"ВЕСНА НАША КРАСНА! ЩО ТИ НАМ ПРИНЕСЛА?" 

Веснянки як вид самобутнього народного піснеспіву. 

f vesnyanki voynova evgeniya Веснянки — призабутий вид давнього народного мистецтва. Веснянки несуть в своїй основі архаїчну пракультуру Слов’янського і Праслов’янського Світу. Культ Сонця-Ярила, ярого Сонця, що топить сніги, ламає кригу на ріках, шумить водами, бурлить ручаями, коли сніг “шурхає”, осідає, стає сніговою кашею, на дні якої повно прехолодної води, яка ожила, ллється-переливається, дзвенить, шумить, дзюркоче, виблискує золотими снопами сонячного світла, від якого поболює в очах. Пружний вологий вітер шумить в тополях, вербах, жене лапаті хмари над самою землею, коли оживає земля і все живе відчуває солодку млость у тілі, вологе повітря п’янить радощами буття-оновленням світу після холодної мертвої зими — тоді над селом злітає веснянка, мов жайвір-птах на високому небі в небесній блакиті тягне високу срібну нитку, що сріблом-злотом дзвенить і спадає долу.

Веснянки співалися в час танення снігу, ходу криги і гарячого сонячного світла, що невидимими потоками злота-срібла ніби лилося на весь живий світ. Підсихає земля, і на перших острівцях ще вологої землі дівчата дзвінкими голосами кличуть небо і землю єднатися в парі. Злітає до неба веснянка, поклик живого світу до любощів, радості, непереборної жаги жити, родитися, радіти, обновлятися, стрічати народжуваний весняний світ, такий радісний щороку для малого і старого, для всякої живої душі. Весняне Сонце-Ярило, душу людини пробудило...

Село співало веснянки щороку. Сніг тане, стежечки підсихають, старші дівчата коло ворот надвечір “весну кликали”. Одягали чистий одяг, вишивка дівочих сорочок звалася “червоні коліщата”, Червоне Вогневе Колесо-Яр Сонце-Ярило, що викочувалося на Високе Небо. Дівчата співали по всьому селу, перекликалися високими і радісними голосами по кутках села (“чий куток голосніше виведе і більше виспіває”). Трепетна, чиста, мов сльоза, пружна і радісна пісня-веснянка не змовкала в сутінках, будила душу і серце до нового кола життя. Закликання Весни тривало всю ранню Весну. Співали, поки весна одійде, як посадили, посіяли-кінець весни. Звичай закликання Весни відомий в усьому Слов’янському Світі.

Іван Гончар. Веснянка

Дівчата закликали хлопців на стрічу Весни на Красних Горках, на сухих місцинах голосисто, на все село. Кликали Весну-Тепло, Сонце, Зорі, Любов, Радощі Життя. Закликали Весну дівчата старші, молодші, зовсім малі. Старші закликали хлопців до весняного кола, до хороводів, до стрічі Сонця-Весни, до любові-єднання, закликали до пари, щоб осінню одружитися.

Закономірно строгим був хід Життя. Весна — то гніздування птахів, весна — то шукання дівчиною пари на літо, осінь — відліт птахів у Вирій, осінь — пора весіль. Людина, як і священна птаха українців лелека, бусел, мала повторити одвічну мудрість життя: вибрати пару, створити своє гніздо. Цикл весняного рівнодення, розгоряння Сонця-Тепла був щороку виваженим і непорушним. Весна — квітування, щебет, цвітіння, літо — праця, готування до Осені. Осінь — пора весіль. Зима — спокій, рівновага, тиша, чекання Весни-радості.

– Весна наша красна! Весна наша красна!
Що ти нам принесла? Що ти нам принесла?
Що ти нам принесла?

– Коробочку  маку! Коробочку маку,
Дівкам на присмаку! Дівкам на присмаку!

 А я вам принесла, а я вам принесла
Коробочку бобу, коробочку бобу —
Хлопцям на хворобу, хлопцям на хворобу!
Хлопцям на хворобу!

