Про козака Мамая

Козак МамайЦікава і важлива минувшина української історії стоїть за образом козака Мамая, табір якого під одиноким дубом у степу донедавна малювали по селах мало не на всьому, що для цього годилося. Малювали на дверях, на печі, скрині, на великих тарелях, повішених на стіні і на окремих картинах. Звідки і за що така шана одному козакові, який носить малозрозуміле ім’я Мамай? Чи то може сила та потужність Мамаєвої орди зведена в одну людину? Бо в Україні всяке спустошення від проходу великої кількості людей або стихійного лиха, великої бурі ще й досі порівнюють з Мамаєвим походом, кажуть: «Як Мамай пройшов».

Сидить козак,
в кобзу грає — що задума,
все те має

(народна пісня)

 

Щоб зрозуміти це явище, явище історії нашої країни, треба до кінця зрозуміти значення Запорозької Січі та її вольностей для населення України. Життя у ті часи в Україні було у прифронтовій, прикордонній смузі. Населення якої в дикому степу під майже щорічними нападами могло існувати тільки під якимось захистом. Тим захистом для селян, гніздюків, як їх називали в ті часи, булла Січ. З нею торгували, наймали козаків для супроводу чумацьких торгівельних валок, на охорону пасовиськ худоби. До Січі йшли зі скаргами, просили порятунку від злодіїв на перевозах, та найперше – порятунку від нападів татар.

В ті часи Січ була мірилом правди, суддею і виконавцем суду. Великі території підлягали тим Січовим законам і керувались ними у своєму житті. З ліквідацією Січі були порушені за століття складені взаємостосунки, за якими тільки і могло існувати населення прикордонної території. Тепер за захистом йти було нікуди. Нова влада стояла гарнізонами в захищених містах і зовсім не розбиралася у всіх тих тонкощах життя вільних козацьких земель. Солдати більше займалися бешкетуванням та розбоєм, аніж наведенням ладу на козацьких землях. В Україну прийшло безвладдя.

Будь-які угрупування козаків, що могли дати тому лад, були заборонені і переслідувались. Саме в цей час на арену виходить козак Мамай із числа характерників, які завжди полюбляли життя по зимівниках та хуторах, схованих від чужих очей по яругах та лісах. Січ не зникла. Один, характерницького кореня, козак, одягнутий у багаті, за звичаєм, шати, ставав табором у степу, біля перевозу, або битого шляху і уособлював собою Січ. Звідси, з його степового табору добре було видно хто йде і хто їде. І його теж було легко знайти простому люду, який йшов до нього зі своїми скаргами та за допомогою від всякого злодійства, як, за звичаєм, завжди ходили до козаків. Козак, на народне прізвисько Мамай, що невідомо де мешкав і якого ніхто не знав як насправді звати, робив розслідування, творив суд над злодіями, тримав на відстані від селянських осель розбійників. Він був «найманою армією» для всіх навколишніх сіл. До нього йшли навіть у випадку хвороби або незрозумілого падіння худоби. Характерники знали всілякі зілля, для них легко прочитувалася історія всілякого злодійства. Через могутність та невразливість в бою, такий козак сам-один легко, коли було треба, розсіював ватагу розбійників, завертав на втечу каральні загони нової влади. Завдяки діяльності такої малої Січі солдати часто навіть носа боялися висунути за гарнізонні мури, а коли це і відбувалося то йшли купно і трималися з місцевим населенням ввічливо і порядно, як годиться. Дістати такого козака Мамая було майже неможливо. Сидячи у чистім полі під дубом він здалеку бачив хто наближається до нього і міг миттю скочивши на коня, розчинитись у степу. За тим конем, якого мав Мамай, годі було угнатись гарнізонній кінноті. Козак легко відривався від тієї погоні, щоб знову з’явитися у іншому місці або знову ж таки на тому самому.

