Битва під Оршею 1514 року 

Наприкінці XV сторіччя між Литовською і Московською державами розгорнулася запекла боротьба за давньоруську спадщину. Питання стояло руба: кому в разі перемоги домінувати в Центрально-Східній Європі.

Велике князівство Литовське ще протягом ХІІІ – XV ст. приєднало до себе більшість руських князівств і земель. Слід зазначити, що більшість населення ВКЛ становили слов'яни. Власне, литвини та русини (сучасні білоруси та українці) становили 9/10 населення держави. У певному сенсі князівство продовжувало політичні й культурні традиції Київської Русі. Офіційною мовою князівства була руська мова (сучасна українська мова). Давня культура Русі, закони (Руська правда) та звичаї були панівними в князівстві. Тому українське й білоруське населення, принаймні його еліта, сприймало Велике князівство Литовське як «свою державу». Для зміцнення внутрішнього та зовнішньополітичного становища ВКЛ у боротьбі з експансією Тевтонського ордену, посилення державної влади та централізації в 1385 р. князь Ягайло уклав Кревську унію з Польщею. Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське було однією із найбільших держав тогочасної Європи.

Московська держава за часів Великого князя Московського Івана ІІІ перейшла до імперської, загарбницької політики та висунула свої претензії на українські та білоруські землі, які тоді входили до складу Великого князівства Литовського. Скориставшись ослабленням Великого князівства Литовського й Руського, Москва виграла кілька війн наприкінці XV – початку XVI ст., окупувала українську Сіверщину. Цим перемогам сприяли потужні удари по Україні з півдня турецько-татарських агресорів. Спадкоємець Івана ІІІ, Великий князь Московський Василь ІІІ, натхненний успіхами батька, прагнув закріпити за Москвою землі на заході. Війна, яка розпочалася ще 1501 року та двічі перепинялася, вибухнула з новою силою у 1512 р.

У листопаді 1512 року Великий князь Московський Василій ІІІ без оголошення війни розпочав новий наступ на Велике князівство Литовське. Безпосередньою метою наступу став Смоленськ. Проте московським військам довелося здійснити три кампанії, аж поки 31 липня 1514-го фортеця не капітулювала. Польський король Сигізмунд І Ягеллончик уже майже рік намагався зібрати військо. Проте шляхта не поспішала вставати під прапори, а грошей на найманців в державній скарбниці не було. Втрата Смоленська, який відігравав важливу роль на східному кордоні Великого князівства Литовського відкрила шлях для інвазії московських військ та окупації ними внутрішніх районів Литовської держави. Тільки після падіння Смоленська і захоплення московським військом Мстиславля, Кричева і Дубровно шляхта почала збиратися на війну. Крім того, польський уряд погодився надати допомогу Литві.

Гетьман Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, некоронований володар Русі-України Костянтин Острозький мав під рукою українські полки з Волині та Поділля. Проте рух уздовж кордону Білгородської орди не давав йому можливості кинути їх на московський фронт. Тільки ополчення київської землі разом із союзними кримськими татарами здійснило у 1513 – 1514 роках два походи на Сіверщину. 

У серпні 1514 року в Мінську польське і литовське війська об’єдналися під загальним керівництвом короля. Армія налічувала 26 тис. кінноти та піхоти. Також союзники мали кілька важких гармат. Привівши полки до Борисова, Сигізмунд залишився в місті. Далі військо повів Костянтин Острозький. Рушаючи назустріч ворогу, він вирішив якнайшвидше дати генеральну битву. На це в полководця було кілька причин. По-перше, князь розумів, що зібране військо довго вкупі не протримається: брак грошей та припасів міг уплинути на настрої шляхти та змусити її розійтися. По-друге, потрібно було не дати супротивникові закріпитися в захоплених містах. По-третє, на півдні знову могла виникнути загроза, і йому довелося б відправити туди частину полків, включаючи свою гвардію – волинців і подолян.

