СТЕПАН БАНДЕРА 

  Польща його засудила на смерть,
Гітлер кинув до концтабору, 
агент КДБ вбив його у Мюнхені 

Хто ж такий Степан Бандера? Не шукайте це ім'я у радянських енциклопедіях. Навіть мертвий він був небезпечним для імперії. Щоб не погрішити проти істини, слід визнати, що у Радянському енциклопедичному словнику Ви знайдете узагальнений іменник «бандерівці»: «учасники фашистських воєнно-терористичних банд українських націоналістів УПА в Західній Україні в 1943 – 47. Назва за ім'ям керівника С.А. Бандери (1908 – 59)». Але у тому ж словнику у статті про Організацію українських націоналістів (ОУН) читаємо, що підпілля було ліквідовано не в 47 році, а на початку 50-х років. 

У польській енциклопедії, а для Польщі С. Бандера був державним злочинцем, йому присвячена стаття у 20 рядків. Для 4-х томної енциклопедії це багато. Рядовому читачу, що не мав доступу до альтернативних джерел інформації, буде цікаво познайомитися з її змістом. Тим паче, що авторський колектив польської енциклопедії важко запідозрити у компліментарному відношенні до С. Бандери.

SBandera colour

Степан Андрійович Бандера

1-й Голова ОУНР

1 січня1909 — 15 жовтня 1959

Отже: «БАНДЕРА Степан (1909 – 59), український народний діяч; у 1928 році заснував Українську військову організацію, перетворену згодом в Організацію українських націоналістів (ОУН); у 1936 році засуджений судом до страти (замінена на довічне ув'язнення) за участь у підготовці замаху на міністра внутрішніх справ Б. Перацького; вийшов на свободу внаслідок початку розпочинання 2-ої світової війни; у 1940 році очолив фракцію, що відкололася від Організації українських націоналістів - (ОУН-бандерівці); до червня 1941 року співпрацював з німцями, після невдалої спроби виступити за незалежність України був в серпні 1941 року кинутий в концтабір Заксенхаузен, де знаходився до лютого 1945р. В результаті цього арешту став ворогом обох режимів в рівній мірі; після війни керував своєю фракцією ОУН і очолював Українську підпільну визвольну раду. Убитий у Мюнхені агентом КДБ».

У Енциклопедичному словникові Другої Світової війни Федеративної Німеччини (видання 1986 року) сказано, що С. Бандера – український національний лідер. Користуючись обставинами війни, прагнув добитися незалежності Українській державі, що суперечило політиці Гітлера. Після проведених публічних акцій він був схоплений 12.07.41 року і перебував у концтаборі до 25.09.44 року. Після війни залишився на Заході. Поліг жертвою радянських агентів.

У виданому у Києві в 1999 році Універсальному словникові-енциклопедії ми читаємо, що С. Бандера – український політик. Додаткові відомості такі: він став ініціатором Акту відродження Української держави, який був проголошений у Львові 30 червня 1941 року. За відмову скасувати Акт був ув’язнений німцями до концтабору. Після війни очолив Закордонні частини ОУН.

Для розуміння подальшого необхідно приділити декілька рядків термінології. З легкої руки класиків марксизму-ленінізму в радянських словниках був поставлений знак тотожності між поняттями націоналізм і шовінізм. Там націоналізм визначався як теорія і практика міжнаціональних відносин, заснованих на перевазі однієї нації над іншою (що в такому контексті прирівнює націоналізм до нацизму). Але, наприклад, у енциклопедії «Британніка» націоналіст визначений як особа, що розглядає служіння своєму народу (нації) вищим власним громадянським обов'язком.

Отже, Степан Андрійович Бандера («бандера» – в перекладі сучасною мовою означає «прапор» або є аналогом сучасного прізвища бондар) народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий Калушського повіту Галичини (зараз - Івано-Франківська область), що входив у той час в Австро-Угорську імперію.

AndriyBandera
Батько Степана Бандери - Андрій Бандера
Mother of Stepan Bandera
Мати Степана Бандери - Мирослава Бандера

Батько, Андрій Бандера, був греко-католицьким священиком у тому ж селі і походив зі Стрия з міщанської родини Михайла і Розалії (дівоче прізвище – Білецька) Бандер. Мати, Мирослава, була донькою священика з Угринова Старого – Володимира Глодзінського і Катерини (з дому Кушлик). Степан був другою дитиною після старшої сестри Марти. Окрім нього в сім'ї росли три брати і три сестри.

Дитячі роки, проведені в рідному селі, проходили в атмосфері українського патріотизму. У батька, який мав університетську освіту, була велика бібліотека. Часто в домі бували активні учасники національного і політичного життя Галичини. Дядьки Бандери були відомими в Галичині постатями, Павло Глодзінський – один із засновників "Маслосоюзу" і "Сільського господаря", а Ярослав Веселовський – посол до Віденського парламенту.

У жовтні-листопаді 1918 року хлопець, як він сам пише, "пережив хвилюючі події відродження і будови української держави". Особливий вплив на національну самосвідомість С. Бандери справили урочистості, що проходили в січні 1919 року з нагоди возз'єднання західно-української Народної Республіки і Української Народної Республіки в єдину державу. Літом того ж року до Галичини вторглися війська Польщі, озброєні і посилені Антантою.

Під час українсько-польської війни батько, Андрій Бандера, добровільно зголосився до Української Галицької Армії і одягнув військовий стрій, став військовим капеланом.