Мамай був ошатно зодягнутий, мав дорогу, багато оздоблену шаблю, чоботи з тонкої шкіри з закрученими до гори носами. Часто сидів на вишиваній шовковій, з китицями по кутах, подушці. Мотив того вертепу, а це був саме він, був зрозумілим – хто піде за порадою і захистом до голодранця, який сам ледве зводить кінці з кінцями. В той самий час своїм одягом, невимушеною та спокійною поставою, перебираючи струни бандури та тримаючи довгу, з запашним зіллям люльку в зубах, він уособлював собою спокійну силу та впевненість у нездоланності устоїв українства, до тонкощів культури яких новій владі зовсім не було ніякого діла. Вільності та козацькі порядки у більшості своїй були не знайомі солдатам, вихованим переважно в умовах східної тиранії. Велика Тартарія від Івана Грозного тільки-но зникла і народилася імперія, яка змінила свою назву на більш європейську, руську. Хоча могла оголосити себе ким завгодно, в залежності від побаченої вигоди. Як відомо, будь яка імперія національності не має, то завжди «великий Рим», за яким би фасадом ця істина не ховалася. Oсновою це явище спирається, як це не дивно, на суто племінний інстинкт: своя правда і своя земля від краю і до краю. Згадаймо того самого Чингіз Хана. До русів, які ніколи не воювали чужих територій, воно вочевидь ніякого відношення не має. Тому впорядковували край як і завжди самі козаки-гніздюки, маючи у себе за спиною малу Січ в особах козаків-характерників, які, в разі потреби, могли зібратися в один потужний загін, щоб навести належний порядок і потім розсипатися по степу, мешкаючи у добре схованих лісових хуторах. В ті часи населення, що жило під постійною загрозою нападу, мало безліч схованок і жител, майстерно замаскованих на місцевості, прорізаній ріками, яругами та зарослій густими лісами. Все доросле населення майстерно володіло будь-якою зброєю, яку постійно поставляли в Україну самі нападники. Та наука тепер стала у нагоді. Нова влада зовсім не була до того готовою, тому часто залишала все як є, пишучи, однак, переможні реляції до Петербурга та пропиваючи надіслані кошти по шинках, якими густо вкрилися прилеглі до гарнізонів території.

Знищення Січі виявилося напівсправою, викорінення козацьких вільностей потребувало значно більших коштів та зусиль. В тому числі і постійного поповнення в живій силі, яка щоденно танула і зникала незнамо де. Частина солдат просто втікала від рекрутчини та того лиходійства, яким приходилось займатися, подаючись на Кубань або Дон, з’являючись там вже у вигляді козаків, маючи від них перепустку.

Козака Мамая малювали в хаті на видному місті, як своєрідний оберіг та попередження всякому злодійству. Є сила, яка неодмінно дістане та покарає злодія, хто б він не був і де б він не був. Можна сказати, що через таке своєрідне гайдамацтво козаків-характерників, що густо завелися по всій Україні під виглядом козака Мамая, Січ пішла в народ, який одержав через те оборону від всілякого розбишацтва, майже на півстоліття затримавши остаточне введення кріпацтва в Україні, бо нові господарі козацьких земель більше воліли жити в Петербурзі та Москві, зовсім мало з’являючись в своїх нових володіннях.

Якщо розглянути історію всякого етносу, що боровся за свою незалежність, то подібні козаку Мамаю фігури чітко проглядають в історії цих країн. Це мамлюки – народні захисники європейського слов’янства, в Карпатах –це опришки під проводом Олекси Довбуша і т. і. Скрізь, де чужинці завойовували землі, там незмінно виникав рух опору проти чужої влади, якій зовсім ніякої справи не було до тонкощів, виробленої тим чи іншим народом, культури. Потрібно було тільки одне: брати як можна більший зиск, якомога менше вкладаючи в це сил та коштів.

Спустошення краю та зменшення доходу – ось до чого вела показна «демократія» всілякої нової влади – коли один народ ставав над іншим, заводячи свої, зовсім чужі для цієї землі правила та порядки. Цариця Катерина схаменулася тільки тоді, коли спустошення торкнулися значної території України, звідти йшов, переводився народ заможній і працьовитий. А розводились гультяї та всілякі посіпаки, які тільки й дивилися: де що погано лежить. Країна йшла в занепад, тому і знадобились німецькі колоністи, щоб забезпечити країну, яка вже не була в змозі прогодувати навіть сама себе. Бо Січ була не тільки військовим форпостом, то був центр культури цілого народу, народу цілком належного до європейської культури, аж ніяк не сприймаючий східної варварської тиранії, якої тут не було ніколи. Прорубуючи вікно в Європу, царю Петру треба було спочатку вивчити те, що було під боком, менше б лиходійства було б на Русі. Бо поряд існувала виважена у своїх діях культурна країна, точно так, як таке виваження вдалося англосаксам. Сполучене королівство таки утримало переважно англомовне населення Сполучених Штатів у своєму культурному руслі. Застерігши тим самим від саморуйнації та підштовхнувши нову народжену націю до прогресивного напрямку розвитку. Бо з давніх-давен відомо – чим вище культура населення країни, тим вона багатіша, і чим зубожіліша культура, тим бідніша країна, незважаючи на всілякі природні багатства. За прикладом далеко ходити не треба.

