Феномен «характерництва»: фольклор та історія 

Характерництво належить до важливих культурних кодів, що формували ментальні чинники української спільноти.  Але що це таке  - питання складне, а відповідь неоднозначна.

Що таке - "характерництво"?
Що таке - характерництво? 

Інтерес до характерництва в науці, пов’язаний із відомими культурно-історичними подіями, саме тому окрема проблема міститься в загальній схемі генезису козацької тематики. Свідчень про характерництво не оминуло багато дослідників, хто в тій чи іншій мірі займався козаччиною, починаючи з перших збирачів та дослідників фольклору та їх продовжувачів – І. Срезневського, М. Максимовича, А. Метлинського, П. Куліша, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова, П. Житецького, Я. Новицького, Ф. Колесси, К. Грушевської, Д. Ревуцького, М. Рильського, Л. Гомону, М. Плісецького; істориків – Д. Яворницького, М. Грушевського, І. Крип’якевича та ін. З наших сучасників це відомі прізвища дослідників козацького періоду історії України – О. Апанович, О. Гуржій, Ю. Мицик, В. Смолій, В. Степанков та ін.

Відношення до феномену характерництва змінювалося в дослідженнях вчених, залежачи як від наукових настанов певного часу, так і від інших, так би мовити кон’юнктурних моментів. Перші збирачі фольклору ХІХ ст., відгукуючись на загальну цікавість до всього „малоросійського”, подавали матеріал і аналізували його з позицій неоромантизму. Звідси увага до усяких „легендарних” подробиць на зразок характерництва, які здавались їм історично недостовірними, але яскравими і художньо виразними.

Наступний етап базувався переважно на позитивістських позиціях. Оскільки характерництво сприймалося як надприродні якості, посилені увагою у попередньому неоромантичному дискурсі саме до описання метафізичних чинників цього явища, дослідники-позитивісти пішли іншим шляхом. Вони вивели характерництво до архаїчного символічного ряду фольклорних творів. Однак окремо явище характерництва не розглядалося.

Ще менше уваги йому приділялося у радянській період. Фактично характерництво було оточено специфічною зоною мовчання, залишаючись майже без коментарів навіть в академічних виданнях українського фольклору, зокрема пісенного. Піднімати подібну тематику у дослідженнях було просто небезпечно, оскільки головним методом роботи з фольклором „пізньої доби” став історико-порівняльний. Сама ж історія знаходилась в лабетах так званої „марксистської” методології, далекої від історії ментальностей, яка привернула особливу увагу європейських дослідників після Другої світової війни.

При отриманні Україною, а разом з тим і вітчизняною наукою, незалежності, ситуація докорінно змінилася. На початку 90-х рр.. про козацьке характерництво писали і говорили дуже активно. Однак, переважно це були статті популярного плану в яких, на нашу думку, проявилися інші кон’юнктурні наголоси. Фактично, це новий сплеск цікавості до надприродного, але прихованого в реальних (чи уявних) ресурсах людського організму. Відповідно, характерництво стали відносити до особливої техніки бойового мистецтва із застосуванням медитації та інших психологічних прийомів. Ця, остання інтерпретація феномену характерництва, на сьогодні затвердилася у масовій свідомості тої категорії населення, яка цікавиться культурним спадком періоду козаччини.

Чи володіли козаки особливою "метафізичною" силою?
Чи володіли козаки особливою "метафізичною" силою?

Однак не менш важливим було б віднайти фактори, що поєднують реальних історичних персонажів з тими ознаками характерництва, які фігурують в описанні їх фольклорних постатей.

Поштовхом саме такого підходу до феномену характерництва можна вважати дві важливі думки, виголошені сучасними українськими дослідниками. Перш за все, це точка зору, висловлена О. Грабович. В її статті, що викликала серйозну полеміку, принцип „бріколажу”, наголошений ще Леві-Строссом, названий рівнем міфічного мислення. Звідси, декодуючи міф, отримуємо не конкретний історичний матеріал у вигляді подій, а «спосіб думання і суспільні ідеї, які лежать в основі даної культури» [1, 32-33].

