Особливості граматичної будови української мови 

Мова vs Язык 

Особливості граматичної будови української мови в порівняні з російським "язьіком". Знаком «■» виділено унікальні риси, знаком «▪» виділено збіги з російською. Нумерація продовжується з попередньої статті

2.1. Морфологія імен та займенника.

2.1.41. У відмінюванні іменників збережена ІІ праслов’янська палаталізація (укр. руКа, ноГа, муХа, молоКо~ руЦі, ноЗі, муСі, в молоЦі; польс. noGa, łąKa, muCHa ~ noDZe, łąCe, muSZe; чес. mouŠe, слц., влуж. muŠe; нлуж. muCHa, wuCHo, proCH, proG, droGa, boK, mloKo ~ muŠe, we wuŠe, w proŠe, na proZe, na droZe, na boCe, w mloCe; цсл. muSě, хорв. m̏ uSi; – на відміну від рос. руке, ноге, мухе, в молоке). Польський вплив тут ні до чого: все це є у мові літопису, а схожі чергування відомі і в морфології іранських мов.

2.1.42. СТАРЕ ЗАКІНЧЕННЯ «-ові» (дав. відм. одн.) відповідає такому ж у західнослов’янських мовах (президентові, козакові).

2.1.43. Реліктом ДВОЇНИ є форми очИМА, дверИМА, плечИМА, а в діалектах – дві відрі, на дві слові тощо, – чого немає в сусідів (зате краще збережена двоїна є у словенській і обох лужицьких).

2.1.44. Існує КЛИЧНИЙ ВІДМІНОК: брате, батьку, мамо (з-поміж слов'янських мов його втратили лише російська і словенська).

2.1.45. Українська зберегла СТАРЕ ЗАКІНЧЕННЯ МНОЖИНИ «-и» (роги, сніги, боки, дроти, тендери, професори), тоді як російська розвинула паралельні, а для частини слів тепер і єдині форми з наголошеним -á (рога, бока, провода, тендера, профессора).

2.1.46. В українській існує РОЗРІЗНЕННЯ ЗАКІНЧЕНЬ «-у/ -а» В РОД. ВІДМ. ОДН. іменників чол. р. (народу, обрію, засобу/ присудка, підмета, предмета) – аналогічно до західнослов’янських мов, але на відміну від виключно російського протиставлення пачка сахарУ/ вкус сахарА, яке продовжує субстратний фінський партитив (частковий відмінок).

2.1.47. ■ Закінчення «-ові» лише в українській мові властиве також формам місцевого відмінку: на козакові, при президентові; це прояв ширшого явища перенесення на місцевий відмінок іменників чол. і серед. роду флексій давального відмінку: по Чорному морю/і, на ньому/ нім [Lehr-Spławiński, 96].

2.1.48. ▪ Закінчення і < ѣ зберігається у родовому відмінку однини іменників жін. р. з основами на -ja-: землі, ріллі, судді, вельможі, неволі (тут збіг з російською, білоруською і верхньолужицькою).

2.1.49. ▪ Словотвірні суфікси «-чик», «-овик», «-иха» (перекинчик, маховик, зайчиха) (так і в рос., білор.).

2.1.50. ■ Специфічно українські суфікси «-інь», «-ощі», «-енко» (далечінь, солодощі, поштаренко).

2.1.51. Разом із більшістю слов'янських мов українська має СТЯГНУТІ ФОРМИ ПРИКМЕТНИКІВ І ПОРЯДКОВИХ ЧИСЛІВНИКІВ, яких немає ані в білоруській, ані в російській: стара, цікаве, перша.

2.1.52. ■ Розрізнення за родом і числом форм обидва ~ обидві ~ обоє.

2.1.53. ▪ Пестливі форми числівників: двійко, трійко, троєчко; трієчка, п'ятірочка.

2.1.54. Вживання префікса «за-» у прикметниках і прислівниках замість слів надто, занадто: завеликий, задовгий, замало. Ця риса спільна з польською, верхньо- і нижньолужицькою мовами: zamało; zadużo.

