Великий Природній Спас

© Caras Ionut. Beyond the door of dreams.В людськім житті існує одна дивина, проявляється вона тоді, коли зовнішні шляхи життя перехрещуються з шляхом внутрішнім, що проходить в самій людині. Тоді наче сама доля лягає їй під ноги, так невимушено, легко та змістовно вдається їй діяти в ньому. Ми також раніш говорили про ту людську ваду утримувати на чуттєвому кінестетичному дотику довколишне середовище, якою володіли наші далекі пращури. Говорили, що така вправність набувалася від намагання утримувати контакт з світом духів, що вбачалися в ті часи в будь якому природному явищі. В цей час до людини приходило на вдивовижу дивне знання спрямованості подій, що вже відбувалися або тільки-но надходили. З часом було звернуто увагу на антропоморфні природні утворення скель чи старих дерев, що нагадували гротескні форми людського тіла. Входження людини в ту чи іншу змінену форму призводило до несподіваного, вона отримувала значне поширення свого світосприйняття і у неї відкривався новий зір. Саме через таку відкриту людську спроможність і постало, згадуване нами раніш, антропоморфне та зооморфне мистецтво відтворення тепер вже рукотворних ключових образів. За допомогою їх навчилися ходити за межу антропологічного бар’єру, де людину чекало те, що отримало назву знання сущого. Таке безмовне знання в старі часи було покладено у внутрішню змістовність будь якої релігії, будь якої культури, що поставала, що зростала на нім. Саме такою вправністю володіли лицарі великого зеленого лугу, козаки характерники Запорозької Січі, що входили в стан подібного знання через Великий Природній Спас. 

Спас, Характерництво, Чумаченко, Характерницькі способи

Детальніше: Великий Природній Спас

Дотик духу

Опанас Сластіон — "На річці Хорол, село Білики Полтавської губернїї", 1907Коли у людини замовкає внутрішній діалог, коли рвуться усі зв'язки зі старим світом, тоді щось швидке зупиняється в ній, і вона починає бачити, тобто напряму спілкуватись зі світом, що стоїть за бар'єром звуженого кола її усвідомлень. Саме в цей час і приходить дотик духу.
Характерники у своїй відстороненості від світу залишали тільки три речі, які мали значущість: твоя земля, твій народ і твоє серце. Це було все, нічого іншого вже не було, не існувало. 

З метою відкриття у людині того бачення характерники вводили її у змінені стани свідомості за допомогою дуже простих практик. 

Спас, Характерництво, Чумаченко, Характерницькі способи

Детальніше: Дотик духу

Зерна Роду

Козак-характерникХарактерницька наука нараховує десять сходинок у зростанні духовної культури людини. Згадані сходинки пов’язані з пробудженням відповідних тіл або зерен Рода, головного стародавнього слов’янського бога. В потаємнім говориться, що ці зерна бога частини душі самої людини, сховані від неї до того часу доки людина слаба та нерозумна. Розуміння зерен божих схованих в людині та можливостей повязаних з ними виникало коли неземний птах Тар сідав на плече та розкидав свої крила, щоб людина могла побачити добро та зло, тобто людині ставали відомими причинно наслідкові звязки подійних планів життя на всіх рівнях. Саме такий стан ми називаємо сьогодні станом входження в знання. 

Відьмацтво, Спас, Характерництво, Чумаченко

Детальніше: Зерна Роду

Космогонія стародавнього світу

Космогонія стародавнього світу. 

 

Істину не придумують, 
про неї не говорять, її знають 

Характерники, Січ 

 

КосомогоніяСерцевиною стародавнього знання була космогонія. Чому? Як тепер стає зрозумілим (із сказаного вище), людство має проблему, від вирішення якої залежить успішне долання людиною свого шляху життя. У давні часи ця проблема була головним напрямком, в якому діяла суспільна думка, вирішення якої стояло в центрі культури: чи то на заході, чи на сході, чи на півдні, чи на далекій півночі. В сучасному природознавстві це питання на сьогодні взагалі не існує.

Проблема ця - в узгодженні своїх вчинків і дій з природним подієвим полем, в якому ми існуємо. Пам’ятаєте у книзі Еклізіаста: “Час розкидати каміння і час його громадити”? То відголосок давнього знання, серцевиною якого була космогонія.

Досвід життя говорить, що є вчинки та дії в нашому житті, що були правильними, бо привели до сподіваного результату, а були й такі, що нічого крім нещастя не дали. Характерницький афоризм, що зберігся від давніх часів, проголошує: “В житті ти можеш робити що завгодно, але мусиш все те зробити вірно”.

Що стоїть за отим “вірно”? І чому ця проблема в нашому природознавстві на сьогодні відсутня?

З точки зору природознавства - це природні сили, що діють цілком незалежно від людини, утворюючи середовище, в якому вона існує. Усі ці сили, як стверджується, є похідними від руху планет і сонця й тільки. Але ми вже знаємо, що існує тонко енергетична сторона світу, закони організації якої не охоплюються нашим природознавством. Ми не маємо достатньої практики взаємодії з цією стороною, каже нам вчений світ, бо не існує вимірювальних приладів, що унеможливлює експериментальне дослідження. Але причина в іншому: науку шокує, що будь-які зміни на тонкому енергетичному рівні одразу ж відгукуються на фізичному плані. Починає змінюватись те, що вважалося фундаментальним і незмінним, наприклад, метрика простору-часу нашого існування. Простір перестає бути однорідним та ізотропним і, змінюючись, починає породжувати дивні сили, які з нашої точки зору не можуть діяти через очевидну відсутність носіїв передачі взаємодії. Проте вони діють, водночас змінюючи і впливаючи на всі процеси, що протікають у довкіллі.

Так само діють згадані вище природні сили, що з’являються певної пори року. Саме з цієї точки зору в старі часи й оцінювали природу цих сил. Для них зміни пір року були знаковими подіями приходу нових енергій. Ми думаємо, що ті зміни пов’язані з природними явищами, рухом планет і зірок. У давнину вважали, що то лише знакові явища, які запускають дію означених сил, що насправді цілком незалежні від них. Це так само, як ми відчиняємо двері й вікна в будинку, провітрюючи протягом приміщення. Ми знаємо, що це не відчинені двері створюють протяг, а рух повітря між сонячною та тіньовою сторонами будівлі (тобто існуючий в непроявленому стані закон). Подібно діють згадані сили на рівні тонкої, продихової організації світу: вважалося, світ живе, “дихає” на рівні своєї тонкої організації.

Звідки така впевненість у цьому? 

Справа в тому, що в давні часи людство ще не втратило свого чуттєвого, кінестетичного дотику до патерну природного оточення. Тому люди могли бачити, що ті сили, які ми вважаємо результатом відповідних явищ на небі й на землі, насправді можуть діяти цілком самостійно від них, маючи від початку свою незалежну природу, первинний характер. Їх дія незвична: вони впливають на ситуацію в цілому, забезпечуючи впровадження тієї чи іншої події в загальному подієвому полі. 

Стародавні знавці зрозуміли, що дії людини в житті можуть мати успіх, коли стають спорідненими з певними силами (тобто коли людина починала діяти, враховуючи перебіг природних сил довкілля), і мало на що можна було сподіватись, коли людина починала діяти супроти, гублячи свій зв’язок з природою. Тобто вони пробували ловити вдачу через особливе знання, яке приходило разом з дотиком до тонкої цілісної основи світу. Саме тут починалися знання про те, коли найкраще започаткувати ту чи іншу справу, дійство, а коли не можна, бо, крім біди, нічого не вийде. Вони були головним витоком прадавньої космогонії, що призвело до виникнення відповідного інструментарію: кам’яних вівтарів та всіляких інших споруд, які ми вважаємо обсерваторіями стародавнього світу. Наші предки насправді спостерігали з них за рухом сонця, місяця, блукаючих зірок-планет… Але займалися там не астрономією, а розмежовували поле подій у часі, намагаючись піймати вітер удачі через контакт із силами, що відкривалися в різний час. Їх вівтарі були своєрідною кам’яною книгою змін в подієвому полі Землі, яка на сьогодні має свій аналог, відомий як книга змін І-Цзин, що збереглася до наших часів, як надбання культури стародавнього Китаю. 

Але знати, передбачувати в їх кам’яній книзі можливо було при одній умові: потрібно вміти тримати природне середовище на чуттєвому кінестетичному дотику. Такий контакт зі світом стихій або духів, як це вважалося в ті часи, досягався через змінені (на сьогодні поширені) стани свідомості людини. В такі настрої входили через особливі знакові зооморфні чи антропоморфні образи.

Чому такий підхід ставав можливим?

Справа в тому, що стародавні вчені дійшли двох дуже важливих істин: вони відкрили цілісну організацію світу, що за Велесовою книгою зветься Правою і ґрунтується на узгодженому русі вибіркових форм, з чого бере свій початок цілісність. Вони також знайшли, як згадувалося вище, тотожність тонких планів організації людини і тонкої організації тієї цілісності. Через це ставав можливим доступ до живої тканини світу через вибіркові, знакові форми – настрої, які могла продукувати людина на рівні своєї тонкої організації. Як наслідок, входження у вибіркові образи, які набувалися через антропоморфно або зооморфно змінені стани, забезпечували той необхідний контакт/ входження в означену цілісність. В цей час приходило розуміння незалежності сил, що діють в природі, від їх природних проявів. Далі виявилося, що сама людина могла ставати своєрідним природним явищем, впливаючи на перерозподіл сил в довкіллі через відповідні свої настрої. Бажання утримати досягнення у повсякденному житті призвело до розбудови відповідної культури, де мова, пісні, танці, малюнки, ремісницькі вироби та побудова домівок виконувалися у тій же знайденій ключовій формі, яка забезпечувала постійно діючий контакт з істинною стороною світу, оскільки людина вже просто в тому жила.

