Характерницькі вправи 

f 4f0d5f8b71d44Було таке правило серед козаків, коли вони проходили походом через те чи інше село - брати з собою підлітків для всякої роботи. Брали тих, хто дуже просився або був сиротою, батьки якого загинули і доглядати за ним було вже нікому. На Січі такі підлітки носили воду, виконували дрібну хазяйську роботу, бо ж жінки на Січ не допускалися. З такої молоді з часом виходив джура, учень козака, який вивчав усяку бойову козачу премудрість. І вже хто з джур показував особливі здібності, того брали на характерницьке навчання. 

Пошук ступеня природної здібності учнів. 

З чого починалося навчання? Спочатку молодий козак продовжував ту ж саму підготовчу роботу, що і до цього часу. Працював з «биком» - був такий вертикальний дерев'яний циліндр з густо поставленими рогами, який крутився на осі. Такі циліндри - «бики» нам знайомі з вправ бійців східних бойових мистецтв, що і сьогодні мають широке розповсюдження. Характерник-наставник пильно стежив за тренуванням юнака і потроху щось креслив хворостиною на землі. Він шукав той ступінь природної здібності, який був юнакові притаманний з народження. Коли в тих кресленнях виходив трикутник - цей учень міг розвинути свої здібності у якомусь одному напрямку - наприклад, у мистецтві володіння шаблею як найбільш поширеному тоді способі ведення бою в козацькому війську. Коли виходив чотирикутник, то до того першого мистецтва додавалося, наприклад, ще й мистецтво ведення розвідки, що робило програму підготовки учня більш широкою. Коли виходило коло, то така людина мала універсальні можливості і характерницьке мистецтво могло розкритися перед нею на всю свою дивовижну глибину і широчінь. 

Вправи, які виконувала здібна козацька молодь, були і цікавими, і повчальними, і нелегкими. Наприклад, такі.

 

Бачити свій "розмір".

Наступним кроком у вихованні було дуже цікаве навчання. Козака вчили бачити свій "розмір" у довколишньому. Правило ззовні нам знайоме. Ми вибираємо за своїм зростом лижі, косарі під себе роблять косу, веслярі — весла і т. ін. Мета зрозуміла: знайти таке співвідношення людини та якогось елементарного пристрою, коли його дія стає максимально ефективною. Але характерники продовжили це мистецтво далі, коли людина наперед вже знала, як правильно підступитись до тієї чи іншої справи, щоб не взяти "високо" і потім не виконати, що на полі бою призводило до смертельної загрози. Але і не дуже "низько", через що подія не буде повернута в потрібне русло, що в бою призводило до поразки. Нам це правило відоме з життя. Дуже багато є людей, які змолоду беруться за справу, не маючи належних здібностей і сил. Внаслідок чого руйнують своє здоров’я, руйнують справу, маючи у кінці розбите ущент життя. Тож правило, як бачимо, вельми важливе.

Таке виховання починалося ось з чого. Молодого козака посилали до лісу за гілкою, за допомогою якої він мусив стрибати через високий тин. "Не свого розміру" вибрана гілка не дозволяла отримати очікуваний результат. Крім того важливим було те, де за неї взятись. Високо — гілка ламалася, низько — стрибок не виходив. Вправа могла бути урізноманітнена стрибком з тією самою гілкою у довжину через рів.

Практикувалось також кидання каміння на відстань. Важкий камінь далеко не летів, малий теж. Треба було "побачити" отой свій "розмір" каменя. Потім бралися за шаблю, довжина, форма і вага якої теж мали бути підігнаними під козака. За такими ж вимогами вибирали і коня. Навчали одразу бачити в боротьбі ту точку, попадання в яку виводить з рівноваги супротивника під час бою. Цьому ж мистецтву навчали і в житті, де треба було побачити ключову подію, яка повертала всю ситуацію у вірний напрям. Щоб таке стало можливим, треба було мати відповідний погляд на оточуюче, який охоплював би всю подію в цілому.