2.1.55. Ступенювання з «най-» прикметників і прислівників: укр. вузький, вужчий, найвужчий/ вузько, вужче, найвужче (не як у російській, але відповідає морфемі nej- у нлуж.: wusko, wusčej, nejwusčej.

2.1.56. ■ Специфічно  українські  префікси «якнай-», «щонай-» (якнайкраще, щонайгірший).

2.1.57.   Спільною структурною новацією української та білоруської мов, яка єднає їх з географічно південними слов’янськими мовами, стало виникнення спеціальної форми ПРИСВІЙНОГО ЗАЙМЕННИКА 3 ОС. МН. їхній, -я, -є, -і (у білоруській ще й 3 ос. одн. ягойны, ейны), чого немає в решті північнослов’янських мов: там досі зберігається архаїчний стан системи з заміною дотепер відсутніх форм родовим відмінком особового займенника (рос. его, её, их; пол. jego, jej, ich).

2.1.58. ■ Займенники з префіксоїдами  «будь-», «казна-», «хтозна-» (будь­хто, будь­коли, казна­куди).

2.1.59. ■ Складні прийменники (поза, понад, попід, позад, поперед, з­над, з-поміж, побіч, обабіч).

2.1.60. Прислівники структури «за- + -в- (корінь) -ки», відомі і в білоруській (завдовжки, завширшки, заввишки, завгрубшки, завглибшки).

2.1.61. ■ Прислівники з часткою -не- (де­не­де, коли­не­коли, хто­не­хто).

2.1.62. ■ Прислівники часу з від прийменниковими префіксами (влітку, восени, взимку, навесні, вранці, вночі, удень, поночі, опівночі, опівдні, уперше, вдруге, втретє, вчетверте, востаннє, відтепер, дотепер, донедавна, доти, досі, нараз; також, відтак, звідки, звідкіля, звідусюди).

2.1.63. ■ Прислівники  зі  словосполучень (голіруч, ліворуч, праворуч, водночас, мабуть, натщесерце, насамперед, передовсім, передусім, силоміць, самохіть, чимдуж, повсякчас, з давніх­давен, зроду­звіку, вряди­годи, часто­густо, тишком­нишком, тяжко­важко, раз у раз, день у день, рік у рік, пліч­о­пліч, віч­на­віч).

2.1.64. ■ Пестливі форми прислівників (поволеньки, тепереньки, теперечки, тутечки, тамечки, недалечко).

2.1.65. ■ Прислівники з двома префіксами (удосвіта, знадвору, навкруги, навмання, навприсядки, наввипередки, наввиринки, навпомацки, навпрошки, всупереч, досхочу, донесхочу).

2.1.66. ■ Спеціальні прийменники до відліку часу: о другій, о пів на третю, за чверть п'ята, по другій, по сьомій; порядкові числівники для позначення цілих годин.

2.1.67. ■ Сполучники бо, доки, що більше, ба більше, ані, попри, завдяки.

2.1.68. ■ Продуктивний префікс «що-» у прислівниках часу: щоліта, щоосені, щовесни, щозими, щороку, щомісяця, щотижня, щодня, щоночі, щоранку, щовечора, щогодини, щохвилини, щосекунди, щомиті, щодоби, щодекади, щопівроку, щопівхвилини, щочвертьгодини, щочвертьдоби, щочвертьстоліття, щостоліття. + щораночку, щолітечка, щохвилинки, щохвилиночки, щохвилиноньки...

2.1.69. ■ Сполучник «що» у специфічних синтаксичних структурах: книжки, що по них послано; земля, що він її продав.

2.1.70. ■ Складені частки (якомога).

2.2. Морфологія дієслів.

2.2.71. У 1 особі множини загальне для всіх дієслів ЗАКІНЧЕННЯ «-мо» (знаємо, пишемо) має паралелі у білоруській, сербській, хорватській і верхньолужицькій мовах.