Знаходилися вибіркові ключові форми у відповідних ритуальних дійствах, в яких досягалося необхідне поширене сприйняття світу. Головні фрагменти тих обрядів у людському житті переходили в звичаєвості, клалися в основу тої чи іншої етнічної культури. Приміром, звичай стукати по чомусь дерев’яному, щоб застерегти прихід лиха, є частиною давнього обряду виклику сили, яку за старою вірою мала богиня Дана. Стукати рука об руку при вирішенні питань, тупати ногою чи стукати палкою об землю - фрагмент ритуального обрядового дійства виклику Перунової сили, який є управителем переходу до чогось нового. Ставити на покуті дідуха - закликати до хати добробут через силу Дажбога; розписана, розмальована піч мала знакову силу Ярила, що надавало здоров’я та сили життя мешканцям домівки. Силу Велеса – бога знань і мудрості - викликали через горлові, протяжні звуки, споруджуючи такі великі дуди як трембіта, що збереглися до наших часів в карпатських горах. Часте биття в бубон з бубонцями на весіллі було частиною ритуалу закликанням Мокші - богині, яка надавала сили подружній парі (доброю ознакою якої був рясний дощ під час весілля). Танцями в колі з піснями закликали силу Дажбога; силу бога світла Купайла викликали, святкуючи появу молодого місяця і голосно промовляючи: “Купайло, Купайло, зійди до мене, дай мені силу” тощо. Божественність цих сил полягала в неосяжності їх дії, що не вкладалася у логіку звичного лінійного мислення, силу яких людина відчувала як зміну сталого перебігу подій нового розкриття життєвих шляхів.

Щоб краще зрозуміти дію вище означених сил, можна простежити фази зростання будь-якого зерна: його бубнявіння, потуга перед проростанням паростка. Якщо перше порівнюється з дієвою силою Мокоші, то поява паростка – це включення Сварожої сили, що дає нове життя. Формування стебла рослини є гармонізованим дійством узгодження багатьох процесів, за цим стоїть сила Роду та Дажбога. Формування нової якості бутону, розкриття квітки - сила Дани. Розквіт та запліднення квітки з формуванням нового зерна уособлює силу Лади. Неушкоджене зберігання зерна зимової пори - дія Купайла. Стережуть та дозволяють здійснитися усім цим фазам сили Перуна, Ярила та Дажбога. Стоїть над ними Сварог, з’єднуючий їх усіх в одне.

Ми виділили головні діючі сили, що супроводжують появу та розквіт будь-якого нового життя в уявленнях природної магії слов’ян. Ясна річ, що багато сил діє паралельно, бо процес народження нового - багатоплановий. Викликає їх сама форма набубнявілого зерна, структура та форма пагону, природна вибіркова форма рослини, що є ключовою у цілісному світі Прави. Означені вище якісні переходи є також своєрідним звертанням самої рослини (через свою знакову форму) до світу цілісності, з якого вона бере необхідну їй силу. Людина ж може її дістати через змінені настрої. “Уява - це віра Ора”, - говорить напис на стародавній статуї головного бога оріїв, знайденій німецьким ученим Феліксом фон Лушаном у королівстві Самаль.

Всі релігії (в той чи інший спосіб, через канонізовані ритуали чи обрядове дійство) пробують дістатися тих сил.

Що собою являли кам’яні вівтарі старого світу?

За часів розквіту Трипільської культури кам’яний вівтар, зазвичай, мав вигляд двох кілець - стоячих кам’яних брил, одне з яких - зовнішнє сонячне, а інше - внутрішнє місячне. Орієнтація брил, яких, як правило, нараховувалось вісім, здійснювалася за сторонами світу: перших чотири - на північ, південь, захід та схід, інші ж займали чотири проміжні позиції. Зовнішнє коло рахувало обертання неба за годинниковою стрілкою, являючи собою праву сваргу, внутрішнє – проти годинникової стрілки, уособлюючи ліву сваргу. Кожна брила споруди була спрямована на різні сторони світу і несла в собі відповідний настрій, з якого людині відкривався доступ до сили будь-якої пануючої стихії.

За древніми уявленнями звертання на північ відкривало доступ до стихії вітру, на північний захід - до стихії води, на захід – до стихії вогню, на південний захід - давало доступ до рівня сил Прави, на південь - звертання до стихії землі, на південний схід - до сил провидіння, на схід - до сили святого духу, камінь на північний схід – до сили роду та країни пращурів.

Внутрішнє коло брил каменю створювалося світлішою породою і було повернуте приблизно на чотири градуси проти годинникової стрілки від установчих ліній зовнішнього кола. Це було нічне, місячне коло, що вводило людину в світ духів. По колу ліворуч від північного каменя, що уособлював сили всесвіту, йшли духи рослин і дерев, на заході були духи зла та холоду, далі - світ померлих душ, на півдні панував дух землі, на південному сході відкривався доступ до сили духу води, а на східному напрямку панував дух ночі. Тож самі напрямки нікуди не вели, вони дозволяли, під час звернення до них, опановувати змінені стани свідомості, через які відкривалася та чи інша природна сила чи обрій життя. Ці сили (вдень - у сонячному колі, вночі - в місячному), дозволяли приймати рішення щодо будь-якої події та отримання необхідної допомоги чи знання про майбутнє. Все залежало від того, на який сектор в перехресті ліній падало у визначений час світло від небесних світил. Саме через це сектори на землі від північного каменя праворуч по колу мали таке значення: перший - все, що було пов’язане з добробутом; другий - зі здоров’ям, третім йшов сектор передбачення, четвертим – вдачі, п’ятий – майбутнього та піклування про дітей, шостий - війни і походів, сьомий - зміни погоди та природних явищ і, нарешті, восьмий сектор вказував на життя або смерть.

Вівтар, в центрі якого стояв головний камінь, являв собою місце зберігання всіх природних та надприродних сил, тому потрібно було бути людиною дуже підготовленою, щоб вести всі спостереження з центрального вівтарного каменя. Головною умовою була особлива чуттєвість людини до подієвого поля тонко енергетичного світу як основи тих подій, що відбуваються на його зовнішній стороні. Взаємодія зі світом природних сил дозволила давнім ученим відкрити існування інших проекцій світу, де, за їхнім віруванням, теж існувало життя, але більш розвинене, аніж на землі. Вхід у той Горній світ, про який у нас з тобою, шановний читачу, ще буде попереду розмова, вони знайшли, поєднуючи всі сторони світу в одній точці, з якої і відкривалася відповідна вища проекція. Таке поєднання сторін світу (коли з центру розкривався світ, що ніс з собою потужній гармонійний початок) знайшло своє зображення на горщиках Трипільської культури. Мова йде про так званий знак Рум або око Кия - божества, до якого зверталися за порадою чи просили допомоги. Він мав вигляд неправильного білого чотирикутника, сторони якого прогнуті до середини. Часто цей знак міг бути захищеним спіральними колами, що уособлювали відповідні сили стихій: землі, вогню, вітру, сонця, місяця та зірок. Досліджуючи відкриті проекції, трипільські майстри осягнули розбудову тонко матеріальних планів, що знаходяться довкола Землі. Вони навіть створили систему розрахунку земного календаря з урахуванням впливу тих невідомих проекцій вищих світів. На одному з горщиків в музеї Трипільської культури (колекція О.С. Поліщука) така система має своє зображення у вигляді спіральних ритих орнаментів.

Перший орнамент має сім кіл з розташованим поряд деревом життя. В центральному внутрішньому колі орнаментовано п’ятнадцять заглиблень. Те ж саме число має і дерево життя, зображене поряд у вигляді п’ятнадцяти гілочок, враховуючи центральну. Число п’ятнадцять відкривається через сім спіралей ритого орнаменту, якщо повторити їх двічі, і одну позицію вихідну, початкову, з якої почалося творення світу. На сьогодні, завдяки теософським працям Олени Блаватської та розкриттю глибинного змісту езотеричного підґрунтя релігій світу Анною Безант, послідовницею О.Блаватської, ми знаємо, що перша сімка – то є кількість парних цифр, які уособлюють собою стадії формування речовинного світу. Непарні числа, яких також сім, демонструють систему народження та організації живого світу. Загалом для того й іншого знадобилося сім подихів Неба, як стверджують стародавні митці. (До речі, те саме число мають так звані сходи Іакова, відображення яких можна побачити в старовинній Кирилівській церкві у Києві). Водночас, п’ятнадцять лунок ритого орнаменту відображають число свят Місяця в році. Це дні, коли можна було проводити ритуал з метою отримання відповіді на поставлені важливі питання. Із зовнішнього кола ритого орнаменту йде низка лунок, кількість яких дорівнює дев’яносто восьми: саме стільки існує свят Сонця в річному циклі, в дні яких можна було звертатися до нього через відповідний обряд, або, наприклад, запліднювати нове життя.

Ритий орнамент з семи концентричних кіл, що розташований поруч, уособлює собою високосний рік і число днів у ньому. Дуже цікавий ритий орнамент з семи концентричних кіл, до яких дотична орнаментована фігура з п’яти кіл. Це зображення тонкого Горнього світу пращурів. Трипільці називали його Оровою криницею, доступ до якої відкривався тільки в окремі дні року. Таких днів було п’ять: це день зимового сонцестояння (22 грудня), весняного рівнодення (14 березня), на Купайла (3 липня), на житній спас (7 серпня) та день осіннього рівнодення (21 жовтня). На сьогодні ці дати дещо зміщені, але ми повинні пам’ятати, який величезний відрізок часу відділяє нас від них.

Назва того горщика з ритим орнаментом, як і будь-якого ритуального посуду, що мав вушка чи ніжки – Кізлок. І досі таку рогату посудину на Вінниччині називають саме так. Подальше дослідження цього питання показало, що порушена тема потребує окремого висвітлення, бо вже виходить за рамки характерницьких практик, які є метою наших досліджень, шановний читачу, але підґрунтя для цього ми закладемо ще в цій подорожі.

Напрошується висновок, що стародавній світ, завдяки природному зв’язку з довколишнім світом, мав більше розвинену картину світобачення, аніж та, що панує сьогодні у вузькому картезіанському підході.

© Василь Чумаченко 

Орова криниця

Становлення нового світосприйняття

Становлення нового світосприйняття в традиції стародавніх оріїв 

“Форма стоїть попереду матерії і є те, що в більшій мірі є існуючим”  
Аристотель 

 

Галактион - художник Владимир СуворовІснує ще одна сторона того невловимого знання, що панувало в стародавні часи й торкається воно ось чого. Колись греки говорили про слов’ян, як про таких, що не мають над собою закону, бо їм він не потрібен, - закон знаходиться в середині них. 

Що це означає у давньому вислові греків? 