Він перебув усю історію УГА на Наддніпрянщині, воював з більшовиками і білогвардійцями. До Галичини повернувся влітку 1920 року. Українська Народна Республіка перестала існувати. Галичина була окупована Польщею.

Поразка Українських Січових Стрільців призвела до саморозпуску Стрілецької Ради (липень 1920 року, Прага). А у вересні того ж року у Відні група офіцерів заснувала «Українську військову організацію» (УВО), що поставила за мету боротьбу з польською окупацією. Незабаром на чолі УВО став колишній командувач «січових стрільців», які входили в армію УНР, досвідчений організатор і авторитетний політик Євген Коновалець. Найбільш відома акція УВО – невдалий замах на главу польської держави Пілсудського, вчинений у 1921 році.

Bandera plast 1923
Степан Бандера в Пласті (1923)
Stepan Bandera in cossack uniform
Степан Бандера — пластун куреня «Червона калина». Фото 1929 або 1930 року

Хоча Польща окупувала Галичину, її влада над західними українцями залишалася проблематичною на погляд країн Антанти. Це питання залишалося предметом обговорень західних держав, особливо Англії і Франції. Українська більшість Східної Галичини відмовлялася визнати законність польської влади над собою. Зазнали бойкоту перепис населення 1921 року, вибори у польський сейм в 1922 році. Польський уряд діяв так, ніби Східна Галичина була споконвічно польською землею. Деякі радикальні українські організації вирішили не обмежуватися бойкотом і саботажем, приступили до проведення терористичних актів. В кінці 1923 року після чергового запевнення, даного Польщею західним державам у тому, що вона гарантує Східній Галичині автономію, використання української мови нарівні з польською у державних установах, а також відкриє український університет, Рада послів погодилася на суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Українським населенням ця звістка була сприйнята з великим розчаруванням.

Під керівництвом УВО в полонізованих українських гімназіях створюються учнівські гуртки спротиву. Хоча, як звичайно, членами цих гімназійних гуртків ставали учні сьомого і восьмого класу, Степан Бандера брав у них активну участь уже в п'ятому класі. Крім того, він був членом 5-го Куреня Українських Пластунів, а після закінчення гімназії перейшов до куреня Старших Пластунів "Червона Калина".

Після закінчення гімназії, у 1927 році, Бандера намагався виїхати на навчання до Української Господарської Академії в Подєбрадах (Чехо-Словаччина), але не зміг отримати паспорта для виїзду за кордон, тому залишився вдома.

В 1928 році став членом УВО, "займаючись господарством та культурно-освітньою працею в рідному селі.  При цьому проводив організаційно-вишкільну роботу по лінії підпільної УВО в довколишніх селах" /З "Моїх життєписних даних"/.

У вересні того ж року Степан переїхав до Львова і вступив на агрономічний відділ Високої Політехнічної Школи. До 1934 року (з осені 1928 до середини 1930 року жив у Дублянах, де було відділення Львівської Політехніки) пройшов повний курс за фахом інженера-агронома. Канікули проводив у селі в батька (мати померла ще навесні 1921 року від туберкульозу). Проте захистити диплом не встиг, оскільки був заарештований.

У 1929 році у Відні українські молодіжні організації за участю УВО провели об'єднавчий конгрес, на якому і була заснована Організація українських націоналістів (ОУН). Пізніше, в 1932 році, відбулося злиття ОУН і УВО. Остання стала підрозділом ОУН.

Членом ОУН Бандера став від початку її існування. Маючи уже досвід революційної діяльності, він почав керувати організацією кольпортажу (розповсюдження) підпільної літератури ОУН, яка друкувалася за межами Польщі, зокрема, її пресових органів "Розбудова Нації", "Сурма", "Націоналіст", заборонених польською владою, а також підпільно друкованих у Галичині видань "Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН", "Юнацтво", "Юнак".

У 1931 році крайовим провідником ОУН став Степан Охримович, який знав Бандеру ще з часів навчання у гімназії. Він увів його до складу Крайової Екзекутиви ОУН, доручивши йому керівництво всією референтурою пропаганди ОУН у Західній Україні.

Степан Бандера підніс пропагандивну справу ОУН на високий рівень.

У 1932 році Бандера стає заступником крайового провідника, а з січня 33-го року починає виконувати обов'язки крайового провідника.

Конференція Проводу ОУН у Празі на початку червня того ж 1933 року формально затвердила Степана Бандеру у віці 24 літ на посаду крайового провідника.

Під керівництвом Бандери ОУН відходить від експропріаційних акцій і починає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади.

Три найбільш відомі політичні вбивства того часу дістали розголос у цілому світі, ще раз дали можливість поставити українську проблему в центр уваги.

Атентат (замах) на шкільного куратора Гадомського, виконаний бойовиком Мадою 28 вересня 1933 року, був протестом проти нищення поляками українського шкільництва та полонізації.

21 жовтня того ж року вісімнадцятирічний студент Львівського університету Микола Лемик убив у консульстві СРСР на вулиці Набеляка, 22 (нині – Котляревського) у Львові працівника ГПУ Олексія Майлова.

Цим політичним вбивством особисто керував Степан Бандера.

Лемик добровільно здався поліції і судовий процес над ним дав можливість ще раз на цілий світ заявити, що голод у Великій Україні є справжнім фактом, який замовчує радянська і польська преса та офіційні органи влади.

Ще одне політичне вбивство здійснив Гриць Мацейко ("Гонта") 16 червня 1934 року. Атентат було виконано над міністром внутрішніх справ Польщі Пєрацьким.

