Козацька республіка Семена Палія 

У другій половині XVII ст. становище Правобережної України було надзвичайно тяжким. Населення залишало край, рятуючись від турків і татар та їхньої допомоги, точніше гноблення. Особливо зріс потік біженців у середині 70-х рр. В результаті  спустошливих боїв за Чигирин наприкінці 1670 р. та масової евакуації селян вони цілком знелюдніли. Правобережна Україна обернулася на пустку. Після московсько-турецької війни 1677-1681 років Бахчисарайський мирний договір 13 січня 1681 року закріпив Брацлавщину і південну Київщину за Туреччиною, а Лівобережну Україну та Запоріжжя – за Московією. Польська і турецька сторони домовилися не заселяти землі між Південним Бугом і Дніпром. Бахчисарайський та наступний договори значною мірою загальмували заселення нашого краю. З якого боку не були спроби тут осісти, супротивна сторона нищила всі починання.

Сучасник – московитський священик Іван Лук’янов так  змальовував стан краю на той  час: 

«И  поидохом  (из  Паволочи  в  Немиров)  в  степь глубокую; и бысть нам сие путное шествие печально и уныливо, бяше бо  видети ни града, ни села; аще бо быша прежде сего  грады  красны  и  нарочиты  селы видением – но ныне точию пусто место и не населяемо, не бе видети человека. Пустыня велия и зверей множество: козы дикея, и волцы, лоси,  медведи, ныне же все развоевано да разорено от крымцев. А земля зело угодна  и  хлебородна и овощу всякого много; сады, что дикий лес; яблоки, орехи воложские,  сливы, дули, да все пустыня; не дадут собаки татары  населиться;  только  населятся дули, да все пустыня; не дадут собаки татары населиться;только населятся села, а они собаки пришед и разорят;  а  всех  людей в полон поберут.  Не погрешу эту землю назвать златою, понеже  всего  много  на  ней  родится.  И идохом тою пустынею пять дней ничто же видихом от  человека».

Однак на початку 80-х років, як тільки вщухли бої, українські козаки й селяни почали заселяти ці землі. Колонізаційний рух, за допомогою своїх вірних соратників С. Самуся, З. Іскри, А. Абазина та ін., організував і очолив козацький полковник Семен Палій. Він переселився зі своїм полком на Правобережжя і закликав сюди переселятися людей з різних районів України. До нього йшли також люди з Польщі і Молдови, Білорусі і Московії. Цілі села переходили під його владу, «по-козачувалися».

Семен Палій належить до тих історичних діячів, які ще за життя стали легендою, чиї діяння живуть у пам'яті народу, у фольклорі. Народна фантазія наділила Семена Палія надприродною силою, чудовими рисами характеру — людяністю, хоробрістю, та знанням секретів ведення війни: «Він стріляв з гармат, заряджаючи їх «навхрест». Воював Палій «ангельським чином»: їздить по чужому війську, ніхто його не  бачить, а як гляне кому у очі – то зроду не видержить. Сила його така велика, що жодний кінь, окрім його власного, не може втримати на собі богатиря — падає на землю від одного його дотику.Ніхто не міг ні перемогти героя, ні взяти в полон. Його не брала куля. Шабля Палія важила п'ять пудів, кухоль, з якого він пив, був з піввідра.

Цей богатир народився чудесним чином із попелу або з  велетенської  мертвої голови,  знайденої селянином. Здивований її величиною, селянин сказав: «Мабуть ся голова багацько хліба переїла», а голова відповіла: «Буде вона ще їсти!» Селянин зрозумів, що недобра голова і спалив її, але донька, лизнувши того попелу, завагітніла і народила хлопця – безбатченка.

Своє ім’я він дістав через те, що спалив чорта-змія. За це він отримав від святого, що перед ним з’явився, чудесний меч і обіцянку безсмертя: оновлюватися  разом з місяцем.  Міг також підніматися у повітря».

Документи засвідчують, що справжнє прізвище народного героя Семен Пилипович Гурко. Народився він в м. Борзна в козацькій родині, на Чернігівщині, мав невелику спадщину — садибу і землю. Навчався у Києво-Могилянській колегії і був людиною досить освіченою, все життя горнувся до книжки (у відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського НАН України зберігається велике Євангеліє, подароване С. Палієм церкві с. Музичів). У нього було два брати та сестра. Був одружений. Від першого шлюбу народилася донька Парасковія, яка вийшла згодом заміж за О. Танського (майбутнього київського та білоцерківського полковника). Після відносно спокійного козакування на Чернігівщині (Семен, як і його батько, був внесений до реєстру Ніжинського полку), овдовівши, наприкінці 70-х, він покинув рідний дім та пішов на Запоріжжя, де й отримав своє прізвище Палій. Тут завдяки своїй природній мудрості, розважливому характеру та військовим здібностям він висувається у перші ряди кошової старшини.

Розуміючи, що треба дозволити козакам повернутися на їхні спустошені землі, поляки, не гаючи часу, почали заохочувати заселення цього регіону. Навколо Фастова, Богуслава, Корсуня та Брацлава стали виникати полкові адміністративні одиниці. Як і раніше  поляки використовували козаків у своїх війнах. Так, у 1683 р. С. Палій очолює один із козацьких загонів, що допомагав королю Яну III Собеському розгромити турецькі війська. Тоді Ян ІІІ залучив близько 5 тис. козаків до участі в славетній  і  переможній битві з турками під мурами Відня та в подальших баталіях з турецьким військом. Про значимість цієї допомоги говорив в одному з своїх листів Ян III, називаючи Семена Палія «Віденським богатирем».

Подальший життєвий шлях Палія пов’язаний вже з Правобережною Україною. Влітку 1684 року С. Палій зупинився біля Немирова, що був резиденцією правобережного українського гетьмана Андрія Могили. Однак Палій не бажає виконувати накази Могили, більш того, він навіть намагається змістити його з посади. Це йому не вдається і він повертається на Запоріжжя. Але через деякий час, восени того ж року, вже з більшою кількістю козаків, Палій знову з'являється на Правобережжі. З цього часу починається активна діяльність полковника, яка мала не лише військовий, але й державотворчий та колонізаційний характер.

До кінця 1684 р., ще за рік до формальної санкції польського сейму на відновлення організаційної структури козацтва, на Правобережжі вже налічувалося близько 10 тис.  козаків. У 1684-1685 роках за сприяння Палія були засновані не тільки Фастівський, а й Богуславський, Брацлавський та Корсунський полки, їх очолили його сподвижники — С. Самусь, 3. Іскра, А. Абазин.

Заходи українського полковника, що мали на меті відродження зруйнованого краю і захист його від турецько-татарських нападів підтримувались королівським урядом, який видав С. Палію, а також полковникам Самійлу Івановичу (Самусю), Андрію Абазину та Захарію Іскрі привілеї, що узаконювали певні військово-адміністративні права козацької старшини на території Київщини та Брацлавщини. Стародавні «права та вольності» Війська Запорозького підтверджувалися також постановою вального сейму від 16 лютого 1685 року. Вже 25 серпня того ж року С. Палій, перебуваючи у Білій Церкві, видав універсал, в якому сповіщав всіх (і, особливо, купців), хто проїжджав територією Білоцерківського полку про введення ним мита на користь козацької адміністрації.

Палій був будівничим і господарем. Резиденцією, опорним пунктом своєї козацької республіки він обрав Фастів, зважаючи на географічне розташування міста, наявність тут фортеці. Край заселявся швидко.

Унікальне лейпцизьке видання 1774 року «Histoire de St. Jablonowski» вміщує план міста Фастова 1689 року.*** На ньому позначені: стара фортеця, центральна площа, місце резиденції, костел, грецька церква св. Трійці, фортифікаційні споруди і численні брами — Київська, Білоцерківська, Озерна. Фортецю обкопали глибоким яром, наповнили його водою. На ніч розводили мости. (На жаль, в сучасній міській забудові від фастівського городища майже не залишилося слідів).

Навколо Фастова виростали білі чепурні козачі слободи. Селяни і рядові козаки освоювали ліси, ставили в них засіки і хутірці, заводили пасіки, намагалися закріпити за собою землю.

Розвивалися ремесла. Козаки шевцювали, кравцювали, ковалювали. На річці встановили сукновальню. В лісах довкола Фастова було чимало ягід, дикого меду, грибів, удосталь дичини, а в річці Унаві — риби.

Пана полковника у ті дні могли бачити серед тих, хто копав ставки, гатив греблі, зводив будинки, рівняв шляхи... «Я знайшов цей край пустелею й працював коло Хвастова, як коло свого хазяйства. Широкі поля засіялися збіжжям, число мешканців зросло... й церкви Божі я побудував, і прибрав на славу Божу», — писав С. Палій в одному з листів до І. Мазепи.

Іншим напрямом діяльності С. Палія в той  період  були  походи  проти турків й татар.  Під керівництвом полковника були розгромлені татарські чамбули в південних степах, здійснені напади на фортеці Очаків, Акерман, Кизикермен, Бендери.

Палій зажив гучної слави. Постійні з 1684 р. воєнні походи на турків і татар (за щоденниковими даними Гордона й повідомленнями в тодішніх лейпцігських газетах), сприяли зростанню його популярності серед широких мас. Про справи Палія знали навіть у Центральній і Західній Європі. Німецькі газети, зокрема лейпцігська "Постунд Ордінарцайтунг", повсякчас вихваляли цього лицаря, особливо в 1686—1687 рр. А турки й татари чорно ненавиділи і боялися його. Один з турецьких воєначальників говорив очевидцю тих подій: «... мы де боимся Палея вашого: он де нас не выпустит вон от себя, тут де нас побьет… У нас про него страшно грозная слава,  да  мы  де  никого так не боимся что его, нам де самим  зело  хочется  его  посмотреть  образа, каков де он». Мабуть турецький воєначальник спробував на собі силу козацької зброї та військової майстерності С. Палія.

Чим успішніше проводив полковник колонізацію, чим популярнішим робився серед козаків, тим незалежнішим і самостійнішим почувався. В 1687—1688 рр. він уже не мав собі рівних. Козаки залюбки поповнювали його військові загони. Палій став найпомітнішою постаттю на Правобережній Україні. Поступово козацька держава Палія склала одну третину всієї території Правобережної України. Із подальшим заселенням краю сюди почала повертатися й польська шляхта. Відтак напруженість стала знову наростати.