Тому характерники дуже велику увагу приділяли розширенню свого усвідомлення довколишнього, добивалися вони цього в техніках, які виводили людину в змінений стан свідомості. Вони знали, що, крім того просторово-часового відліку, у якому живе пересічна людина, існують інші, притаманні внутрішнім просторовим вимірам. Людина, набуваючи зміненого стану свідомості, входила в них, отримуючи можливість відстороненого спостереження подієвого поля життя. Завдяки чому мала можливість передбачення подій та розуміння змісту того, що точилося довкола. Перед такою людиною відкривалися всі внутрішні причини, наслідком яких стають події реального життя.

Швидше ніж тінь.

Навчали переходу у стан зміненої свідомості у такій простій вправі. Юнака ставили спиною до сонця, щоб він виразно бачив свою тінь на стіні. Завдання ставилось таке — торкнутись рукою стіни, швидше ніж туди дійде тінь. З точки зору звичайних уявлень, це виконати неможливо. Неможливо, якщо працювати у одному і тому ж вимірі часу та простору. Необхідного результату добивався той учень, який навчався переходити в такі змінені стани свідомості, коли людина на якусь мить виходила за межі оточуючого, входячи в простір з іншим відліком часу. Поступове розвинення цього мистецтва робило рухи характерника надшвидкими, непомітними для звичайного погляду. Коли така людина на коні вдиралася у лави супротивника, то могла там накоїти дуже великої біди. Звичайна людина не фіксувала переміщень кіра в довколишньому просторі, напад якого був завжди як грім серед ясного неба.

Ввімкнення "істинного бачення" та досягнення безсторонності.

Подібна здібність набувалась при умові опанування молодим козаком такими вправами. Юнака пізно увечері саджали на землю і він мав дивитись повздовж високого тину так, щоб окремо бачити обидва його боки лівим і правим оком. Праве око міцно затуляли пов’язкою, а з лівого боку тину запалювали багаття, що засліплювало ліве око. Треба було зреагувати на ту людину, що підкрадалася з темного правого боку тину. У такий спосіб вмикали праву, підсвідому півкулю головного мозку людини, вмикаючи інше, енергетичне сприйняття світу. Переводили людину з Тональної правої сторони свідомості у ліву Нагвальну, скаже ознайомлений з езотеричною літературою читач. Саме з цією метою ще вчили однаково володіти правою і лівою рукою.

Була ще така практика. Ставили у глухому лісі на галявині біля болота, повного усякої "нечисті", шість стовпів по колу, діаметром у п’ятнадцять кроків. Пізно ввечері в одному місці поміж стовпами запалювалося багаття. Молодий козак мав ходити по зовнішній, неосвітленій частині того кільця, дивлячись прямо перед собою. Це ходіння у пітьму, а потім наближення до багаття. що засліплювало очі. та мерехтливі тіні стовпів робили свою справу. Вони поширювали можливості людини, вмикаючи на повну силу другу сторону її свідомості, бо треба було "бачити" і контролювати ситуацію, коли звичайні органи відчуття були блоковані. Звичайно, дуже лячно було молодій людині йти у пітьму від багаття назустріч моторошному виттю, що неслося з болота. Ходили до тих пір, поки вже було однаково, чи біля багаття ти знаходишся, чи біля болота з "нечистю".

Так досягалась необхідна безсторонність щодо перебігу подій у довколишньому житті. Загартовувалась воля людини, яка кожної миті була готова до будь-яких дій.

Узгодження з внутрішньою Силою.