Постанова про вбивство Пєрацького була прийнята на спеціальній конференції ОУН у квітні 1933 року в Берліні, в якій брав участь від Проводу Українських Націоналістів (ПУН) полковник Андрій Мельник та інші, а від КЕ ОУН – виконуючий обов'язки крайового провідника Бандера.

Gimnazia Banderi

21 жовтня 1928: Генеральна рада «Загону Червона калина» в Академічному домі у Львові. Зліва праворуч сидять: Степан Охримович, Володимир Калинович, Володимир Ерденбергер, Євген Пеленський, Богдан Чехут, Осип Грицак, Роман Ерденбергер, Михайло Поточняк. Стоять: Осип Тюшка, нн, Осип Каратницький, Степан Бандера, Юліан Гошовський, Ярослав Рак, Ярослав Падох, Роман Щуровський

Це вбивство було актом помсти за "пацифікацію" в Галичині у 1930 році. Тоді польська влада провела криваві акції "пацифікації" (умиротворення) українців – масове побиття галичан, руйнування та спалення українських читалень та господарських установ. 30 жовтня було замордовано сотника Юліана Головінського, тодішнього голову КЕ ОУН та крайового коменданта УВО , якого видав провокатор Роман Барановський. Керівником "пацифікації", автором плану "на зніщенє Русі" був віце-міністр внутрішніх справ Пєрацький.

План замаху розробив Роман Шухевич, проводив його у дію Микола Лебедь ("Марко"), загальне керівництво здійснював Степан Бандера ("Баба", "Лис").

Польський часопис "Бунт Молодих" за 20 грудня 1933 року в статті "П'ять хвилин до дванадцятої" писав: "... Таємнича ОУН – Організація Українських Націоналістів – є нині сильнішою від усіх українських легальних партій докупи. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює із страшним темпом щоб втягнути маси в круговерть революції... Нині є вже цілком зрозумілим, що час працює проти нас. Кожний староста в Малопольщі, а навіть на Волині, може вичислити низку сіл, які ще недавно були зовсім пасивні, а сьогодні стали прагнучими до боротьби, зревольтовані протидержавною акцією. А це означає, що противник зріс у силах, а польська держава втратила".

У відповідь на акції непокори українського населення польський уряд приступив до широкомасштабних операцій по «пацифікації» населення, в нинішній термінології – «зачистці» території Східної Галичини. У 1934 році у Березі Картузській було організовано концентраційний табір, в якому знаходилися близько 2 тис. політичних увязнених, переважно українців. Рік потому Польща відмовилася від своїх зобов'язань перед Лігою Націй по дотриманню прав національних меншин. Періодично робилися обопільні спроби пошуку згоди. Але ці спроби не давали відчутного результату.

Тією могутньою і таємничою ОУН керував у Західній Україні ще мало кому відомий молодий інтелігентний студент Степан Бандера.

14 червня, за день до вбивства генерала Пєрацького, польська поліція заарештувала Бандеру разом із його товаришем-інженером Богданом Підгайним ("Биком"), бойовим референтом КЕ ОУН, при спробі перейти чесько-польський кордон.

Було заарештовано ще кілька членів організації, причетних до вбивства міністра, зокрема, Лебедя та його наречену, згодом дружину – Дарію Гнатківську.

Слідство тягнулося довго, і, можливо, підозрюваних не вдалося б підвести до суду, але до рук поліції потрапило біля двох тисяч документів ОУН, так званий "архів Сеника", який зберігався в Чехословаччині. Документи цього архіву дали можливість польській поліції встановити величезну кількість членів та керівників ОУН.

Два роки допитів, фізичних і моральних тортур. Бандеру перевели в одиночну камеру, закували в кайдани. Про причини успіхів слідчої поліції Бандері стало відомо перед самим процесом від адвоката.

Аналізуючи всі можливі шляхи, якими архів потрапив до поляків, Бандера дійшов висновку, що єдиним, хто міг би бути польським шпигуном, був Ярослав Барановський, референт зв'язку з Краєм та діючий секретар ПУНу, рідний брат провокатора Романа Барановського. Висновок про зраду Барановського був однією з причин майбутнього розколу в ОУН.

Варшавський процесВід 18 листопада 1935 року до 13 січня 1936 року у Варшаві відбувався суд над дванадцятьма членами ОУН, звинуваченими в співучасті у вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. На лаві підсудних з Бандерою були Дарія Гнатківська, Ярослав Карпинець, Микола Климишин, Богдан Підгайний, Іван Малюца, Яків Чорній, Євген Кочмарський, Роман Мигаль, Катерина Зарицька, Ярослав Рак, Микола Лебедь. Акт звинувачення обіймав 102 сторінки машинопису. Звинувачені відмовлялися говорити по-польськи, віталися окликом "Слава Україні!", перетворили зал процесу у трибуну пропаганди ідей ОУН.

13 січня 1936 року оголосили вирок, за яким Бандеру, Лебедя, Карпинця було засуджено до страти, інших – від 7 до 15 років криміналу.

Процес мав всесвітній розголос, польський уряд не наважився виконати вирок над трьома смертниками і розпочав переговори з легальними українськими політичними партіями про "нормалізацію" українсько-польських взаємин, і згодом проголосив амністію. Бандері і його двом товаришам було замінено кару смерті на довічне ув'язнення.

Це дало можливість провести над Бандерою та членами Крайової Екзекутиви ОУН ще один процес у Львові у справі кількох терористичних актів, які вчинила ОУН: вбивство директора гімназії Івана Бабія, який співпрацював з польською поліцією, та поліційного агента Якова Бачинського.

