— Щось ти дуже розхвилювався, хлопче, — промовив він у мене за спиною. 

Я швидко обернувся. Дід спокійно палив свою самокрутку, сидячи під грушею. 

— Нічого страшного у цьому немає. Ось сідай поруч. Он земля лежить перед тобою, — він повів рукою довкола. 

— Ти її знаєш, бо не одного разу бував тут, все це тобі знайоме. Але ця земля теж має свою тінь. Уяви те, що лежить під її покровом. 

Те видіння виникло десь на два лікті у глиб землі від її поверхні. Переді мною лежала темна у сутінках земля, на ній все було трохи не так, як на денній її проекції. Старовинним, давнім духом війнуло від неї. Вона постала перед очима як земля, про яку ще збереглася пам'ять, але пам'ять та була дуже давньою. 

Дід схвально хитнув головою.

— Так, вона дуже давня, в ній навіть живуть тварини, які давно вимерли у нас. Дивись, які могутні енергії вона зберігає у собі.

Так і було насправді. Та земля начебто несла у собі якусь загрозу, була наповнена темною пружною енергією і водночас вона зачаровувала тим відгуком рідного дому, що породжувала у душі.

— Це земля, де живе дух людини, його тут можна навіть зустріти. Що і робили запорозькі характерники, укладаючи зі своїм духом своєрідний договір. Але не для цього я тобі її показав, — говорив далі дід, вивівши мене з того стану дотиком руки. — Он бачиш кущ шипшини, що вже вдруге квітне край лісочка? Бачиш метелика, що кружляє над ним? Придивись уважніше до його повітряного танцю над квітками куща.

Коли вдалось зосередити погляд на тому безперервному майорінні крилець одного з метеликів, що там і тут метилялися над кущем, довколишній світ розтанув у темному проваллі, що поволі розвернулося переді мною.

Я стояв перед віковічним лісом. Такі великі були порослі зеленим мохом стовбури тих дерев, які височіли поряд зі мною. Дух забило запахом прілого листя та вологістю повітря, які зазвичай панують у гущавині старого лісу.

— Колись у цьому лісі ти знайдеш все, що шукатимеш, - промовив здалеку голос діда, який легким дотиком повернув мене назад.

— Давай до праці, он сонце як високо, роса вже зійшла. У нас на сьогодні з тобою ще багато роботи.

Будь-яка дідова робота являла собою своєрідне дійство, доведене до стану розкриття якогось джерела сили в людині. Вона була явищем якогось культу, настільки була постійним, всепоглинаючим його заняттям.

— Правда живе на старій землі, — говорив дід. — Коли ти досягаєш майстерності в роботі, хоча б у рубанні яблуневого коріння, тоді, до чого б не торкалися твої руки, яку б роботу ти вже не виконував, ти отримаєш дотик до тієї правди. Завдяки такій праці сама людина одержує відстройку щодо тієї правди й стає її носієм у світі.

Таке дідове тлумачення правди було явищем вельми незвичним. Коли хто-небудь говорив про ту правду, яку вбачав тільки у накопиченому досвіді, він лише посміхався.

— Все тече, все змінюється у світі. Твоя правда була вчора, сьогодні справи ідуть вже не так, — відповідав він дошкульному співрозмовникові.

— Ваша правда, як он купа сухого хмизу, а справжня — вона скрізь довкола. Он шумлять під вітром дерева, співають птахи, вітер гуляє ланом. Все це несе правду, утримує її у собі. В правді треба вчитись жити, запитайте у вітру про неї або у тополі, що шумить листям край дороги.

Сьогодні, озираючись назад, розумієш, що в Україні той дотик до правди, що йшов через працю, був єдиним, що дозволило народу вистояти, не втратити своєї культури та самобутності, не розсіятись межи іншими народами за століття жорстокого протистояння у захисті своєї землі.

Сама щоденна хліборобська праця, до якої привчали ще з дитинства, ставала шляхом набуття істини. А працю в Україні ніхто не забороняв, скоріше навпаки. Це викувало дивну духовну стійкість та незламну мужність українців. Цілий народ, як це стає зрозумілим на сьогодні, став сталкером попри всі скрути та навали, полишаючи супротивника одного на порожній сцені. Де він, на сміх людям, і кружляв пружним вітром, не знаходячи супротивника.

Гнучке і м'яке виживає там, де тверде і непорушне вже давно зникло. Цю істину даосизму в Україні засвоєно як ніде. Життя за правдою, спрямованість до неї стали наріжним каменем української культури, езотеричні підвалини якої, від волховських часів Русі-України до характерництва у козацькі часи, являють собою невід'ємну частину світової культури становлення людського духу.

Ось така була наука. Ніякої системи у тому навчанні я не пригадую, воно відбувалося тоді, коли потрапляв під руку і для того був вільний час. Мабуть, через те, що світом гуркотів технічний прогрес: літали літаки, вистукували по рейках потяги, сяяло світло електрифікації. Все йшло до великої перемоги над силами природи, тож хіба можна було звертати увагу на те старе, вже віджите, що утримувало у собі культуру людського способу життя на цім світі?

Для повноти картини слід додати про витоки цього дивного, як на сьогодні, знання. Пам'ять десь на самому своєму краї зберігає спомин про вельми незвичну людину, яку дід називав волхвом.

У пам'яті залишився невисокий, кремезної статури чоловік у темному запиленому одязі, з шапкою скуйовдженого чорного волосся на голові. Мав заросле волоссям обличчя, на якому, як два темних дзеркала, виблискували великі чорні, без зіниць, очі. Всі жінки на селі ховали дітей від того чоловіка. Мій дід розмовляв з ним біля хвіртки, міцно тримаючи мене, ще зовсім малого, за руку. Теплий погляд тих чорних очей — це те, що запам'яталося потім на все життя.

Дід оповідав потім, що такі люди є носіями знання, посвячуючи у нього кожного, у кому вбачали відповідну зрілість. Тобто, як вже тепер стає зрозумілим, у ті часи існувала своєрідна інституція, яка весь час підтримувала в народі можливість дотику до першоджерела пануючих у світі істин. Через що розвиток людства спрямовувався у напрямку, який гарантував здоровий розвиток та високий рівень духовної культури суспільства.

Однак по цей час у мене залишається підозра, що той чоловік не звідси, що він приходив зі старої землі, жителем якої був насправді. Бо дід говорив: «Колись ти їх ще зустрінеш десь на забутій степовій дорозі».

© Василь Чумаченко

Крик пугача