Під 1688 р. документи фіксують перші серйозні зіткнення  фастівського полковника з польською шляхтою.  Козацькі  загони,  послані  Палієм,  почали розміщуватися  в  панських  маєтках,  забирати  гроші,  продовольство,  а  в окремих випадках встановлювати свою владу в  містечках  і  селах.  Починаючи відкриту військову боротьбу з польською шляхтою, Палій добре розумів, що чи на вряд можна розраховувати на перемогу, спираючись тільки на  силу  козаків Фастівського полку. Він розсилає своїх  посланців,  намагається  підняти  на боротьбу  селян  та  міські  низи  в  інших  районах  Правобережжя.  Заклики фастівського полковника завдали значного впливу. Знову  запалали  шляхетські будинки на величезних  просторах  київського  Полісся,  та  місцеві  сеймики приймали суворі,  але  невиконанні  в  тих  умовах  рішення  про  придушення козацького свавілля.

Розпочалася відкрита боротьба проти шляхти. Територія краю, зайнята полком Палія, лише формально залежала від уряду Речі Посполитої. Літописець Григорій Граб’янка писав, що «утишивши же за днепр, а и поосажовавши многие грады людьми осел был, яко  удельный пан, войска свои охотние по Полесю, даже до литовской границе розстановляюши...»

На Волині та в Поліссі Київщини ще лишалися великі землевласники. Їх надзвичайно обурювало те, що колонізація краю без панів і кнехтів, як, зрештою, і широке українське народне розселення, ущемлювала інтереси шляхти, яка боялася вигнання з родових маєтків Правобережної України і навіть її західної частини. Палій без усяких сумнівів та вагань рядив прибутками цих помість і лише найбільшим магнатам залишав дещицю доходу. Але не слід вважати це тільки виявом сваволі. Для постійних воєнних експедицій доводилося формувати численні козацькі загони. Розквартировувались вони у дворянських помістях і утримувалися їхнім коштом. А таких найбільше було в Поліссі Київщини. Щоб узяти під свій контроль козацьку колонізацію, король доручив осілим шляхтичам керівництво нею на всій Правобережній Україні, а також створення козацьких полків. Однак високородні шляхтичі, виявились не здатними впоратись із цією справою, а лише сприяли розвитку анархії. Тоді їх було замінено людьми козацького роду: на сході — вже згаданими Палієм, Іскрою та іншими, а в Поліссі — Апостолом-Шуровським, Яремою Гладким, Василем Іскрицьким. Ці останні формували необхідні військові підрозділи, але утримувати їх мусило місцеве шляхетство. Король не міг регулярно виплачувати обіцяних грошей, а поліські полковники не квапилися проводити колонізацію на малозаселених територіях, як робив це, скажімо, Палій, тому забезпечення полків лягало тяжким тягарем на шляхетські маєтки.

Поліський край невдовзі наводнили всілякі авантюристи. Палій і собі не проминав нагоди: в часи затишшя водив туди ватаги козаків і навіть відбирав у місцевих шляхтичів їхні родові маєтки з метою колонізації. Невдоволені становищем, що склалося, вельможі скаржилися королю, благаючи його про допомогу та заступництво перед козаками. Надходили скарги й на Палія, принаймні з 1687 р., як бачимо з лейпцігських газет. Призначений Собеським комісар у козацьких справах Станіслав Дружкевич (1683—1692), а пізніше Бальцер Вільга (1693-1696), незважаючи на свій високий статус, не змогли примирити ворогуючих сторін. Напруження не спадало й загрожувало серйозним конфліктом.

1688 р. проліг вододілом у політиці Палія. Із зміцненням військової та економічної бази фастівського полковника змінилась його орієнтація. Доти притримуючись принаймні формальної вірності польській короні, він уперше спробував зблизитися з Мазепою, а через нього — з царем. Палій і Мазепа розпочали співробітництво задля приєднання Правобережної України до лівобережного Гетьманату. Якщо для Мазепи втілення цієї ідеї було продовженням традиційної політики попередніх гетьманів, то для Палія — гарантом захищеності його колонізаційної діяльності, а також вільного поширення українства всупереч польсько-шляхетським зазіханням, з якими рано чи пізно довелося б зустрітись у відкритій борні. В тому ж 1688 році С. Палій вперше звертається до московського уряду з проханням об'єднати Правобережну і Лівобережну Україну в єдиній гетьманській державі під зверхністю царя. Однак царський уряд відмовив в цьому проханні полковника.  Причини такої несподіваної відповіді (причому позиція Петра І залишалася  практично незмінною на  протязі  багатьох  років)  коренилися в тогочасній складній міжнародній ситуації. Відомо, що з 1686 р. діяли умови договору про „Вічний мир”, порушення якого могло б призвести до загострення відносин з Польщею. По-друге, з самого початку XVIII  ст.  ситуація навколо   правобережжя ускладнилась в зв’язку з тим, що Москва та Річ Посполита були союзниками в боротьбі проти шведської армії короля Карла ХІІ. Тому Петро І по відношенню до визвольного руху на Правобережжі проводив обережну та прораховану  політику. З одного боку, він намагався не допускати серйозних порушень договору з Польщею, а з другого  -    надавав матеріальну та дипломатичну підтримку С. Палію та його соратникам. Через лівобережну  Україну  на  Правобережжя доставлялась зброя, провіант, гроші, сукно пушина,  причому мова йшла про систематичні та досить великі поставки.

Однак ці зв’язки царського уряду і фастівського полковника виглядали б спрощеними без врахування інших факторів. В першу чергу необхідно сказати про роль лівобережного  гетьмана І. Мазепи і його відношення до С.Палія і боротьби очолюваних ним козаків.  Важко  сказати, що превалювало у взаємовідносинах цих людей – заздра з боку Мазепи, політичні  мотиви або стурбованість за соціальну сторону розгорнутої боротьби на Правобережжі. Очевидно, і перше, і друге, і третє. І все ж головним, на думку українського історика Котляра М.Ф. було те, що ці люди представляли як би дві різні тенденції в соціальному та політичному розвитку України кінця  XVII  – початку XVIII. І. Мазепа – феодал, захисник кріпосних порядків. С. Палій – прибічник прав та вольностей козацьких, який намагався відродити в новій якості існуючи ще з часів визвольної війни 1648-1654 рр. козацькі полки, виганяв та знищував шляхту, ліквідував кріпацтво. Ці дві популярні натури зіткнулися між собою на політичному поприщі. За спиною Мазепи стояв московський цар – міцна державна машина та добре озброєні полки найманців. С. Палій в своїй боротьбі спирався на ентузіазм  та самовідданість широких народних мас. Йому протистояли польські магнати і шляхта, коронне військо та орди кочівників.

Коли у Варшаві дізналися про наміри цього свавільного козацького верховоди, коменданту польського гарнізону в Немирові в жовтні 1689 р. вдалося захопити С. Палія.  Декілька місяців провів він у в’язниці. І лише тільки в квітні 1690 р. за допомогою своїх вірних товаришів зумів звільнитися та втекти. З тих пір посилилась повна драматизму боротьба. 21 квітня 1690 року С.Палій звернувся з листом до Івана Мазепи, де повідомляв лівобережного гетьмана про вдалу битву з татарами під Білою Церквою, а також просив його посприяти в тому, щоб «через милість вашу у пресвітлих монархів, аби прийнятий був». Так, С. Палій та І. Мазепа обмінювались листами, зустрічались за столом переговорів в Батурині та Києві. Але це спілкування було штучним, не відповідало внутрішнім ствердженням цих людей. Після кожної такої зустрічі лівобережний гетьман направляв листи, в яких звинувачував полковника то в союзі з татарами, то в спробах переходу на бік  шляхти, то залякував царя можливістю нових бунтів та свавілля, які відходили від С.Палія. Характерно, що це продовжувалось на протязі багатьох років. Дрібні прорахунки С.Палія  використовувались І.Мазепою, як  підстава для нового потоку листів на ім’я царя або інших високопоставлених придворних.

Але, не зважаючи ні на що, обставини спонукали Палія ще завзятіше проводити політику зближення з Мазепою. Він запропонував гетьманові гуртом піти на турків і татар. Той охоче пристав на це, сподіваючись, що їхня спільна боротьба проти Півдня змінить позицію московського уряду. Щоб продемонструвати, якими корисними й необхідними для здійснення поставленої царем мети можуть бути козаки Палія, він 1690 р. двічі виступив проти татар: першого разу поспіль з Переяславським полком, а другого — з шістьма лівобережними полками. Під час цих походів було спустошено околиці турецької фортеці Кизикермен і знищено чимало ординців. На початку 1691 р. відбулася нова спільна експедиція, що завершилася розгромом татарського загону під Очаковом. Очевидно, все це не виходило за рамки малої війни, але операції проводились рішуче й мали великий успіх.

Відразу ж після останнього походу вибухнув гострий конфлікт між Палієм і королівським комісаром Станіславом Дружкевичем. Тож козацький полковник знову попросив посередництва Мазепи в питанні приєднання, сподіваючись, що його доведена лояльність відіграє, врешті, позитивну роль, і висунув альтернативу: не бажаючи залишатися польським підданим, він погодиться визнати зверхність або царя, або татар, які вже двічі зверталися до нього з цього приводу. Однак і на цей аргумент з Москви надійшла відповідь, що внаслідок союзного договору з Польщею Палію не може бути надано офіційної підтримки. А щоб утримати його від об'єднання з татарами, цар ласкаво надіслав свої дарунки — дороге хутро й кубок.

Отримавши відмову, з огляду на небажання царського Уряду порушувати московсько-польську угоду, правобережний полковник вирішив запевнити короля Яна III у своєму підданстві. Завдяки таким заходам правобережного полковника, взаємини між ним і королівською владою, незважаючи на періодичні сутички з місцевою польською шляхтою, були досить стабільними. У червні 1692 року до Фастова прибула делегація київського стольника Кшиштофа Ласки, якому Палій також повідомив про свою прихильність до монарха Речі Посполитої. Саме тому, після 1692 року польські військові частини на Правобережній Україні діяли вже не так енергійно. Хоча вони і витіснили Палієвих козаків з Полісся, але планований наступ на Фастів не відбувся.

У 1692 р. 700 кіннотників та у 1693 р. 400 піхотинців на чолі з Самусем допомагали полякам утримати, захоплену за їхньою ж допомогою у 1691 році,  турецьку фортецю Сороки, важливий оборонний пункт на території Молдавського князівства . Козаки Самуся самостійно ходили на Білгород, взяли у «турків возів 50 і самих турків немало». Самусь з козаками «під Сорокою залишається, ходив на села гетьмана ханського (Стецика) і зруйнувавши їх, тим значну користь приніс» — повідомляв польського короля його секретар Д.Вільчек.