Щоб закони організації зовнішнього перемістилися у внутрішню сферу життєдіяльності людини, вона повинна їх пізнати. Таке пізнання стає можливим тільки у випадку поєднання світу зовнішнього зі світом внутрішнім, домінуючим у самій людині. В цьому випадку, закони організації зовнішнього мусять мати таку ж цілісну організацію, яка притаманна світу людини, бо інакше це буде лише набором законів, що пізнаються розумом в образно-понятійному мисленні: тобто має розкритись рівень організації зовнішнього, в якому ті закони виходять з одного цілого, утворюючи його. Таким рівнем організації світу стає рівень тонкої, енергетичної його взаємопов’язаності. На ньому не існує виділеного, ізольованого об’єкта, що має змогу переміщення у стаціонарному просторі та часі. Саме з ним, на речовинному рівні, пов’язується перенос енергетичного імпульсу взаємодії речовинних мас матерії. Оскільки його швидкість впирається у кінцеву швидкість передачі імпульсу світла, то відповідна цілісність не може реалізуватися на цьому рівні через виникаючу проблему спостережного горизонту, який розділяє континуум на окремі, детерміново не пов’язані, галузі. 

На тонкому енергетичному рівні панує рух форми, яка в переході з одного горизонту на інший в квантово-розподіленому просторі несе з собою імпульс енергії. Але оскільки означений перенос пов’язаний зі зміною форми, то це несе в собі відповідну перебудову самих метричних відносин в просторі. Від цього - нестаціонарність простору та часу на рівні тонких взаємодій, які змінюються з передачею подієвого імпульсу. Тому швидкість передачі такого “сигналу” не має тих обмежень, які виникають на рівні корпускулярної взаємодії, згаданої вище.

Саме через це на тонкому плані існує єдність, що має можливість миттєвого узгодження будь-якого збудження по всьому просторовому континууму, з чого витікає детермінована пов’язаність його подієвого поля і сама його цілісність як така.

Яке значення має феномен цілісності світу на рівні тонкої його організації?

На цьому рівні виникає детермінована пов’язаність подієвого поля життя, що отримує через те свій вектор: узгоджений напрямок в єдиному полі подій. Це означає, що стохастичний характер подій на речовинному рівні може мати своє істинне прочитання на рівні тонких взаємодій цілісності. І це буде справжньою глибинною причиною їх існування та проходження. Через це кожен об’єкт речовинного рівня всесвіту отримує своє друге обличчя, пов’язане з феноменом цілісності на рівні його тонкої організації.

Яке значення згадане вище матиме для самої людини?

В її житті правда може панувати тоді, коли вона відповідає правді свого народження, як події, орієнтованої в полі цілого. В момент дотику або входження людини в цілісність виникає феномен поширеного сприйняття світу, що приходить, як зміна світогляду. На сьогодні вона являється зоною своєрідного “табу” в існуючій природно-науковій картині світу через зникнення самого феномена стаціонарно виділеної маси, що стає залежною від позиції спостерігача, а від того - існуючого на сьогодні розуміння матеріальності.

Включення людини в природне середовище на рівні цілісної організації в старі часи призводило до інтуїтивно-образного його сприйняття, як одного взаємопов’язаного поля подій. Це був енергетичний дотик-відчуття, своєрідне інтуїтивне бачення, яке несло пряме знання про стан справ у подієвому полі цілісності (тут і зараз, в цю мить).

У пізніші часи, з втратою людиною такої спроможності, інтуїтивно-образне сприйняття стало однією із сторін образно-понятійного мислення, що спиралося вже виключно на багаж накопиченого досвіду. Людина стала відокремленою від довколишнього середовища бар’єром ілюзії, бо тільки зовнішні поняття та назви стали замінниками її прямого сприйняття істинного стану речей в довкіллі.

Як відбувався дотик людини до цілісного поля подій?

В стародавні часи, через нерозвиненість евристичного концептуального мислення, входження в поширене сприйняття світу відбувалося через відповідний настрій. Для цього використовували, як вище було згадано, антропоморфну або зооморфну змінені форми, через які живий організм продукував відповідну життєву силу. Тому ця сфера діяльності мала цілком міфологізоване підґрунтя, завданням якого було включення через відповідний настрій (своєрідну форму архетипу на рівні тонкої організації) поширеного сприйняття світу. Такий настрій досягався спеціальним ритуальним дійством, основою якого могло бути будь-що: пісня, танок, знакові форми, мантри. Так виник феномен релігії-знання в стародавньому світі.

Чому ми можемо говорити про феномен старих релігій, як про особливе знання?

Як говорилося раніше, стародавні митці відкрили тотожність сил, організуючих тонкий план людини з відповідною організацією світу на тонкому рівні. Звідси “наукова” спадщина тих часів несе в собі безліч способів зберігання та передачі відповідних настроїв, що відкривали доступ до пануючих в довкіллі природних сил. Такою спадщиною стали ритуали, знаково-образні форми ремісницьких витворів, міфологізовані перекази та пісні, що у пізніші часи були записані як Веди. Виник психотип етнічної людини - відповідаючий патерн умовам місця проживання на землі, від чого така людина отримувала свій егрегорний статус, поєднуючись з патерн-умовами ареалу свого проживання. Виникла відповідна цьому культура як засіб утримання людини в знайденому полі контакту з природною цілісністю. Кожен порух, кожен крок такої людини відповідав істині, бо виходив з наміру, що народжувався в цілісності. Така людина в своїх діях мала енергію всього континууму, тобто володіла великою життєдайною силою, була невтомною в проходженні шляху свого життя. Перед нею не стояло питання “бути чи не бути?”. Воно з’явилося в пізніші часи, тому, творячи благо та добро в рамках такого світогляду, вона не могла розраховувати на відповідний відгук з боку самого життя, оскільки займалася ілюзорними справами, які вже не відповідали реаліям життя.

Як згадувалось вище, через особливості плину часу та пов’язаного з ним простору на рівні цілісності, події життя феноменального плану мають свій відбиток: як ланцюг безперервних перетворень на тлі цілісності. Внаслідок цього всі детерміново пов’язані події життя за довгу історію людства існують і по цей день у своєрідному записі наживо. До цієї спадщини людства можна доторкнутися і сьогодні.

Саме такі дослідження, що отримали назву ретроспективної психометрії, і стали основою нового наукового підходу. Таке наукове відання спирається на існування відгуку цілісного рівня на ту чи іншу подію або вчинок людини на рівні їх моделювання у відповідному просторі, в якому будь-яка відповідність несла з собою позитивний енергетичний відгук, тоді як невідповідність танула в імлі мороку.

Було помічено, що в тому самому модельному просторі форма об’єктів набувала, щодо цілісності, зміненої, ключової форми. Так був відкритий рівень, з якого людина черпала свій талант для створення бездоганних форм у живописі, скульптурі, ремісницькій діяльності та вміла бездоганно точно діяти в складних питаннях політики, бізнесу й військової справи: у всі часи існували великі політичні діячі, полководці, неперевершені митці, взагалі люди, шлях життя яких відзначався неабияким успіхом та вдачею. Тепер зрозуміло, що вони володіли невловимим на сьогодні баченням істинного та, відповідно йому, бездоганно точно діяли. У новому науковому підході через існуючу можливість постановки такого бачення виникає спроможність виховання людського таланту до будь-якої справи.

Дослідження історії формування та становлення титульного етносу України в методології нового підходу дозволяє говорити про виток українства як відповідного психотипу, народженого за часів культури Трипілля-Кукутені. Сама по собі культура Трипілля формувалася на об’єднанні родинних племен, назва яких лунала так: Вірішні (діти землі та неба), Слушті (відважні), Говажді (діти богів), Мерехва (зоряні діти), Нази (ті, що вклоняються місяцю, від стародавньої назви місяця - Наз), Укри (сонцепоклонники, ті, що йдуть в житті за Сонцем, від стародавньої назви Сонця - Угр). Через виснаження земель головні племінні групи зійшли зі своїх земель на протязі життя декількох поколінь. Племінне угрупування Марішті пішло на захід (сучасні германомовні народи); Ватарі - на південь (на сьогодні це один з титульних етносів Індії); Савакхі попрямували на схід (з ними й племена Назів та Укрів); Нази пішли через малі гори Валдайської височини на північ до Уральского хребта, зайшовши за нього; Укри - до північного краю Уральського хребта й далі до Алтаю. Не витримавши довгих зим на півночі, Нази спустилися на південь вздовж Уральського хребта й далі попрямували на схід до озера Байкал, звідки повернулися назад до Каспію, через узбережжя Чорного моря та Азовське дійшли до гирла Дніпра, повернувшись майже через пів тисячоліття на свою батьківщину. Те саме здійснили й Укри. Саме ці дві племінні групи заклали основу того психотипу, який на сьогодні лежить в основі українського етносу. Мовні здобутки Назів, що дійшли до наших днів і донині знаходяться у вжитку: вечір, рвати, марево, жук, квач, морока, крик. Було в них таке прислів’я, що відкривало філософію їх життя: «як кряк жиє, зак нрав має», що означає: «коли маєш волю, живеш своїм життям». Нази були ідолопоклонниками, вибудовували кільцеві кам’яні споруди кромлехи, в яких зверталися до місяця – головного свого небесного управителя. Саме слово «вечір» означає «віче, зібране на смерку, наприкінці доби, коли сходить місяць». Протилежністю Назам були Укри, які вклонялися сонцю: звідси їх самоназва, що походить від стародавньої назви Сонця – Угр. Укри знали астрологію, були поміркованими та обачливими, володіли знанням, отриманим у спадок з найдавніших часів. У Велесовій книзі існує згадка про них, як про Уктріанів-брахманів. Їхня філософія життя проглядає в таких афоризмах: «Авака муні, авака сан, овідні моше, злетні случ», що у перекладі має значення: «хай живе місяць, хай живе сонце, нехай вічно живе земля». Або: «Сані вратна, муні шара, збрак дікшава вір’я» – «Сонце світить, місяць бачить, зорі пестять зорю». Чи в Назів: «Збрало крес зима пред, брем сняк відра звесна Пров» – «Зима відступить, як тільки у відрі весна розтопить лід».

В племені Назів були боги, ось деякі з них: Мерех – бог родючості, пізніше - Дажбог, Плав – бог сновидінь, потім - Перун, Власа – покровитель жіноцтва та землі, надалі - Велес, Мудр – верховний бог, що все знає, пізніше - Род.

