Мѣлваръ, Malfare та Мольфар

Почнімо із так званої “загальновідомої” інформації:

Мольфа́р — в українській гуцульській культурі так називають наділену надприродними здібностями людину, на зразок знахаря, чарівника або народного мага. До певної міри гуцульські мольфари є відповідниками козацьких характерників.

Походження слова «мольфар» неясне, припускають запозичення з романських мов: пор. італ. malfare — «робити зло».

Як вважають місцеві жителі, мольфари бувають добрі або злі. Для лікування людей та керування силами природи (наприклад, хмарами) мольфари використовують замовляння, спеціальні пристрої та трави. Злі мольфари можуть доводити людину до смерті, роблячи їй «причину» за допомогою магічних предметів.

Мольфари стали відомі широкому загалові завдяки книзі Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» (1911) і знятому за її мотивами однойменному фільмові (1964).

Єдиний точно відомий мольфар Карпат Михайло Нечай на межі 20 і 21 століть мешкав у Верхньому Ясенові. 15 липня 2011 року його вбив психічно хворий чоловік.

У 2015 році у Верховині був відкритий Музей гуцульської магії. У ньому представлені речі, якими користувались маги-мольфари.

/Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії/

Однак якщо взяти книгу Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» (1911):

«Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя. Брав в одну руку зі стравою миску, а в другу сокиру і виходив надвір. Зелені гори, убравшись у білі гуглі, прислухались чуйно, як дзвеніло на небі золото зір, мороз блискав срібним мечем, потинаючи згуки в повітрі, а Іван простягав руку у сю скуту зимою безлюдність і кликав на тайну вечерю до себе всіх чорнокнижників, мольфарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів. Він кликав бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситі страви, на палені горілки, на вечерю святу, — але вони не були ласкаві і ніхто не приходив, хоч Іван спрошував тричі. Тоді він заклинав їх, щоб не з'являлись ніколи, — і легко зітхав».

А потім четвертий том п’ятитомника Володимира Шухевича «Гуцульщина» (Львів, 1904):

«На дворі запрошує він до себе на тайну вечеру ось як: „Насвйитвечьир родив'єм си, на свйит вечьир хрестив'єм си, Пречиста Діва на золотім крижмі мньи держьила, у змиєвім озері*) мньи купала! Градівники, чорнокнижники, мольфарі, планетники, лїсні вовки, медведї, лиси — прошу вас на вечеру!" Так кличе три рази, а потім кінчить: „Йик ви не йивили си на су тайну вечеру, йик не маєте моци йивити си на Різдво і на Великдень, так абисте не мали моци ані волі тої минї шо злого зробити в хіторі моїм! Як вас тепер не видко, не чути, так аби вас не було чути та не було видко через цілий рік!" Опісля запрошує бурю на тайну вечеру, кличучи: „Будь ласкава і виходь до нас на сьвйиту вечеру!" Так кличе три рази, почім кінчить: „Коли ти тепер не ласкава прийти на свйиту вечеру, на дарі Божі, на ситі страви, на палені горівки, на велике добро, йик ми тебе просимо, то не приходь до нас лїтї, йик ми тебе не трібуємо!"»

То виходить, що є певне джерело до «Тіні забутих предків» в частині звичаїв і обрядів. Можна навіть сказати, що це один з самих давніх етнографічних матеріалів про мольфарів.

«Гуцульщина» В. Шухевича – є наслідком більш ніж 20-и літньої праці, і містить п’ять томів етнографічного матеріалу, виданих у Львові з 1899 по 1908 рік.

Ще у 1899 році І. Франко відзначав, що про цінність праці В. Шухевича найкраще свідчить те, що вона ще в рукописі дочекалася перекладу польською мовою.

Фольклорист, етнограф, секретар етнографічної комісії Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка та редактор її етнографічних видань В. Гнатюк, вже по смерті Шухевича писав, що серед усіх етнографічних праць про Гуцульщину на перше місце належить поставити велику працю В. Шухевича "Гуцульщина.

Звертаючись до В. Шухевича по допомогу під час укладання і редагування "Словника української мови", Борис Грінченко у листі від 1902 р. до нього писав: "Ваша велика коштовна праця "Гуцульщина" надзвичайно дорогий і багатий матеріал до словаря"… Це більше 2000 слів словника, які позначені Шух. Не просто взяті, а додавалися до словника з окремими поясненнями самого Шухевича.

В. Шухевич "Гуцульщина".

Мольфар – се такий, що йик він жьидний другого из сьвіта зігнати, то бє у чисту землю йик раз просто сволока ківки. Йик хоче зараз стратити, то набє відразу богато ківків, а йик лиш по трохи, то бє по одному по два; а йик хоче, аби тот подужьив, то вітьигає ківки.
/Яворів, від Мик. Ковбчука/

Мольфарі* - Вони богуют; то такі люде, що можут стратити чоловіка або худобу. …
/Юра Бендейчук – Жаб’є/

Градівник – се такий чоловік, шо знає відвертати град. Він разиш (їст раз на добу) на св. вечер; у вечеріх бере вечері непочьитої з усего по трішки ; бере мітлу та кочергу, та з тилі усім обходит три рази свою хату и кличе; Прошу тебе, тучу, кріз тучу, прийди до мене пити, гуляти, веселити си, греміти, дудніти, бити, я тебе прошу. Потому входит у хату, набрану вечеру кладе у платнику и ховає будь де; вона там має стояти до свйит великодних ; йик сховав, засідає їсти ; через цілий чьис вечері не має ні до кого говорити. Перед свйитами великодними купує у 9 крамницьих ладану по 1 кр., приносит єго до дому, вісипає до тої платники з вечерев, тай кладе верх дори осьвйитити. Потому ховає знов, аж доки туча не йде.
/Бервінкопа — Юра Шеребурьик/

Примівник – Йик шос таке доскулює чоловікови, шо зїльи саме не помагає, то він йде до примівника. Тот бере воду або чеснок и говорит примівку та тиче на чеснику шо слово, а йик примовив 10 слів, робит хрестик на чеснику або воді, тай плює на ліво; так до кінцьи, аж доки не віговорит усу примівку. Тогди розтовче чеснок тай помастит ним рану, або тов водов, тай зараз помагає. Такому примівникови дают шустку, ци хто йику ласку має, або тот примовит такі так, за чоловіцтво, шо добрі вони собі.

Ворожбит – він ворожит на фасольих, горохом або кукурудзами. Він повідмічує по троє зерньит 12 раз, потому змішьиє разом, дивит си у бік та питає того, шо прийшов до него: На шо хочеш, аби тобі ворожити? — Я хочу ворожити, чо минї слабує худоба, ци вона подужьиє? — Або: ликий я буду мати йирмарок, йику дорогу? — Або: Пропали коні, ци найду їх? — Або: Жинка лежит хора, не знаю, ци то від Бога, ци від йпкого мольфара, шо хоче ї зо сьвіта згонити ? Ци моя хата на щісливім місци? и т. и.

