.

«А козак козачий звичай знає —

Келепом по ребрах торкає».

Історик Зеделлер пише, що келепи запорізькі козаки використовували для розбивання ворожого обладунку. Коховський вважає, що келепи служили запорізьким козакам лише як допоміжна зброя і їх використовували в рідкісних випадках, переважно проти татар, а саме «коли бійці змішувалися в руко­пашному бою до такої міри, що стріляти було небезпечно через можливість завдати шкоди своїм».

Якірці, чи рогульки, відомі ще під назвою залізного чи троїцького часнику також вважалися у запорізьких козаків частиною озброєння. Якірці нагаду­ють чотири товсті цвяхи, дуже загострені на кінцях і з'єднані докупи в центрі; очевидно, якірці виготовляли з подовгастого шматка заліза, розщепленого до середини на три частини й потім викуваного окремо вручну; як бойову зброю їх використовували в давнину росіяни поляки, а згодом, без сумніву, татари і запорізькі козаки. Їх призначенням було поранення кінських копит, тому за­порожці розкидали їх у степу перед ворожою кіннотою, щоб сповільнити її просування; як його не покладеш, один ріжок якірця все одно буде стирчати вгору й неодмінно встромиться у копито коня.

Стріли запорізькі козаки використовували, мабуть, у дуже ранній період їх­нього історичного існування, запозичивши у татар і турків; відомий запорізький кошовий і гетьман українських козаків 1605—1622 рр. Петро Конашевич-Сагайдачний на старій гравюрі XVII ст. зображений верхи на коні з булавою у руці, сагайдаком при боці й стрілами в ньому за спиною6". Віце-адмірал К. Крюйс 1699 р. писав про запорізьких козаків, що вони використовували луки й стріли, котрими дуже влучно стріляли Нарешті, у літописця Самійла Велич-ка є розповідь, як козаки супроводжували Хмельницького з Січі: за ним їхали кінні добровольці «мушкетеры» і «сайдакеры»70. У козацьких віршах, що ді­йшли до нашого часу на старих лубкових картинах із зображенням запорізь­ких гайдамаків, сказано:

«Як натягну лук я, брязну тятивою,

То мусить утікати хан кримський з ордою».

Сагайдак — від татарського «сагайдак» чи «саадак» — дикий козел або його шкіра для обшивання лука й навіть сам лук,— використовували запорізькі козаки, як і татари, для збереження у ньому стріл і носили на ремені за плечима; сагайдаки запорожці здобували переважно у татар.

Порохівниці

До всього описаного озброєння запорізьких козаків слід ще додати ятагани, кинджали, ножі й панцери, котрі також були у вжитку запорізьких козаків, хоча й не становили їхнього, так би мовити, національного озброєння, їх зано­сили з віддалених від запорізьких вольностей земель і країн. Панцери, зокрема, носилися дуже небагатьма. Нарешті, до озброєння запорізьких козаків слід віднести також роги, ладівниці й череси. Роги для пороху запорізькі козаки ви­користовували в давніші часи; тому на військовій печатці, наданій козакам ще Сигізмундом І і Стефаном Баторієм, козака зображено з мушкетом, ратищем і рогом за поясом. Пізніше запорожці почали носити готові патрони в так званих ладівницях. Ладівниці у запорожців були різними: кістяними, металевими, шкіряними, у вигляді гарбуза, серця, фляжки тощо; їх збереглося до нашого часу дуже багато по приватних музеях збирачів козацьких старожитностей. Крім того, запорожці використовували ще широкі шкіряні череси, котрі вони носили на грудях, заповнюючи у два чи в три ряди патронами з кулями й по­рохом, мов сучасні патронташі.

Запорізькі козаки володіли своєю зброєю із вражаючою майстерністю, так, що, за словами українського літописця, і «найлучшій польскій гусарин и рейтарин примірен им быти не может».

