Лікування завжди було прибутковим заняттям, тому лікарі вживали заходів до того, щоб людей, які знають лікувальні властивості трав, було поменше. Охочих зайнятися цією справою всіляко відлякували, оточуючи своє ремесло таємничістю. Збір, виготовлення ліків і лікування супроводжувалися магічними прийомами і заклинаннями. В середні віки знахарі приймали пацієнтів в похмурих печерах або хижах, прикрашених черепами, чорними кішками, совами. Коли давали ліки, шепотіли страшні заклинання, а щоб змусити інших людей відмовитися від самостійних пошуків трав, про цілком нешкідливі рослини складали повні жахів легенди.

Однією з таких легенд була легенда про мандрагору. Зовні корінь мандрагори нагадує фігуру людини. Вважалося, що володар цього кореня збереже на все життя молодість, здоров'я і красу. Але людина, що ризикнула самостійно добути цей корінь, наражається на смертельну небезпеку. І тільки присвячений в таємницю кореня може викопати його. Знайшовши рослину, потрібно було три рази окреслити місце крейдою, потім прив'язати рослину до хвоста чорної собаки і змусити її вирвати його, а самому в цей час стати обличчям до заходу. Лунав жахливий крик мандрагори, а собака, яка вирвала корінь, негайно гинула.

Це сталося в ті прадавні часи, коли люди жили родовими укладами, а численні племена дерев ще не поєдналися в єдиний народ. Здебільшого кожна їхня зустріч закінчувалася сутичкою. Це було настільки давно, що берегу Славутича треба було чекати ще кілька тисяч років до появи Києва. Тоді люди сприймали будь-які події свого життя, та і життя в цілому, як прояв божої волі. Вони вивчали, як і що відбувається, та спирались в своїх діях на здобутий досвід, створюючи на його основі звичаї й традиції.

Одного разу під час полювання, чоловік з лісового племені отримав важкі рани від ікл дикого кабана. Чи то він був застигнутий зненацька, чи то свідомо перегородив шлях старому великому сікачу – вже не суть, бо хоч здобич і була взята, та вартість її була зависокою для родини. Рани були такими, що навіть не давали надії на його одужання. Робити нічого, цього мужа та вбитого ним сікача плем’я підняло на руки та понесло до свого поселення. Всі розуміли, що жити пораненому лишалось не довго, бо не було ще випадків, щоб хтось зустрічав наступний світанок опісля настільки невдалого полювання.