Кубанські козаки
З часів переселення на Кубань запорожці змогли реорганізувати січовий устрій, відстояти певну незалежність свого війська, ретельно зберегти звичаї і традиції Січі та України.
Чорноморці дбайливо зберігали пам’ять про стару Січ. Щороку на другий день Паски відбувалося козацьке військове свято, під час якого вулицями Катеринодара проходив військовий парад. Перед козаками урочисто майоріли старовинні військові прапори і клейноди. Першими йшли курінні отамани з запорозькими військовими значками, за ними – депутати від станиць, котрі несли 13 курінних мідних перначів і 14 булав, що свято зберігались на Кубані. За перначами хорунжі й бунчукові проносили військові прапори. Останнім йшов отаман з булавою, яку Чорноморське військо отримало у 1792 р.
Чорноморські і Січові клейноди козаки зберігали як найважливіші святині, але особливо дорогими для кубанців були запорозькі реліквії, яких багато перевезли з України.
Ще Дмитро Яворницький, видатний дослідник запорозького козацтва, писав про старовинний січовий жовто-синій прапор, а у своїй “Історії запорозьких козаків” він вмістив малюнки січових клейнодів, що як і прапор, зберігалися на Кубані. Навіть у бурхливі часи громадянської війни кубанці, часто ризикуючи життям, рятували свої святині. Завдяки генералу Петру Кокуньку козацькі регалії були вивезені з Кубані в Сербію у дванадцяти великих скринях. Там козаки-емігранти дбайливо зберігали їх у Белградській фортеці. Наприкінці 30-х років тут було три загальновійськових прапори, 35 малих курінних і 33 полкових прапори, 17 булав і 24 перначі. Деякі з них належали ще Петру Сагайдачному. Під час Другої світової війни ці клейноди зникли, але є дані, що кубанцям-емігрантам знову вдалося їх врятувати.
Цікава доля отаманської булави. Останній голова кубанського уряду Василь Іванис у 1920 р. віддав її на збереження отаману Таманського відділу Костеві Бережному. Той, зашивши булаву в шкіряну торбу, разом з дружиною Анастасією Маркелівною дивом вивіз її з Кубані. Пізніше булава була передана в Бєлгороді на збереження польському аташе Градському. Подальша доля її невідома. Але все ж є надія, що козацькі реліквії будуть повернуті на батьківщину.
Чорноморське козацьке військо як окрема військова та адміністративна одиниця проіснувало до 16 вересня 1861 р. Тоді до Чорноморського війська була приєднана частина Лінійного козацького війська – 99708 чоловік. Так на базі Чорноморського війська утворилось Кубанське козацьке військо. Ті лінійці, що приєдналися до чорноморців, були нащадками донських козаків, яких у 1794 р. насильно переселили на Стару Лінію. Стара Лінія починалася на межі з Чорноморською Лінією від Усть-Лаби.
Незважаючи на те, що серед лінійців більшість були росіяни, чорноморці все ж становили найбільш ведучу частину Кубанського козацького війська, а територія колишнього Чорноморського війська продовжувала залишатися українською.
Після утворення Кубанського козацтва Кубань у зв’язку з припиненням Кавказької війни стала самостійною адміністративною одиницею. В 1896 р. від Кубанського краю була відділена частина Чорноморського узбережжя, і там утворилася Новоросійська губернія, але населення її, переважно українське, продовжувало підтримувати тісні зв’язки з Кубанню.
Адміністративно Кубань була розділена на сім відділів, військово – на три: Катеринодарський, Уманський і Майкопський. Військова служба кубанців стала значно легшою. Якщо під час Кавказької війни практично все життя козаків проходило на службі, то тепер офіційно кубанці служили з 17 до 42-річного віку. З 17 до 20 років молоді козаки перебували в станичній управі, виконуючи дрібні доручення, з 21 року йшли на службу, під час якої вивчали військові вправи і протягом 15 років влітку відправлялись у військові табори. Останні 7 років козаки виконували станичні громадські повинності.
Під впливом особливостей життя на Кубані – освоєння нових земель, постійних війн склався особливий тип кубанського українця – козака-чорноморця, який мав свій одяг, зберігав звичаї і традиції родинного життя.