Автохтонний егрегорний вихор, притаманний психотипу людини, яка формувалася в умовах ареалу життя на кристалічному щиті України, постав з поєднання вищеназваних племен Укрів і Назів, а також тої глибини проникнення в істинне, яке вони мали. Протягом тисячоліть він набирався сили, вбираючи в себе енергію великих мас народів, що кочували через Подніпров’я. На сьогодні наука мало уваги приділяє так званим «малим міграціям» автохтонного населення в межах земель свого ареалу життя, тоді як саме вони лежать в основі формування корінного етносу. Так племена Назів (місяцепоклонників) та Укрів (сонцепоклонників) жили весь час окремо, але поява численних войовничих племен примусила їх об’єднатися. Поступово, породичавшись, вони стали осіло жити на землях сучасної Волинської області. Через деякий час частина їх мігрувала в місцевість, де зараз місто Коростень, а звідти - аж до Ужгорода. Потім вони повернулися до Дніпра (зона Києва), а через деякий час змістилися на північ (місто Чернігів). Через похолодання їм довелося спуститися на південь, до Запоріжжя (район Кам’яної Могили), звідки, через засуху, вирушили до річки Сіверський Донець, що на Слобожанщині. Отже, у своїх мандрах протягом багатьох століть орійські племена Укрів та Назів обжили майже всю територію нинішньої України. В той же час на землі України прийшли потужні кочові племена з півдня і сходу. Вони поєдналися в одне племінне об’єднання в районі високих могил на Слобожанщині, ввібравши в себе племена Орелі, Важди, Муні, Ворохи, Заброди, Готи й Герхи в двохтисячному році до нової ери. В їх потужній масі й розчинилися Укри та Нази, з чого виникла нова генерація – народ русичів, які не володіли вже тими знаннями, що мали у свій час орії, через велику чисельність зайдів. Але з часом, коли після татарської навали великі міграційні процеси пішли на спад, автохтонний вихор аріїв, увібравши в себе великі маси прийдешнього люду, відродився в етносі українців, яким у спадок дістався психотип їх пращурів з глибинним вшанування Сонця і Місяця, як батька та матері, мовні ознаки, працелюбство, невтомне торування шляху до пізнання правди-істини, а від того - безмежну любов до своєї землі, стійкість і велику духовну силу.

Автохтонний вихор, беручи свій початок від цілісності, за близьку модель має спосіб зародження циклонів над тією чи іншою ділянкою океану. Тут теж все починається з невеликої зони, що є дотичною до глибинних шарів атмосфери. З часом, вбираючи великі атмосферні маси в свій рух, ця зона перероджується у потужний атмосферний циклон. Аналог дуже близький, якщо згадати Книгу Буття, в якій цілі народи поставали з одного коліна, походили від одної особи, що мала дотик до божественного. Сама назва нашої землі «Україна» й досі утримує в собі прадавню назву Сонця, в якій Укри знайшли свій спосіб дотику до істини. Тому слово «Україна» в своєму давньому значенні – це «земля, що вклоняється Сонцю, або сонячна земля».

Новий науковий підхід дозволяє дослідити стан речей, що склався на сьогодні в сучасному соціумі.

Релігія знання прадавньої людини, через перенесення людської уваги з природного оточення до способу виживання в соціумі з розвитком технологій в останньому, трансформувалася в культову релігію. Зооморфна й антропоморфна скульптура з інструментарію введення самої людини у відповідний стан свідомості, виродилася у багаточисельні божества. Як наслідок, постала язичницька релігія, яка вже не несла того дотику до істини. В кращому випадку, людською свідомістю опановувала відповідна польова форма, що поставала за тими ідолами. Часто це були духи так званих стихій, що вже не могли нести якихось істин, захищаючи, однак, своїх господарів, які були питомим джерелом енергії через жертвоприношення. Так людина стала залежною від примх стихійних польових форм життя. Саме тому згодом знадобилося введення монотеїзму (віри в єдиного бога, що не мав ніякого образу), щоб все те знешкодити й вивести людство з тупикового напрямку розвитку. Шлях до опанування істиною спробував відновити, в свій час, Ісус із Назарета, прозваний Ісусом Христом. Але соціально орієнтована людина не змогла осягнути того, що він говорив і сповідував, незважаючи на всі зусилля. Соціум переміг, природа відступила. Це призвело до трансформації його вчення в християнську релігію, де її провідник сам, не бажаючи того, зайняв центральне місце бога. Шляхи до опанування істиною, які він сповідував, були закриті образом його самого, бо вже тільки через канонізований євангелістами образ Ісуса Христа проходив шлях на той бік, де можливим було досягнення людиною раю істин, пануючих у світі. Таким чином, живе життя було замінене дрібною його регламентацією, що аж ніяк не могло відповідати дійсності, заглибленій у безмежжя цілісності. Земне буття стало юдоллю скорботи та гріха, в чому євангелісти, що так і не зрозуміли до кінця свого вчителя, не помилилися.

Свого спасіння від того лиха людство стало шукати в розвитку технології та природознавчих наук. Це призвело до розбудови природно-наукової картини світу та відповідної загальної культури, що мала все те обслуговувати. Сама людина з її природними можливостями відійшла на задній план. Так склався той стан речей, що панує і сьогодні: релігія, культура й наука обслуговують соціальну людину, яка виживає у світі за рахунок техногенного розвитку. Відгородженість людини від своїх природних початків різко звузила світогляд: її погляд завмер на одній виділеній зовнішнім відчуттям площині світу, енергії якої стає тільки на підтримку самого фізичного існування, а на пізнання істини в розширеному світогляді та оволодіння силами розгорнутого континууму енергії вже не стало. Звідси - короткий термін життя, хвороби, відсутність повноти реалізації того шляху, який людина обирає в житті.

Завдяки своєму працелюбству, волі й духовній стійкості, Українці всього того не втратили, оскільки утримували зв’язок із своєю землею, не зважаючи на всі новітні ідеї, що запанували в світі в ХХ столітті. За це прийшлося відповідати майже таким розп’яттям, яке пройшов великий галілеянин. Але український народ вистояв, бо таки утримав у полі свого світосприйняття вічні ідеї становлення та розвитку людини, що дісталися їм у спадок від їх далеких пращурів.

Релігія, що розвинулася з зовнішньої, євангелістської сторони вчення, що приніс Ісус із Назарета, і стверджувала божественну природу самої людини, має глибинне езотеричне підґрунтя. Цей рівень езотеричного християнства, що розвинулося на терені Руси-України за часів Ярослава Мудрого, проглядає у фресках Софії Київської, однієї із стародавніх пам’яток християнства на нашій землі. Слов’яни, завжди маючи закон в середині, відтворили й відповідне православ’я, як найбільш близький варіант того знання, що приніс у світ Ісус із Галілеї. Воно не закривало шлях людини до істини, а піднімало в ній її божественну природу. Ще Ібн Руш, великий суфій і філософ сходу, стверджував: “Пізнай самого себе, пізнаєш свого бога”.

Вихід людини на рівень поширеного сприйняття світу виводить її до спілкування з цілісністю - дійсним витоком всіх можливих релігійних конфесій, існуючих у світі. Це наштовхує на думку про єдність усіх релігій світу та зародження нової, єдиної релігії, в центрі якої має бути нова пробуджена людина, чия природа одержить повне розкриття. Саме з цього приводу Чжуан Цзи , стародавній філософ Китаю, зауважив:

Коли природне й людське не перемагають одне одного, на світ з’являється справжня людина”.

Таким чином, науковий метод досліджень, що ґрунтується на адресному психометричному сприйнятті-відгуку поля континуальної цілісності на події та процеси, модельовані в ньому, дозволяє отримати відповіді на ті вічні питання, що стоять перед людиною сьогодні. Так культура стає образно-понятійним знаковим полем: утримує людину в відповідному налаштуванні її психотипу, коли вона сама стає інструментом осягнення істини. Звідси й з’являється закон всередині (внутрішній), про який свого часу говорили греки.

Становлення такої культури в наш час утримує в собі п’ять етапів визрівання та формування етносу. Перший з них може називатися покликом: коли людина відрікається від старого, усвідомивши вузькість рамок пізнання в існуючій науковій картині світу. Це вирішальний етап, бо руйнується старе світоглядне русло й стає видимим його новий обрій. Виникаюча необхідність поширення світогляду на другому етапі стимулює пошук ключової форми, яка б могла сформувати відповідний стан людського світосприйняття. На третій сходинці йде входження у відповідні стани усвідомлення через ті знайдені ключові форми, якими стають ремісницькі вироби, мова, пісні, одяг, побудова житла, звичаєвості, за якими людина регламентує свою поведінку в житті. Далі йде засвоєння законів, пануючих в цілісності, відбувається дотик та розкриття істин, пануючих у ній. На п’ятій сходинці набуте знання застосовується у житті, йде розбудова відповідної етнічної культури, в полі якої людина вже повсякчасно має дотик до істинного плину подій у довкіллі. Ще раз підкреслимо, що така можливість настає тоді, коли організація життя людини починає дорівнювати рівню цілісності світу. Тому розбудована культура в усі часи носила назву «культури духу» через свій внутрішній спосіб сприйняття істини.

З огляду на вищесказане, духовна культура нарешті стає предметом наукового дослідження, виходячи з-під ярма тих спекуляцій, що панують на сьогодні в цій темі. Вона не висока й не низька, просто вона або є, або її не має. Втім, про це вже згадувалося вище.

Таким чином, виживання людини в стародавні часи в диких, несприятливих умовах, породило її потяг до особливого знання, що ґрунтувалося на утриманні на рівні тонкого кінестетичного відчуття перебігу подій у довкіллі. Саме це рятувало життя, відводило лихо, давало силу та наснагу в подоланні того шляху, що випадав на долю людини. Таке знання оберігалося в кожній домівці, а голова роду був його спадкоємним носієм. Першу народжену дитину віддавали на навчання до жерця, де вона проходила відповідну школу. Особи, що володіли тим знанням, в ті часи були вельми шанованими, займали чільне місце в суспільстві, що виживало в прагненні до пізнання тої правди й тих істин, що ходили світом. Тільки за таких умов спорідненості людини й довколишнього світу в її житті з’являлося майбутнє.

В пізніші часи, коли зросла чисельність населення і дика природа відступила в хащі та нетрі лісів через налагоджене виробництво на землі, в домівках з’явився добробут. Тепер вже інше стало головною умовою виживання. Розвиток виробництва призвів до створення соціуму, в межах якого проходило життя людини. Правила в ньому були зовсім інші: суспільство розділилися на бідних і багатих, які не бажали втрачати набутого рівня життя в будь-який спосіб. Правда в такому соціумі стала договірною і вже не відповідала природному розвитку та становленню людини. Настали часи скверни: мудрість була вигнана на периферію суспільства, в ній вже не вбачалося особливої потреби, більше того, вона стала носієм “зла”, яке могло причинити велику шкоду суспільству, що вже жило за договірною правдою. Так минули тисячоліття людської історії, що були занурені в безкінечні війни та протистояння різних договірних “правд” та обраних за ними способів життя.