Надійність і безвідмовність полковника Самійла Самуся у військових справах спонукає Яна ІІІ Собеського призначити його гетьманом Війська Запорозького на Правобережній Україні. Очевидно, що це сталося на початку 1693 р., адже 27 лютого Самусь повертався із зустрічі з королем, на якій, мабуть, і був затверджений наказним гетьманом.

На Правобережжя тягнулися люди з Лівобережної України, молдавських та білоруських земель. Якщо у 1690 році у Фастові було лише декілька сотень дворів, то через три роки їх нараховувалось вже близько 3-х тисяч. Протягом наступних років йшов поступовий процес відродження правобережних містечок і сіл, які швидко заселялися, зважаючи на захист правобережних козаків під керівництвом С. Палія. Народ найбільше приваблювало те, що він проводив вільну колонізацію, не засновану на кріпосницьких відносинах. Поселенці мали ті самі права, що й козаки; вони або виконували військову повинність, або платили податки. Палій, скориставшись становищем, скасував у своїх володіннях права польських панів на землю і селянську працю. Фактично в цьому краї почало формуватися вільне фермерське господарство. Руйнувалася економічна база польського панування в Україні. Зберігалися лише права київських монастирів. Селянство звільнялося від економічного визискування польських магнатів. Місцева польська шляхта, яка також поверталася до «дідичних маєтків» скаржилася, починаючи з 1687 року на те, що козаки не зважають на польські закони: «Палій розпоряджається у Фастові, всіляко обмежує шляхту, розбійничає зі своїми людьми, змушує Київське біскупство і все воєводство платити йому податок». Податки на шляхетські маєтки накладалися різні: «борошно», комірне, медова данина тощо. Йшли вони, в основному, на утримання полкової адміністрації. Паліївщина розбудовувалася. Зростало господарство, збільшувалися врожаї. Республіка вела зовнішню торгівлю хлібом, іншими сільськогосподарськими продуктами.

Діяння цього невтомного й працьовитого організатора виходили далеко за межі відведеної йому полкової території. Поповненню вільно було селитися на неозорих просторах — від Дніпра до Случі й Дністра. Очевидець тих подій С.  Дружкевич  доповідав  королю (1692 р.) Янові III Собеському, що  «Палій  організовує  біля  Хвастова удільну область... він укріплює містечка, людей збирає і заявляє претензію на весь  край до Случи...»

Територію, зайняту козацькими полками, С. Палій та його соратники вважали незалежною від королівської адміністрації. На ній встановлювалася політична та економічна влада козацької старшини. Козацькі полки виникли не тільки як військові, а й як адміністративно-територіальні одиниці з демократичним козацьким ладом. У козацькій республіці С. Палія діяли свої органи козацького самоврядування, які на чолі з отаманами вирішували всі питання щоденного життя сільських громад. Полково-сотенний устрій за тих умов став головним чинником відродження на Правобережжі української державності. Ф. Потоцький небезпідставно порівнював С. Палія з бранденбурзьким курфюрстом і зазначав, що той «мав собі в голові удільну державу»...

Економічний і господарський розквіт краю за неповних два десятиріччя був незаперечний. 1692 року у Фастові налічувалося три тисячі дворів, а чисельність полку зросла протягом 1691—1693 років з 800 чоловік до трьох тисяч. З часом зростала чисельність  жителів і в самому Фастові, який перетворився в надійно укріплену фортецю. Саме тут Палій  одружився  другого разу. Феодосія була енергійною та грамотною жінкою,  яка  допомагала  своєму чоловіку в багатьох справах.

В 1693 р. коронний гетьман Ю. Яблоновський доручив Б. Вільге, в розпорядженні якого знаходилось 50 кінних загонів і ряд найманих полків, розробити та здійснити  операцію  з  метою розгрому правобережного козацтва. Ситуація була критичною. Прохання  С.Палія про допомогу нанизувались на постійні відмови з боку лівобережного гетьмана. Полковник був змушений розраховувати на власні сили і підтримку рядового козацтва та місцевих селян.

Після допомоги військам І. Мазепи у відбитті нападу ханського гетьмана Петра Іваненка (лютий 1693 року), а також спільного з лівобережними полками походу на Кизикермен, С.Палій намагався відновити втрачені позиції, які були спричинені захопленням відділами регіментаря Бальцера Вільги значної території фастівського полку. Одночасно він знову вдається до дипломатичних заходів. У листі до Яна III Собеського від 16 травня Палій виправдовувався, що без дозволу короля ходив у похід з лівобережними полками, арґументуючи це існуванням «спільної і нерозривної монаршої ліґи» проти турків. Він сповіщав про вдалі дії правобережних козаків, прохав прийняти свого сотника Павла з татарським «язиком» і обіцяв для підтвердження своєї вірності королеві знову вступити у боротьбу з турецько-татарськими військами на подільських землях. «Щоб не був випущений з ласки і опіки монаршої з полком моїм найпокірніше прошу», - писав Палій наприкінці листа.

Треба відзначити, що протягом останніх десятиліть XVII ст. правобережні козацькі полки брали участь майже у всіх військових походах, які проводила польська армія проти Османської імперії і залежних від неї країн. Крім того, європейська програма дій, вироблена країнами, що входили до антитурецької «Священної ліґи» (Річ Посполита, Австрія, Венеція, Ватикан і Московщина) передбачала самостійні військові походи українського козацтва проти турків і татар. Зважаючи на це, правобережні полки під керівництвом С. Палія близько десятка разів разом з лівобережними козаками здійснювали великі походи на турецькі володіння.

Непросте становище Палія, що перебував між Польщею, з одного боку, і Мазепою та Москвою — з іншого, ще більше ускладнилося заходами польського коронного гетьмана Яблоновського, який зажадав од козацького полковника підтримати польські операції під Кам'янцем і Сороками. Коли ж той не виконав наказу, Яблоновський у своєму універсалі (листопад 1693 р.) звинуватив українське населення у допомозі Палію і наказав «щоб ви його не держались, ні в чому йому не допомагали і не слухали його, в противному випадку якщо ви цього не зробите, я накажу вас вогнем і мечем покарати та знищити як ворогів короля та Речі  Посполитій». Тут-таки до міста вирушив комісар Бальцер Вільга з польськими та вірними Польщі козацькими загонами, щоб захопити Палієву резиденцію. Розпочалася стара гра: Палій звертається за підтримкою до лівобережного гетьмана, той просить у царя дозволу застосувати силу, а московський уряд не погоджується. Однак  військова акція провалилася. Козацьким загонам вдалося спочатку затримати наступ  найманців, а потім відтіснити їх за межі Полісся. Тим не менш польська шляхта не заспокоїлась. В подальшому вона продовжувала провокувати дрібні військові сутички з козаками, здійснювала напади на окремі загони.

На початку 1694 р. поновлюється наступ польських військ на чолі з С. Яблоновським на Фастів. С. Палій вислав до короля своїх представників, прохаючи пояснення з якого приводу коронний гетьман здійснив на нього напад, адже він неодноразово складав присягу польському монарху. Можливо, що після цього звернення Ян III наказав припинити військові дії проти правобережних козаків, бо відділи регіментаря Б.Вільги відступили з території Фастівщини на Полісся.

Однак самотужки Палію годі було чинити тривалий опір. Тож і вирішив він укласти перемир'я з Вільгою, а відтак запевнив коронного гетьмана у своїй відданості та вірності. «Вимушений з ляхами з’їжджатися і учинити мир для того, щоб війська більше польські на мене не наступали». Яблоновський, високо цінуючи воєнний хист енергійного козацького ватажка, не став тримати каменя за пазухою. Внаслідок примирення Палій дещо зблизився з авторитетними польськими колами. Коронні війська звільнили більшу частину фастівського полку, де знову розмістилися сотні Палія. Восени того ж року відділи правобережного полковника здійснили успішний похід на буджацьких татар. Повертаючись до своєї резиденції, Палій надіслав до білоцерківського коменданта «реляцію» з повідомленням про знищення семи татарських поселень. Крім того, він відправив до короля і коронного гетьмана декілька взятих у полон «язиків», яких супроводжували його козаки. Саме про них писав до короля, перебуваючи у Батурині польський посол К.Ісарович: «Пане милостивий, відаю, що у В. К. М. були двоє козаків у Жовкві від Палія, коли В. К. М. полював у полі і вони теж були в полі і кланялись В.К.М.; скоро їх гетьман коронний і каштелян краківський відправив до Палія. А як тільки прийшли, то і тієї ж години послав їх до Мазепи в Батурин, яким певно, гроші дано, щоб віддали Палію».

Ця рівновага зберігалася і в наступні роки. Виявляючи лояльність, полковник частіше брав участь у польських та важливих для Польщі походах, зокрема проти Буджацької орди.  Відомо, що у 1694 -1695 роках полковник С. Палій дозволяв вносити певну частину своїх козаків до військових компутів, які складалися польськими урядовцями. Разом з коронними військами Речі Посполитої правобережні козаки воюють проти турків і татар на Поділлі. Відпускаючи своїх козаків на королівську службу. Палій за свідченням очевидців говорив, що «піхота від мене не відстане, одягнувшись (у короля - Т.Ч.) повернеться назад». Але Палій дбав і про те, щоб догодити Мазепі та царю. В березні 1694 р. він разом з кількома лівобережними полками проводить операції проти Кизикермена, влітку — проти Очакова, а у вересні — проти буджацьких татар. Лише згодом це співробітництво послабилось через самостійні акції царя і Мазепи. Врешті, й польський уряд зрозумів, яку користь він має від Палія. Коли ж стало ясно, що Москва, незважаючи на підбурювання Мазепи, не претендує на Правобережну Україну, зникли підстави для польського занепокоєння. Настав час, коли до Палія прихильно ставились обидві сторони — Польща і Москва. Яблоновський розпорядився надавати у Поліссі козакам необхідну підтримку, а цар регулярно надсилав їм платню.

Ці сприятливі роки (по 1699-й) Палій використав для зміцнення свого становища в Правобережній Україні та розширення козацької колонізації. З цією метою повиганяв з маєтків чимало шляхтичів у Київському воєводстві, насамперед у Поліссі, а залежних селян обернув на козаків. Ті шляхтичі, котрі залишилися, зобов'язались утримувати регулярні військові частини. Мав він таку велику владу, що багато землевласників зверталися до нього з проханням підтвердити їхні права. Не зносячи конкурентів у Поліссі, особливо тих козацьких полковників, котрі разом з Польщею виступали проти нього, Палій усунув їх або змусив залишити їхні території. Тим-то козацький хроніст Грабянка, повідомляючи про нього, писав, хоч і не без перебільшення, що «полковник жив щасливо, тримаючи у своїх руках усю Правобережну Україну до Дністра й Случа, немов справжній гетьман». Однак він ніколи не був гетьманом, а лише полковником, зате, мабуть, найвідомішим з-поміж усіх полковників, а в битвах — найсміливішим. Саме у цей час, за словами історика Бориса Крупницького, полковник Палій перетворився у справжнього володаря великої частини Правобережної України.