Феномен характерництва також досить довго перебував у статусі міфу, при тому зберігаючись в народній уяві протягом багатьох поколінь. Дійсно, характерництво можна розглядати і як унікальні навички, розвинуті втаємниченими для нащадків психо-фізичними тренінгами, які існували в далекому минулому людства і, зокрема, слов’ян. Однак в розповідях і згадках про характерників народ бачив щось більше, ніж опис явищ, які зараз називають паранормальними.

Центральною фігурою козацького барокового періоду є "героїчна особа"

Центральною фігурою козацького барокового періоду є "героїчна особа"

Тому нагадаємо вислів В. Горського, який назвав центральною фігурою українського бароко «героїчну особу», яка втілює «…не лише уявний ідеал, а й реально досяжний у цьому житті» [2, 68]. Більшість відомих характерників сприймалися саме героїчними особами. Їхні надзвичайні можливості сприймаються разом з їх особистими вчинками і тим поголосом, який вони мали в народі. Виходячи з цього, всіма ознаками характерництва могли бути наділені не тільки козаки, а й інші видатні постаті, визнані серед народу героями.

Підтвердження цієї тези находимо, наприклад, в описанні розбійників. Наведемо короткий опис подібної характеристики, що належить невідомому широкому загалу отаману Васильку, який колись користувався неабиякою славою на Харківщині [3, 278-283].

1. Перед набігом на якусь місцевість отаман Василько залишав свою ватагу осторонь, а сам об’їжджав у напрямку набігу із запаленою восковою свічкою.

І серед "розбійників"-гайдамаків знаходимо вміння характерників
І серед гайдамаків знаходимо вміння характерників

2. Василько був «заговорений» від зброї. Коли цілий полк солдатів стріляв просто у нього, він сидів і тільки отряхався від куль. Потім просто назбирав ці кулі рукою, кинув назад і вони вціліли у вояків. Важливим елементом у цьому епізоді є свячена паляниця, яку тримав Василько. Вона могла сприйматися і як оберіг, і як свідоцтво миролюбних намірів, оскільки розбійник прямо каже, що не збирався першим нападати на солдатів. Важливу роль ця паляниця відіграє і в наступному епізоді.

3. Уміння «відводити очі», представляючись різними істотами чи предметами. Василько міг обернутися у кущ, а коли його вже заарештували і приговорили до страти, то замість голови розбійника, кат ледь не розрубив ту саму свячену паляницю.

Відмінністю від іншого „чаклунства” в даному випадку є військова магія
Відмінністю від іншого „чаклунства” в даному випадку є військова магія

Отже у харківського "розбійника" знаходимо повний набір вмінь характерника, до яких ще будемо звертатися: проведення магічних дій, невразливість від зброї, вміння уникати арешту і страти. Окрім того, навіть у скороченому вигляді, опис подає те, що звичайна людина називає поняттям „чудесне”. В свій час, звернувши увагу саме на це поняття, М. Костомаров трактував характерника, як „чародія, якого не брала куля” [4, 227].

У подальшому дослідники продовжували називати характерників „чаклунами”, хоча головною відмінністю від іншого „чаклунства” в даному випадку є військова магія, а характерник, відповідно, обов’язково пов’язаний з воєнними діями. Не дивно, що саме козацький стан надав нашій історії цілу низку героїв, що вважалися характерниками, а найбільш яскраві приклади їх діяльності висвітлюються під час збройних змагань. Ареною таких змагань Україна була дуже тривалий час свого існування але чи не найважливішою, в козацький період історії, стала національна революція 17 ст., під проводом Богдана Хмельницького.

Сам Богдан Хмельницький, на перший погляд, не уявляється характерником, однак має певні ознаки такої надзвичайної людини, починаючи з легенд про його народження [5, 53]. Його вища обраність проявляється протягом усього життя у різних обставинах. Інколи це пряма вказівка на чудо, як у розповіді про навчання в єзуїтській школі. Коли він з іншими студентами гуляв на дворі біля костьолу, налетів сильний вітер, підхопив Богдана тричі обніс навколо костьолу і поставив на те саме місце. Після чого єзуїти зробили висновок: „з цього хлопця буде велике гоніння на римську церкву” [6, 44].