Нарешті могутній технологічний потенціал було створено, він забезпечив людину всім необхідним, ставши своєрідним природним харчовим льохом у суспільстві. Напруга соціальних протистоянь ослабла. Відновлення природи людиною і її взаємозв’язку з довколишнім знову стало важливим, бо з’явилася біда: за забуття природи людини в технологічних змаганнях прийшлося платити порушеннями на генетичному рівні, що призводило до виродження самого людства. В цей час природа, вочевидь, не стояла на місці, - відбулися зміни в мікрофлорі та природному середовищі, що призвело до перевантаження імунної системи та значного скорочення віку життя людини. Серцево-судинні та онкологічні захворювання набули надзвичайно загрозливих розмірів. Тому ці два фактори – ослаблення соціального тиску та падіння потенціалу життєздатності - повернули погляд людства в бік езотеричного знання, бо саме в ньому зберігається стратегічний резерв виходу з цієї кризи.

На чому, шановний читачу, може базуватися така впевненість?

В першу чергу, на зростанні інтелектуального потенціалу, коли стало можливим говорити про існування чогось неіснуючого в зовнішньому спостережному полі. На відкритій на цій основі можливості прямого контакту людини з природним середовищем на рівні його тонкої організації й можливості безпосереднього впливу на хід подій у ньому. Вони стають доступними з відповідного рівня людського усвідомлення, що з’являється із налаштуванням її щодо існуючої цілісності в зовнішньому. Ця особливість (зв’язку людини з тонкою патерн-організуючою основою світу), виділена Фрітьофом Капрою у його дослідженнях, стає головним базовим положенням кібернетики в її дослідженнях фізики живого на сьогодні. З цього погляду, надзвичайно великий інтерес являє собою будь-яка етнічна культура, згадана раніше, як інструментарний засіб набуття людиною цілісної поєднаності з патерн-умовами ареалу життя, досягнута протягом століть.

© ВасильЧумаченко

Орова криниця

Історія одного пробудження

Історія одного пробудження. 

Stand for our Right, even If that Meant Standing Alone - Easy BranchesЗ чого все почалося? Де знаходиться «прохід» до того захованого знання? Як так сталося, що серед розмаїття відомих на сьогодні напрямків розвитку езотеричної культури, викладених у багатотомних трактатах, зовсім відсутній «прохід» до того головного, якого вони закликають? Тоді що то за ключі від знань? Які невидимі на сьогодні двері вони повинні відімкнути? 

Ми з тобою, шановний читачу, ще у “Шляху в невимовне” дійшли висновку: нічого, зовсім нічого не можна зробити в цьому напрямку з того рівня людської свідомості, що панує на сьогодні. По-перше, через те що в стародавні часи людство жило в світі духів і, не залежно від існуючого культу, отримувало свою чутливість до явищ тонкого енергетичного світу через ритуальну культуру: тобто утримувало в розгорнутому вигляді третю сигнальну систему, яка забезпечувала можливість контакту з цілісністю світу, реалізованою на тому ж тонко енергетичному рівні. Відхід від такого сприйняття в пізніші часи поступово згорнув ту спроможність, адже вся увага зосереджувалася тільки на предметнім світі. Виходить, що світосприйняття, розгорнуте в чисто зовнішній площині світу, унеможливлює його глибинне пізнання через відсутність відповідної сигнальної системи входження в контакт з його основою. Це призводить до безкінечного бігання по колу: міфів та казок в межах антропологічного бар’єру, які вже не можуть бути провідниками на «той» другий берег. Отже, таке світосприйняття принципово неможливо розвивати в глиб, а тільки змінювати! Це означає шукати нові шляхи, які б відкрили доступ до прямого усвідомлення природних процесів, що вирують довкола, а не вперто розвивати те, що тільки збільшує бар’єр ілюзії, віддаляючи людину від істинного стану речей у світі. 

Історія відродження езотеричної культури нараховує кілька періодів свого становлення у новітні часи. Вперше європеєць був з нею ознайомлений через теософські праці Блаватської. Подальший розвиток, як практичне знання, езотерична культура отримала в працях Гурджиєва. Наприкінці ХХ ст. естафету перейняла Давіташвілі, яка відкрила екстрасенсорний період її розвитку: саме тут інтроспективне сприйняття було відкрите спочатку як метод діагностики в практиці цілительства. Сенсетив, володіючи надсприйняттям тонких енергетичних форм, міг знаходити аномальні відхилення у діяльності людських органів під час їх діагностики. Його відчуття-бачення мало щось подібне до рентгенівського знімку. Порушені функції виглядали темними аномальними зонами на тлі людської постаті. В процесі корекції енергокомплексу, з метою ліквідації затемнених зон, стало зрозуміло, що коригувати все те значно легше, якщо працювати не з самою людиною, а з її образом. Такий образ розміщався у відповідному просторі внутрішнього бачення людини, який з часом одержав назву модельного простору. З’ясувалося, що корекція енергокомплексу проходила тоді, коли довгий час вдавалося утримувати в тому просторі образ хворої людини, не роблячи більше нічого. Простір діяв сам: гармонізував та прибирав аномальну викривленість енергокомплексу людини. Так вдруге було відкрито «бачення» - спостереження за коригуючою діяльністю самого простору, як самостійної одиниці, що діяла на власний розсуд, часто всупереч діям сенсетива, який, ставши спостерігачем всього того, зробився еспером: людиною, що вже володіла поширеним сприйняттям світу.

Далі було підмічено: на феноменальному плані все, що співпадає з організуючою діяльністю того простору, має позитивний імпульс, світиться теплим жовтим сяйвом. І навпаки, все, що йде всупереч тому - темне й невиразне, тримається тільки завдяки волі людини. Коли вона переставала діяти, все зникало, знищувалось самим простором, оскільки було нежиттєздатним з точки зору його цілісності. Також з’ясувалося, що речі, будівлі та інше, створене руками людини, не завжди проходили тест на свою досконалість. Модельний простір не сприймав форму їх образу, весь час змінюючи на більш досконалу. Таким чином була сформульована ключова, вибіркова форма образу, притаманна гармонійній цілісності світу: вони світилися, мали потужну енергетику, через них відкривався доступ до енергетичних підвалин світу як одного цілого. Тут, як виявилося, знаходилося джерело образотворчого, мистецького талану людини. Так за відкриттям бачення, або інтроспективного сприйняття, яке було скоріше тактильним, кінестетичним дотиком до тонкої основи світу, прийшло усвідомлення принципу життя, як слідування тому шляху, який торувала сама природа непроявленого.

Як не дивно, в цей час до людини приходили сила та спокій, відчуття вірності та доцільності обраного шляху. Постійне, неупереджене споглядання за дійством, яке відбувалося в тому модельному просторі, призводило до відповідної корекції психотипу самого спостерігача, який починав відчувати “наміри” модельного простору, сам мимоволі зливаючись з усім тим дійством. Так відкрився шлях входження людини в істину, що ставала її внутрішньою суттю, за якою коригувалося і якій відповідало вже саме її життя. Відбулося нове входження у світ невимовного, в якому був отриманий доступ до особливого знання, що, скоріше, нагадувало постійно існуючий внутрішній зв’язок з оточуючим. Саме це дозволило утримувати на відповідному контакті подійне поле в довколишнім, саме на цьому базувалося, як виявилося, мистецтво ведення життя, що панувало в стародавніх культурах.

Природнім ключем до того входження, на сьогодні, є будь-яка етнічна культура, що відтворює відповідний психотип людської особистості через особливий набір своїх архетипових образів. Всякий етнос на свій лад топтав свою стежинку до істин, в залежності від умов життя, де він мешкав. В подальшому, з цього (у нас в Україні) вийшло характерницьке мистецтво - особлива майстерність «лицарів великого зеленого лугу», що народилася в тісному контакті людини з довкіллям. Це дозволяло стояти в авангарді своєї долі, чого так прагнули характерники Запорозької Січі в своєму житті.

Таким чином, на сьогодні, було знайдено давно забутий шлях поєднання людини з цілісністю світу після багатьох віків його забуття. Захоплення зовнішнім дійсно зіграло з нею злу річ, ставши причиною цілком естетичного розвитку її культури, з якої вийшов технічний прогрес, але все інше пішло в підсвідомість, в забуття. Тисячолітня боротьба за свою кращу долю, що проходила поміж добром і злом, була наслідком замкнутого стану людської свідомості.

Подальше дослідження модельного простору відкрили його об’ємну мірність: в ньому стало можливим розглядати події, віддалені від спостерігача в часі. Як виявилося, в згаданому модельному просторі існувала можливість діагностики людського образу, починаючи з дитинства. Це дозволило знаходити джерело захворювання, те, з чого все почалося. Така первинна аномальна зона, як виявилося, утримувала всю аномальну викривленість енергокомплексу, корекція якої часто призводила до швидкого зцілення людини. Саме ця зона куркової викривленості пов’язувалася з образом хвороби в народних цілителів усього світу, вигнання якого вони вперто добивалися, використовуючи для цього найрізноманітніші засоби. Торкаючись діагностики енергетичного образу людини, виявилося, що сам образ мав ваду голографічної картини, яка при будь-якому подрібленні зберігала цілісність всього образу. Так було відкрито природну спроможність діагностики образу людини з будь-якої речі, з якою вона перебувала в контакті якийсь термін часу. Цю властивість широко використовують відомі цілителі світу. Образ свого творця, як виявилося, утримують всі створені ним речі, що дозволило точно ідентифікувати «руку» відповідного митця.

Виходить, що в рухомому просторі та часі модельного простору стало можливим досліджувати процеси, причина та наслідок яких були невідомими, схованими самим часом. Швидка реакція та корегування спрямованості досліджуваного в бік правди з боку модельного простору склало враження, що простір «знав» наперед суть досліджуваних подій, маючи їх матрицю. Так була відкрита переддія, тобто існування моделей подій на тонкому плані цілісності, які ще не набули своєї чинності. З цього прийшло розуміння людського життя як слідування задуму Неба. Він утримував ціль, завдання, що мала виконати людина за життя в тих умовах, які існували на той час. Так прийшло розуміння призначеного шляху, який кожна людина торує на землі.

Водночас, перед очима дослідника, що включався в рухому шкалу часу з метою виявлення причини того чи іншого захворювання, стали проходити фрагменти минулого життя, яке колись вирувало на землі, з чого постала ретроспективна психометрія: наука своєрідної астральної антропології. То були на вдивовижу «живі» фрагменти, які інформацією назвати не повертався язик через включення самого дослідника в те життя. Таким способом вперше вдалося простежити історію становлення стародавніх культур, відкрити те знання, яким вони володіли, на якому ґрунтувалася їхня культура. Все це розширило дослідницькі можливості людини в пізнанні тих чи інших подій життя, або фізичних процесів.