Таке становище Палія аж ніяк не влаштовувало Мазепу. І хоч відсутність саме гетьманської допомоги спонукала козацького ватажка шукати порозуміння з Польщею, Мазепі такий розвиток подій не подобався. Палій, на його думку, мав би тісніше співробітничати з ним, про все регулярно інформувати його і, звичайно ж, таємно сповідувати стару ідею об'єднання Правобережної України з Лівобережною. Нове становище Палія Мазепа не схвалював, тож їхні дружні взаємини дещо охололи. І все ж до кризового 1699 р. вони підтримували тісні стосунки, жваво контактували.

Смерть Яна III Собеського і період безкоролів'я розділили політичну еліту Речі Посполитої на два табори, які підтримували різні кандидатури на майбутнє королівство. У цей час прихильники саксонського кюрфюрста Авґуста звинувачували Палія у тому, що він підтримував французького принца Конті, який також претендував на польський трон. Однак після елекційних урочистостей Авґуста II, український полковник визнає його владу (спочатку його відносини з новим королем були напруженими).

У січні 1698 року польський монарх звертався до Палія: «Ти наче робиш вигляд, що нас не розумієш мусиш виконувати обов'язки і права публічні». Полковник, зважаючи на невдоволення короля його неувагою до найвищої влади Польщі, у травні того ж року вислав до Варшави татарських полонених, а у листопаді «відібраний цікавий документ» про плани кримського хана. Саме тому Авґуст II невдовзі надіслав до Фастова свою корогву з королівським гербом. Не забуває правобережний полковник і про налагодження відносин з великим коронним гетьманом, який після сеймових постанов 1697 року активізував діяльність своїх військ на Київщині. У листі до С. Яблоновського від 23 листопада 1698 року С. Палій засвідчує, що готовий «велику чинити В.М. (коронному гетьману - Т.Ч.) прислугу». Тим самим він намагався нейтралізувати військові заходи польського урядовця.

21 травня 1698 року король Авґуст II особисто дякував полковнику С. Палію за військову службу і присланого «язика». У листі до Фастова польський монарх обіцяв, що «людей, прибувших з ним (полонених татарином - Т.Ч.), уконтентуємо, пошлемо і тобі уконтентування, щоб вірно служили». З козаками, що привезли до Варшави полоненого, король відсилає на Правобережжя 4000 злотих і особистий дарунок для Палія. Така мізерна сума грошей не задовольнила потреби козацтва, зважаючи на те, що вони вже більше року не отримували належної плати. «І так рік ще винні зарплату і барви на Військо Козацьке, і зараз важко їх без зарплати випровадити на кампанію», - писав С.Яблоновський до короля. Зважаючи на вимоги козацького посольства, яке перебувало у Варшаві наприкінці літа 1698 р., Авґуст II повідомляв С. Палія: «консистенція, що належить для твоїх молодців буде надана». Але вже у наступному році ситуація у польсько-українських відносинах докорінно змінюється. Вальний сейм 1699 року приймає постанову про заборону утримання «козацької міліції» - саме так трактувалися українські козацькі полки польськими політиками. Хоча невеликі регіменти правобережних полків запрошувались для проведення окремих військових операцій польської армії і після сеймового рішення.

На засіданнях шляхетських сеймиків того часу також постійно розглядались скарги місцевого панства та католицького  духовенства, в яких прямо чи незмістовно піднімалося питання про необхідність знищення  козаків. В таких умовах сейм Речі Посполитої, ідучи на зустріч інтересам заможних класів, в червні 1699 р. прийняв спеціальне рішення, згідно  якого  всі козацькі загони міліції розпускались. Сеймова постанова була доведена до відома і С. Палія. На Полісся, в райони, зайняті козаками, вирушила шляхта та каліцьке духовенство. Прибули вони і в Фастів. Однак Палій наказав ксьондзів посадити до в’язниці, а потім публічно вигнати з міста. Тоді шляхта вирішила розправитися з керівником повсталих випробуваним методом – заманити його у пастку, схопити та знищити. Реалізацію  плану  покладено на коменданта білоцерківської фортеці генерала Бранда. Засіку зробили у пасіці біля Фастова. Однак і на цей раз операція  провалилася. Хворий Палій направив замість себе на пасіку свого пасинка Семашка. Тим  часом довірені люди попередили Палія про підготовлену  засідку.  Розправа  з  боку  козаків була виконана відразу – зраднику відсікли голову, а війська були перебиті.

Восени 1699 р. на Правобережжі склалося досить напружене становище, бо на Київщині в районі Білої Церкви, Черняхова, Бородянки та інших міст на зимові квартири розмістилося 12-тисячно польське військо, яке загрожувало наступом на Фастів. Семен Палій зібрав свій полк і привів його у бойову готовність. Протягом зими відбувалися постійні сутички невеликих загонів з обох боків. Розраховуючи на можливу зміну міжнародної ситуації, ватажки козацьких полків збирали нові сили й одночасно вдавалися до переговорів з коронним гетьманом і регіментарями польсько-шляхетських військ, щоб відтягти час рішучих дій. Козаки подали протест, але сейм його відкинув. Польський король Август II  після річного вагання надіслав вимогу сейму розпустити козаків, а землю передати шляхті і виїхати з краю. На Правобережжя посунула шляхта з військовими загонами.

В тому ж 1699 р. С. Палій заявив представникам королівського уряду: «Я оселився на вільній козацькій Україні і Речі Посполитій нема справи до  цієї області, і лише я маю право розпоряджатися в ній, так як я справжній козак та виборний вождь свого народу».Керівник  визвольного руху мав повне моральне право на таку заяву. Позаду у нього було більше десяти років боротьби з польською шляхтою, яка пов’язана зі смертельною небезпекою і яка забрала тисячі життів.

1700 р. розпочалася Північна війна, в якій взяла участь і Польща. Щоб розрядити напруженість у відносинах з Польщею, Семен Палій на прохання польського уряду послав для участі у війні зі Швецією загін кінноти й піхоти. І знову, як в попередні роки, козаки скаржилися на те, що від Авґуста II «плати зовсім немає».

Настійливі прохання правобережної старшини до гетьмана Мазепи про приєднання їхніх полків до Лівобережної Гетьманщини, зважаючи на міжнародну ситуацію, закінчуються безрезультатно. Невдовзі дипломатичні заходи Палія та інших полковників правобережного Війська Запорозького щодо примирення з урядовими колами Польщі перестають діяти.

Скориставшись деяким ослабленням Фастівського полку, коронний гетьман восени 1700 р. відрядив у похід на Фастів 4-тисячне військо. До Фастова зібралися козацькі сотні, а також населення з багатьох міст і сіл Волині та Київщини. Вони зміцнили фортецю й підготувалися до її оборони. За  свідченням Г. Грабянки, С.Палій вирішив піти на хитрощі. Частину  загону  він  сховав  в лісі. В призначений  час,  коли  головні  сили  обох  сторін  почали  битву, козаки,  що  знаходилися  в  засідці,  несподіваним  ударом  прокинули  тили противника та змусили шляхту бігти.

Однак Палій добре розумів, що наступ 1700 року – це тільки перший крок королівського уряду на шляху  знищення  правобережного  козацтва.  Тому він прийняв ряд  заходів,  направлених на розширення соціальної бази повстання, налагодив тісні  зв’язки з Запорізькою Січчю. На заклики полковника почали збиратися селяни та козаки з  Лівобережжя,  вихідці з Молдавії та Білорусі. В першу чергу це були найбідніші групи та  категорії селянства.

Одним з основних кроків С.Палія в здійсненні більш тісної координації всіх повстанських загонів стала нарада у Фастові, на якій були представлені широкі соціальні прошарки населення Правобережної України. Крім Самуся та Іскри, в ньому прийняли участь представники городян, нижчого православного духовенства і православної шляхти. На жаль нам не відомо, про що йшла мова на раді. Можна лише виказати про основні  договори  учасників  таємної зустрічі. Дослідники вважають, що керівники визвольного руху  визначали час і тактику майбутніх військових дій. Можливо тоді було прийнято  рішення  про підготовку Даніілом Братковським, який представляв українську шляхту, звернення до українського народу. В оригіналі цей документ не зберігся. Його основний зміст можна реконструювати лише по тексту рішення військового суду Волинського воєводства (22 листопада 1702 р.), який розглядав справу Д. Братковського. Підготовлений останній документ відобразив страшні картини знущання поміщиків над своїми підданими,  переслідування   православного населення з боку католицького та уніатського духовенства.   Звернення закликало різні прошарки населення Правобережжя об’єднатися та виступити проти польських магнатів та шляхти.

З метою внесення організованості в діях повстанців в ряд районів Правобережжя  були направлені представники Семена Палія вести роботу серед селян та городян. Цікаво,  що серед них зустрічаються представники різних категорій населення – дрібна служила шляхта, православне духовенство, селяни, городяни. В Кременецькому міському суді, наприклад, розглядалось питання боярина  Мацієвського (січень 1703 р.), який, як стверджується в судовому рішенні різними  способами  підбивав до бунту і участі в козацькому повстанні.

Отже, бачимо, що неабиякі організаторські здібності фастівського полковника  відігравали значну роль у вирішенні важливих тогочасних політичних питань, які,  безумовно  мали  свій  вплив  на  подальшу   долю українського  населення  і  на  ставлення  політичних  кіл  до   української козацької верхівки.

Загальне повстання на Правобережжі почалося влітку 1702 р.  в  різних районах воно мало свої особливості. Більш інтенсивні події розгортались на Київщині, Брацлавщині та Поділлі, скромніші були на Волині, де позиції шляхти залишалися все ще достатньо  міцними.  В полум’ї в першу чергу запалали Богуслав, Лисянка та Корсунь. В подальшому висунулось завдання по оволодінню повстанцями Білою Церквою – міцною, добре  озброєним гарнізоном фортеці. Спроба селянсько-козацьких загонів з першого разу  захопити  місто була невдалою. Шляхетський гарнізон зумів відбити атаку і відмовився від капітуляції. Тоді було вирішено змінити тактику та перейти до тривалої облоги фортеці.