Відповідно до озброєння самого козака виготовляли «рондик», тобто збрую його бойового коня: у багатого запорожця на коня одягалася вуздечка з «бай­раком» або мундштуком і лакованим ремінним поводом, ясно-червоний чапрак, по краях обшитий галуном, орчак або кульбака, тобто сідло на червоному оксамиті зі срібним галуном, з підвішеними по боках, на пряжках, підтебень-ками, тобто шкіряними полами чи лопатями, часом тисненими й розписани­ми; перед сідлом чіпляли дві кобури для пістолетів, позаду прив'язували ре­мінні тороки "для закріплення мішка, суми чи в'юка для речей чи якихось вантажів. Сам в'юк укривали червоним сап'яном. Часом у тороки в'язали, за прикладом татар, полонених ворогів; татари ж робили так ще 1283 р. «начаша бесурмане вязати головы боярскія къ торокомъ, а руки вкладоша въ судно». Нарешті, для похідної їзди запорізьким козакам необхідні були нагаї, звані у них то малахаями, то ногаями. Останні збереглися до нашого часу у приватних зібраннях козацьких старожитностей.

Загалом про озброєння запорізьких козаків слід сказати, що все низове вій­сько було озброєне вогнепальною та холодною ручною зброєю; козак-піхо-тинець, зокрема, мав мушкет, шаблю й ратище, кінний козак мав мушкет, шаб­лю, ратище й чотири пістолети, два з яких носив за поясом, а два в кобурі біля передньої луки сідла; порох і кулі піший носив у чересі навколо пояса, кінний — у ладунці через плече. До цього слід додати кинджали, ятагани, ножі, сокири, стріли й дротики, які використовували ті й інші. Своїм озброєнням запорізькі козаки переважали навіть Західну Європу. «Згадаймо,— зауважує щодо цього Коховський,— що в описаний час у європейських військах ручна вогнепальна зброя ще не була такою поширеною». Особливо примітне на Запоріжжі те, що там «мушкет не виключав списа, котрий замінював собою багнет, а в Західній Європі мушкетери були відокремлені від пікінерів, з чого в бою виникала дуже суттєва незручність, оскільки воїн мав або лише наступальну зброю, або лише оборонну» .

Д.І. Яворницький
Історія запорізьких козаків

Історія, Україна, Козацтво, Зброя, Яворницький

  • Переглядів: 17267

Козача нагайка 

Нагайку тримаєш - силу маєш 

Нагайка

Нагайка - нагайський, татарський батіг, камчук короткий, товстий, круглий, ремінний батіг, без спуску, в одну товщину, вживається у козаків і у всіх гірських, татарських і монгольських племен.

Нагайка - старовинна козацька зброя, яка має багато різновидів і типів. Козаки носили нагайку найчастіше в якості такої собі бойової прикраси до парадної форми, і її застосування на полях битв найчастіше відбувалося через втрату або несправності основного виду зброї. Вона була досить ефективною в ближньому бою у козаків-лінійців, у кавалеристів (існує багато прикладів, коли козаки за допомогою нагайки стягували з коня і наносили серйозні поранення своєму супротивнику). Всім відома роль нагайки (батога) як знаряддя покарання винних козаків, завдяки її ударним якостям і властивостям. Знак осавула і пристава у колі. У повсякденному житті - знак влади у повноправного стройового одруженого козака. Нагайка використовувалася як зброя в сутичці, для тілесних покарань до винних козаків за рішенням кола і ради старійшин. Походження зброї та етимологія назви точно не відомі, що служить багатим підгрунтям для найрізноманітніших спекуляцій на цю тему. Часто згадується варіант - від назви народу «ногайські татари», «ногайці».

В даний час дослідники розрізняють два типи нагайок: "донський" (камча) і кубанський.

Донський тип - довжина рукояті / довжина батога - 1-1,5 / 2; довжина рукояті - приблизно 30-40 см. (по руці - від ліктьового згину до середини долоні), товщина - по руці; довжина батога - 45-55 см. (по руці - витягнута вперед і трохи зігнута рука, рукоятка вертикально, при обертанні батіг не повинен діставати до тулуба).