У Львівському процесі, який розпочався 25 травня 1936 року, на лаві підсудних був уже 21 звинувачений. На цьому процесі Бандера відкрито виступав як крайовий провідник ОУН.

На Варшавському і Львівському процесах Степан Бандера отримав у загальному сім довічних ув'язнень. Кілька спроб підготувати його втечу з тюрми були невдалими. У в'язниці Бандера просидів аж до 1939 року – до захоплення Польщі німцями. Утримувався він у в'язниці в умовах суворої ізоляції.

Уже в ті роки НКВД цікавиться діями ОУН, зокрема, Бандери. 24 червня 1936 року, коли Бандера давав свідчення на Львівському процесі, у залі до його слів уважно прислухався московський дипломат Свєтняла. Бандера, пояснюючи мету і методи боротьби українських націоналістів проти російського більшовизму, говорив:

"ОУН виступає проти більшевизму тому, що більшевизм – це система, якою Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність... Більшевизм засобами фізичного винищування бореться на східноукраїнських землях з українським народом, а саме – масовими розстрілами в підземеллях ГПУ, виголоджуванням мільйонів людей і постійними засланнями на Сибір та Соловки... Тому що більшевики приміняють фізичні методи, тому й ми вживаємо в боротьбі з ними фізичний метод..."

Yevgen KonovalecОУН при чисельності близько 20 тис. членів мала великий вплив на українське населення. Але в самій організації були внутрішні конфлікти: між молодими малодосвідченими, нетерплячими і досвідченішими і розсудливішими, такими, що пройшли війну і революцію, між керівництвом ОУН, що жили в комфортних умовах еміграції, і основною масою членів ОУН, що працювали в умовах підпілля і поліцейського переслідування. Є. Коновалець, використовуючи свій дипломатичний і організаційний хист, міг гасити суперечності, не давати їм розвиватися. Загибель Коновальця від рук радянського агента Судоплатова в 1938 році у Роттердамі стала важкою втратою для націоналістичного руху України. Його наступником вбачався найближчий соратник Андрій Мельник – добре освічена людина, стримана і терпима. Фракція його прихильників, скориставшись тим, що більшість їх суперників – бандерівців – знаходилося у в'язницях, в серпні 1939 року на конференції в Римі проголосила керівником ОУН полковника Мельника. ОУН мала розгалужену структуру: разом з регіональними відділеннями були і закордонні відділення, в основному на території колишньої Австро-угорської імперії, а також на території Італії. У Римі знаходилось центральне правління. Подальші події набули драматичного оберту для українського національно-визвольного руху.

Після нападу Німеччини на Польщу містечко, в якому відбував ув’язнення С. Бандера, бомбардувалося. 13 вересня 1939 року, коли становище польських військ стало критичним, тюремна охорона розбіглася. В Західну Україну прийшов новий окупант. З польських тюрем вийшли тисячі українських політв'язнів, а між ними і Степан Бандера. Його випустили з камери-одиночки ув’язнені, що звільнилися, українські націоналісти.

Hа території Західної України, що відійшла Радянському Союзу по пакту Молотова-Ріббентропа, розвернулися в 1939 – 1941 роках масові репресії. Були арештовані керівники і активісти політичних партій і громадських організацій, багато хто з них був страчений. Було проведено чотири масові депортації українського населення із зайнятих територій. Першим етапом на схід було вивезено 220 тисяч чоловік, другим етапом – 320 тисяч чоловік, третій етап охопив 240 тисяч чоловік, четвертий етап – 300 тисяч. Відкривалися нові в'язниці, в яких утримувалися десятки тисяч заарештованих.

З кінця вересня 1939 року С. Бандера очолює революційний Провід ОУН.

Опинившись на волі, Бандера прибув до Львова. За декілька днів до цього Львів був зайнятий Червоною Армією. Спочатку знаходитися там було відносно безпечно. Незабаром через кур'єра він отримав запрошення прибути до Кракова для узгодження подальших планів ОУН. Було потрібне також термінове лікування хвороби суглобів, що загострилася у в'язниці. Довелося нелегально переходити радянсько-німецьку демаркаційну лінію. Після нетривалого лікування, після нарад в Кракові, а потім у Відні, Бандера був делегований до Риму для переговорів з Мельником. Події розвивалися стрімко, а центральне керівництво проявляло повільність, що не влаштовувало Бандеру і його прихильників. У вересні 1939 року Бандера поставив завдання перед регіональними відділеннями створювати озброєне підпілля для боротьби з будь-ким, хто стане на шляху до незалежності України. Список розбіжностей – організаційних і політичних, які необхідно було усунути в переговорах з Мельником - був достатньо великий. Незадоволеність членів ОУН з підпілля керівництвом ОУН наближалося до критичної точки. Крім того, була підозра у зраді найближчого оточення Мельника, оскільки масові арешти в Галичині і Волині заторкнули переважно прихильників Бандери. Головна ж розбіжність була в стратегії ведення національно-визвольної боротьби.

Бандера зі своїми однодумцями вважали за необхідне підтримувати контакти ОУН як з країнами німецької коаліції, так і з західними союзними країнами, не зближуючись ні з яким угрупуванням. Розраховувати необхідно на власні сили, оскільки в незалежності України не був зацікавлений ніхто. Фракція Мельника вважала, що ставка на власні сили не спроможна. У незалежності України західні країни не зацікавлені. Це ними було вже продемонстровано в двадцяті роки. Німеччина ж тоді визнала незалежність України. Тому необхідно робити ставку на Німеччину. Створювати озброєне підпілля не можна. Це викличе роздратування німецьких властей і репресії з їх боку, що не принесе ні політичних, ні військових дивідендів.