2.2.72. ■ Цілковитою протилежністю до російської є структура українських форм 1 ос. множини кількох прадавніх частотних дієслів: даМО, їМО, розповіМО (пор. рос. даДИМ, еДИМ, расскаЖЕМ).

2.2.73. ■ У 2 ос. однини цих же дієслів українська зберігає праслов'янські закінчення, втрачені у російській: даСИ, їСИ, розповіСИ.

2.2.74. ■ У 1 ос. однини наказового способу українські форми структурно відмінні від рос. і білор.: ходімо, робімо, співаймо, даймо, граймо.

2.2.75. ■ Закінчення дієслів могти, бігти, допомогти, лягти, запрягти, тягти тощо, цілком відмінні від російських не лише в інфінітиві, а і в особових формах (можу, біжу, допоможу, ляжу, запряжу): з погляду російської граматики це її пряма антитеза («грубі помилки»).

2.2.76. На відміну від російської, українська у 3 особі множини дієслів І дієвідміни має закінчення -е/-є(бере, знає) (в діалектах – також і в дієсловах на -ити: ходе, робе, носе, баче). Живою тенденцією в говірках є подальше спрощення цієї флексії аж до її втрати: знá, питá, співá, не відмовля́.

2.2.77. ■ На відміну від решти слов'янських мов, інфінітив українського дієслова бути має кореневу голосну У, що вказує на можливу іранську індукцію, наприклад, на перське BUDAN 'бути'.

2.2.78. ■ На відміну від російської, польської та інших слов'янських мов, українські дієслова типу пекти, могти поширили приголосну основи в особових формах (печеш, можеш) також і на 1 ос. одн. і 3 ос. мн.: печу, можу. Це знову унікальна риса української в колі слов'янських мов.

2.2.79. ■ Поряд із звичайним аналітичним майбутнім (буду робити, будеш писати), яскравою і унікальною серед усіх слов’янських мов морфологічною рисою української є СИНТЕТИЧНИЙ МАЙБУТНІЙ ЧАС ДІЄСЛІВ НЕДОКОНАНОГО ВИДУ (робитиму, писатимеш) з аналогією в романських мовах. На давність його вказують засвоєні, очевидно, з української південнобілоруські форми та релікти цього явища у вологодсько-в’ятських говірках [Lehr-Spła-wiń ski, 96].

2.2.80. ■ Як стало помітно при вивченні еламських топонімічних основ з редуплікацією на теренах України [Тищенко 2011а], схожа на еламську модель ітеративних форм (повторюваної дії) існує і в українській мові: попоїли, попождеш, попополола, поповиздихали б. Показово, що цих форм не підтримують ані школа, ані ЗМІ, однак вони поширені в Україні повсюдно і послідовно регулярні.

2.2.81. ■ Наявність  предикативних форм  дієслова:  Проса покошено  (вірш М.Рильського); Походжено та поброджено біля мого садочка (з народної пісні).

2.2.82. ■ Пестливі форми дієслів з суф. «-оньк-»: їстоньки, питоньки, гулятоньки.

mova zaimstvovanie

З поміж 82 специфічних рис української мови виключно українськими є 34(!) – це № 3, 16, 29, 35–37, 39, 40, 47, 50, 52, 56, 58–70, 72, 73, 75, 77, 78–82. Зверніть увагу на цікавий факт: з поміж усіх своїх сусідів українська має унікальні(!) спільні риси лише з білоруською мовою - 4, натомість ексклюзивних українсько-російських рис взагалі НЕМАЄ ЖОДНОЇ! Ознак, що були б водночас спільними для декількох мов: верхньолужицьких та білоруських по 29, нижньолужицьких - 27, полабських - 19, словенських - 18, російських - 11. Показово, що решта слов'янських мов (рівно половина, 7 з 14) має з українською по 20-21 спільній рисі на півдні і по 22-23 на заході. Таким чином, виявлене мереживо міжмовних зв’язків цілком переконливо відтворює СПРАВЖНІ історичні контакти української мови та її істинне місце в колі слов'янських мов.

