В степу, ніби вічність розлого широкім, 
На схилі крутому багряного дня 
Закинувши лихо у трави високі 
Козак грає думу на гриві коня. 

Козак грає думу на березі ночі 
І тирса як хвилі під вітром шумить 
А смерть зазирає в козацькії очі 
Завжди несподівано вічна як мить. 

Ніхто і ніколи її не зупинить 
На ріднім порозі вона здоганя. 
Закинувши кобзу-подругу за спину 
Козак грає думу на гриві коня. 

Козак грає думу і смертю об землю
Звичайний козак вироста в Мамая
Того, що крізь ночі осліплено темні
Як образ несла Україна моя.

Даремно вдивляючись в обрії білі
Його виглядає з походу рідня
Він став Мамаєм і на смерті могилі
Козак грає думу на гриві коня.