NachtigallНе зумівши досягти компромісу, обидва угрупування проголосили себе єдино законним керівництвом ОУН. У лютому 1940 року у Кракові фракція Бандери, в яку входила в основному молодь і складала чисельну більшість ОУН, провела конференцію, на якій відкинула рішення римської конференції і вибрала своїм лідером Степана Бандеру. Таким чином оформився розкол ОУН на бандерівців – ОУН-Б або ОУН-Р (революційна) і на мельниківців – ОУН-м. Надалі антагонізм між фракціями досягав такого напруження, що вони нерідко билися з таким же озлобленням, з яким вони билися проти ворогів незалежної України.

Відношення німецького керівництва до ОУН було суперечливим: служба Канаріса (абвер – військова розвідка) вважала за необхідне співпрацю з нею, нацистське партійне керівництво на чолі з Борманом не вважало ОУН серйозним політичним чинником, тому відкидало будь-яку співпрацю з нею. Користуючись цими суперечностями, ОУН-революційна вирішила використати внутрішню боротьбу між певними військовими колами Вермахту для організації вишкільних військових українських відділів при німецькій армії. Було сформовано український військовий підрозділ «Легіон українських націоналістів» чисельністю близько 600 чоловік, що складався з двох батальйонів  –  північний український легіон "Нахтігаль" ("Соловейко"), який очолив Роман Шухевич та південний легіон "Роланд".

Ці відділи створювались для боротьби проти російських більшовицьких окупантів, вони не вважались складовою частиною німецької армії, на військових мундирах вояки цих легіонів носили тризуб і йшли у бій під синьо-жовтими прапорами. Керівництво ОУН(р) планувало, що з приходом в Україну ці легіони стануть зародком самостійної армії України.

Бандера Андрій.2Священика Андрія Бандеру з двома дочками Мартою і Оксаною НКВД заарештувало о третій годині ночі 23 травня 1941 року. Оксана була далека від політики, і те, що її теж заарештували, батька дуже засмучувало. Незабаром батька розлучили з дітьми. Увечері 8 липня в Києві, куди його перевезли 28 травня, на закритому засіданні військового трибуналу Київського військового округу без прокурора і захисника А. Бандері був ухвалений смертний вирок. У вироку мовилося, що він може бути оскаржений протягом п'яти днів з моменту вручення на руки копії вироку. Але розстріляли Андрія Бандеру вже на другий день. Похмура паралель: фашисти заарештовують сина Степана, а в цей час (всього через п'ять днів) комуністи знищують його батька. Марту і Оксану без суду відправили по етапу в Красноярський край на вічне поселення, де їх перегонили з місця на місце кожні 2 – 3 місяці аж до 1953 року. У архівах зберігся список 235 книг і журналів, спалених працівниками НКВД як контрреволюційні. Серед них «Історія України-Русі», «Повість временних літ», «Про бджільництво», журнали «Нива», «Науково-літературний вісник» та ін. У протоколах допиту на запитання слідчого про політичні погляди о. Андрій відповів: «За своїми переконаннями я український націоналіст, але не шовініст. Єдино правильним державним устроєм для українців вважаю єдину соборну і незалежну Україну». Гірка чаша не минула і третьої сестри – Володимири, але випила вона її пізніше – заарештували її, матір п'ятьох дітей, молодшому з яких було 10 місяців, разом з її чоловіком Теодором Давидюком у 1946 році. Засуджена вона була до 10 років каторжних робіт. Працювала у таборах Красноярського краю, Казахстану, у тому числі і у Спаському таборі смерті. Вижила, відбувши повний термін, додали поселення в Караганді, потім дозволили повернутися до дітей на Україну.

Поспішний відступ Червоної Армії після початку війни мав для десятків тисяч заарештованих трагічні наслідки. Не маючи можливості всіх їх вивезти на схід, НКВД прийняло рішення про негайну їх ліквідацію незалежно від їх вини. Часто підвали, забиті затриманими, просто закидалися гранатами. У Галичині було знищено 10 тис. чоловік, у Волині – 5 тисяч. Ще до приходу німців родичі ув’язнених, що розшукували своїх близьких, стали свідками не тільки цієї поспішної, безглуздої і нелюдської розправи, але і свідоцтв пекельних тортур. Все це потім німці продемонстрували Міжнародному Червоному Хресту.

Lviv 30 6 1941
Львів'яни в очікуванні проголошення Акту відновлення державності, 30 червня 1941 року

Користуючись підтримкою батальйону «Нахтігаль» 30 червня 1941 року у Львові на багатотисячному мітингу у присутності декількох німецьких генералів, але без санкції на те німецької адміністрації бандерівці проголосили «Акт відродження Української держави». Було також утворено Український уряд у складі 15 міністрів на чолі з Ярославом Стецько, найближчим соратником С. Бандери. Крім того, услід за фронтом, що швидко рухався на схід, були відправлені загони Оунівців по 7-12 чоловік, всього біля 2000 чоловік, для організації українських органів місцевого самоврядування, перехоплюючи ініціативу у німецьких окупаційних властей. Один з таких загонів очолив молодший брат Степана – Богдан, де він і загинув у 1942 чи 1943 році.

Гітлер доручив Гімлеру негайно ліквідувати "українську диверсію", оскільки змагання ОУН за створення самостійної Української держави ніяк не входило у плани нацистів.