Ворожка – се така чельидина, шо ворожит из звіздів, ци чоловік буде жити, ци умре. Иик вона хоче ворожити, мусит перебути на дворі через цілу ніч и дивити си ув одно на звізди; аж рано вона може сказати, ци хорий вібуде слабість, ци він умре. Вона пізнає из звіздів, ци від Бога прийде смерть, ци слабого хто другий хоче стратити. Вона знає, хто хоче стратити і а й каже.
/Жаб'є - Илько Мицканюк/

Вовкуни або Вовкулаки – Се такі місьишники, що перемітуют си у вовка утот чьис, йик загибає старий місьиць а настає новий. На місьици є два обличі; вони на пересторогу грішникам.
/Яворів, від Мик. Кобчука/

Чинатарі – Вони чиньи всьикі вчинки и то такі: варьи мурашки з мурашковинов, та клинут, аби тоти а тоти гризли си, кидали си, сварили си; йик тоти мурашки у печи мелют си, так аби и тоти люде не мали нї відки поратунку. Переварені мурашки сиплют у хату; у тій хатї люде сварьи си, бют си, гризут себе и дїтий та нераз и убивают си.
/Космач/

А ще в переліку є «непрості люде» …

Всі назви мають досить зрозуміле походження з точки зору того, що такі «непрості люде» робили… крім назви мольфар.

Так що ж робив мольфар?

З того, що записано з переказів ще з XIX сторіччя – тільки всіляке зло.

З того, що відомо про останніх, тих кого люди називали мольфарами – всебічна допомога людям, при чому вони одразу ворожбит, відун, примівник, градівник… багато хто ще, і знахар до людей і худоби на додачу. Тобто, майже все, крім написаного різними записувачами біля слова мольфар в багатьох випадках ще більше ста років тому…

Треба ще зазначити, що крім Нечая, ті кого люди називали мольфарами – самі себе такими не вважали, і так себе не називали. І це не з того, що якось дивно самого себе кимось називати, а з того що… «Нема у мене дідька». Не дружили вони з чортом, як вважали про мольфарів люди. В Нечая теж «не було дідька», але це часи, коли про таке вже ніхто і не згадував, і там зовсім інша історія. Отака дивина виходить… Навіть можна згодитись із Вікіпедією про «єдиний точно відомий мольфар Карпат», хоча спочатку це якось не в’яжеться зі всім що відомо, бо Гуцульщина знає багато мольфарів, а переказів про них ще більше.

От так і виходить, що Нечай … «єдиний точно відомий», принаймні єдиний, хто згодився з цією назвою і сам себе так називав.

Але чому назва "мольфар", що він робив такого, що така назва?

Одним із перших це питання порушив у 1967 році (мабуть під впливом кінострічки «Тіні забутих предків» 1964) український лінгвіст, мовознавець Броніслав Кобилянський, запропонувавши своє пояснення:

– „Староруське кореневе утворення МЪЛ (мълва, мълвити) + суфікс -аръ = МОЛВАР, той, що чаклує словом, молить, замовляє”.

А з часом мало відбутись чергування і літера "в" перейти у "ф", на кшталт: Хведір > Федір.

Така етимологія начебто є дуже правдоподібною, бо кожен, кого останнім часом називали в народі «мольфар» досконало володів примівками, лікував ними і жоден обряд не обходився без них.

Але в Карпатах є на то окрема назва «примівник» – той, хто міг замовити/відмовити хворобу, заклясти, зашептати.

Беремо знов у руки «Гуцульщину» В. Шухевича (1899), а там про примівки майже нема, і вони як вторинні, але мольфар там – то чисте зло:

«Вони богуют; то такі люде, що можут стратити чоловіка або худобу. Вони закопуют під ворота або на инчий перехід або під поріг мольфу. Йик хоче збавити худобу, набере шерсти, набере сьлїду з тої худоби, зробит із того слїду куклу (вола ци корову), а з шерсти зробит фіст; купит игол, несе їх на перехід корові, йику хоче збавити и кладе так, аби корова тото переступила. Досьвіта відкопує игли и кладе у каглу; потім натиче куклї тих игол усюди: у хробак, у йизик, аби худоба не могла їсти анї пити, потому кладе у хату, аби тота худоба схла; держит ї у каглї та бє игли у тоту зроблену худобину, а правдива від того болит та сушит ї так, йик тамта схне у каглї».

«Йик мольфар має зависть на другого, то попросит дівку, аби взьила з єго убраньи йику шматинку и набрала єго слїду. Из сліду робит мольфар куклу чоловіка, а в шматку убирає тоту куклу. Иик би не мож волосьи дістати, треба дзеркала, бо там є образ чоловіка того, що мольфар хоче збавити. Тоту куклу поставит так, аби тот, на котрого заважив си мольфар, ї переступив. Иик ї переступит, купує мольфар у місті игли, бє тоти игли у куклу и сушит там куклу; може тримати того, шо завзьив си на него, довго в ліжку, де тот усихає, а йик добре потисне, то зараз умирає».

«Йик мольфар шось робит, то він каже: Невольни би тьи втьила! Ти мині досолив! Я тебе за то сушу, я тебе колю, я тебе печу. Я хочу, аби ти так почорнів йик дим, абис так усох, як усихає підпаленая деревина, хоть вона нї сира и не суха, а така завйила!» Тім він скликає Юдів до своєї роботи*.
/Юра Бендейчук – Жаб’є/

*Тут мольфар взагалі – володар чортів, і навіть їх лякає всякими жахами…

Просто докладний посібник чорної магії….

Висновок із цих переказів є в словнику Грінченко (1907-1909):

/СЛОВАРЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Зібрала ред. журнала «Кіевская Старина» Упоряд. з додатком власного матеріялу, Бори́с Грінче́нко ТI–IV. Київ, 1907-1909/

Про таку відверту зловорожість мольфара повідомляють етнографічні записи кінця ХІХ початку ХХ століття:

Усі говорять на нього шо він мольфар, шо відбирають у лутицьких короу манну.
/Картотека „Словника гуцульських говірок”/

Сучасні записи відтворюють семантичний зсув слова мольфар - „чарівник, ворожбит, який замовлянням відвертає дощові хмари, градівник”, „примівник, баільник”.

Іменник чоловічого роду мольфар має й корелят жіночого роду – мольфарка, мольфартка . Іменник жіночого роду менш поширений, ніж чоловічого. Назва мольфарка зафіксовано зі значенням „чарівниця, ворожбитка, яка „відбирає” молоко у корів”. 

“Йа тобі вб'ю, мольфорко, йик не направиш міні корову, йеку ти врятувала; чаріуниця, мольфарка – то вона кажи, примовлайе. Вона молоко відбирайе і чоловіка може, чи у нас цього німа. А так було, шо чоловік шіст дітій ли”.
/Картотека „Словника гуцульських говірок”/

У гуцульських говірках зафіксовано спільнокореневі уворення мольфарити „ворожити, чарувати, замовляти”. 

“Витко, що вона мольфарі, що два рази на тиждень б'є масло; Аді, йікось п'ісл'іть того, ні схотіу більші мольфарити, хоч майстер на те був”.

Лексема мольфар відома у буковинських говірках:
Мольфар –  «чаклун». 

“Аді, молодий хлопці, а запусти собі вуса, бороду й ходи як мольфар”.

Мольфа – «чари, чаклування». 

“Їк дівка ні хоч хлопця, то й мольфи ні допоможуть, хоч він файний і багатий”.
/Хобзей Н. Гуцульська міфологія етнолінгвістичний словник. – Львів, 2002/

І в етимологічному словнику:

/Етимологічний словник української мови: 7 т. / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; — К.: Наук. думка, том 3, 1989/

Знов Кобилянський, але вже 1980 рік видання.