А я вам принесла! А я вам принесла —
Дівкам по квіточці! Дівкам по квіточці!
Хлопцям по дудочці! Хлопцям по дудочці!
Щоб хлопчики грали! Щоб хлопчики грали!
Дівки танцювали! Дівки танцювали!

– Весна наша красна! Весна наша красна!
Що ти нам принесла? Що ти нам принесла?

– Коробочку маку! Коробочку маку!
Дівкам на присмаку! Дівкам на присмаку!
Хлопцям по дудочці! Хлопцям по дудочці!
Дівкам по хусточці! Дівкам по хусточці!

/Пашинська Анастасія Володимирівна. Запис 1984 р./

Протяжно звучить заклик до Весни, чарування-питання, закликання Весни: “Що ж ти нам, Весна, принесла?

Дівчата славлять себе, прозивають Маковим Цвітом, уособленням Макового Зерна, символом-знаком Родючості, Чистої Сили Землі. Щоб прикликати хлопців, парубків, які нерішуче стоять неподалік, вони співали веснянку дратівливо-принизливо для чоловічого роду.

Заклик-дражніння хлопців повторюється тричі. Тут уже всякий з парубчаків чи хлопців має не витримати і погнатися за дівчатами, які вже того тільки і ждуть, щоб стрімко тікати, летіти стрімголов. А хто вже кого дожене, хто кого вхопить, то буде вона йому парою на всю весну, все літо, а можливо, буде парою на все життя. Кожне вибирає собі пару: за ким погнатися, кого доганяти, кому парою стати, з ким під вінець стати. Хто ж кого вловить? Хто кому дався зловити? А хто від кого утік чимдуж, бо не того чи не ту вподобав. Давалися вловитися одне другому по взаємній схильності. Символічне весняне парування людей-птахів відбулося.

paraЗагальне примирення, хороводи, ігрища, скоки, співи, бо відбулося символічне обрання своєї пари. Вони вже тримаються одне одного. Вже всі знають, хто чий з хлопців або чия дівчина, ревниво наглядають за поведінкою обраної пари, яку не можна розлучати неправдою чи недобрим словом. Всі раді Весні красні.

Після пари беруться за руки, стають у великий круг і ходять по кругу — за Сонцем, притупуючи, приспівуючи, хлопці грають на дудах-сопелях.

Веснянка прозвучала, дійство продовжується, змінюючись іншими іграми, піснями, хороводами. Весна закликана, гуртування молоді у пари відбулося, новий круг життя почався.

Тривають весняні ігрища. Кожна дівчина чи парубок, як уже весну почали, як уже пару вибрали, знають, що осінню одружаться, вони проводять останнє своє молоде літо. Короткий вік людини, не встигла народитися, а вже Весна молодості закінчилася. Кілька літ гуляння — дівування чи парубкування, — а там вже вони муж та жінка, вже Весна їхня відбуяла. Вже вони “літують”, трудяться, дітей ростять... Літо віку промайнуло, вже вони старі батьки, вже діти з гнізда вилетіли, осінь огортає їх туманами сивими, зима білим саваном майнула — звершився вік земний печаллю та журбою, в далекий Вирій душі відлетять... Щемно, солодко-щемно звучатимуть в наступні Весни не їхні співи і не для них. Вже не вони Весну закличуть, вже молоді, молодші, ще молодші щороку кликатимуть Весну-Красну, вже тиха сльоза збігає на щоку літньої жінки, коли чує молоді голоси дзвінкої Весни-Красни. Печаль-журба огортає душу:

Весна моя Красна! Весна моя мила!
Коли ж бо ти, Весно, пролетіти встигла?
Коли ж ти успіла мимо пролетіти,
пока я гляділа маленькії діти.
А вже ж моя Осінь стоїть на порозі,
а вже моя Зима стоїть на дорозі
.

Однією з найкращих веснянок слід назвати веснянку «Cірії гуси».

Серії гуси гречку поїли,
На Синє Море пить полетіли.
Біжи, Ганнусю, перейми Гуси,
(вставляється імя дівчини)
Цілуй хлопчину в рудії вуси.

Дівоньки мої! Що вам до того?
Хоч поцілую,
да не чужого!
Хоч поцілую,
да не чужого,
Пристало личко моє до нього!
В нього видочок,
Наче гурочок,
А бровочки,
Наче шнурочки.
Він мине милий, я йому мила,
Я в його саду сливи садила.