Єзуїти першими зробили висновок: „з цього хлопця буде велике гоніння на римську церкву”
Єзуїти першими зробили висновок: „з цього хлопця буде велике гоніння на римську церкву”

Інколи, це вихваляння особистої сміливості і кмітливості гетьмана, його вміння уникати неприємностей. Такий, близький до розповідей про уникнення характерниками арешту і, водночас, дуже реально побудований переказ про те, як один з полковників вирішив видати Хмельницького полякам, коли гетьман разом з двома вірними козаками відпочивав у себе на пасіці. Охоронців Богдана вороги схопили, а сам Хмель втік, пірнувши у воду [7, 15].

Особливо цікавий епізод, схожий на проведення Хмельницьким обряду військової магії, зустрічаємо в популярній думі про Молдавський похід. Перед вирішальним штурмом Богдан об’їжджає місце майбутнього бою:

„…На город Сороку поглядав

І ще стиха словами промовляв:

“Ей, городе, городе Сороко!

Ще ти моїм козакам-дітям не заполоха,

Буду я тебе доставати,

Буду я з тебе великії скарби мати…” [8, 82].

Можливе трактування цього епізоду, як магічного ритуалу спирається на розвідки відомого сучасного фольклориста В. Давидюка щодо українського магічного слова. У своєму дослідженні первісної міфології українського фольклору, автор визначив замовляння як ритмізоване, часто римоване магічне слово, яке несе функціональне навантаження. Дотримуючись авторської класифікації, військову магію можна віднести до “імперативного замовляння”, що впливає на Космос [9, 37; 236].

З огляду на останнє твердження наведемо рядки одного з варіантів думи про Жванецьку битву:

”Вийшов пан Хмельницький до святого гаю:

«Ой покликни пана Яна, друже мій Нечаю!”

Ой покликнув Нечай ляхів де той вітер віє” [10, 222].

"Ой покликнув Нечай ляхів де той вітер віє"
"Ой покликнув Нечай ляхів де той вітер віє"

Нагадаємо, що на час Жванецької облоги (жовтень-листопад 1653 р.) Данила Нечая вже не було серед живих, він загинув у лютому 1651 р. Звісно, фольклорні твори не притримуються строгої хронології, окрім того народ може „оживляти” улюблених персонажів на час важливих подій, не шукаючи історичної відповідності. Виходячи з історико-порівняльного методу, також висунемо припущення, що мався на увазі інший Нечай, хоча б Іван, брат славнозвісного ватажка. Однак можливе й інше трактування – Хмельницький фактично робить військове заклинання у якомусь сакральному місці („святий гай”), щоб затятий ворог «ляхів» Данило Нечай закликав польського короля Яна Казимира і його військо до себе, тобто на той світ, у домовину. І Нечай, якого народ вважав характерником, з іншого виміру допомагає бойовому товаришу.

Взагалі, судячи з фольклору, народна уява наділяла ознаками характерництва найближче оточення Хмельницького: Богуна, Кривоноса, Нечая, Морозенка. Наведемо деякі історичні факти, щоб з’ясувати які саме характеристики цих осіб надавали підстави для виникнення оповідей про їх надзвичайні здібності.

„Богун же мав вдачу лисиці, яка показує собакам зуби або хвіст і він був сильний і хитрий”
„Богун же мав вдачу лисиці, яка показує собакам зуби або хвіст і він був сильний і хитрий”

 

Полковника Івана Богуна шанували і союзники і навіть його вороги. Татари називали його «демір адам» (залізна людина), ніби за звичку завжди носити під одежею тонкий сталевий панцир, який не брали кулі. Він взагалі здавався невразливим і серед татар про нього розповідали багато байок, різних вигадок і страшних пригод [11, 96]. Шляхтич В. Коховський, описуючи бій під Монастирищем в березні 1653, дає такі характеристики: „Богун же мав вдачу лисиці, яка показує собакам зуби або хвіст і він був сильний і хитрий”. „...Богун, який завжди з однаковою готовністю ішов назустріч небезпеці і переживав її...” [12, 240] .