Характерництво прослідковується в історії України в усі часи, від князя Святослава та його дружини до характерників війська запорізького. У Гоголя, в його повісті «Вечори на хуторі близь Диканьки», ковалю у скрутну хвилину радять звернутися до місцевого знаюки Пацюка, якого лісові братчики, за якусь провину вигнали з лісу (малої Січі). В гротескній і одіозній фігурі Пацюка, проглядає характерник. Він одразу взнає де знаходиться чорт, кинувши лише один погляд на коваля, що з мішком за плечима застиг на порозі. В той же самий час розважаючи себе варениками, примушуючи їх залітати просто йому до рота, добре обмокнувшись перед тим у мисці зі сметаною. Навіть через заборони і загрози, які були в ті часи, Гоголь таки доторкується до цієї втаємниченої теми в історії України.

Якщо оглянути всю непросту історію українських земель загалом, то опір малої Січі буде помітним скрізь, від гайдамаччини у царські часи до опору в громадянській війні, який вели отамани зеленого степу. Та й зрештою-решт до письменництва, велетенською фігурою серед яких є Тарас Шевченко. Тому і можливим стає говорити про існування в Україні Вічної Січі, як відповіді іньскої зони Заахору на стороннє втручання у взаємини, що встановлюються тут між людиною та ареалом її життя. Маємо тут божий промисел, як і скрізь на землі, де існує культура Духу.

Фігура козака Мамая має особливу значущість у світі езотеричної культури України. За тим епіграфом, що був вибраний вище до нашої оповіді про козака Мамая, стоїть одна таємниця. Справа тут полягає ось у чому. Людина, що являє собою цілісність у поєднанні зі своїм великим Я, йде шляхом істини, від чого одержує свою силу та надзвичайну майстерність у будь якій справі. За що б не взялися її руки, все те виходить в неї напрочуд добре. Такій людині зовсім не потрібно про щось клопотатись, в неї є все, що їй потрібно, життя у всьому йде їй назустріч, тому й «сидить козак в кобзу грає, що задума, все те має». Звичне нам протистояння людини і життя тут відсутнє. Мабуть тому, що шляхи самого життя такій людині стають зрозумілими і постає вона над ними. Саме через це і сидить святково вбраний козак під дубом, на якому все ще розвішані шабля і рушниця, та кінь стоїть поруч, а сам він з люлькою та кобзою вже відпочиває у тіні того дубу. Справу зроблено, поєднання з цілісністю відбулося, його вже мало переймає клопіт життя. Мабуть тому він може допомагати іншим. Козак Мамай сидить на варті, великій варті, на якій стоять всі ієрархи світу. Він ще тут, він ще з нами, але його душа вже там, на тому боці. Колись стародавній китайський філософ Чжуан Цзи зауважив: «Той в кому природне і людське не перемагає одне одного і зветься справжньою людиною», – запам’ятаймо це.

Виникає запитання, звідки все це пішло у нас в Україні?

Наші стародавні пращури, які ще називали себе уктріанами-брахманами, залишили після себе своєрідні заповіти, ось вони:

– слухай серце і живи так, як воно велить.

Пізніше, у козаків характерників це правило стало лунати трохи інакше: в своєму житті ти можеш робити все що завгодно, але мусиш все те зробити вірно. Тобто не виходячи за рамки можливого, розуміння якого може бути досягнуто на терезах серця.

Наступне правило торкається спрямування людського життя:

– в житті треба йти туди, куди веде дорога долі.

Це правило чудово перегукується з афоризмом, записаним Григорієм Сковородою: «якщо хочеш мати щастя у житті, спробуй довіритися долі».