Наступним кроком Великого князя Московського стала Орша – важливий стратегічний пункт на перехресті торговельних шляхів між Києвом, Мінськом, Вільно (тепер – Вільнюс) та Москвою. Прагнучи оволодіти Оршею, московське військо хотіло водночас узяти реванш за поразку від армії Великого князівства Литовського і Руського 1508 року. Здавалося, ніщо не могло зупинити московитів, однак раптовий марш литвинів та русинів (так у джерелах називали тоді білорусів та українців) з Вільно під Оршу, змусив нападників відступити на лівий берег Дніпра. 

Московити розташувалися між Оршею та Дубровником, на річці Кропивні, зайнявши вигідні позиції. Московське військо складалося як з російських полків, так і з татарської кінноти. Воно нагадувало більше орду кочівників, а не впорядкований стрій європейського війська. Головнокомандувачем московитів був князь Іван Андреєвіч Чєляднін, його помічник – князь Михаїл Булґаков-Ґоліца, воєводи Ґриґорій Фьодоровіч Давідов та Іван Тьомка-Ростовскій. 

Військо Костянтина Острозького складалося із об’єднаних сил Великого князівства Литовського й Королівства Польського. Сподвижниками Костянтина у битві під Оршею був литовський князь Юрій Радзивіл "Геркулес" і поляки Януш Сверчовський та Войцех Самполинський. Основою війська переважно були частини з українських, білоруських та польських земель. Майже половина припадала на коронне військо, тобто Корону Польську. Крім етнічних поляків було чимало українців (галичан, волинян, холмщаків та подолян). Трохи менше становили "литвини" (сучасні литовці, білоруси, українці з Полісся, Київщини, Сіверщини). Було також небагато литовських татар і найманої сербської кінноти. У війську пропорційно були представлені піхота, важка й легка кавалерія, артилерія. 

Рухаючись на схід, гетьман подолав кілька заболочених річок, швидкими атаками розбив кілька московських загонів. Московське військо, очолене воєводою Іваном Челядніним, стояло на лівому боці Дніпра і не хотіло, як тоді казали, "дати поле" для битви. Його чисельність сягала 80 тис. Слабкістю Челядніна була відсутність піхоти й артилерії. Крім того, московське військо роздирала ворожнеча між воєводами. Їхнє військо складалося, в основному, з кавалерії, й чисельно значно переважало "литвинів". Перебуваючи у дуже скрутному становищі (майже програшній позиції), князь Острозький зважився на рішучі дії. 

Битва під Оршею, полотно невідомого автора

6 вересня 1514 р. війська Гетьмана Литовського, Руського та Жмуйтійського підійшли до Дніпра. Костянтин Острозький не став затримуватися на правому березі. Після ретельної розвідки ворожих позицій литвини почали шукати місця для переправи через ріку. Князь, користуючись тим, що береги були вкриті густим лісом, зімітував підготовку до форсування Дніпра в одному місці, тим часом перекинувши військо в інше. У ніч з 7 на 8 вересня 1514 р. військо форсувало Дніпро. Піше військо перейшло ріку двома майстерно зведеними мостами, на човнах та плотах. Артилерію було переправлено своєрідним понтонним мостом, при зведенні якого були використані великі бочки, проте міст не витримав навантаження. Однак, знаючи рідні Дніпрові береги, українці й білоруси повели кінноту вбрід. Хоча, московити і стежили за діяльністю свого ворога, але не зауважили і залишили без охорони одну ділянку. Саме там Гетьман переправив на другий берег кінноту. Все русько-литвинське військо переправилось на лівий берег Дніпра і відійшло від річки на дві милі. Виявилось, що в строю війська залишилось тільки двадцять п’ять тисяч солдат. Головна надія була на гармати, під вогонь яких гетьман сподівався затягнути московитів. Вранці 8 вересня перед ошелешеними московитами постало русько-литвиньске-польське військо. 

Звичайно, був ризик при форсуванні Дніпра. Адже супротивник, не давши повністю переправитися на лівий берег Дніпра, міг розбити військо "литвинів". Та князь-полководець, побувавши в полоні у росіян, добре знав їхню стратегію. Острозький не сумнівався, що І.Чєляднін впевнений у своїй перемозі, маючи таку чисельну перевагу, не завадить форсуванню ріки. Він захоче одним ударом покінчити з русько-литвинським військом. 