Кубанський тип - відрізняється від донського меншою довжиною рукояті (15-20 см.) І способом кріплення батога - рукоятка наче вплітається в сам батіг, і зримого закінчення рукояті і початку власне батога немає. Довжина рукояті до довжини батога ~ 1 / 3-4. Техніку виготовлення нагайки кубанського типу так описує родовий козак Герасименко Анатолій Іванович: "Матеріалом слугувала яловича шкіра (обов'язково сирицева), зараз можна брати ремені для швейних машинок з ножним приводом. Далі клапоть шкіри розпускався на 4 смуги - зверху вниз, поступово стаючи тонше. Якщо шкіра була досить тверда, то її розгортали ногами, щоб надати необхідну м'якість. Сам процес виготовлення починали з ручки, в яку вставлявся кінський волос та дерев'яна паличка, яка поступово обпліталась нарізаними ремінцями, в основі ручки обов'язково виводилася петля підтримки - темляк. Далі різними способами плетіння плели сарвень, в який також вплітався кінський волос, на кінці робилася шкіряна кишенька, в яку за традицією вшивається куля або інший вантаж. В кінці ручка оброблялася бахромою й прикрашалася різними елементами, за бажанням майстра і в залежності від стилю".

При напрацюванні технік з нагайкою необхідно враховувати, що існує кілька типів нанесення ударів:

  1. удар з віддачею, коли в кінцевій фазі удару плече не напружується для відтягування його назад, а рука як би подається злегка вперед. Його мета - обплітання або захоплення кінцівки-тулуба супротивника з подальшим ривком і падінням супротивника на підлогу;
  2. удар "ляпас" - наноситься кінцем сарвеня "ляпасом", удар наноситься під прямим кутом до ударної поверхні і по цій же траєкторії повертається назад;
  3. удар з відтяжкою, він є найбільш ефективним і дієвим, при ньому відбувається удар і швидке відтягування руки назад як би розрізання ударної поверхні.

УСТРІЙ НАГАЙКИ

Перш за все необхідно розібрати, з чого ж складається нагайка, який її устрій? Найкраще це зробити, звернувшись до роботи С. Каширського «Донська козача нагайка», матеріали з якої, послужили основою для нашого подальшого оповідання.

Розглянемо історичний тип донський нагайки, наведений на мал. 1. Як видно з малюнка, нагайка складається з двох основних деталей це рукоять і батіг.

Устрій нагайки

1. Хват місце безпосереднього захоплення рукояті долонею, як правило, покритий шкіряною опліткою.

2. Шалига (оголовок), являє собою металеву обойму, що надягають на закінчення рукояті. Призначена для нанесення ударів зворотною стороною нагайки. Іноді є кінцем рукоятки невеликого ножа Залізки, що закладається як в пенал в рукоять нагайки.

3. Обойміца, складається з темляка і заводу.

4. Темляк, являє собою петлю для протягування кисті. Призначений для постійного утримання нагайки на руці, іноді на мізинці.

5. Завод, являє собою малу петлю, призначену для протягування батога.

Тут необхідно внести деяку ясність. З точки зору здорового глузду, виникає цілком резонне питання, а для чого батіг нагайки було прибирати таким складним чином, шляхом протягування через малозручну петлю невеликих розмірів? Чи не простіше було б її просто обмотати навколо рукоятки і засунути, наприклад, за пояс або халяву чобота? Відповідь напрошується сама: звичайно, простіше. Але, тим не менше, просмикували саме через завод, і це має глибокі історичні корені.

Вся справа в тому, що за часів шелопуг, нагайка, виявляється, мала два батоги. Один для безпосереднього управління конем і інший... бойовий. Відповідно, у міру необхідності, зайвий батіг прибирався шляхом протягування через завод, а потрібний залишався вільним.

6. Укріп-пристрій, з'єднуючий рукоять з батогом; являє собою шкіряний ремінь, яким обплітають стовбур рукояті для прикріплення до нього зацепа і долоні.

7. Зацеп-деталь, безпосередньо зчеплює рукоять з батогом. Як правило, являє собою металеве кільце, крізь яке просмикнуте таке ж кільце, яке перебуває на кінці батога.

8. Долонь - шкіряний прапорець, в нижній частині шириною з половину діаметра стовбура рукояті, у верхній розширюється, призначений для захисту коня від удару металевими частинами укріпу.

Батіг - ударна частина нагайки, що складається з наступних частин (зверху вниз).

9. Махра являє собою густу бахрому з тонких шкіряних ремінців, розташованих в верхній частині батога. Початкове призначення декоративно-соціальне, імітація кінського хвоста на бунчуці. Має також бойове значення, але про нього нижче.

10. Сарвень - шкіряне оздоблення ударної частини - ремені, сплетені різними способами навколо серединного шнура - витеня.