Італ. malfare — «чинити зло» – змінив думку.

Існує твердження, що таке припущення є хибним і відуни ні в якому разі не чинили зло – в жодному етнографічному описі про це не сказано, натомість навпаки фольклористами записано із уст самих людей, що мольфар допомагав відвести бурю та град від сільських полів, а також лікував хвороби – був знахарем на селі.

Відуни взагалі то так… але відуни це зовсім інше.

Фольклористи про мольфарів «із уст людей», теж після кінострічки «Тіні забутих предків» записували, або взагалі після фестивалю «Червона рута» 1989, де про Нечая дізналося багато людей бо він був запрошений «забезпечувати гарну погоду впродовж свята».

Однак, якщо відкрити «Гуцульщину» Шухевича (можна одразу том п’ятий) – народні перекази про мольфарів кажуть зовсім інше, вони не градівники, не знахарі і не все те, що про мольфарів зараз пишеться. Навіть у Михайла Коцюбинського в «Тіні забутих предків» (1911) написано окремо: «градівник і мольфар», але справа якраз в тому, що він таким чином і об’єднав їх в одній особі - і з цього все почалось... Хотів, мабуть, всього лише додати драматизму до сюжету…

Ми його зараз маємо, той драматизм, повною мірою маємо…

Градівник же у Коцюбинського отак зображений:

«Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на голові в Юри довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт:
    — Стій! Я тебе не пускаю!..»

А ось як він описує мольфара:

«"Не інакше, як мольфарова справа, — гірко думав Іван, — наважився на життя, хоче з світу мя звести та й сушить..."
Він ходив до ворожки, та одвертала, — не помогло: відай, мольфар сильніший».

« Притиснувши серце рукою, Іван приклав вухо до брасі ми. Не помилився. Там була Палагна. Шукаючи шпари, щоб зазирнути у двір, Іван тихо посувався попід баркан. Нарешті йому удалось знайти якусь дірку у баркані, і він побачив Палагну і мольфара. Юра, зігнувшись, тримав перед Палагною глиняну ляльку і тикав пальцями в неї од ніг до голови.
    — Б'ю кілок тут, — шептав зловісно, — і сохнуть руки та й ноги. В живіт — карається на живіт; не годен їсти...
    — А єкби у голову вбив? — питала цікаво Палагна.
    — Тоді гине в той мах...
    Се ж вони на нього змовлялись!..»

А коли одразу мольфар і градівник, то ось так:

«Він був могутній, потужний, все знав. Од його слова гинула зразу худоба, сохла й чорніла, як дим, людина, він міг наслати смерть і життя, розігнать хмару і сперти град, вогнем чорного ока спопелить ворогів і запалити в жіночому серці кохання. Він був земним богом, той Юра, що хтів Палагни, що простягав по неї руки, в яких тримає світові сили».

«З другого боку, на найближчім горбі, сусідив Юра. Про нього люди казали, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржини й людини, його боялись, але потребували усі».

Навіть з повісті Коцюбинського можна зробити впевнений висновок «хто такий мольфар».

А далі все як завжди, до біса подробиці:

– «Мольфар – то чарівник, який розганяє хмари».

До речі, «смерть і життя» – це не про лікування, це про те, що мольфар може загнати кілок в глиняну ляльку і дочекатись смерті людини, а може витягти, щоб ще пожила...

Ще одну «хибу» Кобилянському закидають питанням:

– «Як італійське слово могло потрапити до Карпат?»

Взагалі то, до італійської похідна – латина. І є греко-католицьке священство, яке певний час жило (побутова італійська мова) і навчалось (латиною) у Римі.

Беремо «настільну» книгу католицтва «Malleus Maleficarum» («Молот Відьом») 1486 р… можна її навіть не відкривати, вистачить самої назви.

З латини:

Malefacio, malefacere, malefeci, malefactus – від malus («погано») + faciō («робити») – діяти нечестиво, робити зло/погано/пошкодити;

Malefi-ca, malefi-cae – відьма, злодійка, зло;

Maleficent – зло, злочинство, порочність, злочестивість ;

Maleficus – злий, проклятий, нечестивий, злочинний, мерзенний, чорної магії;

Maleficium – чаклунство, злочин, протиправне діяння, небезпечне для суспільства та яке підлягає кримінальному покаранню, злодійство;

Maleficio, maleficere – практикувати чаклунство/чорну магію;

Malefactor – зловмисник;

Malefio, maleferi, malefactu – дивись malefacio.

Maleferi – не нагадує «мольфарі», якщо «на слух» сприймати?

*мольфарі – так записано Шухевичем для множини, 1, 4 і 5 том «Гуцульщина».

Латинське Maleferi або італійске Malfare від християнських священиків в сторону гуцульських чаклунів не так вже і важко уявити.

Є ще питання до Кобилянського про відмінність коренів mol- і mal-

Але до цього є таке (1876 рік):

/Повісті Осипа Федьковича З пеpеднім словом пpо галицько-pуське письменство [та пpиміт.] Михаила Дpагоманова. – Кіевъ; 1876./

Бачимо у Федьковича «несподіванку» – мальфівниця.

Друга «несподіванка» (лат.) – латина.

Це записано людиною, яка народилася в цих краях та мала мати з Бойківщини, а батька з Гуцульщини.

Несподівано. Питання, «вперше порушене» Кобилянським у 1967 році, було закрите і замуровано місцевим мешканцем Осипом Федьковичем ще у 1867-у… якщо нема помилки з походженням «мольфар» від «malefi-», «malefa-» чи «malfare» або «maleferi».

Виходить, що «мольфар» може походити від жіночої форми слова.

Malefi-ca, Malefi-cae, Malefi-cent – відьма, злодійка, зло.

Malefi- Малефі-вниця Мальфі-вниця – мальф-ар (де -ар суфікс дії аналогічний таким словобудовам як: лік-ар, пек-ар тощо) – мольфар – а потім знов жіноча форма – мольфарка.

Або, все ж таки, з чоловічої сторони:

суфікс дії -ар в Malefа-cio – «творити зло» чи Malefa-ctor – «злодій» з латини:

Malefa – Малеф-ар – Мальф-ар – Мольф-ар.

/Ruthenisch-Deutsches Wörterbuch / verfasst von Eugen Żelechowski und Sophron Niedzielski. Lemberg, 1886. Band I-II. Т. 1: А — О. Уложив: Євгений Желеховский. — 1886. Стор. 425/

Хоча словник Ruthenisch-Deutsches Wörterbuch 1886 можна не враховувати, бо скоріше за все Желеховський взяв це слово у Федьковича.

Відмінність коренів mol- і mal- , якщо йти шляхом «мальфівниці» просто викреслюються, тим більше, якщо пригадати, що все це увійшло в мову через усне сприйняття… але треба пам’ятати, що в латині вона суттєва.

Можна подивитися на дерев’яні церкви Гуцульщини і спитати коли прийшло католицтво в цей край… тоді навряд кого здивують такі географічні стрибки назви і можливість появи в краю слова «мольфар», яке не має жодних похідних з мови і говірки на теренах Гуцульщини.

Боротьба середньовічної церкви з дохристиянськими звичаями та традиціями, коли все свідомо спотворювалось і перекручувалось звісно може грати свою роль в появі назви «мольфар», але це не про цей випадок….