Відразу ж до Львова прибула команда СД та спецгрупа гестапо для "ліквідації заговору українських самостійників".

Перед прем'єром Стецьком було поставлено ультиматум відкликання і визнання не чинним Акту відновлення Української Державності. Після рішучої відмови Стецька та ще деяких членів уряду було заарештовано.

5 липня в Кракові був заарештований С. Бандера. За ним до Німеччини вирушила дружина Ярослава з тримісячною донькою Наталкою.

У Берліні, куди доставили їх для суду, С. Бандері пояснили, що німці до України прийшли не як визволителі, а як завойовники, і зажадали публічної відміни Акту відродження. Не добившись згоди, Бандеру ув'язнили спочатку у в’язницю, а потім - у концтабір Заксенхаузен (відмітимо, що у тому ж концтаборі знаходився Яків Джугашвілі), де Степан утримувався до 27 серпня (за іншими джерелами – до грудня) 1944 року.

Коли почалися ці арешти, обидва українські батальйони "Нахтігаль" і "Роланд" відмовилися підкорятися німецькому військовому командуванню і заявили, що вони присягають на вірність українському урядові. Гестапо роззброїло обидва батальйони.

Восени 1941 року мельниківці у Києві також спробували сформувати український уряд. Але ця спроба також була жорстоко придушена. Було заарештовано і на початку 1942 року розстріляно в Бабиному Яру понад 40 провідних діячів ОУН-м, зокрема відому українську поетесу 35-річну Олену Телігу, голову спілки письменників.

Roman Shukhevych UIA
Роман Шухевич на Волині. 1940-ві

До осені 1941 року порізнені українські озброєні загони Полісся об'єдналися в партизанське з'єднання «Поліська січ». У міру розгортання масового нацистського терору на Україні розросталися партизанські загони. Восени 1942 року не без примусу з боку ОУН-бандерівців відбулося об'єднання партизанських загонів бандерівців, мельниківців та «Поліської січі» в Українську повстанську Армію (УПА) на чолі з одним з організаторів ОУН, вищим офіцером недавно розпущеного батальйону «Нахтігаль» Романом Шухевичем (генерал Тарас Чупрінка). У 43-44 році її чисельність досягала 100 тис. бійців і вона контролювала Волинь, Полісся і Галичину. У її складі були загони інших національностей – азербайджанців, грузин, казахів і інших націй, усього 15 таких загонів. Радянська пропаганда ототожнювала Оунівців з гітлерівцями.

УПА вела озброєну боротьбу не тільки з нацистськими і радянськими військами, постійна війна йшла і з червоними партизанами, а на території Волині, Полісся і Холмщини наджорстокі битви відбувалися з польською Армією Крайовою. В жовтні і листопаді 1943 року УПА провела 47 боїв з німецькими військами і 54 з радянськими партизанами. Після офіційного закінчення Другої світової війни проти УПА вели бойові дії регулярні війська Радянської Армії. Так, в 1946 році відбулися близько двох тисяч боїв і озброєних сутичок, в 1948 – близько півтори тисячі. Ця війна продовжувалась майже десятиліття – до середини п’ятдесятих років. Під Москвою було організовано декілька баз підготовки кадрів для боротьби з партизанським рухом в Західній Україні. З розсекречених матеріалів стало відомо, що на 15 лютого 1945 року в західних областях України діяли 292 винищувальних батальйони і 2 336 груп сприяння. Вони були екіпіровані під бійців УПА і відрізнялися пекельною жорстокістю по відношенню до мирних жителів. У вказані роки серед ув’язнених Гулагу кожен другий був українцем. І лише після загибелі 5 березня 1950 року командувача УПА Р. Шухевича організований опір в Західній Україні пішов на спад. Окремі загони і залишки підпілля діяли до середини 50-х років. А останній загін УПА було знищено лише 14 квітня 1960 року.

Відчувши на своїй шкірі силу УПА, німці почали шукати в ОУН-УПА союзника проти Москви. Тому в грудні 1944 року Бандеру та кількох членів ОУН-революційної звільнили з утриманням під наглядом, запропонували переговори про можливу співпрацю, яку він відхилив.  На волі його чекали сумні новини: братів Олексія, доктора політекономії та Василя, випускника Львівського університету факультету філософії, у 1942 році у Освенцимі забили насмерть.

Всі наступні роки життя Бандери аж до трагічної загибелі – час боротьби і великої праці за межами України для її блага в напівлегальних умовах чужинецького середовища.

Після серпня 1943 року, від III Надзвичайного Великого Збору ОУН, головою Організації був Роман Шухевич ("Тур"). Лютнева конференція 1945 року обрала новий склад Бюро Проводу (Бандера, Шухевич, Стецько). Степан Бандера знову став керівником ОУН (р), а Роман Шухевич – його заступником і головою проводу в Україні. Провід ОУН вирішив, що у зв'язку з окупацією більшовиками Краю та несприятливою міжнародною ситуацією, провідник ОУН мусить постійно перебувати за кордоном.

2145Бандера, іменем якого назвали національно-визвольний рух українців проти російської окупації, був небезпечний для Москви. Величезна машина обпаплюжування і підготовки до знищення Бандери була запущена в рух.

У лютому 1946 року, виступаючи від імені УРСР на сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні, Микола Бажан домагався від західних держав видачі великої кількості українських політиків у вигнанні, а в першу чергу Степана Бандери.