Московська кавалерія в середині XVI ст.

Збереглися свідчення, ніби керівники московського війська свідомо дозволили супротивнику переправитися через водну перепону, аби пізніше отримати «чисту» перемогу над ним. Російський історик М. Карамзін навіть приписує воєводі І.Чєлядніну самовпевнену фразу, яку він ніби сказав, коли довідався, що частина «литовців» уже переправилася через Дніпро: «Мені мало половини; чекаю їх усіх, і тоді одним разом управлюся з ними». Власної поразки московити навіть не уявляли, самовпевнено стверджуючи, що «без особливої праці ми зможемо або зім’яти це військо, або оточити і гнати його як скотину до самої Москви». Чисельне співвідношення сил, дійсно, було на користь Москви. Є різні дані щодо чисельності «литовського» та московського військ у битві під Оршею. Найбільш поширеним є твердження, що московитів налічувалося майже вісімдесят тисяч чоловік, а «литвинів» понад тридцять тисяч. Та не виникає сумніву, що московське військо приблизно удвічі переважало «литовське». Проте московське військо, порівняно з «литовським», було гірше озброєне. Московити здебільшого використовували луки й бердиші, тоді як "литвини" мали на озброєнні важкі гармати, самопали, ручниці (невеликі гармати, що використовувалися піхотою), довгі піки й мечі. 

Нерішучість воєводи дала змогу Острозькому до початку активних дій не лише переправити військо, а й вишикувати його в бойові порядки.

По переправі гетьман розділив кінноту на дві частини, а центр зміцнив піхотою. На лівому фланзі, на який і мала припасти, за тогочасним воєнним звичаєм, основна атака, стояли литовські полки. Цю групу князь очолив особисто. Праворуч нього стала польська кіннота, між двома крилами Острозький поставив частину піхоти. Позаду лівого крила стояла друга лінія війська, а фланг замикали три легкі кінні хоругви. Позаду правого крила теж стояла друга лінія на чолі з Янушем Свєрчевським. Його правий фланг був прикритий трьома хоругвами легкої кінноти. А вже за нею на самому краю поля бою було встановлено батарею. Артилерійська позиція була дібрана досить вдало: підходи прикриті важкодоступною місцевістю, а гармати замасковані кущами.

Челяднін поводився безтурботно: крім того, що дав можливість супротивникові вишикуватися за власною схемою, то ще й не провів розвідки. Тож наявність батареї залишилася для нього таємницею. Челяднін розташував свої полки за класичною схемою проведення атаки. Імовірно, московський воєвода хотів трьома концентрованими ударами розколоти литовсько-польське військо. Водночас Острозький сподівався за допомогою фронтального бою зупинити ворога й перетворити його чисельну перевагу на тисняву з людей і коней.

Рано-вранці І.Чєляднін атакував Острозького, намагаючись відрізати його від мостів, однак цей напад було відбито. Острозький, як досвідчений стратег, встиг зайняти оборонну позицію у дві лінії і вже зранку 8 вересня його військо чекало на противника в повній бойовій готовності. Чудовим розташуванням війська в т.зв. "старо-польськім" строю, вміло використавши рельєф місцевості, князь Острозький створив собі перевагу. Гетьман зробив ставку на ефективну координацію дій усіх родів військ на полі бою.

Воєвода І. Чєляднін розташував армію в три лінії, на флангах були два великих кінних загони для удару противника в тил. Московити розташували свої сили за звичним порядком у вигляді ромба: передова сторожа, полки правої та лівої руки, у центрі – "великий полк", а позаду – тилова сторожа. Ще до початку битви, обидва крила московсько-татарського війська занадто далеко відійшли від головного полку (чисельна перевага надавала таку можливість), але це видавало і задум московітів - оточити все «литовське» військо. 