Не дивлячись на хворобу, С.Палій, по суті, очолив повстання на Правобережжі. При його участі був розроблений план, згідно якому він разом з частиною війська залишався під Білою Церквою. В той же час загони Самуся були направлені на Волинь та Поділля, Семашка – на Брацлавщину і Побережжя (південно-східна частина Подільського  воєводства). Під ударами повстанців в першу чергу пали фортеці Немирів (7 жовтня 1702  р.). в подальшому, долаючи опір коронних військ, селянсько-козацькі загони почали наближуватися до Бердичева. Шляхта не очікувала стрімкого наступу. 16 жовтня 1702 р. шляхетські війська практично не завдали серйозного опору. С першої ж спроби повстанці захопили фортецю – шляхтичі були знищені, або розбіглися, до рук козаків потрапили обоз казна та гармати.

Звістка про перемогу повстанських загонів під Бердичевом швидко розповсюдилась  серед селянства. Вони виганяли або знищували шляхту, організовували в селах самоуправління, проголошували себе козаками. Новим явищем в організації повстання стало створення загонів, які в структурному відношенні були схожі на козацькі полки. Селяни  та  гордяни створили такі підрозділи в районі міст Новоконстантинів, Дунаївці, Стедениця,  Гусятин, Стрижковка та ін. Так, біля Немирова 3-тисячний загін очолив полковник Федір Шпак. На Поділлі діяли також загони полковників Скорича, Мидопаки, Сотника. Очевидець-шляхтич, описуючи ті події, зазначав: «…чернь и казаки свирепствуют жестоко, не щадя ни   дворян, ни управляющих, ни панов…Овладевают городами и селами; одни берут   приступом, другие подчиняются им безвольно, освобождаясь от повиновения панов, и,  таким образом, укрепляя и усиливая их могущество насчет наших же маєтностей». 

Паніка охопила шляхту. Розповсюджувались чутки про лютість повсталих, про масове знищення польського панства та  арендаторів.  Феодали, великі та більш дрібні, тікали під  захист стін фортеці Кам’янець-Подільського та Львова. Але і там вони відчували себе  некомфортно – бо поряд проживали ще недавно безропотні та слухняні холопи.

Чисельність вбитих та поранених повстанцями шляхтичів була сильно перебільшена. Більш того до нас дійшли документи, в яких засвідчено про те, що грабежами та насиллям в   першу чергу займалась сама шляхта. Використовуючи паніку, яка царювала в краї, окремі  шляхтичі організовували загони та переодягнувшись козаками, переслідували та грабували своїх земляків. Причому ці випадки носили не одиничний, а масовий характер. Вони відмічені на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Волині.

Тим часом вже більше двох місяців продовжувалася облога Білої Церкви. На початку  листопада 1702 р. під стіни фортеці підійшли нові загони повстанців. Польський гарнізон не завдав серйозного опору і капітулював. С. Палій в’їхав в місто через головні ворота як переможець – на шістці коней, які були запряжені в розмальовану карету. З фортечного  арсеналу були вилучені великі трофеї – 28 гармат, 11 бочок пороху, 2 бочки сірки, 6  тисяч великих та 10 тисяч невеликих ядер, іншу зброю та амуніцію. Цікаво, що солдат, які добровільно здалися, було помилувано. Значних успіхів було досягнуто і в інших районах  Правобережжя: обложено Меджибіж,  захоплено Старокостянтинів та Бар, здійснено вдалий напад на шляхту біля Сатанова, Кам’янець-Подільська, Новокостянтинова.

Королівський уряд почав готувати розправу над повстанцями. Було вирішено відсторонити від командування військом графа Ю. Любомирського та на його місце поставити А.  Сенявського. Під його керівництво направлялись гусарські та панцерні хоругви,  шляхетські ополчення, загони найманців. Згодом 15-тисячне військо, на озброєнні якого знаходилось біля 44 гармат, виступило на Поділля.

Смерть та руйнування сіяли шляхтичі на своєму шляху. Розкидані та погано озброєні   загони козаків та селян зазнали поразки під Старокостянтиновим, Меджибожем та  Вінницею. Безуспішною була їх спроба утримати у своїх руках Немирів. Тільки біля Ладижина пройшла  велика  битва. Однак через декілька годин жорстокої січі 2-тисячний  загін, очолюваний Абазіним, було оточено та практично знищено.  Сам полковник потрапив  у полон. Не вдалося також зупинити зимового наступу шляхти на територію Поділля. Власних сил було недостатньо. На допомогу ж гетьмана І.Мазепи розраховувати не приходилось: на прохання Палія та інших полковників він відповідав категоричною відмовою.

В складних умовах вторгнення шляхетських військ на Поділля селяни та козаки проявляли чудеса відваги та героїзму. Вони захищали свої села, робили засідки, знищували  ненависних ворогів. Однак сили були нерівні. Сп’яніла від успіху шляхта, розпочала справжню вакханалію – було посаджено на кіл полковника Абазіна, а тисячі повстанців та  мирних жителів було страчено. Київський воєвода І. Потоцький запропонував у всіх запідозрених в участі в повстанні відрізати ліве вухо. Як свідчить сучасник тих подій,  від цієї нелюдської екзекуції постраждало 70 тисяч осіб.

18 березня 1703 р. А. Сенявський все-голосно заявив, повстання на Правобережжі придушено назавжди. Однак коронний гетьман видав бажане за дійсне. Бо, не дивлячись на втрати і поразки, козаки все ще продовжували контролювати великі території: район Білої Церкви і Фастова – С. Палій, Корсуня – З. Іскра, Богуслав – Самусь. Полковники  укріплювали міста, збирали збіглих, вели між собою інтенсивну переписку та виношували  нові плани боротьби з ворогом. Усе управління визвольним рухом продовжувало знаходитися в Білій Церкві у Семена Палія. В козацькому  таборі прибулі  під  керівництвом  досвідчених   запорожців   проходили   військову підготовку, їх навчали тактиці бою, влучно стріляти. Цікаво, що І. Лукянов, повертаючись через Фастів у Москву, зробив такий висновок про стан війська Палія. Він відмітив спритність, гарне озброєння та коштовні плаття  козаків:

«А уже злодеи зело храбрость показали и почали  на  конех  винтовать,  копья бросать, из луков стрелять и из пистолетов, наш караван и турок  облетели  … до самова городка скакали, не переставали, и турки только  головами  качают, а выезжали все убраная молодежь».

Однак це була лише видимість затишшя. Над головою С. Палія згущались грізні хмари. Було чутно злобні випади могутніх феодалів на адресу полковника. Неодноразово  польський король вимагав залишити Білу Церкву та припинити боротьбу. Різким ставав тон  “увещательных” грамот московського царя, ціленаправлено діяв і Мазепа. Останній все  частіше направляв в Москву листи, в яких звинувачував С. Палія у зносинах зі шведами та  окремими магнатами про-шведської орієнтації. Досвідчений царедворець, граючи на відчуттях Петра І, зайнятого війною з Карлом ХІІ, намагався переконати царя в необхідності відсторонити полковника. В цих умовах керівник визвольного руху, намагаючись виграти час,   маневрував, вів переговори, давав обіцянки та відмовлявся від них. Криком відчаю були його слова, сказані лівобережному гетьману: «Ні ляхам ні кому іному Білої Церкви не віддам, якщо навіть мене з її за ноги витягнуть».

Обставини складалися далеко не на користь С.Палія. В 1704 р. під Нарвою було підписано договір між Москвою та Річчю Посполитою про ведення війни проти Швеції. В одному з його пунктів зокрема зазначалося: «… по силе оного союза его царское величество принимает то на себя, что Палий, добрым ли или худым способом принужден будет крепости и города, взятые во время бывших недавно в Украине замешательств, возвратить   оные его королевскому величеству и Речи Посполитой без всяких претензий…»

Між тим події на Правобережжі почали розвиватися досить стрімко,  ніж багатоденні, складні дипломатичні переговори. На початку травня 1704  р.  І. Мазепа, отримавши наказ про надання допомоги королю Августу ІІ в його боротьбі проти шведів та їх прибічників серед польських магнатів, переправився через Дніпро. Наближалась трагічна розв’язка. 

Протягом майже всього 21-річного гетьманування Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику.

З небаченою послідовністю він зміцнює становище старшини, роздавши їй понад тисячу дарчих на землі. Не забуває також про власні інтереси. Завдяки щедрим дарам від царя Мазепа накопичує близько 20 тис. маєтків і стає одним із найбагатших феодалів Європи.

Людина досвідчена й витончена Мазепа скеровує значну частину своїх особистих прибутків на розвиток релігії та культурних установ. Ревний покровитель православ'я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових церков, споруджених у пишноту стилі, що у його час називають мазепинським (або козацьким) барокко. Завдяки підтримці Мазепи Києво-Могилянська академія змогла спорудити нові корпуси і збільшити до 2 тис. кількість студентів. Крім того, він заснував багато інших шкіл і друкарень, щоб "українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти".

Проте якщо київські спудеї та духовенство складали на його честь захоплені панегірики, то селяни й козацька чернь мало що доброго могли сказати про нього. Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців.

Та найбільш вражаюча риса Мазепи як політика полягала в умінні захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Москвою. Коли 1689 року на трон зійшов молодий і енергійний Петро I, гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 році Азова - ключової турецької фортеці на Азовському морі.

Старіючий гетьман також постійно давав недосвідченому молодому монархові поради у польських справах: згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що "цар скоріше не повірить ангелові, аніж Мазепі", а московські урядники заявляли, що "ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа".

Завдяки близьким стосункам із Петром І Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам Правобережжі. Він переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. У травні 1704 р. здійснилася його давня мрія про злучення «обох боків Дніпра» — лівобережні козацькі полки вступили на Правобережжя. Вже в 20-х числах травня Самусь разом з Палієм та Іскрою приєднались до підрозділів Мазепи. 15 червня в таборі поблизу Паволочі Самусь передав тепер вже «обобічному» гетьману свої клейноди — булаву, бунчук і королівський універсал на гетьманство. Цю подію занотував у своєму літописі гадяцький полковник Г.Грабянка. Семен Палій передав Мазепі Білу Церкву без бою, а сам перенісся у Немирів. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа.

Щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного в народі Палія, Мазепа наказує заарештувати його.

