Колись я запитав у діда про квітку папороті, що цвіте у ніч на Івана Купала: «Що стоїть за цим усім? Правда, що тому, хто її знайде, усміхається щастя у житті?» 

Дід, хитро примруживши очі, відповів: «Ти це взнаєш, коли знайдеш відповідь на те, як віє вітер, іде дощ або, наприклад, як сходить сонце». Повернувся і пішов собі геть. 

На перший погляд, відповіді на такі запитання немає. 

«Вся існуюча на сьогодні наука переймається подібними питаннями, — зауважить вчений читач. — Весь існуючий на сьогодні науковий світогляд сформований у пошуках відповіді на них. Саме ці питання стимулюють розвиток науки, де відповіді знаходяться у вигляді законів, що діють у довколишньому світі. І все ж остаточної відповіді на них немає, — підсумує він після довгих роздумів, — за цим усім стоїть нескінченність». 

 

У характерників було одне правило, якого вони радили притримуватись у житті: «Якщо ти хочеш щось мати від свого життя, в ньому треба бути».

Що стоїть за цією вельми дивною вимогою характерників: «в житті треба бути»?

Звернемось знову до існуючого на сьогодні наукового світогляду. Сучасний спосіб сприйняття довколишнього при-зводить до формування в людині відповідного його розуміння у вигляді образів-понять, які складають наукову картину світу. Тому спирається та картина світу на узагальнення, які самі по собі являють ідею тої або іншої події чи предметного світу. Користуючись тими ідеями, ми говоримо: у небі летить птах, за вікном у садку ростуть дерева, по степу на коні скаче вершник.

Ні птаха, ні дерева, а ні того коня разом з вершником насправді не існує. В природі існує конкретний птах: сокіл, голуб чи ластівка. В садку зростають вишня, яблуня чи груша. Кінь, на якому скаче вершник, буланий, такої то породи і т.ін.

Виходить, що ми, маючи на увазі в своїх судженнях птаха, дерево чи коня, живемо в світі ідей, в світі ілюзій, які самі й створюємо.

На перший погляд, від цього ніякої шкоди немає. Споконвічно людство користується такими термінами, які означають вид рослин чи тварин, що існують поруч із нами.

Але все не так просто. Якщо ви запитаєте у чоловіка або жінки, що вміють плавати, як вони це роблять, то якоїсь виразної відповіді ви не почуєте. Лише найбільш поміркований із них може відповісти: «Як поводитись у воді, знає моє тіло. Можна сказати, що то є його знання. Мабуть, завдяки цьому я і можу вільно плавати».

Тобто, щоб ми не уявляли з точки зору зовнішнього судження, які б формули молекулярного складу не писали, які б образи чи поняття не складали, що таке вода і плавання в ній, ми не будемо знати. І це наше незнання позбавляє нас можливості плавати, не тонучи в ній. Запам'ятаймо це.

Озирнувшись довкола, найбільш допитливий читач може зауважити: «Виходить так, що, складаючи образи чи поняття довколишнього, ми так само пізнаємо його лише ззовні. І таке знання, як і у випадку з водою, не може надати нам вправності плавання-життя в ньому. Виходить, через ту ілюзорність кожного знання, ми весь час «тонемо» в житті і нічого не знаємо про це».

Мабуть, тому одного разу, озирнувшись на своє життя, ми з подивом відмічаємо - все в ньому відбулося всупереч нашим планам та сподіванням. «Людина, вочевидь, відокремлена від життя, яке плине саме по собі, — приголомшено констатуємо ми, — бо всі головні події у нашому житті відбулися незалежно від нашого волевиявлення, часто як грім серед ясного неба».

Ми не керуємо, ми не ведемо своє життя насправді. Кожен, хто озирнеться на пройдений ним життєвий шлях, дійде такого ж висновку.

Тоді, покинувши свої упередження і уважно пригледівшись до того, що є витоком наших ідей, ми з подивом відмітимо: природа, маючи ту саму проблему ведення життя, входить у конкретне. До найменших деталей проробляється в ній особлива визначеність того чи іншого виду рослин чи тварин. Навіть серед одного виду ми бачимо велике розмаїття форм та їх відтінків.

Навіщо така детальна доробка, чого бажає досягти природа у такий спосіб?

Простором життя, в якому розвиваються всі існуючі на сьогодні види живого, є Земля, поверхня якої, у поєднанні з оточуючим простором, одержує свою особливу визначеність. Від того кожен клаптик її поверхні має свій патерн, свою егрегорність, скажуть фахівці з гештальт-теорії. У кожному патерні існують свої умови, за якими розвивається той чи інший вид флори чи фауни. Тоді існуюча детальна доробка кожного виду — то намагання отримати ту природну форму, яка б відповідала патерну, була б ключем до нього, як до джерела відповідної природної сили.