8 вересня в середині дня Челяднін дав наказ правому полку атакувати. Спочатку, як і очікувалося, московські загони потіснили русько-литовські бойові порядки. Проте атакуючі не отримали допомоги Великого полку. Цим скористався Острозький і контратакував ворога всіма литовськими силами й частиною польських хоругов. "Близько полудня Самполинський кинув у бій свою легку кінноту проти московського полку правої руки, не даючи йому змоги оточити "литвинів". Московити однак встояли й самі перейшли в наступ, але наштовхнулися на другу лінію оборони, котра зупинила ворога. Після жорстокого рукопашного бою правий фланг московського війська був розбитий і вдався до втечі. У цей час на лівому фланзі пішов в атаку полк Лівої руки. Тут активно діяли поляки разом з українцями (самих волинян нараховувалося 1-1,5 тисячі). Ніби морські хвилі, тричі піднімалися в наступ воїни лівого крила і врешті-решт змусили ворога відступити.

«Тоді Чєляднін кинув підкріплення. Відчувши, що настає критичний момент, Острозький вдався до воєнних хитрощів. Умовним сигналом він дав знак імітувати відступ, московська кіннота погналася за "втікачами", прагнучи скинути їх у Дніпро. Проте, "втікачі" навели московитів на свою засідку. З прибережної гущавини гримнула артилерія, а "втікачі" розвернулися на 180 градусів і разом з підкріпленням, яке було в засідці, ринули на ворога, спантеличеного таким розвитком ситуації. Раніше, від першого ж залпу, загинув ворожий воєвода Іван Ростоцкій». Атакуючі зупинилися й змішалися. Коли ж кілька важких ядер поцілили в задні ряди, почалася паніка, що швидко охопила більшість московського війська. Московська кіннота в паніці кинулася втікати. За ними ринуло об’єднане військо на чолі з князем Острозьким.

Польський гусар

Поразки флангів призвели до того, що Челяднін зі своїм полком залишився сам на сам проти всього литовсько-польського війська. Костянтин Острозький швидко організував скоординовану атаку з кількох боків. Після запеклого бою Великий полк було оточено й розбито. Вони були притиснуті до болотистої долини річки Кропивни, частково до Дніпра, і їх майже повністю знищили. Під час спроб втечі московські вояки кидалися з крутих берегів і масово гинули. Сама річка була повністю заповнена тілами загиблих. Водночас, другий ешелон об’єднаного війська на чолі зі Сверчевським атакою польських гусар довершив розгром московської армії, хоча погоня за її окремими частинами, що тікали до Смоленська, тривала до ночі. Челяднін разом із декількома воєводами потрапив у полон. Більшість втрат московитів припала на дворянство, яке становило кістяк феодального війська.

Розгром московської армії був тотальним. Вона втратила понад дві третини особового складу, з 11 воєвод в полон попало шість (Іван Чєляднін , Міхаїл і Дмітрій Голіца-Булгакови, Дмітрій Кітаєв, князь Іван Пронський, Сівіндук-мурза), двоє загинуло (князі Іван Тьомка-Ростовський та Андрєй Оболєнський) і лише троє врятувались втечею (Грігорій Чєляднін-Давидов, Андрєй Голіца-Булгаков і князь Нікіта Оболєнський). 

В цій знаменитій битві було знищено чи втопилися в Кропивній та Дніпрі понад 30 тисяч московського війська, біля 8 тисяч солдат було взято в полон. У полон було взято 37 значних бояр, 2 тисячі дворян, захоплено багаті трофеї, у тому числі всі московські прапори…

Серед трофеїв знайшли і тисячу кайданів, які Василь ІІІ приготував для вояків Великого князівства Литовського. 

Наступного дня, Острозький милостиво прийняв полонених воєвод, а потім відправив їх в Борислав. 

У війську князя Острозького полягло 4 тисячі воїнів. Унаслідок перемоги від ворога було очищено значну територію та відкрито шлях на Смоленськ. 

Великий князь московський Василій ІІІ мусив тікати із Смоленська до Москви. 

Здавалося, шлях на Смоленськ був відкритий, однак сталося те, чого боявся князь Острозький. Більшість шляхти вже не хотіла воювати й почала збиратися додому. Гетьман у такій ситуації спромігся організувати повернення Мстиславля, Кричева й Дубровно. Але незабаром військо було розпущено.

