Це було вже в ті часи, коли для знахарів спосіб Сполох став звичним але від того не менш необхідним. Адже саме завдяки Сполоху можна було залишатися здоровим та повним сили навіть коли лікуєш важкохворого або коли лікуєш одразу багато людей поспіль. Застосування Сполоху знайшли і для зупинки кровотечі, і для виведення з себе хворих станів, для миттєвого отримання сил, і просто як спосіб значно менше помилятися або навіть як спосіб не дати померти хворому. Це було вже те, що поклало початок Науці Сполох.

Це було в ті часи, коли навіть в переказах, що бережно передавалися з покоління в покоління, було давно забуте ім’я першого Знахаря, який своїм життям поміняв ставлення людей із «невтручання в Божу Волю» до допомоги один одному. Вміння лікувати рани, які раніше приводили до смерті, стало тим, що змінило майже все в житті людей, родів та племен в ті прадавні часи. Виявилося, що людину, яка раніше напевно би померла, можна вилікувати. Ця людина могла далі жити і була все так же поряд в бою, на полюванні та в повсякденні. Роди ставали сильнішими і тому могли відстоювати свої поселення та землі, своїх людей. Можна було добути більше їжі на полюванні, бо зберігалися старі і створювались нові родини, тому що і далі народжувались діти. Здобута завдяки першому Знахарю міжродова довіра та взаємодія тільки ширилася, лікування людей, які приходили з інших родів відбудовувало товариські та дружні зв’язки. Тісна взаємодія між родами почала гуртувати їх в народ. Знахарство почало розумітись всіма як дуже важлива частина Звичаю. Знахарі здобули повагу та знатне положення. Все начебто добре, хоч до рани прикладай, але як завжди, це тільки якщо дивитися на все ззовні…

Це сталося в ті прадавні часи, коли люди жили родовими укладами, а численні племена дерев ще не поєдналися в єдиний народ. Здебільшого кожна їхня зустріч закінчувалася сутичкою. Це було настільки давно, що берегу Славутича треба було чекати ще кілька тисяч років до появи Києва. Тоді люди сприймали будь-які події свого життя, та і життя в цілому, як прояв божої волі. Вони вивчали, як і що відбувається, та спирались в своїх діях на здобутий досвід, створюючи на його основі звичаї й традиції.

Одного разу під час полювання, чоловік з лісового племені отримав важкі рани від ікл дикого кабана. Чи то він був застигнутий зненацька, чи то свідомо перегородив шлях старому великому сікачу – вже не суть, бо хоч здобич і була взята, та вартість її була зависокою для родини. Рани були такими, що навіть не давали надії на його одужання. Робити нічого, цього мужа та вбитого ним сікача плем’я підняло на руки та понесло до свого поселення. Всі розуміли, що жити пораненому лишалось не довго, бо не було ще випадків, щоб хтось зустрічав наступний світанок опісля настільки невдалого полювання.

В давні-прадавні часи, десь неподалік Києва, жив собі знахар. Він був знахарем від діда-прадіда. Лікував людей і тварин, допомагав із врожаєм. Знав, де криницю викопати, щоб вода була живою та цілющою. Пологи прийняти, суглоб вправити, кров зупинити і багато чого ще. Йшли і йшли до нього люди з усіх усюд і навіть із самого Києва. І в кожного своя біда. Кожен потребує допомоги.

Після таких лікувань він сам довго почувався дуже хворим. Сам довго не міг вийти з цього нездорового стану та привести до ладу власні справи. Кудись дівалась від нього його звичайна вдача. Все приходило в розлад і в здоров’ї, і в господарстві. Через певний час це надало йому розуміння — будь-яка хвороба заразна. Невдачі та нещастя – це також Хвороба, і цією хворобою теж можна заразитися. А тому він вирішив більше не приймати людей у себе вдома. Краще витрачати декілька годин на дорогу, ніж дні, а іноді й тижні, на власне одужання та приведення своєї домівки до належного стану.

Багато століть європейська медична наука розглядала людину винятково матеріальним об’єктом, абсолютно не враховуючи інших складових будови людського організму. І не тільки людського до речі, а і всього навколишнього. Спираючись на неповну або, якщо точніше, недостовірну інформацію науковці робили неправильні висновки щодо причинно-наслідкового зв’язку, взаємодії між людьми, сторонніх впливів тощо.

Прикро те, що людині давно відомі ці складові і свідченням цьому можна вважати зображення так званих «святих» на іконах і куполах храмів. На цих зображеннях навколо голови людини художники зображували німб або ауру. Але якщо хтось зміг це намалювати, то це означає, що людина бачила це на власні очі. От тільки таку будову має кожна людина, а не тільки «свята».

- От скажіть, є такі мами що не підхоплюють за дитиною всі болячки??? Чому я кожного разу хворію разом з донькою? Думала хоч цього разу минулося, але ні...

Був нещодавно такий крик відчаю у однієї із мам, у якої маленька дитина.

Справа в тому, що це звичайне природне явище, яке існує стільки, скільки існує життя на Землі. Можна назвати його Злукою, бо це явище тимчасового або довготривалого об’єднання в єдине поле оточуючих полів всіх живих істот – людей, тварин, дерев… Так, ці поля існують, і Спас надає змогу їх бачити, хоча це не дуже і важливо в даному випадку, бо будь яка людина може відчувати цю взаємодію і сам вплив від того, що вона відбулася.

Український народ за довгі роки свого існування спромігся досягнути і розвинути такі стани свідомості, які допомогли вижити йому в незліченних війнах, що випали на його долю. Навіть наявність найбільшої кількості чорнозему свідчить про те, що життя на теренах України вирувало багато тисяч років. Життя і нескінченна битва за нього. Звісно ж, це не завжди було боєм із людьми, не рідше це було битвою з різноманітними хворобами. В кожен із періодів історії існували люди, досвід і надзвичайні вміння яких ставали завадою на шляху смерті. Тих, хто дещо міг, в різні часи називали по-різному. Наразі цих людей прийнято називати [характерниками], раніше народ нарікав їх [відьмаками], чаклунами, галдовниками, химородниками, мамаями... – тими, хто дещо може.

Сьогодні людство дожилося до того, що дуже часто не розуміє значення слів власної мови. Для того, щоб зрозуміти що означає те чи інше слово ми створюємо різноманітні словники. І це цілком зрозуміло, враховуючи кількість інформації яку сучасній людині доводиться обробляти та засвоювати. В той же самий час ця величезна кількість інформації призводить до виникнення різноманітних «шкіл» та «систем» викладання цієї інформації. Багато для кого це гра в досвідчених "гуру" і таємничість, створення своїх кіл шанувальників тощо. Сьогодні дуже часто значення слів перекручено різноманітними «вченими», що навіть призвело до виникнення спеціального терміну – любительська лінгвістика мови, або "лінгвофрічество". І якщо раніше слово не потребувало пояснення та розтлумачення – сьогодні дуже часто це вже чиясь офіційна назва. Але не народного досвіду, а якихось «вчених», які перебрали на себе функції народу – берегти, розвивати і навчати своїх дітей по-своєму.

А як раніше в народі називалося будь яке навчання?