Сполохи
Це було вже в ті часи, коли для знахарів спосіб Сполох став звичним але від того не менш необхідним. Адже саме завдяки Сполоху можна було залишатися здоровим та повним сили навіть коли лікуєш важкохворого або коли лікуєш одразу багато людей поспіль. Застосування Сполоху знайшли і для зупинки кровотечі, і для виведення з себе хворих станів, для миттєвого отримання сил, і просто як спосіб значно менше помилятися або навіть як спосіб не дати померти хворому. Це було вже те, що поклало початок Науці Сполох.
Однак все ще лишалися відкритими питання:
- Хто або що допомагає знахарю, коли він робить Сполох?
Бог допомагає, як вважали всі, кого вилікували?
Питання досить важливе, бо якщо Бог, то чи не смикає людина постійно Бога за бороду?
- Що буде якщо Богу це набридне?
Якщо таке буде, то це вже торкнеться виживання всіх людей. Виходить, що люди, шукаючи способи виживання, можуть і не вижити наприкінці, бо можуть отримати Божу Лють замість допомоги.
- А чому Бог допомагає навіть тим, хто зовсім не вартий цього?
- Чому допомога приходить так швидко?
- Може це робить зовсім не Він?
- Може це щось зовсім інше?
Всі ці питання і досі були б не розгадані, якщо б сурове життя тих часів саме не підказало відповідь.
Взимку, коли врожай вже зібраний, коли осіння торгівля та обмін вже наповнили засіки та скрині, коли ріки вже стали і по ним досить легко далеко пройти – завжди очікували на ворога. Бо тим, для кого війна – це хліб, кращого часу на пошук здобичі годі й чекати. Отже поселення готувалося до оборони. Всі, хто міг тримати зброю, ладили обладунки та гострили зброю.
Знахар теж не лишився осторонь. Він пригадав, що не так давно йому за лікування, в знак подяки, подарували шкуру ведмедя. То був дуже гарний захист тіла. До того ж, в такому вигляді він не відрізнявся від більш досвідчених побратимів. Він перший раз з часу подарунка одягнув на себе шкуру. Відчуття були такими, що сила ведмедя окутала всього його, що він сам ведмідь. Стало зрозумілим чому побратими завжди одягали на війну саме шкури. Це дійсно не просто для остраху ворога, це був спосіб взяти силу, бути як ведмідь, вовк, кабан. Але було ще одне диво… ці відчуття були віддалено схожі на той стан, коли Знахар робив Сполох. Єдине, Сполох давав сили на досить короткий час, щоб впоратись з чимось і потім зникав, як розчинявся, а шкура тримала так, начебто ти ведмідь поки була на плечах. Але якось поміркувати над всім цим в той час не судилося, бо треба було готуватись до захисту поселення.
Скора сутичка з ворогом, що шукав здобич, могла б і не залишитись в пам’яті людей, бо таких вже було вдосталь, і буде ще, але тут теж відбулось диво… Знахар бився на рівні з побратимами, майже ні в чому не поступаючись їм у вправності, що здивувало всіх. Навіть коли один з нападників збив його з ніг, та й ще так, що шкура злетіла з голови і плеч, Знахар досить швидко оправився та знов пішов битися зі всіма ворогами, кого знаходив поряд. Бився так, як ніколи, наче сил було за десятьох.
А потім... потім, як завжди промивав рани пораненим, перев’язував, зупиняв кров, лікував рани. Навіть пораненого пса, що бився поряд з усіма, і якого принесли до нього на руках, перев’язав та вклав в середину його грудей Сполох, бо не міг щось ще придумати як з таким станом тварини впоратися, може і залишиться живим, але навряд.
Коли ж в вечорі біля вогнища вже сміялися та пригадували події цього дня, він розповів всім як так трапилося і що допомогло йому знов піднятися і битися.
Він розповів, що зробив теж саме, що і перед будь яким лікуванням: - Зробив Сполох щоб вистачило сил знов піднятися. А виявилося, що отримав з цим сили не тільки піднятися, а ще й битися. А ще вправність, швидкість і навіть якусь вдачу вивертатися з під ударів ворожої зброї. А Сполох залишив його вже тільки коли все скінчилося... що було так, як і завжди після лікування.
Розповідав він все це дивлячись на того самого пса, який все ще перев’язках але своїми ногами прийшов до вогнища грітися. І тут все склалося в одне просте пояснення...
Собака одужав швидше за будь кого з людей. Він вкладав в нього Сполох.
Він піднявся в бою з якимись звіриними силами, що з’явились саме після Сполоху.
Одягнена звірина шкура дає стан схожий зі станом після Сполоху.
Отже по Сполоху людина бере не Божу допомогу, у Бога багато власних великих справ, а миттєво збирає в купу всі свої недосяжні за звичайних спокійних обставин властивості. Від самого народження людина несе в собі частку звіриного світу. І це не тільки звірина сила, а і швидкість, вправність, зір, і навіть хижа лють або природня мудрість.
Тобто Божої Люті людям можна не боятися.
Пройшли роки, і всі свої приховані властивості люди почали називати Сполохами, бо швидше за все приходять вони саме при виконанні Сполоху. По тривозі. Адже на сполох б’ють, коли потребується допомога. Іноді їх ще називали – Тими, що поруч, бо вони дійсно завжди поруч. А ще Божими Зернами або Зернами Роду, бо вважали, що Бог залишив їх людині щоб допомагали у важких обставинах.
Але завданням кожної людини є не стільки пам’ять про них, або способи до них докричатися – скільки коли небудь зібратися з ними до купи назавжди і тим самим стати подібними Богу.
© Характерницька наука