Максим Кривоніс – один з найвідоміших полковників Хмельницького, який був грозою „ляхів” і чи не всі перші великі перемоги пов’язували з його ім’ям. Серед характеристик Кривоноса його відчайдушність і відвага, а також завзяття і непримиренність до ворогів. Детально його біографія невідома, але була досить розповсюджена думка про особисті мотиви Кривоноса, який колись зазнав жорстокого переслідування і тому так люто ставився до панів як „ніхто з козацьких ватажків” [6, 84].

Кривоніс так люто ставився до панів як „ніхто з козацьких ватажків”
Кривоніс так люто ставився до панів як „ніхто з козацьких ватажків”

Звертає увагу і його витривалість, фізична міць. 14 вересня 1648 р. під час боїв за Старокостянтинів, які завершилися повним погромом поляків, Кривоніс був поранений, причому куля пройшла трохи вище серця. Однак менше чим через місяць він вже приймає активну участь в облозі Луцького замку, а згодом і Львова. З 12 по 16 жовтня Кривоніс безперервно веде свій загін на штурм, захоплює Високий замок, після чого доля Львова була в його руках. Хмельницький задовольнився відкупом, на переговорах Кривоніс був присутній, але невдоволено і похмуро мовчав [13, 45; 47].

В історичних піснях образ Кривоноса часто заміщається постаттю Данила Нечая. Матеріалом для народної уяви, став вражаючий епізод загибелі цього ватажка. Близько до переказів він подається в збірці В. Будзіновського.

Міщани ніби попереджали Нечая, що до містечка Красного, де він перебував зі своїм загоном, вже вдерлися поляки, але той висміяв полохливих, вважаючи, що то повертається козацька сторожа. Коли ж сам побачив ворогів на вулицях міста, зчинив шалений опір, навіть вже насів на польського хорунжого з прапором, але в цей момент вдарив другий ворожий загін. Поляки намагалися взяти Нечая живим, щоб стратити його прилюдно, однак і пораненим він бився так затято, що його застрелили з мушкету. Козаки захистили тіло свого ватажка і бій продовжувався, а мертвого Нечая почали відспівувати в церкві. Цей християнський обряд не довели до кінця, вдершись до храму польські вояки вбили священиків, які відспівували козацького полковника. Наприкінці розповіді, побудованій фактично на фольклорній основі, В. Будзиновський наголошує, що згідно народному поголосу, тіло Нечая вороги посікли «на мак» і кинули у воду, але люди врятували голову улюбленого ватажка і згодом поховали у церкві св. Варвари [10, 169].

Данило Нечай і пораненим бився так затято, що його застрелили з мушкету
Данило Нечай і пораненим бився так затято, що його застрелили з мушкету

Щодо походження фольклорної постаті полковника Морозенка, у відповідності до його історичного прообразу досі не має певних відомостей, хоча у більшості коментарів називається ім’я шляхтича Станіслава Мрозовицького [14, 62]. Однак народна уява давно розмістила фольклорний образ полковника Морозенка у пантеоні героїв-мучеників.

У народній свідомості також зафіксовано, що Морозенко такий страшний, що ляхи бояться його більше мороза [4, 228]. Даючи характеристику козацькому полковнику, збирач фольклору І. Срезневський писав, що Морозенко відзначався “безжальною ревністю до Православної віри та ненавистю до поляків, жидів й уніатів”[15, 53].

Хоча у наявних на сьогодні пам’ятках пісенного фольклору немає прямих описів Морозенка-характерника, його майже надлюдська суворість до ворогів, страшна смерть, відсутність християнського поховання, можуть служити натяками на причетність до людей особливих, якими і вважали характерників.

