Характерник 

Характе́рник, химоро́дник, галдо́вник («галдувати» — чаклувати) або заморо́чник (вмів напускати «морок» — туман, сон) — назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі, який займався не лише ворожінням, але й лікуванням поранених козаків, їх психотерапією та фізичною підготовкою, про що існує ряд історичних свідчень очевидців, народних легенд та переказів. Характерник — своєрідний духовний наставник, якого козаки шанували і дещо побоювались, хранитель традицій і таємниць бойового мистецтва запорозького козацтва.

Свій початок козаки-характерники ведуть ще від давньоруських язичницьких волхвів (віщунів, чародіїв).

Перші згадки про власне козаків-характерників датуються ХV століттям — про них писали руські та візантійські філософи. Пізніше польський історик Бартош Попроцький (*1540—†1614) лишив спогади про козаків, які не лише замовляли кулі, а й збирали їх з себе руками і кидали назад у ворогів. Ті, в кого потрапляли кулі, гинули на місці.

Мабуть найвідомішим козаком-характерником є козак Мамай — ідеалізований образ козака-мандрівника, воїна, мудреця, казкаря і характерника в одній особі. Також, за переказами, майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і відомі полковники були характерниками. Серед них — Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай і найбільший характерник з них — Іван Сірко. За час свого отаманування — з 1659 по 1680 роки — Сірко брав участь у 55 битвах і скрізь виходив переможцем, не рахуючи безлічі дрібних сутичок з ворогами, не занесених до літописів і виграних ним. Козаки вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може перекинутися на хорта, вовка чи яструба або заклясти вороже військо. Турецький султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка. Український письменник Адріан Кащенко писав про нього:

«

Чи зміг би простий чоловік з такою невеликою купкою товариства самостійно, без чужої допомоги відбитись від далеко більшого і краще озброєного війська турецького і татарського, і більше 30 тисяч яничарів, мов баранів, вирізати між січовими курінями? А хто ж, як не характерник, зміг би вскочити з купкою товариства у самий Крим, кубло великої орди, поруйнувати його городи, вирятувати невільників, що зігнані туди з усіх земель, і взяти велику здобич?

»

Існує легенда, що козаки 5 років не ховали Сірка після його смерті, возили його тіло із собою у походи і були переконані, що він і мертвий наводить страх на ворогів і допомагає їх перемагати. А згодом — відрізали його праву руку, з нею ходили на війну і за необхідності виставляли її наперед, приказуючи: «Стій, душа й рука Сіркові з нами!». 

piotr konaszewicz sahajdaczny

ivan sirko repin cossacks

bohun

nalyvajko

Петро Сагайдачний

Іван Сірко

Іван Богун

Северин Наливайко

Масово чаклуни-характерники вперше були застосовані козацькими воєначальниками під час оборони Говтви від польського війська в квітні 1638 року. Капелан польського війська Окольський згадував:

«

Тисячами посадили на валах людей, гармату розложили на шанці, сотнями обсадили башти і брами, по високих дахах розсадили чарівниць і чарівників, аби слідкували звідти і чинили замовлення на добру стрільбу, повітря і вогонь.

»

Багато хто з сучасників зазначав наявність козацьких чаклунів і чаклунок і у війську Богдана Хмельницького.

Коли у 1775 році московські війська підійшли руйнувати Запорізьку Січ, старшина і духовенство умовляли козаків не чинити опір. Більшість запорожців здалися. Але найнепокірніші, очолювані характерниками, покинули Січ і втекли за Дунай в Туреччину, де заснували Задунайську Січ (на території сучасної Румунії). Проявили себе характерники і на новому місці — у війні з козаками-некрасівцями. За переказами, характерники допомогли козакам заволодіти липованським містечком Дунаєвець.

Чимало старих характерників залишилося на Великому Лузі і після зруйнування Січі. В народних оповіданнях збереглися прізвища декого з них: Джерелівський«сам кував рушниці і умів заговорювати їх, був великим стрільцем і мисливцем, не боявся ні хмари, ні грому» і «завжди охоче давав притулок всім запорожцям, що після зруйнування Січі не пішли на Дунай і лишилися без притулку»; три брати-запорожці Канцибери «силачі були великі», а жонатий Канцибера «був великий галдовник (чарівник) — загалдував свої гроші» і їх ніхто не брав; був ще козак Гайдук та інші. Прожили вони, за переказами, більше ста років. До нас дійшли деякі географічні назви, пов’язані з ними: Джерелівське урочище, Канциберівське озеро і урочище.