/Пашинська Христина Іванівна, 1907 р.н./

Веснянка вказує на древній звичай-гру, коли дівчина, водячи хоровод, мала поцілувати того, кого вподобала. Вона вибрала його, “він її милий”. Дівчина відповідає дівочій громаді, виправдовуючись за сміливість дівочого поцілунку.

Веснянка має видозміну тексту:

Летіли Гуси - Сірий да Бєлий,
В чистому полі жито поєли,
Поєли жито, поєли гречку
Да й полетіли на биструю речку.
Біжи, Марусю, перейми гуси
Поцілуй парубка в рудиє вуси.

Що ж вам, дєвочки, що ж вам до цього,
Хоч поцілую,
да не чужого!
Він мені милий, я йому мила,
Я в його саду сливи садила.
Сливи садила, ще й поливала,
Кого любила ще й шановала!





(іди, Марусю, позганяй гуси)
(сребнії, золотії, чорнії, руциє)

/Шибецька Тетяна Федорівна, 1909 р.н./

“Серії Гуси” співають спокійно-розмірено. Мелодія іде рівно, мов нитка прядеться на веретено.

Сериї Гуси гречку поєли,
На синє море пить
полетєли.
Бежи, Марусю, заверни Гуси,
Цьолуй хлопчика в руциє вуса!

Хоч поцілую, що ж вам до того,
Його вусоньки з сребла самого.
Його вусоньки з сребла самого,
Пристало серце моє до його!

Ще одна веснянка:

Ходила дєвка по сіножаті,
Копала Лозу, садила Рожу:
Ой, Рожа, Рожа, що з тебе буде
Як мене лєтом дома не буде!
Хто тебе, Рожа, поливать буде?

Повівать буде ветрик легенький,
Поливать буде дощик дробненький!

Веснянка:

А вже Весна скресла, а вже Весна скресла —
Що ти нам принесла, що ти нам принесла?

А я вам принесла коробочку бобу, коробочку бобу,
Хлопцям на хворобу, хлопцям на хворобу!
Ще й в мішечку муки, ще й в мішечку муки —
Хлопцям на колюки, хлопцям на колюки!
Ще й ложечку перцю, ще й ложечку перцю,
Щоб дерло по серцю, щоб дерло по серцю!

Два варіанти однієї веснянки (“Це вже веснянки”):

Шкода мені вечорочка, не гуляв я вчора.
Не гуляв я вчора —
Пройшло моє гуляннєчко ще й тихая мова.
Ще й тихая мова.
Гуляннєчко-минаннєчко. Тиха мова
розна.
Тиха мова розна.
Не лай мене, моя мати, що я хожу позно!
Що я
хожу позно,
Що я
хожу да гуляю — добрий розум маю —
На людськіє наговори я не потураю,
Я не потураю.
Я з тихого Дунаєчка коня наповаю,
Коня наповаю.

Щось конь ірже, води не п’є,
Десь
дорожку чує, десь дорожку чує,
Ох Бог знає, Бог в’єдає?
Де
мой син ночує... Де мой син ночує.

Ой ночує мой синочок в степу при дорозі.
Да й привязав кониченька при белой берозі”.

Другий варіант веснянки:

Текли речки-невелички з вишневого саду,
З вишневого саду —
Кликав козак девчиноньку собі на пораду...
Собі на пораду...

Порадь, порадь, девчинонько,
Як
родная мати, як родная мати,
Ой чи мені женитися чи тебе дождати?
Чи тебе дождати?

А я тобі, козаченьку, раджу да й не раджу...
Раджу
да й не раджу —
Я з тобою
вечор стояв — на другую гляжу..

Рости, рости, клен дерево, рости вгору ровно,
Не лай мене, моя мати, що я хожу позно,

Що хожу да гуляю, добрий розум маю.
Добрий розум маю —

На людськиї наговори я не потураю,
Я не потураю —
З тихого Дунаю коня напуваю...