Морозенко був такий страшний, що ляхи бояться його більше мороза
Морозенко був такий страшний, що ляхи бояться його більше мороза

Отже ми підійшли до першого основного висновку. Розповіді про характерників мають під собою певну історичну і навіть психологічну основу. Головним її стрижнем є не наявність якихось надприродних здібностей, а ті якості, які називають відчайдушністю та демонстрацією відсутності страху перед обличчям смерті. Недарма в одному з переказів, записаних П. Кулішом, гайдамацький отаман трактується характерником, коли на загрозу свого товариша розхристує сорочку на грудях із словами: „Стріляй коли хочеш!” [16, 284] Разом з хитрістю, витривалістю, фізичною міццю, здатністю мужньо витримувати поранення та швидко загоювати рани, наявністю почуття небезпеки і швидкої реакції, а також почуттям особливого саркастичного гумору, перед нами постає уявний портрет людини-характерника. Таким чином, в описі характерника подається уособлення військової культури українського народу.

Однак у характерництва існує зворотній бік, пов’язаний з дуальною поведінкою тих, кого називають характерниками. Наприклад, сотник Харко з Жаботина трактувався як характерник, оскільки його можна було вбити тільки його ж шаблею, а перед боєм він читав „Отче наш” навпаки і кулі не брали самого характерника і козаків [16, 95; 97]. Між тим відомо, що читання молитов навпаки відноситься до народної демонології.

Полковника Івана Федоренка, якого московська дослідниця Т. Яковлєва ототожнює з Іваном Богуном, буцімто не брала проста зброя, а тільки образок або освячена куля [17, 151]. У багатьох варіантах історичних пісень про Кривоноса і Нечая розповідається, що цих героїв можна вбити тільки як чаклунів, або нечисту силу [18].

Коли ще один видатний діяч, полковник М. Кричевський, тяжко поранений потрапляє у полон до поляків і йому пропонують привести сповідника, козак відмовляється і від православного священика і від католицького, промовляючи: „Мало їх буде і 40... хіба це мала справа, 30 тис. душ погубити?” [13,181].

"...хіба це мала справа, 30 тис. душ погубити?”
"...хіба це мала справа, 30 тис. душ погубити?”

Описані характеристики треба розглядати у двох площинах. З одного боку, згадувані раніше замовляння, а також обереги, чарівна зброя, вміння перевертатися в різні істоти чи предмети, безумовно, належать до архаїчного підґрунтя фольклору пізньої доби. Така ситуація була типовою для України, з її двовір’ям, поширеним у народних масах. Архаїчні традиції у військовій культурі українського козацтва можна віднайти в історичних піснях і думах, присвячених Хмельниччині [19].

Справедливо казати і про значні залишки середньовічного світосприйняття. За словами відомого медієвіста А. Гуревича, для народу магічні і церковні дії мали одну природу, протиріч між ними не виникало. Народ бажав чуда і йшов за тими, хто був незвичайним, від кого цих чудес очікували [20,108-109].

Вислів Івана Богуна: „Скидаю шапку лише перед Богом, і то лише за власним бажанням”
Вислів Івана Богуна: „Скидаю шапку лише перед Богом, і то лише за власним бажанням”

Останнє твердження ніби знімає протиріччя між захисниками православ’я, якими у фольклорних творах постають, герої-козаки, зокрема і характерники, та язичницькими (в православній інтерпретації – нечистими) традиціями і ритуалами, що присутні в характерництві. Однак за цим може бути приховане і порушення моральних суспільних норм, що народна свідомість допускала відносно непересічних постатей характерників. Зрозумілий шляхетський гоноровий вислів Івана Богуна: „Скидаю шапку лише перед Богом, і то лише за власним бажанням” [21, 79], та подібне ставлення до святих речей вибачається тільки йому, й іншим, хто заради віри жертвують не словами, а головою. При цьому таке відношення не стає прийнятними моральними нормами для суспільства в цілому.

Таким чином, феномен характерництва належить до важливих культурних кодів національної свідомості. По-перше, він фокусує у собі бойовий дух української спільноти; по-друге, зберігає важливі для культури архаїчні символи. Однак, як всяке складне явище, характерництво складається не тільки з позитивних рис. У ньому приховане порушення окремих моральних норм, а також бажання широких верств бачити в лідерах чудесних визволителів, які порушують ці норми заради загальної великої мети.