Тим більше:

«Крім оттаких вірувань полишило ся ще у Гуцулів много слідів двоевіря, про котрі буде теж мова в окремім розділі».

/Володимир Шухевич Гуцульщина. Львів. 1899, Т1-2. Стор.70./

Якщо це слово ввійшло в гуцульську говірку від священиків, то вони просто констатували… правду. Це єдиний прямий висновок який можна зробити з того, що записано Шухевичем про мольфарі, бо там нема жодного «доброго чарівника», і це навіть не «зло», це якесь викристалізуване зло.

Але чому дали назву латиною, коли навіть служби велися руською мовою, а греко-католицьке священство, греко-католицька церква обстоювала українські національні орієнтири й цінності?

Чому знадобилася окрема назва?

Що ж, тоді ще трошки словників…

Тлумачення, значення слова «мольфар»:

МОЛЬФА́Р, а, чол., діал.

1. Чарівник. Ще бійка готово вийти з того та сварка, а з мольфаром лиш зачепись... 
/Михайло Коцюбинський, II (це мабуть «Тіні забутих предків»), 1955, 338/

2. Злий дух, чорт. Гуцул лякався не тільки пана і жандарма, він жахався на кожному кроці відьми, упиря, мольфара і всякого іншого чортовиння. 
/Петро Козланюк, Сонце.. («Сонце над Верховиною»), 1957, 4/

Словник української мови: в 11 томах. — Том 4, 1973. — Стор. 793.

Якщо не навмисно, то принаймні дивно все записано.

То як правильно в решті решт — дух, чорт чи чарівник?

Чому це питання саме до цього словника?

Тому що це перше введення тлумачення слова мольфар як чарівник. 1973 рік. Кінострічка «Тіні забутих предків» знята у 1964 році….

З Коцюбинського взято для прикладу взагалі незрозуміле:

«Ще бійка готово вийти з того та сварка, а з мольфаром лиш зачепись...»

Як чарівник пов’язано з мольфаром, з яким лиш зачепись?

Чому, наприклад, не це:

«Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржини й людини, його боялись, але потребували усі».

Тут хоч якось можна сказати, що мольфар – то чарівник. Але це … література.

Чарівник, введене після фільму «Тіні забутих предків» з посиланням на повість Коцюбинського в словнику треба просто прибрати, бо це художній твір, авторська вигадка за мотивами етнографії, але не етнографія.

Трохи про фільм:

«У фільмі можна побачити багато обрядів Гуцульщини. На зніманнях було багато місцевих жителів, які контролювали автентичність постановки. Приміром, гуцулам не сподобалося, що Параджанов вирішив одягнути під час сцени весілля на шию нареченому і нареченій ярмо, адже такої традиції не існує. Однак епізод у фільмі зберегли».

Певні висновки про все це вже можна зробити.

Але маємо першоджерело від Володимира Шухевича, і мольфар там – це зовсім не чарівник.

Пояснення до Злий дух, чорт зі словника: «Гуцул лякався не тільки пана і жандарма, він жахався на кожному кроці відьми, упиря, мольфара і всякого іншого чортовиння» – є дуже цікавим.. І до речі, це 1957 рік. Це до кінострічки.

Справа в тому, що в гуцульських віруваннях і відьма теж не зовсім людина.

А ще це речення є досить красномовним…

Гуцульщина тих часів просто нажахана «мольфарі», і ці жахи в оповідках про мольфарів не закінчилися навіть зараз.

Наш час, розповідає письменник Степан Пушик (людина, яка особисто знала ще такого гуцульського примівника і цілителя як Ґой з Шешор):

— Деякий час у молодості ви працювали у віддалених карпатських селах, то, певне, цікавилися таємничою силою всіляких ворожбитів, мольфарів та представників інших загадкових спеціалізацій, котрих горяни і шанують, і бояться.

— Так, на Гуцульщині проживає особливий етнос.  Звичайно, тоді і пізніше я цікавився знахарством, тому не плутаю мольфара з ворожбитом, як це часто трапляється в літературі. Це словоблуддя почалося від Михайла Коцюбинського, котрий градобура, хмарника, що відвертає грозову хмару, об'єднав з мольфарем* — володарем чорної магії, який, часто на замовлення, робить «мольфу», тобто ляльку, на ворога. Набиває її шпильками, аби так кололо того, проти кого спрямоване чорне дійство. Упродовж дев'яти місяців, під час дев'яти східних субот, коли настає новий місяць, мольфар виповідає над лялькою. Як дев'ять місяців жінка носить дитину в утробі, так цей чорний маг за дев'ять місяців зводить зі світу людину. Жінка ж, яка займається чорною магією, називається в горах мештеркою. А незнаючі люди сплутали баїльників (від слова «баяти», що по-тутешньому означає «примовляти») з мольфарами й очорнили їх.

— Відомий чарівник із Верхнього Ясенова Михайло Нечай, з яким я спілкувався років зо два тому, вважає себе стовідсотковим мольфарем, але не асоціює з темними силами.

— Так, він — чудернацький чоловік і немає нічого спільного з такими мудрецями, як Ватаманюк, більш відомий під прізвиськом Гой із Шешор, чи дід Сокур iз Гаврилівки.

/Степан Пушик, Іван КРАЙНІЙ газета Україна молода. ВИПУСК №106 ЗА 15.06.2007. Знавець заклинань і хранитель прокльонів./

/*До речі, сказано і записано «мольфарем»…/

Тобто, видане (записане ще раніше) О. Федьковичем у 1870-х і В.Шухевичем у 1890-х відносно назви «мольфар», насправді, ніяк не змінилося для тих хто знає свій край, звичаї та перекази свого народу.

Змінилося відношення (насправді – з’явилося) до назви у тих, хто бере до уваги фільми, літературу, бренди і мольфара Нечая.

Отже маємо до всього іще поганих новин… «мольфа» теж зовсім не оберіг, як зараз вважають багато де.

Чи вважали чаклуни, знахарі, відуни, примівникі, градівники, ворожбити Гуцульщини себе мольфарами?

Можемо пошукати «дідька»:

Ґой з Шешор (Андрій Ватаманюк 1903-1992) – гуцульський примівник, цілитель, ясновидець. Жив в селі Шешори, Косівського району на Гуцульщині. Ім'я цього відуна розрослося чутками та плітками, говорять, що був одним із останніх Великих цілителів, вмів читати думки, лікував людей від найстрашніших хвороб. До нього часто приїзжав Михайло Нечай.

Гой розповідав, що він змалку був кволим сиротою і вижив лише завдяки своєму прадіду. Коли прадід помирав, то не залишив ніяких матеріальних цінностей, зате передав секрети, як лікувати людські недуги, як відмовляти укуси гадюк та інші невідомі загалу премудрості.

До 30 років ніяких надприродних здібностей не відчував. Як і кожен гуцул на той час, умів примовити від укусу гадюки, зняти вроки, примовити худобі. А після тридцяти відчув силу, яку майже неможливо пояснити. Виліковував людей від епілепсії, зубного болю, переляку, енурезу. Внутрішні хвороби лікував зіллям. Зате ані собі, ані рідним допомогти не міг. Загалом Ґой визначав людські хвороби по воді. Кожен, хто звертався до примівника по допомогу, мав принести воду, яка напередодні цілу ніч простояла в хаті. Потім над тою водою Ґой примовляв і якимось чином визначав, як вилікувати ту чи іншу хворобу.