Наступний заповіт лунав так:

– живи так, щоб не заважати іншим.

Іншими словами, не руйнуй шляхи сходження до істини іншим. У характерників-крірів з цього приводу існує відповідне правило: «Роби завжди так, щоб тебе поважали інші».

Останній афоризм пророкує:

– сила та істина в тобі, а не зовні.

Це правило застерігає людину від спокуси, пошуку сили ззовні, що веде до упередженості та протидії у стосунках з зовнішнім. Технологічні наші досягнення є наочним тому прикладом, саме повна зосередженість людської уваги на технічному прогресі (на зовнішній стороні), призвела до однобокого розвитку її особистості. Плоди того відсторонення ми і пожинаємо сьогодні.

Стародавнє знання виглядає в наш час як якась дивина, темне поганське явище на тлі сучасної природно-наукової картини світу, яка не зважаючи на всі свої досягання, так і не змогла щось сказати про світ самої людини, не говорячи про культуру головної її складової – внутрішньої її сутності. Але так було не завжди.

Це було зовсім нещодавно, якихось 2–3 сторіччя тому. Людська пам’ять – коротка пам’ять, декілька поколінь минає і – все забутo, все відійшло до історії. Природне вміння розумом осягати невидиме, те, до чого доторкується на сьогодні лише людська душа, колись стояло в центрі культури. Було головним напрямком в якому, працювала суспільна думка, розвивалася культура, яка розробляла задля цього дивні, незрозумілі на сьогодні технології досягнення того знання.

Що знало людство у стародавні часи? Яким усвідомленням вони володіли, що було настільки звичним і природнім, що про нього не вважалося за потрібне говорити у тих писемних витоках, які збереглися?

Залишилися окремі релігійні, культові артефакти, які нам вже нічого не говорять про існуючий на той час рівень усвідомлення світу.

Той контакт з світом невимовного, який мала людина в ті часи, не міг бути чітко сформульованим, по-перше, через те, що людина в тому усвідомленні просто жила, не знаючи чогось іншого, через те навіть не задумувалась над тою своєю здатністю. То була звична справа, не запитуємо ж ми себе весь час, як ми бачимо чи чуємо. Це звичайна справа, частиною якої є ми самі.

По-друге, образно-понятійний апарат мислення в ті часи ще не був достатньо розвинутим, щоб мати змогу відірватись від проміжного інструментарію, тих антропоморфних образів-ідолів, які відкривали шлях до поширеного усвідомлення світу, і які закрили все те у пізніші часи, коли культуру людського духу було втрачено і почалося лише сліпе поклоніння божеству, образ якого ввібрав в себе все те, що згубила людина в собі.

Ви спитаєте, навіщо їм все те було потрібно, чого вони прагнули в тих своїх незрозумілих ритуалах?

Там, на тому боці, за межею антропного буття, лежала і зараз лежить правда-істина, знання якої робило життя людини захищеним від всіляких негараздів, в першу чергу від тих, що були зумовлені її особистими упередженостями. На сьогодні про ту стародавню науку говорять лише як про шаманізм. Але якби той шаманізм не був загубленим у пізніші часи, то не було б, наприклад, загибелі Титаніка, не було б Чорнобиля, взагалі, не було б тої кривавої бойні, що прокотилася планетою у XX сторіччі. Тому всьому досить легко запобігти, коли всі знають одну правду, бо у правди, як відомо, шлях один, а у неправди їх багато.

«Навіщо людині та правда», – спитаєте ви,– «що вона може дати їй в житті сьогодні?»

Якщо зовсім коротко, то те знання та мудрість, що приходить до людини, як ми вище згадували, роблять її майстром з будь-якої справи, відкриваючи в ній відповідний талан. А через добре виконану справу до людини завжди приходила радість, завдяки якій вона в житті стає вільним птахом. За те і славили своїх богів, бо завжди це приносило щасливе майбуття людям, їхнім дітям та онукам.

Від цього дуже важливим стає те знання, що стоїть за стародавньою наукою як необхідного елементу культури, втраченого людством в пізніші часи.