Як показує ретроспективне дослідження, у багатьох стародавніх народів числова шкала ділилася на особливі магічні групи чисел, що відповідали різним рівням просторового розподілу, який вони вбачали в довколишньому. У відповідності з таким розумінням довколишнього вони й вибудовували свої величні храми та піраміди, що сходами здіймалися у мовчазне небо. Кожна сходинка тих пірамід уособлювала відповідне магічне число, за яким стояла та чи інша розвинена форма живого на землі.

Навіщо було потрібне таке детальне копіювання? Чого люди прагнули досягти в своїх будовах?

Мабуть, того ж, чого прагне досягти і сама природа у детальній проробці кожного виду — поєднання з тим патерном умов, де відбувається цикл його життя. Тож мета всього цього дійства - цілісність, єдність з Брахманом - відтворюючою силою Всесвіту, згідно індійської філософії.

Раніше ми дійшли висновку, що світ може розвиватися лише як одне-єдине ціле. Тільки тоді все, що відбувається в ньому, одержує свій зміст і своє право на існування. Кожен вид, входячи у конкретне, стає ВІДПОВІДНИМ тій цілісності, набуваючи своєрідної вибіркової форми, яка і є ключем до джерела природних сил (енергії патерна). У стародавні часи людина теж виробляла образи та поняття того, що існувало у довколишньому світі. Але їх поняття, на відміну від сучасних, несли ще й ключову форму, їх наскальні малюнки мали магічність, бо їх митці, на відміну від сучасної людини, володіли духовним зором. Ця здатність була втрачена людством у пізніші часи. Разом з нею був втрачений, як стає зрозуміло, цілий світ. Через що подальші знання ставали все більш штучними, відірваними від реального життя моделями. Що й згорнуло кінець кінцем світсприйняття людини в одну площину.

«Нехай все це так у тваринному світі, а як же з людиною, яка, вочевидь, скрізь на землі належить до одного виду?» - чуємо запитання обізнаного читача.

Вище ми говорили, що еволюція людини на сьогодні переважно йде у духовній сфері. Проводячи своє життя у відповідних умовах, наприклад, інській зоні кристалічного щита України, людина відтворює довкола себе відповідну ключову систему, центром якої сама і стає. В ту систему входять особливо виконані речі побуту, мова, пісні та танці, одяг, традиції та вірування - все, що складається протягом життя десятків поколінь, які жили на цій землі. Саме це і дозволяло формувати той особливий психофізичний стан, який ставав відповідною ключовою формою.

Завдяки такому поєднанню кожен індивід етносу, що складався, одержував егрегорний статус. Енергія патерну надавала людині сили, рівень якої сягав тої межі, коли вона вже могла виразно чути голос, що завжди йде з глибини її сутності. Від цього найперше залежала якість життя, щасливий добробут у ньому. Тому «бути в житті», за характерницькою вимогою, означає мати егрегорну відповідність, яка приводить до поширеного сприйняття світу, де стає можливою відповідь на те дідове запитання. Цілий світ стояв, як виявилося, за тою, поставленою дідом проблемою. Саме з цього приводу Ісус із Назарета проголошував своє сакральне: «Я єсмь», з чого витікали його надзвичайна сила та вправність.

З минулих ретроспективних досліджень до нас дійшла раніш мало зрозуміла засторога: «Зустрічай схід та проводжай захід сонця, бо інакше життя губить свій сенс». Тепер вже знаємо чому. Людська культура і дотик до істини, який вона несе в собі, це не те, що заважає жити на сьогодні. Це те, що забезпечує майбутнє в ньому. Без неї всі успіхи в житті лише тимчасові явища.

Втрата природного егрегора призводить до створення штучних егрегорів, що обслуговують вже наші упередження. Які ні до чого справжнього в житті, як ми вже знаємо з пройдешнього, не ведуть.

«Вибачте, як вже все-таки квітне квітка папороті, як іде дощ? Ви, здається, мали намір відповісти на це», - чуємо від нашого найбільш прискіпливого читача.

Дійсно, як дізнатись про це?

Напевне, тільки злиття з дощем та й з кожним природним дійством, що проходить поруч, породжує напрочуд дивне знання, яке, наприклад, розкриває розуміння тої таємниці, що стоїть за цвітом папороті в ніч на Івана Купала, яка приносить щастя та добробут у житті тому, хто її зміг знайти.

Знайти ту квітку, як це стає зрозумілим, можливо тільки тоді, коли людина починає бачити і одержує через це бачення пряме знання про довколишній світ. Образно-понятійне сприйняття в такому випадку вже не може бути господарем ситуації. Це й виводить людину зі стану звуженого сприйняття світу.

Коли осягається бачення, всі образи-настрої, притаманні людині за її природою, стають відкритими для неї. Саме через них вона і має. змогу входити в світ, зливаючись з тим чи іншим дійством у ньому. Так приходить знання, яке, як і у випадку з водою, робить людину майстром того життя, що вирує довкола.

© Василь Чумаченко

Крик пугача