Онуки зауважують, що дід ніколи нікому не робив і не відробляв, майбутнього не віщував і не читав думок, незважаючи на всі байки, які про нього складають у народі. Міг допомогти при хворобі, але ніколи не обіцяв, що допоможе, тобто реально оцінював свої сили. Кажуть, що не міг допомогти людям, які не вірили у лікування.

Та плітки про Ґоя розповсюджувалися не безпідставно. Був випадок, коли прийшла до нього сільська вчителька, у якої захворіла маленька дитина. Дід взяв у неї воду і вийшов у коридор примовляти. А вона сіла, подивилася на стіну, а стіна у діда вся була в іконах, і подумала: «Не може у Ґоя бути дідько, якщо стілько образів». А дід зайшов і каже: «Ні, ні, у мене дідька нема». Незважаючи на подібні оповідки, онучки стверджують, що думки їхній дід не читав – просто добре розумів людську психологію.

Коли Ґой помирав, то до нього з’їхалися мольфари з усієї Гуцульщини – молитися, щоб полегшити страждання умираючого. Кажуть, Ґой мучився через те, що не мав учнів і нікому не передав свої знання. Натомість, онуки примівника це спростовують. За словами пані Орисі, він не мучився, не був мольфаром і не міг знатися з темними силами, оскільки вірив у Бога, давав пожертви на церкву, ніколи не лягав спати, не помолившись. Щопонеділка постив за худобу. Дітей та онуків навчав:

«Якщо знаєш, як допомогти людині, то треба допомогти. Бо будеш мати великий гріх».

Щодо учнів, то внучки кажуть, що до Ґоя приходило дуже багато людей. І мольфар Нечай, і гіпнотизер Гуцуляк. Неодноразово відвідував діда письменник Степан Пушик.

Помер дід 23 червня 1992 року. Подейкують, напередодні смерті дуже переживав, щоб була гарна погода, аби після смерті люди не розпускали дурні плітки. Адже, за народними повір’ями, коли вмирає мольфар чи відьмак, то одразу звіюються вітри та починаються грози – нібито той світ його душу не приймає. Як розповідають очевидці, помер Ґой дуже легко. Того дня гріло сонце, і не падав дощ. За годину-півтори до смерті він дав руку правнуку Радиславу – сину Орисі. Можливо, таким чином передав йому свої здібності, а тому й легко помер. Зараз там живе його онучка Орися. Вона каже, що жодного разу не бачила ані привидів, ані чорних котів, ані іншої нечисті. Вона також перейняла деякі знання від дідуся: може зняти вроки, лікувати зуби, примовити від укусу гадюки та інше.

/газета Репортер, Івано-Франківськ, 21/05/2009/

Тут дідька нема.

«Коли Ґой помирав, то до нього з’їхалися мольфари з усієї Гуцульщини - молитися, щоб полегшити страждання умираючого. Кажуть…»

Все як завжди – купа дурних слухів. Не мучився, помер легко. Чому всі, хто з’їхався молитися – той і є мольфар? А точно коли помирав з’їхалися, чи вже коли ховали? А з поваги до людини такого не буває?

Василь Паливода

"В період між обома війнами славний був у Саджаві ворожбит Василь Паливода. Вмів відвертати навроки, потрапив привертати коровам молоко, що його "відбирала" відьма чи наврочив погляд злої людини. Заворожував на ниві зграї горобців, щоб не з'їдали зерна. Відвертав від села град, бурю й тучі-громи. Навіть стріляв з вікна хати з рушниці до чорта, що строїв йому фіґлі з дупла яблуні в саду. Рік-річно перед святом Купала виїздив з сином Дмитром і зятем Юрком Гадусом на луги річки Луква, збирав там різне зілля (привозив звідти 2-3 мішки цвіту бадилля і коріння), дома сушив те все та приготовляв (в разі потреби) вивар на всякі хвороби-немочі. Це в дечому помагало людям, що зверталися до нього по поміч. Богородчанські лікарі одного разу судилися з ним за це".

Крім того є і копії листів, де наводяться докладніші відомості про Василя Паливоду. Зокрема те, що він:

"...був замітною особою в селі. Кремезний, високий, стрункий дядько. Мав дивні очі. Як поглядав на кого, то страх забирав, по спині бігали мурашки... Паливода був лагідної вдачі. Жив у злагоді з сусідами, громадою й нікому не зробив ніякої кривди. Був вибраний до громадської ради, був шанований людьми".

«Якось-то наш тато, війт Дмитро Надрага, стрінув Паливоду та поскаржився йому на свій клопіт. Зграї горобців сідають щодня на грушку на межі поля, а звідти на ниву з пшеницею й роблять велику шкоду. Як так піде далі, то не буде що жати. Паливода спитав, де ця нива пшениці. І мовив, що якось то вже буде... І справді, горобці сідали на грушку, а на пшеницю – ні. Заворожив горобців».

/Василь Надрага в "Альманасі Станиславівської землі" (Т.2, 1985 Нью-Йорк)/

Тут дідько є, але з іншого боку дула рушниці: «Навіть стріляв з вікна хати з рушниці до чорта, що строїв йому фіґлі з дупла яблуні в саду».

Пилип Бойко

«Славу знахаря мав і Пилип Бойко, який у 1865-1946 рр. мешкав у селі Татарів. За переказами гуцулів, він умів відвертати бурі у такий спосіб допомагав мешканцям навколишніх сіл. Пилип Бойко хоч і був неписьменним, але від народження мав надзвичайні здібності: він був самоуком-фельдшером (умів спускати кров не тільки худобі, а й людям). На той час, коли по гуцульських селах ще не було лікарів і лікарень, таких людей-самоуків високо цінували. Пилип Бойко допоміг вилікуватися від недуг багатьом гуцулам».

/Євген Луців. Бойове мистецтво гуцулів. Тернопіль. 2014/

І тут нема…

БУЛЯНДА

Ще наприкінці 50-х років ХХ ст. у Ворохті жив знахар Булянда. Не тільки з Галичини, а й з Чехословаччини, Угорщини, і навіть із Відня та Берліна приїжджали до нього люди на пораду. Булянда залишився в пам'яті людей як доброзичливий спокійний чоловік і, передовсім – мудрий. Жодні хрестини чи весілля не обходилися без нього. Своє знання він успадкував від батька, бо був то родинний досвід, що його передавали лише одному синові. Подейкували, що Булянда також практикувався в чорнокнижництві. Впродовж 60 літ він ворожив, лікував і випасав вівці та бидло. У подяку йому приносили живність і гроші, однак чаклун не вимагав ніякої платні. Брав тільки те, що давали, а від бідних не брав нічого.

Улітку Булянда приймав хворих високо в горах у курені, а взимку – у своїй ґражді. До когось із відвідувачів навіть не говорив (тільки уважно їх обдивлявся), інших вислуховував. Потім ішов до комірчини, куди ніхто не мав доступу. Сміливці розповідали, що він там радився з духом-помічником чи читав чародійну книгу. Потім виходив, казав що то за хвороба і як її треба лікувати.

Навіть з місцевим священником Булянда жив добре. Панотець "офіційно" благословив його до чародійських практик – заборонив лише ворожіння на картах.