У Вільно Костянтина Острозького чекала урочиста зустріч. 3 грудня 1514 р. все місто вітало героя Оршанської битви. На честь полководця була збудована тріумфальна арка, через яку він в’їхав, на чолі свого війська, в столицю Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського . Населення з квітами зустрічало героя. Волинський літопис так згадує про нашого видатного князя: 

„…а гетьману його, видатному князю 

Костянтину Івановичу Острозькому 

дай Боже багато здоров’я і щастя на майбутнє 

щоб як нині; побив рать московською 

щоб так побивав рать татарську 

проливаючи їх кров бусурманську”

Костя́нтин I Іва́нович Остро́зький 

(*1460 — †11 вересня 1530)

Цей князь приніс не одну перемогу в скарбницю нашого народу. Його рід є символом незборимого і рішучого, аристократичного за духом, патріотизму. 

Династія князів Острозьких відіграла важливу роль в історії українських земель періоду Середньовіччя. Після розпаду Київської Русі й пізнішої втрати Галицько-Волинської держави, саме вони виступили продовжувачами давньоруських політичних та культурних традицій. Особливо значною була роль князів Острозьких в ХV – ХVІ ст., адже тоді Україна-Русь переживала складні часи. Вона опинилась між великими геополітичними потугами – римо-католицькою Європою та ісламським Сходом. Без сумніву, у той час династія князів Острозьких була серед провідників народу русинів-українців. 

За твердженнями багатьох хроністів рід князів Острозьких сягає своїми витоками князів Володимира Святославовича та короля Данила Романовича. Представники цього аристократичного українського роду усвідомлювали себе саме нащадками правителів Київської Русі та продовжувачами їхніх культурних і політичних традицій. 

В період Середньовіччя Волинь стала осердям української аристократії. Саме тут зосереджувалися володіння знаних українських князівських родин. Найпотужнішими серед них були князі Острозькі, Заславські, Четвертинські, Чорторийські, Сангушки, Гольшанські-Дубровицькі, Корецькі, Збаразькі, Вишневецькі – їх ще іменували «головні княжата». Вони намагалися зберегти за собою права, характерні князям ще з давньоруських часів. 

Удільний князь, влада якому діставалася в спадок, виступав сувереном свого володіння й міг вийти разом зі своїми землями зі складу Великого князівства Литовського, до якого в той час входила Волинь. Такі дії, принаймні до ХV ст., не вважалися зрадою. «Головні княжата» підлягали суду виключно Великого Князя, а не місцевих судів. Вони були представлені у великокнязівській раді. Це давало можливість контролювати практично всі сфери життя свого регіону. Проте, не завжди вони могли реально впливати на загальнодержавну політику. Важливим привілеєм «головних княжат» було їхнє право формувати власні збройні загони (почти) під своїми родовими гербами, а не в складі загального повітового ополчення під стягами земель. Почесним привілеєм були обов’язкові іменні листи-повідомлення від Великого Князя про початок військових дій чи про скликання сейму. Отже, попри свою васальну залежність від короля польського чи Великого князя Литовського, українські князі були достатньо самостійними. Особливо це стосувалося Острозьких. 

Представник старовинного українського роду з Волині (його родове гніздо – славетний Острог) князь Костянтин І Острозький (1460-1530) був старостою Брацлавським, Луцьким, Звенигородським і Вінницьким, маршалом Волинським, каштеляном Віленським, воєводою Троцьким, Великим Гетьманом Литовським. Князь уславився, насамперед, як полководець та адміністратор. 

Костянтин Острозький належав до великих полководців і політичних діячів минулого. Він виграв велику кількість битв, в тому числі, міжнародного значення. Князь брав участь в успішних кампаніях проти татар і Московської держави. Надзвичайно хоробрий, Острозький не втрачав розсудливості в найскладніші моменти і вправно керував військом. Саме князь громив ординців на Волині впродовж 1486-1490 років, успішно боронив від них Рівне (1496), переміг напасників під Вишневцем (1512), Сокалем (1519), Вільшаницею на Київщині (1524). Роком особливих успіхів був для князя рік 1497-й. Разом з майбутніми королями Алєксандром та Яном Ольбрахтами здійснив похід під Очаків і в липні 1497 року розгромив Кримського хана, взявши в полон його командуючого – Менґлі-Ґірея. За цю перемогу він був нагороджений званням Великого Гетьмана Литовського- ставши першою людиною, яка одержала таке звання. Мав він тоді 37 років. Того ж року К. Острозький за свої бойові заслуги отримав земельні пожалування, котрі стали своєрідним ядром Острожчини – села Здовбицю, Здолбунів, Дермань, Лебеді, Кунів та інші (зараз це, переважно, населені пункти Здолбунівського району, Рівненської області). 