Входження в цілісність, до якої людина нарешті одержала доступ, значно скоротили об’єми пошукової інформації, яку раніше їй приходилося утримувати в образно-понятійному полі свого мислення. Тут миттєво ставало зрозумілим те, на усвідомлення чого раніше витрачалася значна частина життя. Завдяки такому передбаченню і прогнозуванню було досягнуто значного скорочення об’єму інформації через об’ємність світосприйняття еспера. Людина починала жити вже в усвідомленому, зрозумілому світі, де могла приймати миттєві рішення, реагуючи на ті можливості, які несло в собі оточуюче середовище тут і зараз.

“Заждіть, заждіть, а як це можливо моделювати в тому вашому модельному просторі? І як бути з достовірністю?”, - чуємо запитання нашого читача. - І взагалі, чи є сьогодні об’єктивні засади, на яких можливо вибудувати хоч якесь наукове обґрунтування?

Гомеопатія – наука, яка сьогодні стрімко розвивається як галузь медицини, родоначальник якої - С. Ганеман. На якому ж природному явищі вона ґрунтується?

Свого часу було помічено, що будь-який медичний препарат, який застосовували в лікуванні, окрім чисто речовинної дії як хімічного препарату, міг впливати на стан хворої людини прямою дією через свою конституційну форму, особливі вібрації. Виділення такої форми впливу медичних препаратів з часом і призвело до виникнення гомеопатії. Виходило так: будь-яка речовина мала ще й свою особливу сховану тонку організацію, або конституцію, своєрідне друге обличчя, що діяло не гірше, аніж сам речовинний препарат. Вона могла бути винесена за межі препарату й посаджена на будь-який носій (наприклад, чисту воду чи віск), через що мала змогу повторюватися будь-де, в невизначеній кількості, і в кожному разі її дія була незмінною.

Тоді виникає питання: якщо існує передбачувана стійка дія формули речовини, яка має постійну дію на об’єкт (у гомеопатії це організм хворої людини), то сам процес такої взаємодії теж є сталою закономірністю і може бути розповсюдженим на всі інші процеси. Але з цього виходить, що так само будь-який природній процес може моделюватися шляхом сполучення різних ключових форм-образів, хвильових функцій, притаманних тільки цій речовині чи об’єкту взаємодії, а від того мати прогнозований, передбачуваний результат. Відповідно, дублювання різних фізичних процесів може мати місце й на тонкому енергетичному плані. Подібне природне дійство і стає доступним інтроспективному баченню еспера, за планами якого він може вибудовувати свої рішення та дії в житті, маючи вже орієнтир. В науці це веде до можливості прийняття відповідних рішень у проведенні цілеспрямованого експерименту на підтвердження вже баченого. Лунає напрочуд незвично, але саме так воно повинно бути, коли не заперечувати все те, що відкрив Ганеман і що зараз успішно діє в медицині.

Нехай воно буде так, - знову чується зауваження нашого читача, - але саме ваше моделювання може будуватися тільки в вашій голові, тобто мати чисто суб’єктивне значення. То як ви на такій хисткій основі можете говорити про об’єктивність?

По-перше, будь-який процес справді моделюється у внутрішньому модельному просторі бачення. Але все подальше відбувається не тільки в голові людини. Воно там лише запускається в дію, а сам процес аж ніяк не залежить від самої людини, яка стає лише спостерігачем того шляху, який обирає природа. Існуючі в ній умови забезпечують реалізацію можливого, тобто того, що може відбутися цілком злагоджено з великим цілим, не порушуючи його гармонійну довершеність. Сам еспер в цей час в стратегічному плані не діє, він слідує можливому, обираючи найбільш сприятливий напрямок своїх дій: тобто спирається на власні відчуття істини та правди. Його неможливо зімітувати, оскільки завжди приходить ззовні, коли людина являє собою частку всього того дійства. Вона одразу відчуває злиття внутрішнього з зовнішнім в одне ціле як прилив сил та наснаги, і тому твердо стоїть за ту правду, яку їй не хтось підказав, а відчула й побачила сама.

Суб’єктивність виникає як хвороба мислення людини, замкненої у самій собі, на власному багажі знань. Ніхто не контролює його вірність та доцільність, тільки накопичений багаж знань і ті наукові моделі світу, що існують на той час, можуть бути опорою його об’єктивності. А цього, як ми тепер розуміємо з тобою, шановний читачу, зовсім недостатньо. Мірою об’єктивності стає і саме навчання відповідних колективів слухачів, коли однакової вправності та розуміння суті досліджуваного досягає більшість.

Опанування мистецтвом подібної вправності в інтроспективному сприйнятті подій життя відроджує напрочуд дивну людську якість - розуміння схованої причини всякого дійства, що розгортається перед її очима. Від цього стають зрозумілими витоки знань, на яких базувалися великі культури стародавнього світу. В них будь-який антропоморфний образ чи храмове будівництво мало свою знакову форму та свій унікальний спосіб введення в істину. Все це - велика скарбниця світової культури, знайдення унікальних шляхів у досягненні цілісності людини та світу.

Перше питання, що виникає, торкається глибини людської сутності. Звідки береться той відгук, за яким йде пізнання істини? По-перше, ми живемо в цілісному світі, детерміновано пов’язаним на кожному своєму рівні Цілим. Тому людське тіло, яке й не виходило за межі цілісності, про все “знає” на основі власної організації, тотожній оточуючому. Тільки це знання відноситься до неусвідомленого, а тому невимовного. По-друге, людина розвиває свій інтелект (багато читає, мандрує світом чи пізнає різні професії, довго й натхненно працюючи), а коли багаж накопичених знань стає достатнім, за окремими проявами життя постають перед нею картини та історії. Вона починає інтуїтивно усвідомлювати навіть там, де існує ледь помітний натяк. Колись давно з цього приводу було прислів’я: “Навіть рипіння дверей, вірно зрозуміле, може врятувати життя”.

То велика мить, коли за ледь ясною картиною або відчуттям, що виникає у тому кінестетичному дотику, постає велич законів світу, внутрішня суть знань древніх цивілізацій Землі! Здається, ззовні вони давно зникли, але ніщо не зникає на тонких енергетичних підвалинах світу, воно зостається, його можна дослідити: побродити вулицями міст, стертих з лиця землі часом, або заметених пісками пустель. На тонких планах все зберігається, як своєрідний запис астрального файла, висловлюючись комп’ютерною термінологією. Прочитати ці записи можливо тільки одним способом – відродивши в собі здатність до сприйняття тонкого енергетичного плану. Цей шлях веде до набуття цілісності та повернення первинного зв’язку людини та довколишнього світу.

А як же релігії, більшість з яких, у той чи інший спосіб, забороняють таке проходження людини до істини, бо нею можуть володіти тільки обрані (святі) люди? Всі ж інші повинні лише вклонятися святому духу й чекати його особливої розради та допомоги”, - вносить своє бачення ознайомлений з теологією читач.

Так, через недостатній рівень свідомості людини більшість релігій світу дійсно стоїть на засторозі передчасного входження в те знання. І це, мабуть, вірно робиться (вони “пасуть свою паству”). Але коли сам монотеїзм вибудовується або канонізовується так, що закриває шляхи до пізнання істини, то така релігія стає “хатньою” релігію, мета якої - підкорення людини в житті та керування нею на вигоду того чи іншого моменту в житті соціуму. 

Подібна хатня релігія стає питомим джерелом людського его. Наприклад, Мойсей дав іудеям закон, за яким вони повинні жити в світі. І вони, завдяки йому, вижили в найжорстокіших умовах. Це було беззаперечним благом для цього народу. Але коли пророк з Галілеї вказав шляхи до входження в істину і почав проповідувати їх серед населення (тобто почав говорити те, про що не сказав у свій час Мойсей, який був посвячений в те саме знання), його не сприйняли. У разі прийняття настав би кінець “хатньої” релігії через вихід людини на ширший обрій життя, де вже не могло панувати его людського самозбереження.

Виправдовуючи себе за скоєне, фарисеї спробували досягти істини через “хатню” релігію, утверджуючи її як єдино вірний шлях, як єдину істину, що має панувати в світі. Фальшивість та ілюзорність цього упередженого дійства призвела до втрати людиною шляху розуміння істини, що кінець-кінцем дало наслідки як фашистська та комуністична ідеї, як технократичний розвиток суспільства (як би сьогочасні фарисеї від цього не відхрещувались). Такі суспільні форми закономірно не відбулися через дуже низький рівень свідомості їх членів, які принципово не могли її підняти, бо на варті стояла пануюча “хатня” релігія з її тисячолітнім селективним впливом. Незалежно від того, вважав хтось в таких суспільних укладах себе релігійною людиною чи ні, все йшло за одним сценарієм і у віруючих, і в полум’яних атеїстів. Проливалися ріки людської крові, щоб затвердити такий підхід стійкої упередженості людського его. Але життя вперто не хотіло все те сприймати, бо само жило в Істині, чого не бачили засліплені своєю богообраністю “фарисеї та книжники”.

Відповідно, у свій час була навмисно скорегована й християнська релігія - релігія тих істин, яку приніс великий галієянин. Як так вийшло, що знакові фрески Софії Київської несуть в собі ті поширені стани свідомості, через які населення Київської Русі споконвічно осягало істину, не залежно від форми пануючого тут релігійного закону (і, мабуть, через те ніколи не сприймало серйозно “опудалків” хатніх релігій), а пізніші нашарування іконопису все те втратили? Певне тому й потерпала у всі часи ця земля, вперто стоячи на своєму знанні істини, з яким аж ніяк не сходилося те, що приносилося зайдами з чужинських земель.

“Виходить, що існує два християнства: одне, що цілком стоїть на езотеричних підвалинах внутрішнього шляху, що веде до істини, за яку випив свою чашу страждань великий назаретянин, і друге приручене християнство, яке цілком сповідує вже “хатній” варіант релігії”? - чуємо зауваження нашого читача.

Цей висновок випливає сам: людство не може завжди знаходитись в колисці, воно таки вийде з неї, бо дитинство, як відомо, колись неодмінно закінчується.

© Василь Чумаченко

Орова криниця

Право на життя у правді

Право на життя у правді 

Як велику ідею загубили в світі. 