Звісно, наведеним дискурсом не охоплене все розмаїття свідчень про характерництво у різних фольклорних жанрах та історичних джерелах. 

Андрій Марин, вільний журналіст

Джерело: ХайВей 


ЛІТЕРАТУРА

1. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К.: Наукова думка, 1997. – 286с.

2. Грабович О. Думи, як символічний код переказу культурних цінностей // Родовід. – 1993. – № 5. – С. 30-36.

3. Шинкарев П. М. Этнографическое описание Старобельського уезда. С. Бело-Куракино // Харьковский сборник. Литературно-научное приложение к «Харьковскому календарю» на 1895. – Вып. 9-й. – Х.: Типография Губернского правления, 1895. – 494 с.

4. Костомаров Н. Материалы и исследования. Богдан Хмельницкий. – М.: Чарли, 1994.

5. Змієві вали. Українські легенди та перекази. – К.: Веселка, 1992. – 159с

6. Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. – Львів: Світ, 1990.

7. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. ІХ-1. – К.: Наукова думка, 1996. – 869с.

8. Українські народні думи та історичні пісні. – К.: Вид-во АН УРСР, 1955. – 660с.

9. Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. – Луцьк: Вежа, 1997. – 296с.

10. Козацькі часи в народній пісні / З замітками В. Будзиновського. – Львів: Друкарня Народова, б.р. – 327 с.

11. Мишко Д. І. Іван Богун. – К.: Радянська школа, 1956.

12. Історія України в документах і матеріалах. – Т. 3. – К.: Вид-во АН УРСР, 1941.

13. Лола О. П. Максим Кривоніс. – К.: Радянська школа, 1957.

14. Апанович О. Сподвижники Богдана Хмельницького // Наука і суспільство. – 1996. – № 3-4. – С.58-65.

15. Срезневский И. Запорожская старина. – Х.: Университетская типография,1833. – Ч.1. – 132с.

16. Кулиш П. Записки о Южной Руси. – Т. 1. – СПб., 1856.

17. Яковлєва Т. Г. Богун // УІЖ. – 2000. - № 2. – С. 147-157.

18. Антонович В., Драгоманов М. Исторические песни малорусского народа. – Т.2. – К.: Типограф. М.П. Фрица, 1875. – 166с.

19. Корнєв А. Ю. Образи народних ватажків доби Хмельниччини в народній пісенній епіці. — Матеріали до української етнології: Зб.н.пр. — В.215. — К.: ІМФЕ, 2002. — С.413-419; Образи Данила Нечая та Максима Кривоноса в українській пісенній епіці // Культура і сучасність: Альманах. – К.: ДАКККіМ, 2003. - № 2. – С.56-64; Корнєв А.Ю. Постаті Івана Богуна та Морозенка (Станіслава Мрозовицького) в семантичному просторі української пісенної епіки // Культурна спадщина Слобожанщини. Історія та краєзнавство. – 2004. – № 2. – С. 91-97; Корнев А.Ю. Символічні ряди в українських народних думах про Богдана Хмельницького // Культура України: Зб. наук. пр. Вип. 14. Мистецтвознавство. Філософія. – Х.: ХДАК, 2004. – С. 177-186; Народні ватажки доби Хмельниччини в українській пісенній епіці: семіотичний аспект // Традиція і культура. Матеріали міжнародної наукової конференції, 16-17 грудня 2005. – К.: Асоціація „Новий Акрополь”. – Частина 2. – С. 15-16.

20. Гуревич А.Я. Проблемы средневековой народной культуры. – М.: Искусство, 1981. – 358с.

21. Безверха Г., Логвин В. Світоглядні орієнтації в усній творчості українського народу: Навчальний посібник. – К.: ІЗМН, 1996. – 160 с.

Контакти

З питань організації навчань:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
  • Святослав : (+38) 095-577-7084 
  • Вітер : (+38) 050-382-0842

З питань щодо роботи сайту та форуму:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Інформація

ДОПОМОГТИ ПРОЕКТУ
На сайті Один гість та користувачі відсутні
Перегляди статей
2491656