З глибини віків

Зерна Рода - ШвакСтеп пахне чабрецем та рутою, гірким полином, хилить під гарячим сухим вітром на пагорбах та в долинах хвилі білої ковили, стелиться під колеса возів та гарб, що котяться вибитим шляхом за далекий обрій. Вночі перекидається на степ зоряне шатро із Чумацьким Шляхом, а далі... Чи то по степовому шляху, чи по небесному тягнуться чумацькі валки, хтозна, хтозна?...

Поволі сунуть запряжені волами гарби, неквапно ведуть розмову чумаки - день за днем, ніч за ніччю... Поки до того Криму дійдеш, поки додому повернешся, стільки жахів у дорозі трапиться, стільки дрібних несподіванок чатує: то яруги-балки, дощами вириті, то мілкі річечки із підступними замуленими бродами, то вітер-суховій налетить з вихором піщаним, а то зустрінеться раптом чоловік із шаблюкою чи пістолем та з оком нечистим. Під вечір, посідавши біля вогнища, розповідають чумаки історії про відьом та вовкулаків, про добрих та злих чаклунів, про козаків-характерників, що вміють і себе, і товариша захистити від злої негоди. Куля не бере козака-характерника і шабля не рубає, бо знає він таємну науку, але не відкриває її нікому, лише синові довірить на смертельному ложі або в годину лиху, перед січчю пекельною. І називається та козацька бойова наука - Спас. Простому ж чоловікові знати її не дано, та й не під силу це йому...

 

Так приблизно розповідали нам, хлопчакам, про чумацькі пригоди та про прадіда Левка дід та батько.

Перше знайомство зі Спасом відбулось у 1959 році, коли настав час призову на строкову службу до армії. Тоді приїхав я з Одеси до Миколаєва на кілька днів попрощатись із друзями та рідними, тоді й отримав перші батьківські уроки, що на довгі роки збереглися у пам’яті.

Увечері, повернувшись з роботи, покликав мене батько в садок, там, на лаві під старою абрикосою, і почав розмову.

“Ти знаєш, сину, що дід мій, а твій прадід Левко чумакував. В роду нашому, що йде коріннями в глибину віків, зберігаються таємні знання Спаса. Це бойова наука українських козаків, яку після розгрому Запорізької Січі зберегли чумаки. Ця наука полягає в тому, що людині, яка володіє Спасом, ніхто не може причинити великого зла.

Ось, для прикладу, ведуть десять чумаків валку у сто возів, і їх ніхто не чіпає, хоч і чисте золото вези через всю країну. І не в тому річ, що вміють вони битися як кулаком, так і ножем чи сокирою, влучно стріляти з пістолів та рушниць. Головне, щоб був серед них один, хто вміє, як фокусник-гіпнотизер, відводити злих людей від себе і від валки.

Наука спаса дуже складна. Беруть у науку (і то за великі гроші) хлопчаків дев’яти-дванадцяти років, і вже до тридцяти років стає той хлопчина справжнім характерником. Він і в темноті бачить, і болячки зашіптує та замовляє, і пристріт та порчу знімає, вміє й ще багато такого, чого ми і не знаємо вже, секрети ті загублено, забуто.

Знаю тільки, що живуть на чоловікові дев'ять божих невидимих істот. Чоловік у тій компанії - десятий. Всі разом живуть в основному дружно, але інколи і сваряться. Коли є між ними згода, появляється над головою того чоловіка голубий бриль із жовтим донцем або, як малюють богомази на іконах, два жовтих кільця.

Наука Спаса Великого загублена, залишились лише малі спаси: знахарство, різне чаклунство, замовляння, дрібні “чудеса”. В нашому роду від діда до батька, від батька до сина чи дочки передається бойовий козацький Спас. Щодня ним користуватись не можна: організм не витримає величезного психічного навантаження. Цей Спас з’являється часом і сам по собі, коли людина потрапляє в біду. Діди наші недарма казали: “Буде ворог - буде і сила". Перед великою битвою, коли полки мали йти на приступ, старий козак-характерник брав молодого козака за потилицю і робив ось так...

Тут батько взяв мене за потилицю, притулився лобом до мого лоба і різко пригнув мою голову донизу. Після цього відступив крок назад, і сказав: “Дивись мені на плече! На два пальці!..” Я почав дивитись і побачив незвичайне явище - тонке срібне сяйво товщиною у два пальці облягало усе тіло батька.

Божі зерна- Людина – це Боже стебло, на якому ростуть Божі Зерна числом до дев’яти, - почав батько.

В тілі  людини живе “срібна людина”, яка білявою смужечкою на пів-нігтя мізинця виходить з тіла. Зветься вона, як тіло, - чи Іван, чи Панас, чи Марина, чи Катерина, - як батьки назвали, так і зовуть. Щоб не плутати її з тілом, ми цю “срібну людину” зовемо просто Сяйвом. Тіло, Срібна людина і є Боже стебло.

Стебло укутують два шари кори, прозорою, як пара на ріллі або ранковий туман над річкою.

Перший шар відходить на півтори чи два пальця від тіла і зовуть його - Даж.

Другий шар кори знаходиться на чотири-п’ять пальців від тіла і зовуть її (це вона, а не він) - Малка.

Для того, щоб Малка добре прикривала Дажа, Сяйво й тіло , дитину треба хрестити, тоді всякій тварі важко буде в неї вчепитися, щоб точити Дажа, Сяйво й тіло.

З цим народжується дитина! З цим вона і живе до 12-15 років. Після 12-15 років “срібна людина” випускає з себе шпичаки, що виходять взимку на два-три кроки попереду і чотири позаду від тіла.

На ці шпичаки, або гілки сідають Сак, потім Вол, потім Хор. Є ще чотири звуть їх Кален, Тар і Швак. Просто ми їх не бачимо та не чуємо, вони, у свою чергу, нас також не бачать; вважають, що живуть самі по собі. Це трапилося тому, що ми, з різних причин, розучилися бачити так, як бачили наші пращури. Але якщо з'явиться необхідність, їх можна знайти і побачити. Якщо не будеш їх шукати ти, то передай своїм дітям і онукам, що їх можна знайти, але це потрібно робити тільки тоді, коли виникне велика потреба, тому що з ними дуже важко жити.

Звідки вони беруться, ніхто не знає. Може, Бог посилає, може, з померлих родичів перелітають, а може, з дурних людей.

Багато чого розповів мені батько у ті три дні перед службою. Потім, в дорозі до військової частини, у мене декілька днів дуже боліли голова і очі. Пізніше, вже у військовій частині, я згадував ці вечірні розмови з деяким подивом: "Чудив батя!

Повернувшись із служби, я вступив до музичного училища, цікавився потроху разом з товаришами східними філософіями, але все те відійшло разом із студентськими роками. Почалась акторська робота в театрі, потім в інших закладах культури. Йшли роки. З часом став я примічати за собою досить дивні речі. Так з’явилась здібність близького прогнозування життєвих ситуацій, стало важче сходитись з людьми. Помітив також, що багатьом явищам і ситуаціям вмію знаходити досить несподівані пояснення або виправдання. Коли я звернувся до батька із запитаннями, він різко обірвав розмову, сказавши, що на цю тему ті, в кого “бриль” на голові, не говорять.

І лише незадовго до своєї смерті, у 1979 році, він мені ще багато чого розповів. 

Анатолій Скульский

СПАС. Таємна наука українського козацтва

Спас, Скульський, Записки наблюдателя

Посилання

На сайті 44 гостей та користувачі відсутні

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Copyright © 2010-2018 Характерницька наука
Всі права застережені