Світ збудований на правді, якою є сам 
(Січ, характерники) 

150772 html m7a486489Це було зовсім недавно, якихось 2-3 сторіччя тому. Людська пам’ять – коротка пам’ять, декілька поколінь минає і все забуто, все відійшло в історію. Природне вміння розумом осягати невидиме, те, чого торкається на сьогодні лише людська душа, колись стояло в центрі культури, було головним напрямком, в якому працювала суспільна думка, розвивалася культура, яка розробляла задля цього незрозумілі на сьогодні технології опанування тим знанням. 

У минулих подорожах ми з тобою, шановний читачу, торкнулися того давно забутого, що складало велич стародавнього світу. Те знання надавало можливості на тільки знаходити шляхи в житті, а й вміння вести діалоги з небом.

На сьогодні говорять про трансперсональні переживання, або про особливу екстрасенсорну чутливість, своєрідне надсприйняття, які демонструють окремі сенсетиви. Все це має екстраординарний характер: лежить поряд з міфом чи казкою. Носіїв цього знання майже не залишилося, та є згадки про окремі дивні ритуали та споруди, не відомо ким і навіщо розкидані по всій Землі. Залишилися також окремі релігійні, культові артефакти, які мало що говорять про існуючий на той час рівень усвідомлення світу. Пануюча на сьогодні наука вважає все те темним язичництвом, пантеоном божеств стародавнього світу, яким „темні” люди первісного суспільного ладу „сліпо” вклонялися бозна навіщо.

Звичайно, існуюча на сьогодні наука не здатна щось зрозуміле сказати в цій сфері, бо вона ще не дійшла до того всього через свою очевидну «молодість». Якщо ж навпаки, вона говорить про високі досягнення у сучасному природознавстві, то цим самим змушена твердити про темність і забитість людства у пройдешні віки: то є безпросвітність віджитих віків, недолугість хворого та нерозвинутого людського розуму. І це зрозуміло, бо коли говорити правду, то заплямується честь мундира, не відбудеться повного тріумфу високих технологій. А ще це може призвести до зовсім несподіваних наслідків: виявиться, що саме однобокий підхід сучасної науки винен в тому, що, закресливши ту незрозумілу їй культуру людського духу, зумовив появу оберменшів у гітлерівській Германії, фарисейства в іудаїзмі та як наслідок, російський комунізм й інші режими за взірцем Пол Пота - такі собі «прогресивні» напрямки розвитку, що винищили мільйони людей по всьому світу. Сказати відверто, що все це - наслідок існуючого на сьогодні однобокого розвитку людства, де вбогість духу людини стоїть поряд із справді великими досягненнями у пізнанні законів фізичного світу, не вистачає сміливості.

Але знання не зникло, воно ще проглядається у творах Сковороди, Аврелія, Спінози, нашого Гоголя, а також Гете, Гріна та ін., всі стародавні філософи у той чи інший спосіб говорять про нього. “У всіх випадках істина - це те, чим володію я сам, - говорив Чжу Сі, - вона не приходить з зовні, і те, що називають знанням – це істина в мені, а не її розуміння за допомогою зовнішніх моїх знань”. Краще, мабуть, і не скажеш.

Що знало людство у стародавні часи? Яким усвідомленням вони володіли, яке було настільки звичним і природнім, що про нього не вважалося за потрібне говорити у тих писемних витоках, що збереглися?

Дотик до тієї таємниці, а це на сьогодні дійсно таємниця, ми зробили у свій час у книзі „Шлях у невимовне”. Та мандрівка у світ невимовного дозволила нам з тобою, шановний читачу, дійти висновку, що той контакт із світом невидимого, які мала людина в ті часи, не міг бути чітко сформульованим, по-перше, через те, що людина в тому усвідомленні просто жила, не знаючи чогось іншого, навіть не задумуючись над своїми можливостями. То була звична справа. По-друге, образно-понятійний апарат мислення в ті часи ще не був достатньо розвинутим, щоб мати змогу відірватися від проміжного інструментарію, тих антропоморфних образів ідолів, які відкривали шлях до широкого усвідомлення світу і які закрили все те у пізніші часи, коли культуру людського духу було втрачено й почалося лише сліпе поклоніння божеству, образ якого ніс все те, що згубила людина в собі.

Ви спитаєте, навіщо їм все те було потрібно, чого вони прагнули в тих своїх незрозумілих обрядах?

Там, на тому боці, за межею антропного буття, лежала і зараз лежить правда-істина, знання якої робило життя людини захищеним від всіляких негараздів, в першу чергу, від тих, що були зумовлені її особистими упередженостями. На сьогодні, про ту стародавню науку говорять лише як про шаманізм. Але якби той шаманізм не був загубленим у пізніші часи, то не було б, наприклад, загибелі «Титаніка», вибуху Чорнобиля… Взагалі, не було б тої кривавої бойні, яка прокотилася планетою у 20-му сторіччі. Цьому досить легко запобігти, коли всі знають одну правду, бо у правди, як відомо, шлях один, а у неправди їх багато. Тому дуже важливим стає те знання, що стоїть за стародавньою наукою, як необхідний елемент культури, втрачений людством в пізніші часи.

Сучасна наука справді має великі досягнення, але на її роботу витрачається майже весь економічний і технічний потенціал людства. Це дуже дороге задоволення, тому, може, і стережеться так ретельно й вперто «честь мундира».

Ці витрати можна значно скоротити за допомогою того ж шаманізму, а вірніше, глибини знань, що пишним цвітом цвіли в стародавні часи, здіймаючи велич самої людини до небаченої висоти. Воно справді досить дивно виходить, що коли людина, усвідомлюючи всілякі загрози в житті, виробляє таки відповідну здібність ведення своєї долі у подієвих планах світу, що говорить про її самодостатність та високий рівень природної адаптації, це проголошується проявами «темних сил». Коли ж все те губиться, плюндрується і життя людське стає повне негараздів, страждань та скорботи, все зводиться до одного – сюжетного образу бога на стіні чи на капищі, де сила людського духу стає сторонньою силою, а саму людину вже «хтось» веде та спрямовує, то це проголошується «святою справою».

«Все, може, й так, але візьміть, наприклад хоч індійський епос – там знали і бачили, - скаже нам обізнаний читач, - але великого розвитку ми там теж не спостерігаємо». Дійсно, індійський етнос знав і бачив, але у своїй традиції, задля збереження того знання, створив великий пантеон божеств, які були виразниками тих сил, які вони знайшли в невимовнім. Затверджуючи знання в такий спосіб, вони навіть припустити не могли, що хтось інший може не бачити, що шляхи до істини з часом будуть наглухо закриті. Саме тоді і зіграли всі ті божества свою згубну роль. Вони стали у центрі культового релігійного дійства, за яким атеїстично спрямована наука вбачала тільки сліпе поклоніння.Віруючими всі ці божества сприймалися як істоти, що живуть десь на небі та можуть, при належному звертанні до них, прийти на допомогу. І перші, і другі стояли на хибному шляху. Ми тепер знаємо, що від початку то була не релігія, а засіб викладення знання, нічого іншого на той час в образно-понятійному мисленні людини просто не було.

Виходить так, - скаже нам один з наших найбільш вдумливих читачів, - що насправді існує дві релігії у світі: одна утримує у собі знання і шлях людини до істини, а інша є релігійним догматом, сліпою вірою в те, чого вона прагне всією душею. І та сліпота має свою закономірність - як тільки знання цілісності обертається релігійним каноном, охоплюючи великі маси населення, починається занепад культури духу. Людство переорієнтовується на штучні, одірвані від життя образи, які вже не мають нічого спільного з дійсним ходом подій в природному цілому”.

Від того, мабуть, і залежав розквіт тої чи іншої культури в часи, коли суспільство визрівало до знання, входило в істину і знало її. Але потім наступав занепад, коли рівень свідомості людини згортався по тій чи іншій причині, наприклад, з появою соціально орієнтованої людини. Мабуть, це і є головна причина покинутих величних храмових споруд, що стоять з давнини по всій землі. Людство давно забуло як ними користуватися, які шляхи до істини заховані в них?

У минулих подорожах ми з тобою, шановний читачу, дійшли розуміння, що людина не може існувати без правди, без неї її шлях на землі стає пустопорожньою справою. Згадане вище, мабуть, і є тим механізмом, який у всі віки штовхав людство до мандрів у пошуках істини. Переселення великих мас людей в стародавні часи вело до знищення місцевих етнічних культур, що часто призводило до запеклих війн, які поступово стали змістом історії старого та сучасного світів. Втративши правду, що існувала в тих культурах, людство було приречене до її безперервного пошуку. Цей могутній двигун діє і в наші часи, коли, здається, людство вже втратило надію і перестало шукати й керуватися тою невловимою на сьогодні правдою.

Якщо все це так, - чуємо знову від нашого читача, - то те, що ви пишете вище у заголовку як про велику ідею, зовсім нею не є. Ідеї виникають в образно-понятійних моделях, які людина змушена будувати в пошуках хоч якоїсь правди, а задеклароване вами є прямим знанням, в якому людина шукає правду, яку бачить, відчуває як реалії, що цілком незалежно від неї існує у світі. Це, швидше, справді велике повернення людини до себе, до своєї цілісності з довколишнім, часткою якого вона є”.

Але весь довколишній світ, в якому людина живе, теж може бути великою ідеєю, - озивається інший наш читач, - бо, роблячи висновки з усього прочитаного, Бог не зникає для людини знання, він зостається і, мабуть, за його образом стоїть та сама цілісність, про яку ви говорите , де релігія, а з нею віра, вже втрачають свою сліпоту”, - уточнює він під кінець.

На все це можна було б відповісти так: взагалі, немає окремого чи іншого, бо кожне є відображенням всього. Бажаючи підкреслити саме приналежність всього до єдиного, стародавній китайський філософ Хуей Ши таємниче зауважив: “Тінь птаха, що летить, ніколи не рухається”. Тому наміри людини можуть співпадати із загальними ідеями, але, в такому випадку, вони перестають бути власне ідеями, відповідаючи розуму всесвіту. Саме через це ми і знаходимо можливість говорити про знання, за яким стоїть її величність істина.

Насамкінець, мабуть, корисним буде згадати фрагмент того знання, яке стоїть за індійським епічним надбанням. Воно торкається самого процесу пізнання світу людиною, яка, як птах, летить своєю Дхармою, тобто йде по шляху, який судився. Велике істинне “Я” людини, або Махаратва, у своєму пошуку істини спирається на два канали її надходження – сатьям (істина ззовні), з чого виникає образно-понятійний апарат її мислення, і рішам (істина всередині), як інтроспективне сприйняття внутрішнього аспекту світу. Знаходження в стані істинного “Я” забезпечує йога через контроль розуму й відчуття, яке вона надає людині. Веде людину по даному їй шляху віра та устремління (шраббха), за яким стоїть та велика ідея, або ж намір неба.