Потім приходив час наступної практики, вже більш складної та небезпечної. На довгому стовбурі, встановленому горизонтально над головою людини, вішалися довгі сітки з камінням, десь на крок одна від одної. Пізньої ночі з одного краю того стовбура запалювали яскраве полум’я, водночас приводились у рух сітки з камінням. Молодому козакові треба було пройти на світло повздовж стовбура і не бути збитим вагою каміння, що гойдалось у сітках поперек його шляху. Рухатися треба було швидко, бо вогонь закривався через деякий час, і була загроза залишитись у пітьмі серед того рухливого каміння. Тільки дії людини, узгоджені з її внутрішньою Силою, могли провести її по тому шляху. Лише за умови досягнення відповідної безсторонності, дії людини стають інстинктивно точними і швидкими, що гарантує безпечність проходження того шляху. В тольтекських практиках, описаних К.Кастанедою, є так званий "біг сили", в якому людина, діючи цілком інтуїтивно, минає всі перешкоди на своєму шляху.

Входження у силу через ритм.

Далі бралися за навчання вибору вірного ритму руху. На звичайній стежинці, що вилася серед жита, на відповідній відстані один від одного розкладалося каміння. Пізнього вечора треба було швидко пройти стежкою, вловивши ритм того руху, який не дозволяв спотикатись і падати. Так навчали входити у той чи інший ритм, який надавав сили та невтомності у довгих переходах.

Повне розкриття сил людини.

Повне розкриття сил людини досягалося ще у такій вправі. Саджали парубка влітку на пагорбі поблизу колодязя і лили на нього воду з дерев’яних цебер до тої пори, поки людина ставала мокра, як хлющ, не маючи вже різниці між собою та тою водою, що безупинно лилася на нього з усіх боків. Потім козака переводили на інший пагорб, де залишали сушитися під пекучим сонцем. Те сидіння тяг-лося мало не увесь день, коли вже губилося відчуття спекотності сонця. Під вечір піднімали хлопця і вели до лісу, в прохолоді якого він поступово приходив до тями, з подивом спостерігаючи за тією чутливістю, що вже була йому притаманна — дерева ставали перед ним як стовпи пружкої енергії. Біля найбільшого дуба, якого тільки знаходили, молодого козака залишали в сутінках наодинці з лісом. З тих сутінок раптово вчиняли на нього навальний смертоносний напад з усіх боків. Реакція на таку раптову загрозу в людини, у якої зняті зовнішні захисні оболонки, може бути тільки одна. Відбувалося пробудження внутрішньої сили, яка вибухала від основи хребта, енергетично розкриваючи його навпіл. Ззовні це було схоже на вибух вулканічної сили, що змітає все довкола.

Потім вчилися використовувати ту силу вже на практиці, під час збройних сутичок з ворогом. Подібні приклади ми знаходимо в того ж таки Карлоса Кастанеди, коли під дією цілеспрямованих зусиль вчителів учні багато разів зміщували свою увагу в такий стан, де зникав страх і вони ставали настільки могутніми, що їх лякались навіть великі хижі звірі і т. ін.

Сили та здоров’я набиралися, ходячи босоніж навесні, коли ще не зійшов сніг. Ноги були сині і змерзлі, зате на обличчі сяяла усмішка. Показували, як довго може тягнутися час, постійно будячи молодь серед ночі, коли час плине украй повільно. Робили це з метою розвинення в учня вірного відчуття часу. Вночі учні мали також слухати небо і зорі, вмикаючи своє друге, підсвідоме сприйняття.

Зупинка часу та перехід в іншу просторову мірність.

Зупинка часу та перехід в іншу просторову мірність досягалася такою практикою. Вибирали над водою високу кручу, з якої не було видно низу. Молодому козакові давали в руки палицю, яку він повинен був тримати перед собою двома руками, і пропонували бігом спуститися з кручі. Під кручею робився схований від очей виямок, де стелили солому, тож козак на ту солому і падав, відірвавшись від кручі. Але незнання цього козаком призводило у момент відриву його ніг від кручі до "зупинки світу", бо попереду вже нічого не очікувалось, окрім вірної загибелі. Так взнавали те, що стоїть за межею видимого світу через "зупинення" його часу. Таким чином навчалися входити в інші виміри оточуючого простору.