Не до всіх старий чарівник був добрим і поблажливим, різних дурисвітів міг притягнути до куреня й змусити їх виконувати свої накази. Біля куреня Булянда й призначав їм покарання. Одні мусили нерухомо стояти кілька годин на місці, інші йшли гопки довкола вогнища, аж поки не падали від утоми. Коли ж вважав, що вже досить з них, то знімав чари, і покарані волочилися додому.

Цікаво, що і в кулачних боях Булянда виходив звитяжцем. Своєї науки Булянда не переказав нікому, хоч і хотів це зробити, і переживав, що не має наступника. Утім люди казали, що деякі таємниці Булянда таки встиг переповісти малому онукові.

/Євген Луців. Бойове мистецтво гуцулів. Тернопіль. 2014/

І тут нема…

Федір Дарадуда

"Рід Дарадудів з діда-прадіда знахори, примівники, ворожбити і віщуни. Всі гуцульські гори знають Федіра Дарадуду, як знали колись його батька-дєдю, діда й прадіда. В нещастю й в біді та усякій потребі вдавались гуцули до Дарадуди. Так було здавен-давна.

"Затєласі" пушка, хтось щось їй таке подіяв, що або зовсім не стріляє, або й вистрелить, та не туди, куди хочеться, ціляє, як кажуть, Богові в вікно – так тоді з нею до Дарадуди. А він промовить і щось коло пушки поворожить, і вона назад вже добра, стріляє і ціляє... Маржина заболіла... До Дарадуди треба піти, а він дасть зілля, що ним лише коровки чи волинки підкурити, й було, якби руков відняло... Та й розказує, як то його прадід із Довбушем приязнь держав, ба навіть, про що вже нині забули, він прадід, Довбушеві силу дав і вчинив так, що жадна куля Довбуша не чіпалась і ніхто його вбити не міг, але й наказував Довбушеві від молодиць здалеку держатись...

Не лише оті прості гуцули, але й священники усяко про Дарадуду думають і говорять тай "судє" його:

Кажуть люди, що суд буде, а суду не буде. 
Бо вже мене на цім світі осудили люде. 

Та, най там "судє"... А Дарадуда своє знає... Знає, що Бог його не осудить і не засудить, і карати не буде. За що ж мав би карати? За те, що людям у біді й у нещасті допомагає, що градові хмари розгонить і з нечистими силами "війну" веде?

По своєму прапрадідові успадкував він орлиний зір і звинність, по прадідові – знахарство, по дідові – примівництво, по дєдеві – ворожбитство. А по них усіх повагу й задумчивість у рухах і вчинках, розважність і ясний розум, глибину думки й вирахуваність у словах, а передовсім велику пошану до старосвітських звичаїв. Їх, ті предківські звичаї, вважав Дарадуда за святість, яку нарушити – це найбільший гріх і найвища провина супроти духа предків... А дальше – внаслідив він по предках глибоку віру в Бога та його всемогучу силу та й ще оту безмежну любов до рідних Карпат і до рідного гуцульського роду...

/Михайло Ломацький/

І тут дідька нема…

І так зі всіма відомими «мольфарами», які насправді є і не «мольфари» зовсім, бо «дідька» в них чи з ними нема, та зло людям не роблять.

«Той хлопець усе знав; до него говорило зілє і всьо; воно говорить лише з Арідником; той хлопець, був вже Арідником; він знав, що когут запіяв, що ворона накракала, бо всяке диханє говорить, лише ми єго не розуміємо. Того хлопця випитувала мама і тато про усяке, а що від него провідали, тото пішло від них дітям і унукам тай нам; з таких є чередїнники, мольфарі, чинатарі і др., одні знають полагодити, порадити, а другі збавити. Але се усе знанє не від Бога, бо Бог не хоче, аби шо злого було на сьвітї, лише усе добре; усяке зле походить від Арідника а за ним роблять мольфарі, чередїнники і другі" — поясняла Параска Ковбчучка.»

/Володимир Шухевич. Гуцульщина. Львів, 1902. Стор.14/

Тобто, ті всім відомі «мольфари», про яких розповідають люди, насправді є цілителі, знахарі, примівникі, відуни, градівники, ворожбити і таке далі… але не «мольфари».

Гуцули у всьому шукали «дідька», «злих духів», «мольфарів», і шукали способів прибрати з себе або інших весь можливий їхній вплив…

«Всі зміни і пригоди в житю вони приписують впливам злих духів: нявок, нічниць, лісйцї, юдів; ті духи випивають молоко у коров, насилають сон на чоловіка, коли він хоче пильнувати чого, вівертають дерева, провалюють каміня з гори, насилають громи та блискавки, бувають причиною того, що вівця розчбхлася, іцо земля не вродила, що дитина вродить ся нїма, що корова дістане на вимени чираки, що в дереві є два серця, що чоловік упє ся, що дитина дістав вогник, що вкусить софія (гадина), юдине племя, яке ховаєть ся у землю, де живе юда і т. д.

Гуцули вірять, що поміж людьми бувають боги земні, непрості (люде), котрі знають цїлий сьвіт духів і можуть ворожити будуще. Вони вірять в силу слова чародійників, котрі можуть спровадити бурю, град і громи; вірять в те, що Мамуни, уводять жінок, манять людий так що ті відразу остовпіють; що Мавки роблять дівчатам при куделї збитки, слинять, мотають і плентають нитки; що на 40 с’єтих Нявки учеплєють ся спячого чоловіка і ссисають його так, що часом і здурів: він уже ніколи вєселости не мав, так Нявка карає его; що Мольфарі накликують усяке лихо на людей, на їх маржину, на їх майно!

Кождий чоловік може стати таким земним богом, треба до того лише незвичайної сили волї і сьмілости, а надто треба знати тайну, як се зробити.

Але і против дїлаия тих людий непростих є розлука. Щоби прим, не зайшла чарівниця у кошеру та не счарувала маржини, треба на дверех кошери зробити дєхтем знак хреста. Ся розлука (хрест на дверех) легка, її може доконати кождий; але є иньші розлуки вельми трудні, на які треба способу осібного, надто треба все дуже докладно робити, коли хто хоче, аби віповчувало сї (сповнило ся) так, як собі загадає, або аби лихе відвернути.

Ба, але і против розлуки знає чародїнник розлуку. Ось прим, від граду оплачують ся Гуцули градівникови та Коли не вважаючи на його чари побє град у селї, мав градівник зараз розлуку: „То тамтой, Бог би го побив, навернув а пізьми на наше село!“ Гуцули вірять сему, вірить мабуть і сам градівник.

Позаяк анї чародїнник, ані чари самі, а вже тим меньше лічене не може обійти ся без зїля, проте збирають його Гуцули пильно. До того надає ся найбільше день сьв. Івана, коли то серед опівночі цвите папороть, котрої цьвіт принесе тому, хто його знайде – рай на земли!

/Володимир Шухевич. Гуцульщина. Львів, 1899. Т1-2, стор.69-70/

Знов Мамуни, Мавки, Нявки, Мольфарі в одному списку.

Зрозуміло чому прописали в словнику Грінченко (1907-1909) «мольфар» – злий дух, разновидность чорта?

Ні? Ну тоді і таке ще:

«… злого духа, котрий через людей єму відданих, насилає на чоловіка усяке лихо;»

Добре, але як з’явилося латинське слово на теренах Гуцульщини?