© Василь Чумаченко

Орова криниця

Політ нічного метелика

Політ нічного метелика. 

NGC 6302 - the Butterfly NebulaПро езотеричну культуру здається вже сказано все. Її велике полотно тягнеться з стародавніх днів, від оріїв та часів написання Вед, до того пантеону міфів, образів та звичаєвостей, що дійшли до нас. Серед того розмаїття культур етносів, що пишно цвіли на землі, іноді важко розгледіти сам предмет, яким займається, на якому стоїть езотерична культура. Для нашого природознавства цей предмет незвичний, хоч і написано про нього достатньо багато трактатів та проведено велику кількість всіляких досліджень. Але віз і понині там. Цим предметом є змінені або вищі стани свідомості, які відкривають перед людиною втаємничені області позаантропного буття. Означене вище і породило назву езотеричної, втаємниченої культури, яка має одну, досить незвичну ваду. Все, що ви будете описувати в ній стоячи ззовні, в незмінному, буденному стані свідомості, одразу стає міфом, казкою, не маючи ніяких об’єктивних носіїв свого існування. І все те оживає, стає об’єктивною реальністю, несе світло істини, дає силу та наснагу в житті, коли людина у все те входить. Підкреслюючи саме це, св. Августин у свій час філософськи зауважив: “У всіх випадках (довколишнього життя) ми маємо справу лише з вірогідністю, але коли мова заходить про предмет віри, то тут зникає все, що вірогідно має бути”. 

Для нас всі ці змінені настрої на сьогодні носять назву трансперсональних переживань, станів саторі або кінсе. Яких інколи досягають окремі, продвинуті в техніці медитації, адепти. 

Чому це стало на сьогодні такою рідкістю, що поставило між людиною та світом глуху стіну забуття? 

Саме цій втаємниченій темі і присвячена книга, що лежить, шановний читачу, перед тобою. Як і в пройдешніх подорожах в світ невимовного, в цій мандрівці ми будемо триматися тої самої стежинки, яка веде в глиб езотеричної культури України. Маємо надію, що десь там відкриється перед нами відповідь ще на одне цілком містичне явище. 

Як так сталося, що серед розмаїття езотеричних культур заходу і сходу, зовсім загубилася в світі стежинка оріїв, або їх послідовників уктріанів-брахманів, які саме і дали могутній поштовх розвитку означеним культурам? Все, що буде викладене далі весь час буде торкаєтися цього питання, йти поруч з ним.

Сюжетні розробки, що постануть перед тобою, шановний читачу, є фрагментами лекцій, що були в свій час прочитані на приватних засадах серед студентів ,викладачів та науковців в місті Києві під загальною назвою “Характерницькі практики в Україні”. Подібний спосіб викладення матеріалу робить книгу посібником для слухачів практичного курсу інтерактивної психології мета якого полягає в подоланні психологічного бар’єра між природознавчими науками та езотеричними вченнями.

В запропонованім матеріалі майже відсутня якась одна сюжетна лінія. Все це через те, що головною метою подібних лекцій є виведення слухача на рівень відповідного усвідомлення, а не тільки дослідження піднятої теми, як такої, що в останньому випадку втрачає свій сенс. Тільки людині, що торкнулося того знання і прозріла, під ноги лягає стежинка, яку вона починає торувати у бік входження в ту цілісність світу, що відкривається для неї. Тому кожна глава запропонованого тобі, шановний читачу, читання, це сходинка, своєрідний дзвоник, що ставить і вирішує невідомі сьогоденному природознавству питання у дуже незвичний для нього спосіб. Але саме такий підхід і здатен включити ту сторону людської сутності, що була до цих пір незнаною для нас.

Приведені в книзі практики розкривають те, що вже є, вже існує в світовій езотеричній культурі в тій чи іншій формі. Однак їх неймовірна простота та ефективність в козацькому ,характерницькому трактуванні говорить про осягнення внутрішнього шляху ,та близькість того джерела, з якого вони беруть свій витік. В тому джерелі, як відомо, всяке езотеричне знання поєднується у одне, назва якому цілісність.

Істина ще полягає в тому, що осягнути те знання можливо в один єдиний спосіб - треба увійти в воду тої річки, де воно існує. Саме для цього потрібно повернути людині природну здатність сприйняття тонкої цілісної основи світу. Перші спроби здійснення такого входу призвели до досить нечуваного в історичній науці висновку, ми насправді незнайомі з стародавніми культурами світу, ми не знаємо, чим вони насправді є. Те, що ми називаємо міфологічним, релігійним пантеоном образів стародавнього світу, насправді є формою викладення напрочуд дивного знання, що зберігало знайдені переходи за межу антропного буття, під час якого людина входила в безмежжя цілісного. Вони були тими своєрідними ключами, або ключовими формами про які в свій час згадував Ісус із Назарета у своєму знаменному вислові: “Істина не прийшла в цей світ голою, але вона прийшла в символах і образах, він не отримає її по іншому”. Цей вислів завжди був перед нашими очима, ми лише не знали, про які символи і про які знаки, говорить тут великий галілеянин. Ті ключі зберігалися і в нашій землі. Що вони є і чим вони є, відповіді на ці запитання у запропонованому тобі, шановний читачу, читанні.

Лицарі великого зеленого лугу, козаки характерники запорозької Січи, залишили після себе великий спадок у галузі поза антропного буття людини, яке органічно вросло в етнічну культуру України, перейшовши в звичаєвості, тобто в ті практики, які повсякденно відтворює кожна людина в своєму житті. Осягнення тих істин досягалося у спеціальнім навчанні, які ми вище назвали характерницькими практиками, які були найрізноманітнішими, мабуть тому, що торкатися майже всіх сторін людського буття. Через те форма викладення запропонованого тобі читання, шановний читачу, і являє собою есе, форма якого вже була використана у книгах “Шлях у невимовне” та “Крик пугача”. І на це є вагомі причини, характерницьке знання має одну ваду, в нього входять, стаючи свідомою часткою природного дійства, як про це вже говорилося раніш. Тому тут стає зовсім не обов’язковим засвоєння якогось великого об’єму матеріалу. Розкриття нового усвідомлення дійсно може відбутися в будь якому сюжеті, за яким проляже стежинка шляху, що вже буде відповідати особливостям конкретної людини. Тому великі трактати у подібній тематиці зовсім не мають якогось сенсу. Головною метою тут є розкриття внутрішнього, а не чисто зовнішнє пізнання. Проблемні питання, які будуть підніматися в подальшому, в чомусь будуть повторювати одне одного. Мабуть тому, що їх важко відокремити, маючи на увазі об’ємний характер всякого езотеричного знання, а особливо езотеричної спадщини України, яке несе в собі невимірну глибину проникнення людини у світ невимовного. Тому ті повтори, які ти можливо запримітиш, шановний читачу, мають за мету досягнення глибокого розуміння внутрішньої змістовності піднятої теми, бо вона багато в чому відрізняється від прийнятого на сьогодні викладення подібних питань. Тому так само, як дбайлива господиня миє вікна декілька разів, проходячи по одній і тій же шибці різним начинням до досягнення особливої сяючої його прозорості, так будемо діяти і ми, з усіх можливих сторін розглядаючи підняті питання. Щоб таки прийшло те внутрішнє осяяння, коли зовнішнє нарешті зливається з внутрішнім, і людина таки підходить до змістовності тих істин, на яких базується характерницька наука.

Можливо тебе, шановний читачу, дещо здивував у назві книги спогад про політ нічного метелика , до чого він тут гадаєш ти. Справа в тому, що саме нічний метелик в своєму польоті використовує той змінений стан який ставить його на межу цього світу і завдяки якому ця комаха, яка отримала в народі назву нічної Відьми, неушкодженою , танцюючи здійснює свій політ в темній гущини лісу. Вона завжди вистрибує на світло з нічної пітьми, з’являючись з нічого, відкриваючи перед нами на мить незнану загрозу інших просторів.

Все викладене нижче уособлює собою колективну працю багатьох людей. Які вже сьогодні йдуть тим внутрішнім шляхом, досліджуючи та відроджуючи характерницьке знання. З тим знанням народжується і нова людина, окремі риси якої вже сьогодні просвічують в їх образі. Адже ще Чжуан Цзи на початку нашого часу стверджував “ той в кому природне і людське не перемагають одне одного і зветься справжньою людиною”. То був останній відгомін золотого віку людства який вже пішов. На сьогодні існують інші умови, пролягають інші шляхи у досягненні всього того. Пошуком тих нових шляхів ми і займемось з тобою, шановний, читачу в нашій новій мандрівці.

Два перших щабля характерницьких практик одержали назву: “Поклик” та “Бачення”. Всього на сьогодні існує сім щаблів такого навчання. Яке після третьої та четвертої сходинок, що мають назву “Пізнання” та “Майстерність”, продовжується далі в залежності від людської зрілості. Головними все ж є чотири перші сходинки, які допомагають людині відкрити її внутрішній світ. Саме їм і присвячена перша книга характерницьких практик. З такого навчання постає нова людина, з новими цінностями та усвідомленнями, що повинна знайти своє місце в житті сьогоднішнього соціуму. А для цього конче потрібно розуміння дійсного стану справ в ньому. Задля цього і були написані своєрідні публіцистичні нариси, які до речі, не вирішують всю проблему, як таку, а лише ставлять її. Як показав досвід, саме цій справі потрібно надавати невідкладної уваги, бо нові шляхи в житті, у його поширеному сприйнятті не повинні бути згорнутими пануючою на сьогодні суспільною думкою з її непорушною авторитарністю. Бо там воно тільки ззовні все гладко, насправді збудоване на компромісних узгодженнях між очевидними протиріччями. Пролити на все це світло і є задачею тих сюжетних розробок, які ти знайдеш в цій книзі. І все ж приведене є учбовим матеріалом і автор вибачається перед фахівцями за можливе неповне теоретичне та дослідницьке розкриття, поставлених у тих нарисах питань, бо все, що буде приведено нижче, має призначення все ж для досить вузької читацької аудиторії тих, хто став на шлях осягнення тих істин, що панують в світі.

Щасливої вам подорожі в широкий світ, в світ людини знання. 

© Василь Чумаченко

Орова криниця

Copyright © 2010-2018 Характерницька наука
Всі права застережені
Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Created with YOOtheme Pro