Усунувши Палія, Мазепа висловлює в доносі московському царю не тільки бажання утримати за собою заселені Палієм землі, але й намагання обмежити побутуюче за Палія переселення з лівої сторони Дніпра народу, що тікав на вільні хвастівські слободи, щоби позбутися повинностей, котрі все більше й більше накладала на селян мазепинська старшина та військова знать. Межи тим, Мазепа, зломивши представника народних поривань (Палія), спішив заспокоїти шляхту захопленого ним краю та ввійти з нею у дружні стосунки. Він розіслав універсал дворянам Києвського воєводства, в якому повідомлялось:  

«Мы  пришли не для того,  абысмы  яковою  своевольному  народови  до  седиции  и  бунтов противко  панов  и  державцев  своих  и   до   выламованяся з належитого послушенства и подданства подавали оказию и отуху…  Посполитый  народ,  в подданстве упомянутых, вельможных их милостей  пано  оббывателей  воеводства киевского зотаючий, сим универсалом нашим  упоминаем,  абы  в  належитом  купаном, державцом и посессором  своим  послушенстве  знайдуючися,  найменшого нигде не вщинали до бунтов шемраня; которые  если-бы  где  мели  показатися, тоди  мы  по  собе  декляруем,  иж  сами  розкажем  оные  всмиряти,  и   яко неприятелей таковых бунтовщиков зносити». 

За цим принципом Мазепа постійно діяв по відношенню до шляхти; він не тільки не наносив ніякої кривди та утиску, але навіть споряджав шляхтичам в міста і села запобіжну охорону. Тож немає чого дивуватися, що широкі верстви населення України-Русі і більшість українських козаків не підтримали підступного гетьмана під час Полтавської битви.

Придушення патріотично-визвольного руху українського народу гетьманами реєстрового козацтва – це найганебніше явище в українській історії, яке потрібно оприлюднювати і вивчати в учбових закладах задля унеможливлення повторень зради інтересів українського народу високопосадовцями в майбутньому. Хрестоматійним прикладом гетьманського марнославства є прагнення Мазепи захопити владу на обох берегах Дніпра навіть ціною зради національних інтересів українського народу. Доказом того є боротьба Мазепи проти фастівського полковника Семена Палія, що громив шляхту як тільки міг. Маючи собі в противагу такого всенародного улюбленця, Мазепа не спромігся ні на що інше, як підступно ув'язнити Палія.

Аморальний вчинок І.Мазепи вельми докладно висвітлив видатний український історик В.Антонович (вчитель М.Грушевського), що досліджував сфабриковані звинувачення у змові Палія зі шведами: 

«Мазепі потрібно було роздобути докази вигаданої змови; і вони були віднайдені, хоча й вельми сумнівні. Він об'явив, що жид, орендатор хвастівський, доповідав, що він, по намові Палія, їздив до Любомирського і шляхом усних переговорів скріпив їх союз з Палієм, внаслідок чого Палію обіцяне жалування від шведського короля та поступка в потомне володіння Білою Церквою. Цей наклеп жида підтвердив, за словами Мазепи, якийсь священик Карасевич. Докази ці здалися Мазепі цілком достатніми для того, щоби арештувати свого супротивника, але Мазепа не наважився здійснити свій задум на Хвастівщині, серед відданого Палію населення. В останніх числах липня він перейшов у Бердичів і запросив Палія на банкет, і там, напоївши його доп'яну, наказав відправити у в'язницю».

Отож Семена Палія разом з деякими близькими соратниками було схоплено, заковано та відправлено до  Батурина (спроба вірних друзів визволити його в день арешту була невдалою).

На відміну від Мазепи, по іншому мислили, а головне діяли самі козаки та селяни. Документи свідчать, що влітку 1704 р. на Правобережжі  істотно  посилилась антифеодальна боротьба. Повстання охопили Брацлав та Ладижин, Немирів та Троянів. Тільки за допомогою найманців Мазепі вдалося придушити ці виступи народних мас.

Майже рік знаходився Палій в Батуринський  в’язниці.  В  кінці липня 1705 р. вийшов царський наказ про вислання народного героя до Сибіру.

Проте у взаємовигідних стосунках із царем, що їх Мазепа так спритно підтримував, з'являється напруженість. Зазнавши катастрофічних поразок на початку війни, Петро I, цей палкий прихильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, відмінялися також "застарілі звичаї". В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 році традиційна автономія Гетьманщини.

Під час Північної війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Козаки вперше повинні були воювати виключно за інтереси царя. Замість того щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів - поляків, татар і турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. У цих походах стало до болю очевидним те, що козаки не могли рівнятися з регулярними європейськими арміями. Рік у рік їхні загони поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70 відсотків складу. Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро I поставив на чолі козацьких полків московських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська, яке вважали гіршим і часто використовували просто як гарматне м'ясо. Коли поповзли чутки про наміри Петра І реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане з військовими посадами, занепокоїлася.

Після здобуття Кракова й Варшави та усунення Августа ІІ з престолу у 1706 році, шведський король Карл ХІІ посадив на польський трон свого ставленика Станіслава Лещинського. Об'єднаними силами Карл і Станіслав рушили в Білорусь, розбивши «московську рать» без надмірних зусиль і захопивши м. Ляховичі. В цей час Мазепа, отримавши царський указ, прибув з військом до Мінська, щоб зупинити шведів, але не поспішав битися з переважаючими силами супротивника. Зваживши на могутність шведсько-польського війська та пам'ятаючи попередню поразку Петра І у битві зі шведами під Нарвою (1700 р.), Мазепа вирішив скористатися ситуацією на свою користь та позбутися залежності від Москви… Невдоволення, що врешті штовхнуло гетьмана шукати іншого покровителя, було пов'язане з питанням захисту України. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра І. Цар, чекаючи наступу шведів, відмовив гетьману, що стало для Івана Мазепи останньою краплею. Вважаючи, що Петро І порушив зобов'язання обороняти Україну від поляків (основу угоди 1654 року), український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. У жовтні 1708 року він перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3000 козаків і провідних членів старшини. Українсько-шведський військово-політичний союз передбачав надання Швецією військової допомоги, утримання від підписання миру з Московією аж до повного звільнення України та відновлення її давніх прав. 

В своїх діях Мазепа, так само як і його попередники, взяв орієнтацію тільки на зовнішні сили, не враховуючи внутрішні - він зробив ставку на шведського короля, а не на свій народ. Мазепа сподівався за допомогою шведського короля і його війська здобути в визволеній Українській Самостійній Державі собі спадкового княжого чину та «вольності й маєтності», а про «хлопа» й мови не було… Гетьман та його прихильники, тодішні й подальші, скаржились, що народ український не підтримав Мазепу, а через те, мовляв, і війна з Москвою була програна. Цілком справедливо, війна дійсно була програна через байдужість народу. Але через що було те байдужжя? Через національну несвідомість народу? Через його любов до Москви та віри православної? До царів? До московських панів? Ні, народ отим байдужжям відповів: «Чи чужий, чи свій пан, чи чужий, чи свій батіг і ярмо, – один чорт. За що віддавати життя? За зміну назви ярма і батога?»

Більшість істориків пояснюють відсторонення козаків від Мазепи, убачаючи причину у тому, що буцімто козаки пристали до московського царя внаслідок спорідненості релігійних поглядів. У відповідь їм можна нагадати, що козаки ніколи не були щирими християнами, тому й причина зовсім інша. Отже, відмова козаків підтримати Мазепу пояснюється не релігійними мотивами і не сфабрикованим універсалом, розісланим Петром І, де він проголосив Мазепу зрадником і зобов'язав усіх церковників, як слухняних виконавців, проголошувати анафему колишньому хваленому гетьману. Відмова козаків була зумовлена не сприйняттям Мазепи, як вождя нації.

Дізнавшись про перехід І. Мазепи на бік шведського короля, Петро І наказав своєму фавориту Олександру Меншикову знищити гетьманську столицю Батурин.

Місто захищав 3-тисячний козацький загін на чолі з пол­ковником Дмитром Чечелем. У Батурині було багато гармат, пороху, великі запаси продовольства. На вимогу Меншикова здатися, захисники міста відповіли рішучою відмовою. Вранці 12 листопада 1708 р. розпочалася облога. Долю Батурина вирі­шила зрада: московитам стало відомо про таємний підземний хід до міста.

На світанку 13 листопада вони увірвалися до Батурина. Після запеклої сутички, опір захисників міста було зламано. Полонених козаків піддавали тортурам, прив'язували до колод і кидали у р. Сейм на пострах прихильникам Мазепи. Безжаль­но були знищені тисячі мирних жителів міста.

Московити захопили державні клейноди, артилерію, війсь­кові припаси, архів. Після цього місто з церквами і гетьман­ським палацом було перетворене на суцільне згарище. Таким варварським способом цар поквитався з борцями за свободу Ук­раїни, які повстали проти московського поневолення.

Майже одночасно з цим Петро I амністував і відкликав із заслання звинуваченого у зраді по наклепам Мазепи українського полковника Семена Палія, намагаючись заручитися підтримкою козацтва..

«По получению сего указу, - писав він князю М.П.Гагаріну, - черкаського полковника Палея, который перед несколкими летами послан по доношению Мазепину в сылку в Сибирь, вели ныне возвратить ис пожитками ево, которые при нем есть, к Москве. И с  Москвы оного пришли к нам, как наикоряя».

Цей лист датовано 11 листопада 1708 р. Вже в березні 1709 р. полковник Семен Палій прибув до Воронежа, де зустрівся з Петром І. За словами останнього, полковник був «зело изрядно принят и  награжден его царского величества особливою милостию».

Мазепа сподівався, що його підтримає знедолений народ і запорожці. Одначе тільки 4000 козаків приєдналися до гетьмана. Він робив усе, щоб залучи­ти на свій бік запорозьких козаків. У березні 1709 р. його посли прибули до запорозької фортеці Переволочні, нижче впадіння Ворскли у Дніпро. Там був кошовий отаман Кость Гордієнко з частиною запорожців. Попри давні неприязні стосунки між гетьманом і запорожцями, козаки вирішили підтримати Мазе­пу у його антимосковській боротьбі. 

На початку квітня Гордієнко зустрівся у с. Диканьці з Мазепою, а в с. Великих Будищах - з Карлом XII. 8 квітня був укладений українсько-шведський союзний договір, який під­писали Мазепа і Гордієнко з Карлом XII. За цим договором шведський король підтвердив права і вольності Української держави. Запорожжя стало учасником шведсько-польсько-українського союзу. 8000 запорозьких козаків стало під знамена Мазепи на чолі с К. Гордієнко. Карл XII зобов’язався не вступати у мирні переговори з Москвою, поки не буде визволена Україна.  

Петро І розумів, що приєднання запорожців до І. Мазепи і Карла XII може істотно вплинути на хід війни. Він вирішив ущент зруйнувати оплот запорожців - Січ. Козаки, які у ній залишилися, поставили наказним кошовим отаманом Петра Сорочинського. Він також стояв на антимосковських позиціях.