«З 1387 року Галичину завоювали поляки і прозвали її воеводством Руським. Тут народ задержав свое старе имья русини, которим і кияне звали себе ще за первих князів, як писали умови з греками про торгові і инші діла. У давні часи у Галичині писали так, як і у Києві, або на Волині, у Острозі іинших городах, мовою мішаною з церковної та краевої, що тепер звуть малоруською, а колись то звали просто русъкою, рускою, русскою…

….Галичина зо сталась під Польщею, а у 1772 р., як ділили Польщу австрійский цесарь, король пруський та цариця руська Катерина Друга, Галичина дісталась австрійському цесареві. Через те руське пісьменство дуже занехали у Галичині: по руському перестали говорити не тільки пани, та урядники, але й попи, а говорили по польскому, та по німецькому. Тілько службу в церквах правили по старовині, по тих же книгах, що й у нас, та щей виговорювали по малоруському: «і во віки віков, світ христов» одні тілько селяне та де-хто з міщан говорили по руському, май же так, як тепер говорять вони у нас в Україні. Пополячені пани стали звати мову цю хлопською. Тай з попів, коли хто й говорив не по польскому та по німецькому, а буцім то по руському, то соромивсь говорити, як говорять прості люде, а говорив мовою мішаною, та тілько ще примішував білше польских та латинських, та ще й німецьких слов, та й руські слова роскладав на німецькій лад. Такою мішаною, мов би то руською мовою, і вчили де-чому по школах церковних, та семінаріях; нею ж стали по-троху писати й про світські речі. Звали цю мову ті, що нею писали, разно, як і в старовину і россійскою, і руссійскою, і рускою, і малорускою, і навіть славено-россійскою, і славено-рускою, з чого й видно, що ті самі, хто так писав, не знали добре, що то славьянска, церковна мова, а що руська – та, що нею народ говорить».

/З пеpеднього слова пpо галицько-pуське письменство [та пpиміт.] Михаила Дpагоманова до Повісті Осипа Федьковича – Кіевъ, 1876./

Можна вибирати хто дав назву латиною:

· якийсь пан або пані, яким хтось щось «поробив»;

· священик, до якого прийшли люди з бідою;

· священик, наставник, вчитель церковної школи чи семінарії;

· церковний писар, якому ліньки було багато писати про магічні злочини;

· редактор міської газети для страхів щоб підвищити тираж;

· ….

За всім, що вище – це все ж таки перше, хоча все може бути…

А писаря та редактора чи видавця теж не треба скидати з рахунків ще за одної умови…

Лялька, за допомогою якої мольфари робили зло людям, зветься мольфа… за її допомогою хотіли наказати людину або взагалі згубити.

Латинськими літерами мольфа – molfa.

Існує таке латинське слово molta – плата, штраф, мито.

Первинно – мито, яке платили васали за помел кукурудзи на панському млині.

Могла літера t не бути прописаною чи пропечатаною так, щоб було як f?

Така собі від-плата за щось… зроблене.

А далі вже, ті хто роблять мольфи – мольфари – мольфарки.

Можливо саме тому писалося мОльфа, мОльфар і мОльфарка, якщо не рахувати фонетичних адаптацій «на слух». Бо треба пригадати, що фонетичні зміни в приймаючий мові зазвичай далі не відбуваються.

Однак, якщо брати не тільки словники з латини, що ґрунтуються на давніх латинських текстах, а і сучасний латино-український перекладач Google, то:

Mаlfare (лат.) – робити зло (з італійскої – зловживання), а от..

Molfare (лат.) – ліпити (хоча навпаки показує виліплений і ліпити– sculpta)

Пригадуємо головне питання:

"Мольфар", що він робив такого, від чого пішла така назва?

Пам’ятаючи про ляльку смерті – мольфу, яка ліпилася з глини, маємо:

мольфар – той, хто ліпить/зліпив ляльку смерті;

мольфа – (вже потім від мольфар) лялька, яку зліпив мольфар.

Тоді маємо припустити, що «мАльфівниця» 1876 року від Осипа Федьковича – відноситься тільки до перекладу «відьма», є наслідуванням з латинської Malefica, Maleficent (відьма) і не має в гуцульській говірці відношення і розвитку до мОльфарка, мОльфар, мОльфа… що є дуже схожим і вірогідним.

Але чому, все ж таки, дали назву саме латиною?

Коли є до когось зле чаклунство, злочин, протиправне діяння, небезпечне для суспільства та яке підлягає кримінальному покаранню, злодійство, просто зроблене комусь зло…

Коли все це можна назвати одним словом з латини, яку додають по всім поводам для важності… і всім буде зрозуміло, що мова про чорну магію…

Коли є греко-католицьке священство, яке навчалося в Римі…

І коли, на додаток, польська і так «квітла*» латиною ще з 17 сторіччя, та ще додаткове «примішування польских та латинських, та ще й німецьких слів» в гуцульську говірку.

То по іншому і бути не могло.

Різних чарівників з різними назвами за різними напрямками з того, що вони робили багато… А як назвати тих, хто робить всіляке різноманітне зло? Так само, як і називали всіх інших – за напрямком того, що робив.

Зло і злодій – в даному випадку малувато, і не про те вже давно.

А от коли … «чинити зло» Maleferi (лат.) чи Malfare (італ.) - з цим все добре і з самою важністю того, хто так почав називати, і з важністю самої магічної злочинної дії, а не просто якесь зло і злодій.

І далі вже виходить і окрема назва до того хто робить це всяке магічне зло.

Маємо: «чинити зло» Maleferi* (лат.) чи Malfare* (італ.)

Маємо: Malefica*- Maleficent*– далі з malefi- (малефі-) чи з malef- (малеф-)

жіночій рід: -вниця, -орка, -арка або чоловічий рід: -ар [суфікс дії як і словобудови: лік-ар(-ка), пек-ар(-ка)].

Маємо зі всього цього запозичення з адаптацією до фонетичних властивостей приймаючої мови:

Чи шляхом від «жіночого» до «чоловічого» позначення:

малефі-ка -малефівниця – мальфівниця* – мальфар – мольфар* – мольфарка*.

малефорка – мальфорка – мольфорка* – мольфарка* – мольфар*

малефарка – мальфарка – мольфарка* – мольфар*

Чи шляхом від «чоловічого» до «жіночого»:

Maleferi* (лат.) – малефері - «чинити зло»

Ті, хто чинить зло: малеф-арі– мольф-арі * Однина: мольф-ар * – мольф-арка*

Malfare* (італ.) – мальфаре – «чинити зло»

Ті (той), хто чинить зло: мальф-арі (-ар) - мольф-арі*– мольф-ар* - мольф-арка*

*всі слова з позначкою є записаними в книгах, переказах, оповіданнях та в записах з говірки, ще і мольфортка є.

Або за допомогою суфікса дії -ар в:

Malefа-cio - «творити зло» / Malefa-ctor - злодій з латини:

Малеф-ар – Мальф-ар – Мольф-ар

Чи про відмінність латинських коренів mal- mol- і відсутність фонетичних змін приймаючої мови зазвичай:

Molfare (лат.) – ліпити

мольфар – той, хто зліпив ляльку смерті

мольфа – лялька смерті, яку зліпив мольфар

До речі, якщо в слові є (ф) – то це точно запозичення з іноземної мови (первинно – латина, грецька, італійська), цієї літери просто не було до певного часу.