Проте, якщо не обмежуватися констатацією цього факту, а піти у своїх міркуваннях трохи далі і спробувати з’ясувати причини за яких могла скластися подібна ситуація, то ми неодмінно прийдемо до вельми пікантного висновку. Адже існування значної кількості зв’язків між практично усіма слов’янськими мовами**, в тому числі і з українською, беззаперечно свідчить про те, що кожна з них була започаткована ще в ті часи, коли усі вони перебували у стані схожих між собою ДІАЛЕКТІВ ОДНІЄЇ ПРАСЛОВ’ЯНСЬКОЇ МОВИде не було місця для якихось там проміжних чи додіалектних угруповань! Але в чому ж тоді полягає пікантність висновку спитаєте Ви? Все, начебто, логічно і очевидно… Однак, правда, як відомо, ховається в деталях, у нашому випадку – в датах! Виокремлення слов’янських діалектів з єдиної прамови і паралельно з цим початок формування майже усіх сучасних слов’янських народів історики відносять до середини І тис. н.е. Усіх, за виключенням так званих «русскіх». Появу росіян, як нації, російські вчені відносять до початку ІІ тис. н.е.** Звідси висновок, що «русскій» язик походить не від слов’янської прамови, яка на момент його появи вже перестала існувати, а від однієї чи декількох слов’янських мов. От така історична цікавинка!

Подібні факти аж ніяк не вкладалися у міт «Москва – це третій Рим», тому російською пропагандою створюється концепція праслов’янської мови, яка, начебто, спершу розпалася на три(!) гілки: празахіднослов’янську, прапівденнослов’янську та прасхіднослов’янську або ж на західну, південну та східну групу. З останньої, за їхньою версією, і утворилися українська, білоруська та російська мови. Звучить красиво, але як і міт про Землю, що тримається на трьох(!) китах, немає під собою жодного реального підґрунтя. Однією своєю наявністю десятки(!) міжслов’янських зв’язків повністю(!) СПРОСТОВУЮТЬ ВИГАДАНУ(!) «русскіми» лінгвістами КЛАСИФІКАЦІЮ!

Численні відповідності до специфічно українських явищ в усіх без винятку(!) слов'янських мовах свідчать і про перехідний характер української між усіма слов'янськими, і про тисячолітній розвиток її з праслов'янської, і, в підсумку, повторюю, переконливо спростовують теорію спільного походження української разом з російською та білоруською мовами з якоїсь там окремої «гілки», що була вигадана російськими ідеологами на догоду політичному моменту!

© Дмитро Пташка

 Джерело: gazeta.ua
У статті використаний матеріал із наукової праці Костянтина Тищенко «Правда про походження української мови»


*За виключенням російської, яка була сформована в історичному проміжку значно пізніше за допомогою масових запозичень з болгарської та української мови. У підсумку те, що утворилося важко назвати самостійним утворенням, оскільки кількість запозичень давно здолала критичну межу і становить близько 99,9%. Таке собі слов’янське есперанто.

**Згідно висновків російських(!) істориків, "русскіє", як нація, з’явилися лише у середині ХІІ(!) ст. «В особі Андрія великорос(?!) вперше виступив на історичну арену…» (В.Й. Ключевський, 6, с.133). У даній цитаті мається на увазі Андрій Боголюбський, 1110 — †1174 рр. Зазначу, що Ключевський у повній відповідності до української приказки: «бреше, як москаль», у своїх працях систематично підмінює поняття, тим самим вводячи неуважних чи необізнаних читачів в оману. Ніяких великоросів у ХІІ ст. не існувало і не могло існувати в принципі! На той період актуальною могла бути хіба що назва «залішанці» від слова Залісся. Назва «Росія» для цієї території почала вживатися лише через 600(!) р. Петром І (з 1721 р.).

Контакти

З питань організації навчань:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
  • Святослав : (+38) 095-577-7084 
  • Вітер : (+38) 050-382-0842

З питань щодо роботи сайту та форуму:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Інформація

ДОПОМОГТИ ПРОЕКТУ
На сайті 527 гостей та користувачі відсутні
Перегляди статей
2114546