Дуже схожі техніки ми знаходимо у літературі зі східних бойових мистецтв та з тибетської езотерики. У творах К.Кастанеди про стародавню тольтекську традицію змальовані вправи, що використовувались для увімкнення нагвальної, підсвідомої сторони людини через зупинку внутрішнього діалогу.

Практика зупинки внутрішнього діалогу.

Для зупинки внутрішнього діалогу козаки застосовували таку практику. Саджали учня супроти звичайного колеса, на якому ставилися дві позначки в діаметрально протилежних його місцях або два дзеркальця. Сидячи нерухомо, козак мав слідкувати за тими позначками на колесі, що вертілося. Через деякий час постійне напруження у слідкуванні за позначками на колесі вимикало зовнішню увагу, людина переходила у змінений стан свідомості. Вимикався природний стан першої уваги до довколишнього, людина переходила у стан другої, зміненої уваги.

Часто практика ускладнювалась, коли вісь разом з колесом також вертілася в горизонтальній площині, і козаку, який сидів верхи на ній, пропонували слідкувати не тільки за позначками на колесі, а й за довколишнім. Подібні техніки в тольтекській езотеричній традиції мають назву "перевантаження тоналю", коли завдяки неординарній роботі системи зору (переважаючий периферійний зір) та переконцентрації людської уваги концептуально-логічне сприйняття вимикалося, а на його місце приходило "нагвальне", об’ємне сприйняття дійсності, яке тільки і могло виконати таке "надлюдське" завдання.

Бачити "золоту середину".

Можна ще доповнити, що за дуже важливу річ вважалося знайти "золоту середину" у всякій справі. Задля цього вчили молодь пекти хліб. Те мистецтво дуже тонке, бо отримати треба було не просто хліб, а той, що ставав річчю сили. Козакові виділялись необхідні для цього продукти і полишали його наодинці з піччю. Ми сьогодні вже знаємо, як складно провести всі технологічні операції, щоб зберегти смакові якості складових компонентів. Наприклад, у приготуванні простого українського борщу чи того ж самого хліба. Треба було через особливе "бачення" контролювати процес того готування і відчувати, коли вже час знімати з полум’я, коли додавати той чи інший компонент. Аналогічне "бачення" розвивалося у західній Європі під час пошуків філософського каменя алхімиками. Тільки досягнення відповідного поширення свідомості гарантувало успіх у цій справі.

Потім козака вели до лісу збирати лікарські рослини, довго і ретельно розповідаючи про кожну з них. Вчили "бачити" вплив рослини на людину. Мистецтво доводилось до того рівня, коли з всякої довколишньої трави характерник вмів зробити необхідні ліки від тієї чи іншої хвороби або для загоювання рани. Знання лікарських рослин було обов’язковим як для характерництва, так і для простих козаків на Січі.

Розуміння тварин.

Характерник навчався розуміти тварину та уміти поєднуватись з нею, прикладаючи ліву руку, скажімо, на серце коня чи собаки, слухаючи при цьому правим вухом дихання тварини. З цього завжди мали під рукою вірних друзів в охороні табору, розумного коня в бою.

Навчали входити духом у птицю чи тварину. Саджали, наприклад, козака на стовбур дерева, як на коня, але ногами назад і давали в праву руку яструба. Добивались енергетичного злиття козака з птицею і відпускали її. Треба було побачити те, що бачила птиця своїми очима з височини.

М’яке падіння.

Бойові дії на коні повсякчасно були пов’язані з падінням людини на землю. Тому молодих характерників вчили м’яко падати. Знову ж таки практика була дуже простою. Добре напували козака горілкою, і коли він набував відповідного стану, пропонували перелізти через високий і хиткий тин. Безперестанне падіння з того тину навчало техніці розслабленості п’яної людини, яка з будь-якої висоти могла неушкоджено падати.