У квітні 1709 р. цар кинув проти запорожців великий ка­ральний загін на чолі з полковником П. Яковлєвим. Просуваючись вниз по Дніпру, Яковлєв спочатку зруйнував запорозьке містечко Келеберду. Потім взяв штурмом фортецю Переволочну. Її захисники, а також жінки і діти були порубані. Московити спалили козацьку флотилію, що стояла на переправі.

14 травня 1709 р. три полки Московської армії обступили Чортомлик. Триста запорожців героїчно оборонялися. Загинуло близько 350 нападників, понад 150 було поранено. 19 травня завдяки зрадницьким діям полковника Гната Галагана, Яковлєву вдалося зламати опір запорожців. Вороги увірвалися в Січ і захопили 36 гармат і іншу зброю. П'ять козаків загинуло в бою, а деяким вдалося втекти через протоки. Розлючені опором січовиків, царські вояки під командуванням Яковлева й Галагана спустилися по Дніпру й почали хапати й страчувати навіть тих козаків, які сиділи на промислах і не брали участі в подіях… Чортомлицька Січ перестала існувати. Стосовно цієї події цар Петро видав грамоту-звернення до українського народу: «віддавна відомо про постійні свавілля й непослух мінливих і непокірних запорожців. Як бунтівники й непослушники підлягають гніву й знищенню і заслужили страти» (в оригіналі: достойны быть казнены).

Знищуючи Запорозьку Січ, Петро І хотів насамперед піді­рвати моральний дух запорожців, які приєдналися до Мазепи, а також усього українського народу, для якого Запорожжя було символом свободи.

Влітку 1709 р. майбутнє Європейського континенту великою мірою залежало від того, як завершиться воєнне протистояння Московії та Швеції, епіцентр якого перемістився на південь Гетьманату, під Полтаву. Чому саме Полтава стала місцем вирішального герцю? Невелика Полтавська фортеця знаходилась на перетині важливих стратегічних шляхів — на Правобережжя і Польщу, на Запоріжжя, Крим і Причорномор'я, і, врешті, на Дон і Москву. Перебуваючи у Полтаві, Карл ХІІ міг належним чином зустріти підкріплення від польського короля Станіслава Лєщинського і свого генерала фон Красау, війська якого допомагали Лєщинському долати опір опозиції. Із Полтави зручно було підтримувати контакти з Бахчисараєм, Стамбулом і Доном, схиляючи їх до вступу у війну проти московського царя, а у випадку їхньої згоди — ефективно взаємодіяти з ними. Ще більше зросло значення Полтави після переходу Запорозької Січі на бік Карла ХІІ. В Україні віддавна побутував вислів, що полтавці із запорожцями живуть "як муж із жоною", а відтак, можна було сподіватись і на прихильне ставлення полтавчан до союзників запорожців — шведів. До того, ще восени 1708 р., коли гетьман Мазепа перейшов на бік шведського короля і вирішувалось питання лояльності козацької старшини до царської влади, полтавський полковник Іван Левенець єдиний з тих, хто на скликану царем Глухівську раду не прибув. На тій раді було обрано нового гетьмана - за наполяганням Петра I ним став І. І. Скоропадський.

Гетьман Мазепа, користуючись з невизначеності позиції Левенця, восени 1708 р. надсилає до Полтави своїх посланців, схиляючи його до відкритої підтримки свого виступу. Проте, Левенець визнав владу нового гетьмана. На початку грудня до Полтави було введено нову московську залогу (понад 4 тисяч вояків), комендант фортеці полковник А.Кєлін мобілізував близько 3 тис. козаків.

І тому, коли, врешті, на початку квітня 1709 р. Карл ХІІ спрямував на Полтаву свої війська, здобути фортецю не пощастило ані переговорами, ані штурмами. 1 травня 1709 р. розпочалась облога Полтави, яка розтяглась на два наступних місяці. Тривала осада надала Петрові І можливість зосередити власні сили і належним чином підготуватись до вирішальної битви, якої московське командування уникало ще з початку осені 1708 р.

На початку червня цар Петро I повернувся з поїздки до фортеці Азов і прибув до табору своєї армії. На військовій нараді було прийнято рішення про форсування Ворскли. 20 червня основні сили московської армії перейшли на правий берег біля Петрівки та Семенівки. Невдовзі армія почала рухатись на південь і збудувала укріплений табір поблизу селища Яківці. Перед табором лежало поле завширшки у 1 км., за яким починався Будищанський ліс. На південь від табору знаходився Яківчанський ліс із заболоченими низинами, численними струмками та озерцями. Прохід між цими лісами до укріпленого табору московити захистили системою з 10 редутів, земляних оборонних споруд з високими валами, брустверами для залоги, оточених з усіх боків ровами. Гарнізон редутів складався з 8 батальйонів піхоти (4000 солдат) та 16 гармат.

Під Полтавою цар зумів зібрати вельми потужне військо: 61 батальйон піхоти, 24 драгунських полки, у тому числі залишився вірним Петру українсько-московський гарнізон Полтави, і українські козацькі полки. Які, як про це пишуть багато істориків, були «под командованием старого воина, опытного полководца Семена Палия». Усього до бою було мобілізовано понад 50 тис.

Як свідчать історичні джерела, Семен Палій ще до Полтавської битви з військами Долгорукова і зі своїм полком швидкими маршами проходив по Україні, громлячи зустрічні шведські загони, які прямували до Полтави. Гінці Палія розсипалися по Україні. За вилогами кунтушів, в шапках, в саквах везли полковницькі листи, що закликали не йти за Мазепою.

Участь Палія в тих подіях згадується також у поемі Пушкіна «Полтава» - але в ролі немічного старця, що явно не відповідає історичній правді, але відповідає царської ідеології, в якій Петру не потрібні були ті, хто б поділяв славу переможця в Полтавській битві.

У розпорядженні Карла ХІІ під Полтавою було  23—24 батальйони піхоти та 41 ескадрон кавалерії. Разом близько 25 тис. чоловік. Ще близько 6 тис. чоловік утримували облогу Полтави та прикривали переправи через Ворсклу. Більша частина запорозьких козаків Гордієнка і гетьманських військ Мазепи були приділені до резерву і прикривали шведських обоз та лівий фланг головних сил. Ще одна частина запорожців разом з шведами продовжувала облогу Полтави, аби не дати змоги військам Полтавського гарнізону вдарити у тил армії Карла ХІІ.

Найбільш слабким місцем шведської армії була майже повна відсутність артилерії та припасів до неї. У той час, як у розпорядженні Петра І було 72 гармати, Карл ХІІ мав лише 4, і то, до них бракувало припасів. Відтак, плануючи майбутній бій, король мусив шукати можливість перемогти ворога без використання артилерії.

Крім того, напередодні битви, під час нічної рекогносцировки місця майбутнього бою, король зазнав поранення у ногу і не зміг особисто керувати ходом генерального герцю, доручивши командування фельдмаршалу Реншільду.

Бій було намічено на 29 червня. Карл ХІІ волів би зачекати ще деякий час. Сподіваючись на прихід підкріплення від Станіслава Лєщинського і генерала фон Красау. Натомість, вночі 26 червня королю повідомили, що 28 червня до Петра І має підійти 40 тисячне військо калмицького хана Аюки, і під впливом цього повідомлення на світанку 27 червня Карл ХІІ дав наказ про атаку супротивника.

В офіційній історії практично відсутні дані про те, завдяки кому було отримано перемогу у битві проти «могутнього Карла» в липні 1709 року на берегах річки Ворскла під Полтавою. Навіть таке спеціалізоване фундаментальне видання, як багатотомна «Советская историческая энциклопедия» в досить змістовній статті про Полтавську битву, крім самого Петра та його улюбленця, колишнього продавця пиріжків з горохом і майбутнього генералісимуса Олексашки Меньшикова, глухо згадує ще лише двох-трьох учасників подій. І все... Загадку «генеральної баталії» певною мірою допомагають розкрити документальні й літературні джерела, зокрема «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського, «История Малороссии» М. Маркевича, «Історія Русів або Малої Росії», роботи старшинсько-козацького літописця Григорія Граб'янки...

Вирішальну роль у Полтавській битві і перемозі над армією Карла ХII відіграли саме українські козацькі полки – ось головна причина того, що «непобедимые господа шведы, – як відзначається в «Журнале Петра Великого», – скоро хребет свой показали, и от наших войск вся неприятельская армия весьма опрокинута».

Як пише невідомий автор «Короткого опису Малоросії», найпопулярнішого українського літопису XVI-XVIII століть, «бунт Мазепи рівно ніякого відношення до народу не мав; він був справою самого гетьмана і частини реєстрових козаків, які виконали його наказ. Під час самого розпалу Полтавської битви Палій кинувся в гущу козаків; і сталася сцена, яка може схвилювати всіх тих, хто здатний відчувати шекспірівську принадність Тараса Бульби і старовинних малоросійських мелодрам.

- Убийте мене, брати! – кричав Палій. – Убийте, не хочу бачити сорому вашого!

Вражені козаки оточили свого улюбленого ватажка, і частина їх разом з ним перейшла на бік московського царя... »

Цей же епізод Полтавської битви описував у своєму романі «Семен Палій», виданому у видавництві ЦК ВЛКСМ "Молода гвардія" в Москві в 1955 році Юрій Мушкетик. «Проти кого йдете? Проти нас, побратимів своїх, проти батька козацького, Палія? ... » – З таким закликом звернувся, на думку Мушкетика, Семен Палій до побратимів своїх, що стояли під прапорами Мазепи.

Крім того, участь Семена Палія у складі військ Петра не могла не вдарити болісно на почуття запорізького кошового Костя Гордієнка, який не міг допустити, щоб його люди пішли битися на смерть зі своїми братами. Адже біля Полтави мала пролитися братська кров. Ясним променем спалахнуло у голові Гордієнка, що йому просто необхідно завадити цьому. Як тільки скінчилася нарада у шведського короля, він відвів Мазепу убік та зривним, але впертим голосом промовив:

— Гетьмане… Батьку… Не дозволь братській різанині статися! Благаю! Невже ти так хочеш порвати жили тим, з ким був і є зв`язаний кров`ю? Ти повинен розуміти… Благаю!

Мазепа теж був у неабиякому збентеженні: з одного боку без його допомоги армія Карла була майже вдвічі меншою за ворожу, а з іншого — козаки могли не погодитися битися з собі подібними і підняти бунт. Тому гетьман одразу ж пішов до Карла і за доволі швидкий час переконав його, що справедливо буде залишити запорожців у резерві, охороняти табір. Король не дуже сперечався: його набагато більше цікавив початок битви, що робило Карла трохи неуважним.