Характерники були сильними чаклунами, серед здібностей яких — вміння зупиняти кров, заговорювати біль, ловити кулі голими руками, ходити по воді та вогню, годинами знаходитися під водою, ставати невидимим, гіпнотизувати, з'являтися в кількох місцях одночасно та викликати панічний жах у ворогів, що спричиняло панічну втечу їх з поля бою. Також такі козаки могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, неживу природу, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води («на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть»).

Уміли характерники і керувати погодоюрозганяти хмари або, навпаки, накликати дощ. Сильний дощ міг зволожити порох, що робило вогнепалу зброю непотрібною. Також дощ міг перетворити поле бою на болото, в якому грузла важкоозброєна кіннота суперника.

Характерниками ставали, як правило, люди з екстрасенсорними здібностями, зі схильністю до навіювання, гіпнозу, яснобачення, телекінезу чи телепатії. Історик Аполлон Скальковський (*1808—†1899) описував характерників як таких чарівників, «що їх жодна вогненна зброя, ні куля, ні гармата умертвити не може», а за необхідності вони могли зачарувати будь-яких сторожів чи вартових так, що «ніхто з них не почує і не побачить жодного козака... і тоді вже вони беруть що хочуть, і повертаються в Січ».

Письменник Андрій Чайковський (*1857—†1935) описував характерника як «надчоловіка, котрого куля не бере і котрий самого чортяку вміє окульбачити і заставити собі служити».

Так само і Микола Костомаров (*1817—†1885) трактував характерника, як «чародія, якого не брала куля». А історик Володимир Голобуцький (*1903—†1993) писав, що характерники були «замовлені від кулі і шаблі».

Вважається, що більшіть характерників були язичниками, про це писав український фольклорист та етнограф Яків Новицький (*1847—†1925):

«

Легенда розповідає, що багатовіковий святий дуб був місцем, де збиралися запорожці і козацька рада для обговорення політичних та громадських питань; під дубом лунали запорозькі молитви. В 1775 році, після Троїцьких свят, запорожці в останній раз віддали шану святому дубові, де вони розпили кілька бочок горілки і в останній раз відтанцювали запорозького козачка.

»

Іншим доказом вважають згадку про те, що характерників «ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму».

Вірили, що характерника можна було вбити лише срібною кулею в серце — тому вони нерідко першими йшли в бій.

Як розповідають легенди, декотрим характерникам після смерті забивали в груди кілок, щоб вони не вставали. Однак найпоширенішим похованням характерників було поховання лицем донизу. Цей звичай зберігся ще зі скіфських часів. Як стверджує історик Світлана Бессонова, таким чином хоронили «небезпечних людей-чаклунів, тобто осіб, чиє посмертне відродження було небажаним. Для того їх обертали обличчям вниз, щоб сонце не торкнулось їх своїм животворним промінням». Одне з таких поховань козака-характерника було розкопано в 1936 році біля села Архангельське Ясинуватського району Донецької області. Козак лежав у дубовій труні, зробленій без жодного цвяха, лицем донизу; одягнений був в червоні шаровари і синій жупан, підперезаний зеленим поясом, а за поясом мав пляшку горілки, запечатану сургучем.

Офіційна церква звинувачувала характерників у чаклунстві.

Про характерників лишилося безліч історичних свідчень очевидців, народних легенд та переказів. Запам’ятались характерники і народам, які воювали із козаками. Турки називали запорозьких чаклунів «урус шайтан» (урус — руський, шайтан — чорт), зокрема, так вони називали Івана Сірка і навіть лякали ним дітей. Відомості про характерників лишили і польські історики — Бартош Попроцький (*1540—†1614) та інші.