На конференції у 1947 році його обирають керівником всієї Організації українських націоналістів. До цього часу в Закордонних частинах виникає опозиція Бандері, яка дорікає йому в диктаторських амбіціях, а ОУН у тому, що вона перетворилася на неокомуністичну організацію . Після тривалих дискусій Бандера вирішує подати у відставку і їхати до України. Проте відставка прийнята не була. Від частини посад вдалося позбавитися. Конференції, що проводилися, в 1953 і 1955 роках за участю делегатів з України знов обирали його главою керівництва ОУН.

Bandera oldВ останні 15 років життя Степан Бандера ("Весляр") опублікував велику кількість теоретичних праць, які аналізували політичну ситуацію в світі, в СРСР, в Україні, накреслювали шляхи боротьби. Ці праці не втратили свого значення для української нації і в наш час.

"Українська національна революція, як одностайний процес, складається з трьох фаз. Перша і друга – це фаза боротьби, третя – державного будівництва.

У першій фазі проходить процес затяжної, прогресуючої підпільної боротьби. В ній іде змагання передусім за душу народних мас, мобілізація й активізація їх по боці революції, проти більшовизму, підриваються позиції більшовицької системи і сили більшовицького режиму, зростає організована сила революції. В цій фазі проходить основоположний конструктивний процес; наші ідеї і програма опановують найширші маси українського народу, поширюються на інші народи, уярмлені більшовизмом, визначають для них бажаний зміст і форми життя в усіх ділянках, стають дороговказами їхньої дії – їхньою метою, мобілізують й організують змагання за реалізацію нашої програми.

Друга фаза, як продовження першої – це фаза визволення. В ній завершується затяжна визвольна боротьба, всі сили зосереджуються у безпосередній відкритій боротьбі з більшовицьким режимом і його силою, в остаточному загальному зриві народів.

Третя фаза – будування на місці знищеного СССР незалежних національних держав, забезпечення їхньої незалежності, здійснення ідей і програм визвольної революції в державному і суспільному ладі, у змісті і побудові цілого життя..."

/"До засад нашої визвольної політики"; "Визвольна Політика", 1946 рік, число 4–5/

"Основною метою і найголовнішим принципом всієї політики є і мусить бути відбудова Української Самостійної Соборної Держави шляхом усунення більшовицького поневолення і розчленування російської імперії на самостійні національні держави. Лише тоді може бути місце для об'єднання цих самостійних національних держав у блоки чи союзи, за принципом геополітичних, господарських, оборонних і культурних спільних інтересів на поданих вище засадах. Концепції про еволюційну перебудову чи перетворення СССР на союз вільних держав, але так само пов'язаних, у тому самому складі, з перевагою чи центральним становищем Росії – такі концепції протилежні ідеї визволення України, їх треба до кінця усувати з української політики.

Самостійну державу може здобувати собі український народ тільки власною боротьбою і трудом. Сприятливий розвиток міжнародної ситуації може значною мірою причинитися до нового розгорнення й успіху нашої визвольної боротьби, але він може відіграти тільки допоміжну, хоча дуже корисну роль. Без власних змагань українського народу найсприятливіші ситуації не дають нам ніколи державної незалежності, хіба тільки зміну одного поневолення на інше. Росія, із своїм глибоко вкоріненим, а в сучасну добу найбільш розпаленим загарбницьким імперіалізмом у кожній ситуації, у кожному стані, всіма силами, з усією запеклістю буде кидатися на Україну, щоб утримати її в складі своєї імперії чи наново поневолити. Як визволення, так і оборона самостійної України може в основі спиратися тільки на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовність до самооборони".

/"Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном", журнал "Визвольний шлях", Лондон, числа 10, 11, 12, 1948 рік/

Вбивство Бандери Сташинським було заключною ланкою 15-річного ланцюга перманентного полювання на лідера українських націоналістів.

У 1965 році у Мюнхені побачила світ унікальна 700-сторінкова книга – "Московські вбивці Бандери перед судом", у якій зібрано величезну кількість фактів і документів про політичний морд над Бандерою, відгуки світової громадської думки про процес над Сташинським в Карльсруе, детальний опис самого процесу.

"Московські вбивці Бандери..." наводить цілу низку підготовлюваних замахів на Бандеру. А скільки їх залишилося невідомими?

І, нарешті, 15 жовтня 1959 року останній, який скоїв Богдан Сташинський.

9318706 pistolЗранку Сташинський встиг «прогулятися» на Цеппелінштрассе, де в офісі ОУН працював його «підопічний». Пильнуючи припаркований поруч із будинком № 67 синій «Опель–Капітан», Богдан побачив, як власник сідає в авто не сам. Того дня Бандера запропонував підвезти секретарку. Це ледве не врятувало йому життя: убивати в присутності свідків Сташинський не хотів і не збирався. Хоча пістолет навмисно було зроблено двоцівковим — на випадок, якщо поруч із Бандерою виявиться охоронець або небажаний свідок.

Сподіваючись, що неприємна місія не вдасться, агент усе-таки вирушив на Кройтмайрштрассе. Де вже звично для себе загадав: якщо до 13-ї жертва не приїде додому, цього дня постріл не прозвучить.

Бандера приїхав за якусь мить до призначеного часу. Сам.

Коли, поставивши авто в гараж поруч із під’їздом, власник паспорта Степана Попеля вставив у замкову шпарину ключ, за дверима на нього вже чекав кат.

Захищатися Бандері було складно. На шляху додому він на прохання дружини заїхав на базар (куди підвозив і секретарку), тому, лівою рукою намагаючись витягнути з відчинених дверей ключ, під правою пахвою тримав пакети з овочами та фруктами.