Стан "анабіозу".

Клали козака горілиць у високу траву, пропонуючи спостерігати за ширянням яструба у височині. Так рідко, як птиця махала крилами, билося серце козака, який поступово входив у своєрідний стан анабіозу, але з пробудженою свідомістю. Така холодна і "мертва" людина не привертала уваги супротивника, бо у ті часи була не новина — мертва людина край дороги або поблизу табору. Так розвідувались потаємні плани супротивника, виходили із скрутного становища, якщо в ньому опинялися. Ця ж методика дозволяла довго знаходитись під водою, очікуючи, коли мине загроза.

Стан пробудженого сновидіння.

Дуже цікавою була техніка переведення людини у стан пробудженого сновидіння. Розпалювалось вночі в широкому полі кільце багать, щоб добре була висвітлена вся площа в середині. Старший характерник запалював чотири смолоскипи, два з яких давав учневі. Тими смолоскипами і билися в освітленому колі. Старший поступово вибирав такий ритм нападу, що свідомість молодого козака затуманювалась і він входив у стан півсну. Довколишні речі ставали туманними, гублячи свої чіткі форми. Час ставав дуже розтягнутим і в’язким, як кисіль. У цьому стані старший і "пробуджував" молодого козака, опікаючи йому праве плече смолоскипом. Так навчалися переходити в інші просторові виміри, ущільнюючи чи розтягуючи час, входячи у "тіло сновидіння", якщо дотримуватись термінології тольтеків за К.Кастанедою. В цей час і відкривався шлях до всіх магічних мистецтв. Наприклад, людина могла нерухомо стояти або ходити посеред майдану, повного людей, і ніхто її не помічав.

Істинність та вивіреність дій у житті.

Вчили відчуттю істинності та вивіреності дій у житті. "Запалювали" у грудях вогник коло серця, той вогник згасав, коли козак робив негідний вчинок, що йшов у розріз з його совістю. Так вели його до тієї миті, коли пробуджувалась нова свідомість і все ставало ясним і зрозумілим.

Вихід у тонкому тілі.

Найбільш цікавою є техніка виходу у тонкому тілі до астральних проекцій, яку козакам підказало саме життя. Практика такого виходу досягалася при вилежуванні довгої зимової пори на печі, у котрій незгасно палав вогонь. У перші двадцять діб того лежання, коли козак мало їв, пив тільки джерельну воду, у ньому відбувалося так зване внутрішнє плавлення. У людині в цей час панувала золота енергія, що розчиняла все її єство. Потім вставали обабіч енергетичні бірюзові стовпи та відчинявся простір, у який козак і виходив у тонкому тілі на 40-й день. У такому стані він міг вільно пересуватись у просторі на будь-яку відстань. При цьому зберігалася можливість "бачити" ті події, що були цікаві характернику, який невидимо для супротивника був присутнім при підготовці та плануванні його бойових дій. Така набута здібність зберігалася назавжди, що дозволяло характерникам широко використовувати її у розвідці. Пізніше ця техніка була перейнята чумаками, котрі багато в чому були спадкоємцями козаків. Чумаки використовували цю здібність з метою уникнення сутичок з ворогами в дорозі, обираючи ті шляхи для своїх валок, які були найбільш безпечними. 

Цінність цієї козацької методики в тому, що людина, котра її практикує, йде до найвищого досягнення — виходу в тонкому тілі до інших горизонтів буття — через очищення, гармонізацію та перебудову свого тіла. Це гарантувало здоров’я та безпечність у застосуванні цієї езотеричної практики. 

Така можливість, яка прибирала тяжіння фізичного тіла, знімала і ті обмеження, що були йому притаманні. Всяке знання переставало бути таємницею, і характерники знаходили засоби подальшої трансформації тіла у такі стани, коли його вже не брало ні розпечене залізо, ні шабля. Шкіра людини при цьому набувала мідного, червленого відтінку.

