З глибини віків
Степ пахне чабрецем та рутою, гірким полином, хилить під гарячим сухим вітром на пагорбах та в долинах хвилі білої ковили, стелиться під колеса возів та гарб, що котяться вибитим шляхом за далекий обрій. Вночі перекидається на степ зоряне шатро із Чумацьким Шляхом, а далі... Чи то по степовому шляху, чи по небесному тягнуться чумацькі валки, хтозна, хтозна?...
Поволі сунуть запряжені волами гарби, неквапно ведуть розмову чумаки - день за днем, ніч за ніччю... Поки до того Криму дійдеш, поки додому повернешся, стільки жахів у дорозі трапиться, стільки дрібних несподіванок чатує: то яруги-балки, дощами вириті, то мілкі річечки із підступними замуленими бродами, то вітер-суховій налетить з вихором піщаним, а то зустрінеться раптом чоловік із шаблюкою чи пістолем та з оком нечистим. Під вечір, посідавши біля вогнища, розповідають чумаки історії про відьом та вовкулаків, про добрих та злих чаклунів, про козаків-характерників, що вміють і себе, і товариша захистити від злої негоди. Куля не бере козака-характерника і шабля не рубає, бо знає він таємну науку, але не відкриває її нікому, лише синові довірить на смертельному ложі або в годину лиху, перед січчю пекельною. І називається та козацька бойова наука - Спас. Простому ж чоловікові знати її не дано, та й не під силу це йому...
Так приблизно розповідали нам, хлопчакам, про чумацькі пригоди та про прадіда Левка дід та батько.
Перше знайомство зі Спасом відбулось у 1959 році, коли настав час призову на строкову службу до армії. Тоді приїхав я з Одеси до Миколаєва на кілька днів попрощатись із друзями та рідними, тоді й отримав перші батьківські уроки, що на довгі роки збереглися у пам’яті.
Увечері, повернувшись з роботи, покликав мене батько в садок, там, на лаві під старою абрикосою, і почав розмову.
“Ти знаєш, сину, що дід мій, а твій прадід Левко чумакував. В роду нашому, що йде коріннями в глибину віків, зберігаються таємні знання Спаса. Це бойова наука українських козаків, яку після розгрому Запорізької Січі зберегли чумаки. Ця наука полягає в тому, що людині, яка володіє Спасом, ніхто не може причинити великого зла.
Ось, для прикладу, ведуть десять чумаків валку у сто возів, і їх ніхто не чіпає, хоч і чисте золото вези через всю країну. І не в тому річ, що вміють вони битися як кулаком, так і ножем чи сокирою, влучно стріляти з пістолів та рушниць. Головне, щоб був серед них один, хто вміє, як фокусник-гіпнотизер, відводити злих людей від себе і від валки.
Наука спаса дуже складна. Беруть у науку (і то за великі гроші) хлопчаків дев’яти-дванадцяти років, і вже до тридцяти років стає той хлопчина справжнім характерником. Він і в темноті бачить, і болячки зашіптує та замовляє, і пристріт та порчу знімає, вміє й ще багато такого, чого ми і не знаємо вже, секрети ті загублено, забуто.
Знаю тільки, що живуть на чоловікові дев'ять божих невидимих істот. Чоловік у тій компанії - десятий. Всі разом живуть в основному дружно, але інколи і сваряться. Коли є між ними згода, появляється над головою того чоловіка голубий бриль із жовтим донцем або, як малюють богомази на іконах, два жовтих кільця.
Наука Спаса Великого загублена, залишились лише малі спаси: знахарство, різне чаклунство, замовляння, дрібні “чудеса”. В нашому роду від діда до батька, від батька до сина чи дочки передається бойовий козацький Спас. Щодня ним користуватись не можна: організм не витримає величезного психічного навантаження. Цей Спас з’являється часом і сам по собі, коли людина потрапляє в біду. Діди наші недарма казали: “Буде ворог - буде і сила". Перед великою битвою, коли полки мали йти на приступ, старий козак-характерник брав молодого козака за потилицю і робив ось так...”
Тут батько взяв мене за потилицю, притулився лобом до мого лоба і різко пригнув мою голову донизу. Після цього відступив крок назад, і сказав: “Дивись мені на плече! На два пальці!..” Я почав дивитись і побачив незвичайне явище - тонке срібне сяйво товщиною у два пальці облягало усе тіло батька.
- Людина – це Боже стебло, на якому ростуть Божі Зерна числом до дев’яти, - почав батько.
В тілі людини живе “срібна людина”, яка білявою смужечкою на пів-нігтя мізинця виходить з тіла. Зветься вона, як тіло, - чи Іван, чи Панас, чи Марина, чи Катерина, - як батьки назвали, так і зовуть. Щоб не плутати її з тілом, ми цю “срібну людину” зовемо просто Сяйвом. Тіло, Срібна людина і є Боже стебло.
Стебло укутують два шари кори, прозорою, як пара на ріллі або ранковий туман над річкою.
Перший шар відходить на півтори чи два пальця від тіла і зовуть його - Даж.
Другий шар кори знаходиться на чотири-п’ять пальців від тіла і зовуть її (це вона, а не він) - Малка.
Для того, щоб Малка добре прикривала Дажа, Сяйво й тіло , дитину треба хрестити, тоді всякій тварі важко буде в неї вчепитися, щоб точити Дажа, Сяйво й тіло.
З цим народжується дитина! З цим вона і живе до 12-15 років. Після 12-15 років “срібна людина” випускає з себе шпичаки, що виходять взимку на два-три кроки попереду і чотири позаду від тіла.
На ці шпичаки, або гілки сідають Сак, потім Вол, потім Хор. Є ще чотири звуть їх Кален, Тар і Швак. Просто ми їх не бачимо та не чуємо, вони, у свою чергу, нас також не бачать; вважають, що живуть самі по собі. Це трапилося тому, що ми, з різних причин, розучилися бачити так, як бачили наші пращури. Але якщо з'явиться необхідність, їх можна знайти і побачити. Якщо не будеш їх шукати ти, то передай своїм дітям і онукам, що їх можна знайти, але це потрібно робити тільки тоді, коли виникне велика потреба, тому що з ними дуже важко жити.
Звідки вони беруться, ніхто не знає. Може, Бог посилає, може, з померлих родичів перелітають, а може, з дурних людей.
Багато чого розповів мені батько у ті три дні перед службою. Потім, в дорозі до військової частини, у мене декілька днів дуже боліли голова і очі. Пізніше, вже у військовій частині, я згадував ці вечірні розмови з деяким подивом: "Чудив батя!”
Повернувшись із служби, я вступив до музичного училища, цікавився потроху разом з товаришами східними філософіями, але все те відійшло разом із студентськими роками. Почалась акторська робота в театрі, потім в інших закладах культури. Йшли роки. З часом став я примічати за собою досить дивні речі. Так з’явилась здібність близького прогнозування життєвих ситуацій, стало важче сходитись з людьми. Помітив також, що багатьом явищам і ситуаціям вмію знаходити досить несподівані пояснення або виправдання. Коли я звернувся до батька із запитаннями, він різко обірвав розмову, сказавши, що на цю тему ті, в кого “бриль” на голові, не говорять.
І лише незадовго до своєї смерті, у 1979 році, він мені ще багато чого розповів.
Анатолій Скульский
СПАС. Таємна наука українського козацтва