Пошук правди-істини, як стає зрозумілим з вищенаведеного, веде за межу антропного буття, бо тільки там існує та основа яка може надати сподіване. Слов’яни-руси славили богів через своє глибоке переконання, що тіло головного їх бога Ора (прообразом якого є тіло людини) являє собою джерело моги (сили та вправності у пізнанні світу) Русів. Це стає можливим тільки у випадку, коли людина є часткою всього, яке є одне (організоване у одне подібно тілу людини). Останній вираз тут можна назвати законом Ора, з якого, як слідство, витікає принцип за яким і жили орії, він проголошує: пізнання світу людиною може сягати божественного, дорівнювати знанням Ора. Прославляючи своїх богів, слов’яни здіймали самих себе на той рівень, з якого з’являлася можливість торкнутися істини «щоб мати життя з праотцями нашими, в богах зливаючись в єдину правду», те саме проголошує Велесова книга. Такий підхід і робив власну долю кожного найкоротшим шляхом до пізнання істини.

З чого починалося наближення слов’ян до знання?

«Дивись, Русе, до розуму, бо ум великий Божеський єдиний з нами. А тому творимо і речемо з Богами воєдино», — через прірву століть говорить з нами автор Велесової книги. На сьогодні, для нас з тобою, шановний читачу, це опанування мистецтвом життя у поширеному сприйнятті світу, яке відбувається, коли людина починає володіти тим вищезгаданим інтроспективним баченням, – тобто опановувати способом прямого сприйняття дійсності в обхід образно-понятійного сприйняття. Те бачення і те знання, що стоять за ним, лежать в усвідомленні людиною планів можливого як таких, що витікають з причинно-наслідкового перебігу подій в ціліснім світі. Існуюча в нім доцільна можливість подальшого розвитку стає тут правдою і первородною істиною. Тобто, світ, що розвивається як одне ціле, кожної миті робить свій вибір слідування тому варіанту подій, які відповідають його гармонійній цілісності. Саме з цієї причини характерники зауважували – у правди шлях один, у неправди їх багато.

Наука на сьогодні справді має великі досягнення, але на те все витрачається майже весь економічний і технічний потенціал людства. То дуже дороге задоволення, тому, може, наука і стережеться та честь мундиру так ретельно та вперто охороняє.

Ці витрати можливо значно скоротити за допомогою того самого шаманізму, а вірніше, – глибини тих знань, що пишним цвітом цвіли в стародавні часи, здіймаючи велич самої людини до небаченої висоти.

Воно і справді досить дивно виходить, коли людина, усвідомлюючи всілякі загрози в житті, виробляє-таки відповідну здібність, в якій опановує мистецтво ведення своєї долі у подійних планах світу, що саме по собі говорить про її самодостатність і високий рівень природної адаптації, – все це проголошується проявами темних сил. Коли ж все те губиться, плюндрується у вирії подій, що витікають з чисто людських упередженостей, і життя людське стає юдоллю журби та скорботи, і все заміняється одним – сюжетним образом бога на стіні, або сонмом божеств на капищі, де сила людського духу стає сторонньою силою, і саму її вже хтось веде та спрямовує, – то це проголошується святою справою.

Від того мабуть і залежав розквіт тої чи іншої культури, в часи, коли суспільство визрівало до того знання, входило в істину і знало її, але потім наступав занепад, i рівень свідомості людини згортався за тою чи іншою причиною, наприклад, — з появою соціально орієнтованої людини. Мабуть це і є головна причина покинутих величних храмових споруд, що стоять з давнини по всій землі. Людство давно забуло як ними користуватися, які шляхи до істини лежать за ними.

Насамкінець, мабуть корисним буде привести фрагмент того знання, яке стоїть за індійським епічним надбанням. Воно торкається самого процесу пізнання світу людиною, яка як птах летить за своєю Дхармою, або по нашому,– йде по судженому шляху. Велике істинне «Я» людини, або Махаратва, у своїм пошуку істини спирається на два канали її надходження – сатьям (істина ззовні), з чого виникає образнопонятійний апарат її мислення, і рішам (істина всередині), – тобто йдеться про інтроспективне світосприйняття внутрішнього аспекту світу. Знаходження в стані істинного «Я» забезпечує йога, через контроль розуму і чуття, яке вона надає людині; ведуть людину по судженому шляху її віра та стрімління (шраббха), за якими, як це слідує з раніш наведеного, стоїть та велика ідея, або ж – намір неба.