Щось конь ірже, води не п’є,
Десь
дорожку чує, десь дорожку чує,
Ох Бог знає, Бог в’єдає?
Де
мой син ночує... Де мой син ночує.

Ой ночує мой синочок в степу при дорозі.
Да й привязав кониченька при белой берозі”.

/Каленська Ольга Федорівна, Полюшкевич по чоловіку/

Веснянка хороводна:

Весняночка, паняночка, ми по тобі ходим,
А хлопчичок
да дівчину за рученьку водить.
Нехай водить, нехай водить, він з неї сміється,
Вона дурна, нерозумна, не догадається!

/Заєць Ірина Федорівна, родом з Любарки на Народиччині, 80 літ/

Весела, смішлива, веснянка навчає розуму, вчить дівчину розглянути, роздивитися хлопця, який її водить, який зображує не любов, а її подобу. А в гурті дівчат та хлопців все видно. Гурт дівчат навчає нерозумну дівчину, співає відповідно її випадку розумно-смішливе слово, роздум.

Ой на морі, ой на синьому!
Ой там калина потопала!
Да й до явора промовляла:
Ой ти, яворе, яворочку!
Подай мені хоч голлячку!

Ой, нехай тобі той дуб дає,
Що він з тобою шумить-гуде! (двічі)
Мені спокою не дає!

І така веснянка:

Да перейди, місяцю да на нашу вулицю!
Да перейди місяцю да на нашу вулицю!
А на нашій вулиці всі хлопці-молодці!
А на нашій вулиці всі хлопці-молодці!
Та нема найкращого від Івана нашого!
Та нема найкращого від Івана нашого!

Одна з любимих веснянок Народиччини “Весняночка-паняночка,” яку знали старе і мале. “Весняночка-паняночка, де ти зимовала?— запитують Весну дівчата. Весна відповідає: “У садочку на колонку сорочку прияла!Відмітимо одне з архаїчних понять — “прияла”. Прія — древня богиня льону, прядива, прядіння, полотна. Доба III тис. до нашої ери. У Жереві Народиччини відомий текст “Весняночки-паняночки” звучить свіжо і молодо:

Весняночки-паняночки, де ви зимували?
У садочку на колонку сорочки
прияли!
А ворони оснують, а сороки витчуть!
А бєлиє лебедє ще побєлять на
воде!

/Записано від Лизи Марії та Гаращук Оксени 1988 року/

Да й на том боці на толоці да все гарниє хлопці,
Да й мене мати не пускає, що в чорной сорочці.
Да й пусти ж мати погуляти, я й не забарюся,
Да й перші певні заспівають — додому вернуся!
Пеють певні, пеють другі, курочка сокоче,
Да й кличе мати вечеряти, а дочка не хоче:
Да й вечеряй ти, моя мати, що ти наварила,
Да й уже мені молоденькій вечеря не мила!

/Записано від Сологуб Ганни Адамівни/

Голосочок — на лесочок. Зеленая рута.
Не лай мене, моя мати, що я
хожу тута!
А я
хожу, п’ю, гуляю, да свой розум маю,
Із
реченьки, із Дунаю коня напуваю!

А конь ірже, води не п’є, десь дорожку чує
Десь
поехав мой миленький, в дорозі ночує,
Як ночує й у дорозі — щасти йому Боже,
Як ночує й у девчини — скарай його, Боже!

/Кириченко Ольга Василівна, 1929 р.н. Тешев/

Веснянки були різні: веселі, смішливі, щемно-сердечні, вони творилися на всяку потребу, на всякий гурт, на всякий смак, складалися для вжитку як наука розуму, честі, достоїнства, як колективна форма виховання, захисту від нерозумних вчинків, від біди, від неправди.

Джерело:

Миколай Брицун-Ходак - ЛіТОПИСНА ЗЄМЛЯ ДРЄВЛЯН, Коростень 2002-2014

Контакти

З питань організації навчань:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
  • Святослав : (+38) 095-577-7084 
  • Вітер : (+38) 050-382-0842

З питань щодо роботи сайту та форуму:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Інформація

ДОПОМОГТИ ПРОЕКТУ
На сайті 370 гостей та користувачі відсутні
Перегляди статей
1990117