Став Костянтин Острозький одним з найвизначніших меценатів того часу, до його володінь входило 100 міст, 40 замків, 1300 сіл, перетворив Острог на осередок української культури. Можна говорити про те, що завдячуючи його діянням, центрально-східна Європа має європейське, а не азіатське обличчя. Цю людину є всі підстави вважати тою, що «змінила історію». 

Острозький був сувереном у своїх величезних володіннях. Князь також володів і деякими привілеями, притаманними незалежним можновладцям. Зокрема йому надали право ставити печатку на червоному воску (в той час, це вважалося королівською прерогативою). Діяльність Костянтина Острозького об’єктивно сприяла утвердженню ідеї, що Русь-Україна є землею, якою правлять свої суверени. На надгробку, котрий знаходився в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, князя зображено з короною. Так тоді зображували, переважно, королів. 

Підкреслюючи військові заслуги князя К.Острозького сучасники порівнювали його із знаковими постатями античності. Зокрема, папський легат у Польщі – Пізоні, в 1514 р. порівнював його із засновником Рима - Ромулом і писав: «Князь Костянтин може бути названий кращим воєначальником нашого часу». Це свідчення є дуже вартісним, тому що оцінку великих заслуг князя дає людина, яка належала до іншого культурного й конфесійного простору. 

Звістка про Оршанську битву швидко облетіла європейські країни, про неї сповістили перші в світі друковані газети. "Були навіть спеціально видані чотири брошури латиною та німецькою мовою, в яких король Зигмунд І та нунцій Пізо розповідали про битву папі Леону X. Про цю битву писали українські, білоруські, литовські й, особливо, польські хроніки, насамперед Б. Ваповського, М. Бєльського, М. Стрийковського, Ю. Деція тощо. Вони порівнювали битву під Оршею з перемогою римського полководця Сципіона Африканського над славнозвісним Ґаннібалом при Замі (202 рік до н. е.), називали князя Костянтина І "Сципіоном руським" (чи треба додавати, що, називаючи князя "руським" ("русинським"), вони зовсім не мали на увазі сучасне "російський"). Князь Острозький побудував на честь перемоги дві православні церкви у Вільнюсі – Свято-Троїцьку та Свято-Микільську. 


Джерела та додаткова інформація:

  • Юрій Диба висунув гіпотезу, що Володимир Великий народився на Волині, у селі Будятичі. Джерело:Олеся Максимець."Не Великий, а Волинський!", "Експрес" 30 травня-6 червня 2013р. Про українське походження хрестителя Русі. Наводяться аргументи на користь того, що князь Володимир Святий народився на Волині в селі Будятичі. Петро Кралюк. Війни у Вікіпедії, або чи пошанує Україна Володимира Святого?
  • Петро Кралюк, Ярослав Хаврук Князі Острозькі - Rumvi.com 
  • Битва під Оршею 1514 року | Юрій Мицик 
  • Ярема Галайда В річницю славної битви під Оршею. 
  • Віктор Мандзяк. Битви української середньовічної та ранньомодерної історії: Довідник.-Львів:Літопис,2011.-С.246-247. 
  • Леонтій Войтович. Князівські династії Східної Європи. 
  • Матеріали статті Бориса Черкаса Український мілітарний портал
  • Матеріали статті Голови Львівської обласної організації Спілки офіцерів України Петра Костюка Портал українських офіцерів

Контакти

З питань організації навчань:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
  • Святослав : (+38) 095-577-7084 
  • Вітер : (+38) 050-382-0842

З питань щодо роботи сайту та форуму:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Інформація

ДОПОМОГТИ ПРОЕКТУ
На сайті 435 гостей та користувачі відсутні
Перегляди статей
2114558