«А як же релігії, адже більшість з них у той чи інший спосіб забороняє таке проходження людини до істини, тим знанням можуть володіти тільки обрані святі люди, і аж ніяк вся остання маса населення? Вони повинні тільки вклонятися святому духу і чекати його особливої розради та допомоги», — спитає ознайомлений з теологією слухач.

Так, через недостатній рівень свідомості людини більшість релігій світу дійсно стоїть на засторозі передчасного входження людини в те знання. І це, мабуть, вірно робиться, вони «пасуть свою паству». Але коли сам монотеїзм вибудовується або канонізується так, що через нього взагалі стають закритими шляхи до пізнання істини, то така релігія стає «хатньою» релігію, мета якої підкорення людини в житті та керування нею на вигоду того чи іншого моменту в житті соціуму. Про це говорив і Єшуа Машіах в своєму знаменному вислові: «Фарисеї і книжники взяли ключі від знань, вони сховали їх, самі не ввійшли і не дозволили ввійти іншим».

Подібна хатня релігія стає питомим джерелом людського Его. Наприклад, Мойсей дав юдеям закон, за яким вони мають жити у світі. І вони завдяки йому вижили в найжорстокіших умовах пустель, та й всього подальшого свого існування. І це було беззаперечне благо для цього народу. Але коли Єшуа Машіах вказав шляхи до входження в істину, і почав проповідувати його серед населення, тобто, почав говорити те, про що не сказав в свій час Мойсей, який був посвячений в таке знання, його не сприйняли. Бо то був би вже кінець «хатньої» релігії, через вихід людини на більший обрій життя, де вже не могло панувати Его людського упередження.

Виправдовуючи себе за скоєне, фарисеї спробували досягти істини через «хатню» релігію, затверджуючи її як єдино вірний шлях, як єдину істину, що має панувати у світі. Фальшивість та ілюзорність цього упередженого дійства призвели до згубу людиною розуміння істини, що кінець-кінцем призвело до фашистської та комуністичної ідей, до технократичного розвитку суспільства, – як би сьогочасні фарисеї від цього не відхрещувались. Такі суспільні форми, закономірно, не відбулися через дуже низький рівень свідомості їх членів, які принципово не могли здійняти її, бо на варті стояла пануюча «хатня» релігія з її тисячолітнім селективним впливом. Незалежно від того, вважав хтось в таких суспільних укладах себе релігійною людиною чи ні, – все йшло за однаковим сценарієм і у віруючих, і у полум’яних атеїстів чи науковців. Було пролито ріки людської крові, щоб затвердити такий підхід стійкої упередженості людського Его. Але життя вперто не хотіло все те сприймати, бо само жило в істині, чого не бачили засліплені своєю богообраністю «фарисеї та книжники».

Відповідно до того, у свій час була навмисно скорегована і християнська релігія, релігія тих істин, яку приніс великий галієнянин Єшуа Машіах, прозваний Ісусом Христом. Як так вийшло, що знакові фрески Софії Київської ще і сьогодні несуть у собі ті поширені стани свідомості, через які населення Київської Русі споконвічно осягало істину незалежно від форми пануючого тут релігійного закону (і мабуть через те ніколи не сприймало всерйоз «опудалків» хатніх релігій), а пізніші нашарування іконопису всього того вже не мають? Мабуть тому і потерпала у всі часи ця земля, вперто стоячи на своєму знанні істини, з яким аж ніяк не сходилося те, що приносилося зайдами з чужинських земель.

«Виходить так, що існує два християнства,– одне, що цілком стоїть на езотеричних підвалинах внутрішнього шляху, котре веде до істини, за яку випив свою чашу страждань великий назаретянин, і приручене християнство, яке цілком сповідує вже «хатній» варіант релігії?» – чуємо зауваження нашого вченого слухача.

Цей висновок виходить сам, людство не може споконвічно знаходитись в колисці, вонотаки вийде з неї. Дитинство, як відомо, колись неодмінно закінчується. Саме цього і чекає козак Мамай, котре століття вперто сидячи під своїм дубом. Він дочекається, – час той вже надходить.

 

Василь Чумаченко

Україна, Козак Мамай, Чумаченко

Copyright © 2010-2018 Характерницька наука
Всі права застережені
Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Created with YOOtheme Pro