Поклик

Шлях у невимовне

Чуєш? З темних віків голос тисячі лір 
Вистилає дорогу у даль. 
Він злітає із прірв до безпам'ятства гір 
І дзвенить, мов розбитий кришталь. 

Ця луна від зірок, із глибинок душі 
Все штовхає, все тягне вперед. 
І хай бігти по лезу найтонших ножів - 
Поклик світу у тиші не вмре. 

Крізь палаюче сонце і холод очей, 
Крізь пітьму, за якою ніщо. 
Не знаходячи в людях реальних людей, 
Ти за покликом мусив - ішов. 

От стоїш на вершині між диких надій. 
Серце знов пропускає удар. 
Неможливо, але в перехрестях стихій
Ти пірнаєш у роздуми хмар. 

Світ з полегшенням скаже: Нарешті знайшов! 
Шлях тернистий крізь три висоти... 
Не злякався, не втік, а почув і пройшов - 
Отже треба його берегти.

© Вітрова Доця