11. Шлепок - закінчення ударної частини батога; являє собою шкіряний мішечок, в який закладається вантаж для посилення удару. Є результатом трансформації бойової частини обушка.

В даний час на півдні Європейської частини Росії прийняті два основних історичних типу нагайки - це кубанський і розглянутий вище - донський.

Основні відмінності між кубанським і донським типом полягають в довжині рукояток і способах кріплення батогів.

Кубанська нагайка характеризується невеликим розміром рукоятки (приблизно 15-20 см), заплетеною в шкіру, яка плавно переходить в батіг. Тобто рукоятка виходить вплетеною в батіг без чітко визначенго переходу. Співвідношення довжини рукоятки і батога приблизно 1:3.

У донської нагайки рукоятка має довжину 20-30 см. Співвідношення довжини рукояті до батога складає приблизно 1:1,5-2,0. Рукоять і батіг окремі елементи з'єднані між собою спеціальним пристроєм (див. вище).

Навіть поверхневий погляд на зазначені особливості дозволяє припустити різні техніки бойового застосування, продиктовані особливостями будови нагайок. Наприклад, конструкція кубанського типу передбачає можливість нанесення щигликових ударів за принципом «хвилі що біжить», в той час як в донському вони принципово неможливі через наявність зчіпного пристрою. Зате в ньому можлива інша техніка, заснована на горизонтальному обертанні батога навколо відносно нерухомої рукояті.

Відразу ж необхідно зробити застереження, що представлені типи зараз мають дещо умовний характер і в даний час як кубанські, так і донські козаки носять так званий сучасний тип нагайки, який в тій чи іншій мірі зберіг свої основні історичні риси.

Приблизний список матеріалів необхідних для виготовлення нагайки в сучасних умовах.

1. Шкіряні ремінці 10 * 3 * 1250 (7 шт.);
2. Клаптик шкіри 50 * 120 * 3 (1 шт);
3. Куртка шкіряна (непридатна для носіння).
4. Клаптик шкіри від шкіряної куртки 300 * 120 * 2 (1 шт.);
5. Прут сталевий 12 * 120 (1 шт.);
6. Гайка М14 (1 шт.);
7. Кільце сталеве 30 * 6 * 3 (1 шт.);
8. Держак дерев'яний (з твердих порід дерева) (1 шт.);
9. Кулі пневматичні 12-й калібр (1 шт.);
10. Клаптик шкіри 150 * 900 * 3-4 (1 шт.);
11. Клей універсальний в мікротюбіках (високої якості) (20 шт.);
12. Смола епоксидна (1 упаковка);
13. Наждачний папір: I. Середньої зернистості (2 ЛСТ.), II. Дрібної зернистості (1 ЛСТ.);
14. Круг наждачний 32 * 120 * 15 (1 шт.);
15. Круг відрізний по металу (1 шт.);
16. Ацетон (100 гр.);
17. Фарба для шкіри чорна (1 упаковка);
18. Непридатна антена від транзисторного приймача;
19. Скотч (2 рулони) 12 мм .;
20. Мідний дріт 200 * 3.
21. Ремінь шкіряний 20 * 1-2 * 600;
22. Лак безбарвний (100 гр.);
23. Пензлик, для покриття лаком;

Історія, Україна, Козацтво, Нагайка

  • Переглядів: 10094

КОЗАК МАМАЙ 

Музика О. О. Стадника, слова Д. Кулиняка 

 10a

В степу, ніби вічність розлого широкім, 
На схилі крутому багряного дня 
Закинувши лихо у трави високі 
Козак грає думу на гриві коня. 

Козак грає думу на березі ночі 
І тирса як хвилі під вітром шумить 
А смерть зазирає в козацькії очі 
Завжди несподівано вічна як мить. 

Ніхто і ніколи її не зупинить 
На ріднім порозі вона здоганя. 
Закинувши кобзу-подругу за спину 
Козак грає думу на гриві коня. 

Козак грає думу і смертю об землю
Звичайний козак вироста в Мамая
Того, що крізь ночі осліплено темні
Як образ несла Україна моя.

Даремно вдивляючись в обрії білі
Його виглядає з походу рідня
Він став Мамаєм і на смерті могилі
Козак грає думу на гриві коня.


by Козак Мамай - Волинський народний хор

Україна, Пісні

  • Переглядів: 6076