Є реальні історичні факти, коли вороги, знаючи, що звичайні кулі характерників не беруть, виготовляли спеціальні срібні кулі та відповідно їх освячували. Так, в «Історії Русів» є розповідь про вбивство поляками наказного гетьмана Богдана Хмельницького — Івана Золотаренка, якого сучасники вважали характерником:

«

Наказний гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням Царя всередину Білорусі і проходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство Небесне і виховання дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами!

»

У одній з козацьких пісень («Зруйнування Січі») оповідається, як характерник Васюринський у 1775 році, коли московські війська прийшли зруйнувати Січ, звернувся до кошового:

Васюринський козарлюга не п'є, не гуляє
Та свойого отамана рано пробуждає:
"Та встань, батьку-отамане, кличуть тебе люди,
Ой, як станеш ти на башти, Москаля не буде!"

«Козарлюга Васюринський» був одним із найсильніших характерників того часу. Академік Дмитро Яворницький в 1892 році у своїй «Історії запорізьких козаків» писав, що «то був такий силач, що коли він причащався, то четверо чоловік мусило підтримувати священика, щоб той не впав від одного подмуху богатиря, бо тільки-но він дихне, як від того подиху людина падала з ніг. А коли руйнували Січ, то там був такий силач, що одним подихом міг убити людину».

Також Яворницький описував характерників як таких, «котрих ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі “характерники” могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих “верцадел”, жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав’язаних чи навіть зашитих мішків, “перекидатися” на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні і тисячі верстов».

Микола Гоголь в 1830 році в «Ніч перед Різдвом» описав запорозького козака Пацюка-цілителя — «всі вже взнали, що він знахар... Пацюку варто було лише пошептати декілька слів, і недуга неначе рукою знімалася». Також Пацюк їв без рук — головний герой повісті коваль Вакула бачив, як Пацюку до рота літали вареники. Існують версії, що Гоголь в цьому герої зобразив козака-характерника.

Виходець із козацької родини, український письменник Євген Гребінка в 1843 році в романі «Чайковський», написаному на основі родинних переказів (його мати походила з роду Чайковських), описує характерництво як володіння давніми лицарськими традиціями:

«

Характерник був чоловік дуже розумний і знав усяку всячину; його й куля не брала, і шабля не рубала; у нього на все був засіб і спосіб, на все добре слово і користь. Характерники знали всі броди, всі плави по Дніпру і по інших річках; характерник із води виводив сухого та із вогню мокрого; у них була лицарська совість і добросердя...

»

Пантелеймон Куліш уміння козацьких характерників описав у 1846 році в романі «Чорна рада»:

«

А що, як справдi вiн характерник? Чував я не раз од старих козакiв, що сi бурлаки, сидючи там у комишах да в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволi невольникiв да й самих туркень, iнодi так мудро, що справдi мов не своєю силою. Не дурно, мабуть, iде мiж людьми поголоска про їх характерство... Утiкає од татар, розстеле на водi бурку да й попливе, сидя, на другий берег... Да й згадав, як у старого Хмельницького сидiв у глибцi такий, що ману напускав "Що ви,- каже,- що мене стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав'яжiть мене в мiшок". Зав'язали його да й притягли да трямки, аж вiн i йде з-за дверей: "А що, вражi дiти! Встерегли?" "Що ж,- думає,- як i се такий химородник? Пiду скорiш, щоб справдi не вкоїв вiн якого лиха".

»

У поемі «Хустина» Тарас Шевченко, згадуючи компанійського полковника, лаконічно описує його — «характерник з Січі». Але в жодному з радянських видань творів Шевченка слово характерник не коментується і не пояснюється. Як і в жодному зі словників тих часів. Відсутнє слово «характерник» і у виданому вже в 1987 році «Українському радянському енциклопедичному словнику». Писати про таких козаків і вивчати їх в Україні масово почали вже в роки незалежності.

Використані матеріали з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Контакти

З питань організації навчань:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
  • Святослав : (+38) 095-577-7084 
  • Вітер : (+38) 050-382-0842

З питань щодо роботи сайту та форуму:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Інформація

ДОПОМОГТИ ПРОЕКТУ
На сайті 50 гостей та користувачі відсутні
Перегляди статей
2044664