Є і більш драматичні розповіді про ті події – коли прославлений народний улюбленець, оспіваний в народних піснях і думах, Семен Палій, потрясаючи сивим оселедцем, поскакав на своєму коні назустріч запорізьким полкам, очолюваним кошовим отаманом Запорізької Січі, соратником гетьмана Мазепи в боротьбі з російським царем Петром І, з криком: «Брати, проти кого йдете?»

Як би там не було, але достовірно відомо, що запорожці, які були на стороні Мазепи та Карла XII, участі у вирішальній битві під Полтавою не прийняли. Саме цим, на думку деяких істориків, можливо, й була вирішена доля Полтавського протистояння.

Князь Григорій Долгорукий не помилився, коли казав Петрові:

- Палия бы сюда... Народ его любит, все за ним пойдут. Даже те, кто за Мазепой пошел было.

Саме Семену Палію належить чи не основна заслуга в перемозі Петра Першого під Полтавою в 1709 році. Ось як розповідає про це «Історія Русів»: 

«Сраженіе сіе начали Шведы на самомъ разсвЂтЂ и конницею своею напали на регулярную конницу Россійскую и прогнали ее за ея шанцы. Но начальникъ Козацкій, Палій, съ Козаками своими напавъ тогда на Шведовъ въ тылъ и на фланги ихъ фронтовъ и прорвавшись въ интервалы, сдЂлалъ великое имъ пораженіе копьями и изъ ружъевъ, отъ чего они, смЂшавшись, побЂжали къ своимъ шанцамъ и потеряли Генерала своего, Шлипенбаха, взятаго въ плЂнъ. Козаки, преслЂдуя Шведовъ до ихъ шанцевъ, провели позади себя сильную колонну пЂхоты Россійской, подъ командою Генерала Менщикова, и она, напавъ на шанцы Шведскіе и сдЂлавъ сильный залпъ изъ пушекъ и ружьсвъ, увалилась въ нихъ штыками и погнала Шведовъ во всЂ стороны. Такимъ образомъ обовладЂли шанцами и взяли въ плЂнъ командовавшаго ими, Генерала Розена, со многими офицерами и рядовыми. Шведы послЂ сего собрались и построились вновь между шанцами и обозаии своими на открытомъ полЂ и ожидали нападеніа Россіянъ. Государь выстроилъ и свои войска противъ Шведскихъ, поставивъ въ срединЂ пЂхоту съ артиллеріею, а по флангамъ конницу. Сраженіе возобновилось: пальба продолжалась, съ обЂихъ сторонъ болЂе трехъ часовъ; наконецъ, Шведы, не имЂвъ артиллеріи и претерпЂвъ отъ Россіянъ великой уронъ, показали во фронтЂ своемъ многіе интервалы или пустоту, а Палій, сіе примЂтя, тотчасъ ворвался въ нихъ Козаками и произвелъ всеобщее замЂшательство, въ непріятелЂ. Случившійся во весь тоть день великій туманъ пособствовалъ Козакамъ обхватить ихъ съ тылу и во фланги, а Шведамъ помогалъ онъ скрыть свое отступленіе съ мЂста баталіи».

Роки вислання, приниження не зламали козацького ватажка. Повернувшись до Фастова, де проживала його друга дружина Феодосія, він знову займає посаду полковника і продовжує боротьбу з польською шляхтою за право володіти Правобережною Україною. Лише смерть перервала багаторічне стремління Семена Палія звільнити правобережних українців від польської влади і об'єднати Україну – у січні 1710 року його з почестями поховали на території старовинного Межигірського монастиря.

Семен Палій користувався особливою любов’ю народу. Про нього складено багато пісень та дум, його діяльність відображена  в  документах російської та польської канцелярії.

Вже за життя він був оспіваний в народних піснях та думах, про нього складено багато легенд та переказів.  В одній з них Палій пострілом спалює гетьмана Мазепу. А коли цар Петро зламав свою обіцянку – віддати Україну Палієві за те, що допоможе перемогти  Мазепу, Палій «пішов на острови» і там живе досі – відмолоджується з новим кожним місяцем. «Як місяць народжується, то і він молодіє, а як місяць старіє, то і  він  старіє.  Житиме він так до кінця світу, а колись ще розпочне війну з царями за простих людей».

М. Максимович писав, що у Святодухівській церкві довгий час разом з портретами Богдана Хмельницького та Євстафія Гоголя висів портрет Семена Палія в рамках з срібла, а над портретом на вітхому килимку Палія висіла його шабля без рукояті, в піхвах, оправлена по кінцям в срібло, з шовковими зеленими паками. Про власну печатку Палія можна судити тільки по відтискам, один з яких вдалося  віднайти чернігівським дослідникам в зібранні В. Тарновського. Печаткою був скріплений  універсал Палія від 29 жовтня 1696 р. Загалом цей універсал свідчив про те, що Палій належав до найбільш освічених кіл українського суспільства, оскільки документ написано польською мовою і власноруч підписано Палієм також по польські.

Печатка, що зберігається в Чернігові, восьмигранна з зображенням лука з натягнутою стрілою острієм угору, над яким  перехрещено дві шаблі, поруч розміщена абревіатура “ППЕКМВЗ” (Палий Полковник Его Королевской Милости Войска  Запорожского).

В колекції Тарновського також знаходиться і пернач Палія. В 17-18 ст. пірнач був  головним атрибутом полкової влади. Він представляв собою срібну або позолочену палицю  у формі жезла з литою позолоченою голівкою і ажурними перснями (звідси і пірнач). Пірнач Палія типовий, в каталозі його опис подано так: “Головка из девяти перьев серебряных ажурных, с чеканкой. Рукоять вся серебряная с чернью. Вокруг четыре ободка серебряных   вызолоченные, чеканной работы“.

Поряд з пірначем в експозиції представлена десятигранна чарка, яка згідно переказам, належить також  Палію. На  чарці  відсутнє  тавро,  що затрудняє датування  цієї  речі.  Якщо  вона дійсно належала Палію, то, можливо, була виготовлена західноєвропейським майстром, оскільки  в  Україні і Росії такі форми чарок з’являються лише тільки в 30-40 –х рр. 18ст.

І пірнач і чарку Тарновський  придбав  в  родині  Танських,  нащадків Палія.

Отже, після смерті С. Палія доля Правобережної України склалася  так. Здавалося б, перше десятиріччя ХVІІІ ст. принесло бажане визволення від польсько-шляхетського панування. В результаті невдалого Прутського походу 1711 р. Московія була вимушена підписати з султанською Туреччиною мирну угоду, одна з статей якого передбачала  розформування козацьких полків і потребувала від царя звільнити територію краю.

У вересні 1711 р. вийшов наказ Петра І, де говорилося, що Україну належить залишити полякам, тодішнім полковникам, з полковою, сотенною та рядовою козацькою  старшиною, козаками та іншими. І дійсно, протягом декількох наступних місяців частина населення перейшла на територію Лівобережної України. Польська шляхта, здавалося б, мала всі підстави для того, щоб святкувати – ненависний С. Палій помер,  маєтки та родючі  землі знову поверталися до їх рук. Але все ж таки український народ не мовчав  –  на  початку ХVІІІ ст. на Правобережжі виникла така форма антифеодальної та визвольної боротьби, як гайдамацький рух. Справу С. Палія продовжило нове покоління борців за щастя народу.

Відносно того, що С.  Палій в своїй т.зв. зовнішній політиці орієнтувався на Москву, можна зазначити лише те, що реалії того часу показують - іншого варіанту розв’язання проблеми у нього не було. Він завжди діяв і приймав свої рішення не з власних корисних міркувань, а для блага власного народу.

Загалом, що ним рушило під час прийняття важливих рішень відомо лише Богу, але можна констатувати те, що в більшості своїй все ж таки ненька природа посилає  харизматичних лідерів саме нашій державі і народу, яким і був фастівський полковник  Семен Палій.

В цілому багатогранна і енергійна діяльність С. Палія, спрямована на всебічний  розвиток української держави заслуговує на почесне місце в історії вітчизняної визвольної боротьби, адже саме завдяки діяльності таких відчайдушних сміливих борців Україна може пишатися своїми синами.


Список використаної літератури

  • Арендар А. Пернач и чарка С. Палия //Чернігівський полдень. – 1996. – 7 листопада
  • Ситий І. Печать Семена Палія // Чернігівський полдень. – 1996. –  7 листопада. – С. 5
  • Котляр М.Ф. Історія в життєписах. – К., 1991
  • Історія України: документи і матеріали. – К., 2001. – С.  154  - 156
  • Книга для читання з історії Української РСР. З найдавніших часів до кінця 50-х рр. XIX ст. – К., 1960. – С. 182 - 187
  • Демченко О. Козацька слава Семена Палія // Вісті Борзнянщини.  –2000. – 23 грудня
  • Добровенко А. Про Семена Палія – щиро, правдиво // Гарт. – 1997.  – 4 січня. – С. 4
  • Ковалець Я. Другий Хмельницький з Борзни // Гарт. – 1996.  –  11 жовтня. – С.9
  • Мазур Л. Козак  Бортнянський, полковник Фастівський: сторінки історії //Деснянська правда. – 1992 . – 7 листопада
  • Сапон В. Козак  Бортнянський  –  полковник   фастівський   // Деснянська правда. – 2002. – 19 січня. – С. 12
  • Сергієчко Г.Я. Визвольний рух на Правобережній Україні  в  кінці XVII і на початку XVIII ст. – К., 1963. – С. 60 - 61
  • Сергієнко Г.Я. Семен Палій (до 250-річчя з дня смерті) // УІЖ. – 1960. - №1. – С.55 - 64
  • Руїна: друга половина XVII ст. – К., 1996
  • Українська міфологія. – К., 2000. – 543 с.
  • Грушевський М. Історія Української  літератури.  –  Т.7.  –  К., 1996. – 456 с.
  • Милорадович В. Заметки о малорусской демонологии. – М., 1998.  – 276 с.
  • Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1993. – 414 с.
  • Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1993. – 720 с.
  • Милорадович В. Заметки о малорусской демонологии. – М., 1998. – С. 417
  • «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменський
  • «История Малороссии» М. Маркевич
  • «Історія Русів або Малої Росії»
  • Літопис старшинсько-козацького літописця Григорія Граб'янки

Контакти

З питань організації навчань:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
  • Святослав : (+38) 095-577-7084 
  • Вітер : (+38) 050-382-0842

З питань щодо роботи сайту та форуму:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Інформація

ДОПОМОГТИ ПРОЕКТУ
На сайті 579 гостей та користувачі відсутні
Перегляди статей
2491654