Судячи з дат, назва могла з’явитися в період від 1772 р. до 1876 р.

Могла існувати і раніше, якщо вона від греко-католицького священства.

Але, скоріше за все запозичення відбулося десь на початку XIX сторіччя, якщо брати до уваги «велике примішування» латини на побутовому рівні.

Отак Гуцульщина і має…

· дійсно великі знання з природнього чарівництва і лікування;

· окрему назву для тих, хто «робить всяке зло»;

· окрему назву для ляльки вуду/ вольта/ навій/ ляльки мертвих і подібних;

· пошук в кожному чарівнику Гуцульщини «мольфара» ще мабуть з 1800-х;

· цілителів, знахарів і інших непростих людей, яких люди за чутками, що вони «чорнокнижники» або що водилися з «дідьком», вважали мольфарами;

· мабуть самий докладний перелік з знань з «як роблять мольфари причину»;

· мабуть самий докладний перелік з знань протидії «мольфарам»;

· переродження тих, хто «робить всяке зло» зі «зла» в «добро», але не всіх, і тому зараз начебто є і ті, і ті (це як «добре зло» і «зле зло» в перекладі);

· сучасне раптове «переродження» мольфи в… оберіг;

· «переродження» всього, що хоч якось схоже на оберіг в «мольфу»;

· цілителів, знахарів і інших непростих людей, яких після літераторів і кіно вважають мольфарами, бо значення назви мольфар перевернулося до зворотного, загального і краєвого – будь який «гуцульський чарівник»;

· єдиного мольфара Нечая*, який казав, що він є мольфар, і навіть що останній мольфар.

*Нечай був знайомий з Ґоем з Шешор (Андрій Ватаманюк 1903-1992), який був гуцульським примівником, цілителем, ім'я якого розрослося чутками та плітками, і якого в народі вважали одним із останніх Великих Мольфарів. Можливо саме це вплинуло на Нечая в такому позначенні самого себе. Можливо він навмисно сам себе так назвав, щоб світ дізнався саме про гуцульських чаклунів з дивною ніде не чуваною назвою. В нього це вийшло, мабуть дійсно був гарний чаклун… або неук, бо наробив цим всякого досить не мало…

Було – Стало.

Гуцульщина 19-20 сторіччя, має:

Мольфара – злого духа, котрий через людей єму відданих, насилає на чоловіка усяке лихо.

Мольфара, мальфівницю, мольфорку, мольфарку (названих так само, як і злий дух, який ними робить) – чорних магів, які за допомогою злого духа, Юдів, дідька чинять всяке зло.

Мольфу – ляльку (те само що «лялька вуду», «вольт» та подібні), зроблену з глини сліду людини/тварини чи з додаванням волос, шматочків одежі людини або ще і землі з кладовища, для наслання «причини» - нещастя під розмовною назвою «пороблення» («поробити» означає «заподіяти причину»).

Гуцульщина і взагалі Україна 21 сторіччя, має:

Гуцульщина, ті хто знає традиції, звичаї і історію свого краю:

Мольфар — «володар чорної магії, який, часто на замовлення, робить «мольфу», тобто ляльку, на ворога, набиває її шпильками, аби так кололо того, проти кого спрямоване чорне дійство».

Всі інші, після кіно Параджанова та ще "мольфара" Нечая:

Мольфа́р — в українській гуцульській культурі так називають наділену надприродними здібностями людину, на зразок знахаря, чарівника або народного мага. До певної міри гуцульські мольфари є відповідниками козацьких характерників. Походження слова «мольфар» неясне, є добрі мольфари і злі. Для лікування людей та керування силами природи (наприклад, хмарами) мольфари використовують замовляння, спеціальні пристрої та трави. Злі мольфари можуть доводити людину до смерті, роблячи їй «причину» за допомогою магічних предметів.

Мольфа в тлумачному словнику: - предмет, який володіє магічними властивостями; зачарований, „замовлений” предмет; мольфою може бути будь-який предмет – чи то спеціально зроблений оберіг, чи то предмет побутового використання чи хатнього начиння, чи то частина одягу, а то й зброя чи сільськогосподарське знаряддя; характер мольфи визначається ситуацією, для якої її роблять; над визначеним предметом мольфар промовляє спеціальну замову, і той предмет служить людині в певній життєвій ситуації; наприклад, якщо мольфа замовляється на любов, то найчастіше використовується ключ, а якщо на розбрат – то беруть ніж; мольфа, замовлена на „добро” – це завжди оберіг; мольфа, примовлена „на зло” – це завжди якийсь предмет, який вибирається в залежності від того, що саме хочуть заподіяти людині (найчастіше – ніж, голка або якийсь гострий предмет); таку мольфу підкидають на обійстя тому, кому хочуть заподіти шкоду, і як тільки людина переступить через цей предмет, – магія починає діяти.

Люди з’їхали з глузду… це вже ніяка не українська і не гуцульська культура, це вже карго-культ з неї.

В кращому випадку (зовсім ні) всім захотілося називати згарди, різноманітні обереги та «речі, якими користувались маги-мольфари» «красивим» і автентичним – «мольфа», а всіх «непростих людей» Карпат – «мольфарами». Гарно ж вийшло, най буде…

Це як ярмо від Параджанова на наречених, а зараз вже на гуцулах і нас всіх, ще з часів знімання фільму «Тіні забутих предків» – нема цього в звичаях, не існує традиції, але «красиво» і з якимось там змістом і «сенсом», якій автор хотів показати. Ну зберегли епізодик, навіщо ідеї з традицій якогось там мокшанського болота пропадати, та і «фільм» гарний вийшов, най буде…

Отак і входить, що майже все вже зараз – тіні забутих предків.

Джерела: 

Володимир Шухевич .Гуцульщина. Т.1-5, Львів, НТШ (1899-1908)

Федькович Ю. А. Повісті Осипа Федьковича / З пеpеднім словом пpо галицько-pуське письменство [та пpиміт.] Михаила Дpагоманова. – Кіевъ]; Тип. М. П. Фpица, 1876.

Михайло Коцюбинський. Тіні забутих предків. Київ-Львів. 1913.

Хобзей Н. Гуцульська міфологія етнолінгвістичний словник. – Львів, 2002

Василь Надрага. Альманах Станиславівської землі.Т.2. Нью-Йорк.1985

Євген Луців. Бойове мистецтво гуцулів. Тернопіль. 2014

СЛОВАРЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Зібрала редакція журнала «Кіевская Старина» Упорядкував, з додатком власного матеріялу, Бори́с Грінче́нко Томи I–IV. Київ, 1907—1909

Етимологічний словник української мови: 7 т. / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; — К.: Наук. думка, том 3, 1989.

Ruthenisch-Deutsches Wörterbuch / verfasst von Eugen Żelechowski und Sophron Niedzielski. Lemberg, 1886. Band I-II.

Словник української мови: в 11 томах. — Том 4, 1973.

Латинський / англійський словник Joseph D. Lesser , 2018

LatDiict Latin Dictionary and Gramma Resources. Kevin Mahoney

The Malleus Maleficarum - of Heinrich Kramer & James Sprenger, 1580 

П Л. Костючок, ІД. Любчик КОНФЕСІЙНА ПРИНАЛЕЖНІСТЬ ЯК СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ КАРПАТ У КІНЦІ XIX - ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ XX ст.