Перед тим, як загинути, Степан Бандера встиг подивитися у вічі своєму вбивці. А той, чекаючи, поки приречений зачинить двері, нахилився і зробив вигляд, ніби поправляє шнурок. Шнурок, якого на черевику насправді не було. До того ж Богдан «поправляв» взуття тією рукою, у якій тримав традиційно — як і під час убивства Ребета — загорнуту в газету зброю. «Воно виглядало з мого боку по-дурному, але я хотів виграти час», — констатував Сташинський на суді.

Та Бандера на «дурість» не звернув уваги — намагався прилаштувати під пахвою пакунки. Коли агент підійшов до нього, в лівій руці, під якою була кобура з револьвером (лідер ОУН був шульгою), Бандера все ще тримав ключ.

Обмінявшись незначущими фразами (Сташинський запам’ятав, як сказав: «Щось не функціонує», і почув у відповідь: «Уже в порядку»), двоє чоловіків подивилися одне на одного. Молодший різко підняв руку й розрядив обидві ампули з отрутою в обличчя старшого. Особливістю вбивства цією отрутою є повне маскування під смерть від серцевого нападу. Відтак стрімко вийшов з будинку, але встиг зауважити одну деталь: коли Бандера відсахнувся і впав, із пакета висипалися й покотилися по підлозі помідори. Як розповідають старі ОУНівці, на той час у Мюнхені була мода робити салат із зелених томатів. Але Сташинському закарбувалося в пам’ять, що помідори були червоними...

Богдан СташинськийІронія української долі: руками захоплених у полон татарами українських хлопців, перетворених на яничарів, нищилася і плюндрувалася українська земля. Українець Сташинський, який походив із села Борщовичі біля Львова, вислуговуючись перед російським окупантом, власними руками знищив українського провідника...

Незабаром особисто Шелепін у Москві вручив Сташинському орден «Бойового Червоного Прапора». Крім того він дав дозвіл на шлюб із німкенею зі Східного Берліну. Через місяць після весілля, яке відбулося у Східному Берліні, Сташинський був направлений разом з дружиною до Москви для продовження навчання. Прослуховування домашніх розмов з дружиною дало підставу начальству підозрювати Сташинського в недостатній лояльності до радянського режиму. Його відрахували з школи і заборонили покидати Москву. Його дружині у зв'язку з майбутніми пологами весною 1961 року було дозволено виїхати до Східного Берліна. На початку 1962 року прийшла звістка про несподівану смерть дитини. Для похорону сина Сташинському було дано дозвіл на нетривалу поїздку до Східного Берліна. Були вчинені посилені заходи по спостереженню за ним. Проте за день до похорону, якраз напередодні дня зведення берлінської стіни, Сташинському з дружиною вдалося відірватися від супроводу, що слідував на трьох автомобілях, і втекти до Західного Берліна. Там він звернувся у американське представництво, де зробив зізнання у вбивстві Степана Бандери. А також у вбивстві двома роками раніше активіста ОУН професора Л. Ребета. Так само на сходовому марші, там же в Мюнхені, тим же ціаністим калієм. Висновок лікарів свідчив: смерть від серцевого нападу.

Могила С.БандериЗвістка про втечу Сташинського на Захід стала вибухом величезної політичної бомби. Процес над Сташинським у Карльсруе показав, що накази про політичні вбивства віддавали найвищі посадові особи СРСР, члени ЦК КПРС, причому ці політичні вбивства здійснювалися невідомим у західній криміналістиці способом – пістолетом, який стріляє отрутою.

19 жовтня 1962 року суд Карлсрує виніс вирок: 8 років тюремного ув’язнення суворого режиму. Верховний Суд ФРН залишив вирок без зміни.

...На тихій фешенебельній вулиці Ліверпул Роуд, 200, майже у центрі Лондона, в приміщенні Української Видавничої Спілки, в музеї Степана Бандери зберігаються особисті речі провідника ОУН: одяг, на якому запеклися краплини крові, посмертна маска. Музей влаштовано так, що проникнути до нього можна лише з середини приміщення. Прийде час, і цей музей можна буде повернути в Україну.

"Перегляд всієї політичної діяльності Степана Бандери та її аналіз в аспекті подій останнього чвертьстоліття говорять переконливо про те, що історія визвольної боротьби українського народу в тому періоді нерозривно зв'язана з іменем Степана Бандери, який повністю заслужив собі на те, щоб зайняти місце в українському пантеоні як один із кращих войовників українського народу за волю. А надто, що й своєю геройською поставою у найкритичніших моментах революційної боротьби він може стати зразком витривалості та фізичної й моральної незламності для майбутніх поколінь".

/Петро Мірчук. "Степан Бандера – символ революційної безкомпромісовости", Нью-Йорк-Торонто, 1961/

Могила Степана Бандери знаходиться на мюнхенському кладовищі.


Джерела:

Віктор Марченко, – Степан Бандера.

Ігор Набитович, – Степан Бандера. Життя і діяльність.

Сайт про Степана Бандеру

Україна Молода - "Останніми його словами були: «Уже в порядку»

Вікіпедія. Вільна енциклопедія

Контакти

З питань організації навчань:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
  • Святослав : (+38) 095-577-7084 
  • Вітер : (+38) 050-382-0842

З питань щодо роботи сайту та форуму:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Інформація

ДОПОМОГТИ ПРОЕКТУ
На сайті 217 гостей та користувачі відсутні
Перегляди статей
2524287