Включення Сяйва.

Перше з зерен чи енергетичних тіл має назву Срібної людини або Сяйва, воно утримує в собі те потаємне, що є в людині від Бога, від дотику святого духу. В інтроспективнім сприйнятті воно являє собою біле енергетичне кільце довкола голови на рівні скронь. Саме через нього ми маємо те усвідомлення довколишнього, яке відрізняє нас від тварин. Свідоме включення в це кільце боронить людину від низьких польових форм існуючих в астральних проекціях. Водночас воно відкриває шлях до опанування людиною відповідного аспекту знання, яке відоме в слов’янському світі як волховське знання.

Вхід в той стан в старі часи відбувався через полишену тулуба, антопоморфно збільшену голову людини, яку виконували з дерева або каменю і встановлювали на якомусь вільному від рослинності пагорбі. Подібний антропоморфний образ дозволяв входити в стан поширеного сприйняття світу, коли людина починала дуже далеко бачити та відчувати, а від того знати про події що насувалися.

Аналогом подібної практики є енергетичне включення людського черепа, як ключового образу в цілітельских практиках. Через таку практику можливе швидке зцілення людини від багатьох хвороб, бо тут йде повна природня корекція її енергокомплексу без втручання в цей процес її самої. Повне включення в те кільце призводило до панування в тілі білої сріблястої енергії, яка надавала життєдайної сили та неабиякої стійкості у проходженні шляхом життя. Сяйво цієї енергії оповивало тіло такої людини, від чого воно і отримало таку свою назву.

Танці та всілякі колективні веселощі сприяють зростанню та накопиченню цієї енергії людиною. В старі часи особливо важливим вважалося проведення свят в дні коли ставало відкритим небо, про що вже згадувалось нами раніш.

Стан "вихору". 

Вправа пов’язана з досягненням стану "вихору“, де розкутість та відособленість людини доводилися до стану безсторонності опудала, що стоїть з руками-віниками на городі. У цьому стані час, у якому рухався козак, настільки ущільнювався, що його рухи зовні ставали зовсім малопомітними і тому незбагненними. Це наводило жах та паніку в лавах супротивника, де характерник блискавично діяв. Динаміка рухів була настільки сильна, що не витримував одяг, якщо був завузький. І з бою характерник виходив у жахливих лахміттях, викликаючи загальний регіт братчиків. Тому козацтво полюбляло вільний та просторий одяг, який не заважав у бою. Це чоботи, широкі шаровари, сорочка, жупан та шапка. 

Вершник входив у стан вихору на шаленому алюрі, широким помахом шаблі відкриваючи обрій, а потім швидко обертаючи її над головою. Козак зникав, а полем проносився і стугонів пекельний вихор. 

Стан лісового струмка. 

У справах розвідки застосовувався стан, який робив характерника малопомітним на місцевості. Розчиненість у полі чи лісових хащах досягалася у стані лісового струмка, що тече непомітно у траві. Людина при цьому неначе втрачала свою форму, ставала текучою, як вода, розчиняючись у лісі. 

Згортання простору.

Ще одна, життєво важлива для козацтва в цілому, техніка використовувалася при охороні табору. Довколишній простір обмежувався і згортався, стягуючись на кордонах, що порушувало течію енергії у ньому. Такий викривлений простір ввижався супротивнику як непорушно стояча водяна стіна. Супротивник іззовні бачив замість табору, - який напевне мав бути саме в цьому місці! - непорушну стоячу водяну стіну. Знаходилися сміливці, які намагалися увійти у такий викривлений простір... Недостатньо підготовлені при цьому миттєво божеволіли.

Накопичити сили.

Багато чого з того, чим володіли характерники на полі бою, потребувало чимало енергії та величезної сили духу. Оновити енергію, накопичити її у тілі допомагала методика, якою користувалися переважно старші, більш врівноважені воїни. Пізно вночі, перед сходом сонця, вони розпалювали велике вогнище, яке викладалося шестикутником (для молоді — чотирикутником), а посередині розташовувався корінь груші, комелем на схід сонця. Коли вогнище прогорало і палало вже пригаслим синім полум’ям, характерники, чекаючи перших променів сонця, роздягалися до пояса і входили у той вогненний шестикутник обличчям до сходу. Бурхливе оновлення енергії тіла і його омолодження відбувалося у момент сходу сонця. Така вправа виконувалася не часто і вимагала розвинутого самоконтролю над тілом. Цю вправу використовували і тоді, коли треба було здолати ту чи іншу хворобу. 

Молоді характерники з метою набуття міцності, стійкості та самокерованості навесні у день сходу молодика, тобто у першій фазі місяця, роздягалися і вкладалися у тільки-но зорану ріллю на полі. Так вони набиралися сили та гарту від Землі-матінки. 

Крім бойових технік, були й інші, пов’язані з внутрішнім життям характерників.

Що чекає попереду.

Однією з таких технік, яка використовувалася при бажанні поглянути на те, що їх чекає попереду, було сидіння у глухому лісі біля невеличкого лісового озерця чи багаття. Характерники сиділи нерухомо, набуваючи стану кам’яних брил, зовсім зупиняючи потік думок у своїй свідомості. У цей час вони і одержували змогу дотику до істини, споглядаючи, які події їм готувало життя.

Загалом же технік навчання молоді у характерників було безліч, усіх перерахувати немає змоги, та й немає зараз у цьому потреби. Навчання те протікало в середовищі характерників, які кожного дня щось робили з учнем, щоб провести його шляхом людини Знання. Це не обов’язково було якесь спеціальне навчання. Тривали прості довгі розмови біля вогню, запаленого пізно ввечері; були розповіді про найяскравіші події бойового життя, що проходило в ті часи в Україні у постійних сутичках з ворогом, а також було безліч жартів та розіграшів з метою навчання пильності та виваженості духу. 

 

Звідки йшов виток отого езотеричного знання, як до нього приходили люди на тій чи іншій частині Землі? В езотеричній науці є одна дуже вагома річ, що виникає ось з чого. Справа у тому, що езотеричні практики потребують повного зосередження людської уваги на внутрішньому світі. Однак, діяти людині доводиться на зовнішньому плані життя. Поєднання їх і було завжди проблемою, яку кожний народ вирішував у властивий тільки йому єдиний спосіб. Той спосіб злиття внутрішнього і зовнішнього, що був знайдений, мав свій відбиток у повсякденному побуті, у мові, у ремеслах та мистецтвах. Він став витоком формування характерних рис того чи іншого народу. 

В Україні-Русі ще за часів волхвів ця проблема вирішувалась дуже цікаво. Було помічено, що єдиним станом, який поєднував знаходження людини у переважно інській зоні країни і водночас забезпечував необхідність у швидких та рішучих діях для захисту своєї території, є стан, який набуває атакуючий степовий сокіл. Тож сокіл став ключовим знаком, що відкривав горизонт узгодженості дії на внутрішньому та зовнішньому плані життя. Це був дуже важливий момент, який знаменував народження і поступовий розвиток етнічної самовизначеності українців як єдиної нації. Поступова стилізація образу сокола вже в ті стародавні часи призвела до виникнення тризуба, що на сьогодні є гербом України. 

© Василь Чумаченко

Шлях у невимовне

Контакти

З питань організації навчань:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
  • Святослав : (+38) 095-577-7084 
  • Вітер : (+38) 050-382-0842

З питань щодо роботи сайту та форуму:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Інформація

ДОПОМОГТИ ПРОЕКТУ
На сайті 50 гостей та користувачі відсутні
Перегляди статей
2159280