Лише у 1814 р. для чорноморців був введений особливий військовий устрій, але більшість козаків все ж продовжувала носити традиційний український одяг – широкі шаровари, сорочки-вишиванки, жупани й свитини. Поступово під час війни чорноморці змінювали форму одягу, запозичуючи її у черкесів, оскільки вона була більш придатною для ведення бойових дій у гірських умовах. Так склався особливий тип козаків-кубанців, які носили вже бешмети, черкески, башлики і папахи. Бешмет, або чекмінь, шили з різнобарвної тканини – синьої, жовтої, червоної і одягали на сорочку. Довжиною він був трохи нижче стегон з широким стоячим комірцем. Взимку кубанці носили теплі стьобані бешмети, а влітку – прості, на підкладці. На бешмет одягали черкеску, яку шили з тонкого сукна довжиною нижче колін з низьким вирізом на грудях, що відкривав бешмет; рукава робили широкими донизу, з кольоровими відворотами. На грудях черкески були нашиті газирі, які спочатку служили своєрідною схованкою для порохових набоїв, а потім, з розповсюдженням скорострільних гвинтівок, у них вставляли особливі срібні прикраси. Підперезувалися кубанці тонким кавказьким ремінцем з жерстяним набором, на який чіпляли кинджал. На голові носили високі смушкові шапки.
З 40-х років цей одяг став головним військовим строєм чорноморців. Козаки кожної станиці, які служили разом, мали окремі кольори, але загальновійськовими були чорний (у пластунів), темно-синій (у кавалерії) і зелений (у гармашів).
Кубанці, як і запорожці, дуже любили й цінували зброю. Іноді в козацькій хаті на стіні разом з шаблею висіли і старі січові кинджали і пістолі.
У перших поколінь чорноморців надзвичайною популярністю користувалися ратища (“Козаку без ратища – що дівчині без намиста”), але потім їх замінили короткі списи, якими козаки володіли блискуче. Разом з одягом чорноморці запозичили у черкесів і довгі кинджали та шаблі.
Іде козак за Кубань
Знаряджений мов той пан.
Кінь жвавий, сам бравий
Хват неборак.
Мушкет/ага у чехлі
А шаблюка при боці
Ратище довгеє
Чим не козак.
Всунув ногу в стремено
Ратюгою вперся в землю
Й на коня з півдня
Прудко злетів.
А у того ж козака
Жінка гарна й молода
З хати вийшла – честь обична
Йому на провід.
Великою повагою у кубанців користувалися жінки. Доки козаки несли безперервну службу, на плечі козачок лягали всі турботи про господарство і дітей, і часто, коли ворог нападав на курені або хутори, козачки самі зі зброєю в руках відбивали нападників... Так було і 4 вересня 1862 р., коли горці напали на пост станиці Неберджиєвської. Серед 35 козаків була тільки одна жінка – дружина командира посту сотника Горбатко. В лютім бою всі козаки загинули, загинула і дружина сотника, але перед смертю вона встигла заколоти багнетом двох нападників.
На відміну від лінійців, у яких жінка жила ще за законами “Домострою”, чорноморська козачка не обмежувалася в правах. Після весілля, яке святкували гучно, згідно з українськими звичаями, нова родина відокремлювалася від батьків, будувала хату і жила окремо. І хоч важко було підіймати своє господарство, але, маючи його, молода вже відчувала себе повновладною господинею.
Під час війни козаки були неперевершеними вояками. Про їхню відчайдушність свідчить навіть звичай, мовляв, замовляння від куль і шабель діяли тільки тоді, якщо чорноморець в бою не стояв до ворога спиною. Якщо поверталися кубанці з походу, то про своє повернення сповіщали пострілами з рушниць і пістолів. А якщо гинув кубанець у бою, то ховали його товариші на високій горі, а до дерев’яного хреста прив’язували білу хустину.
Військову майстерність кубанці відточували на станичних святах під час джигітівок, коли козаки різного віку змагалися між собою в кінних скачках (шаблею на скаку зрубували тонку лозу, зубами хапали з землі папаху, пострілом з рушниці або пістоля влучали в ціль).
СЛАВА НАШИМ ЧОРНОМОРЦЯМ
Цікава і складна доля чорноморських отаманів. В історії українського козацтва більш відомі такі отамани, як Іван Сірко, Палій чи Підкова, але і чорноморці мали отаманів, які могли б порівнятися з кращими провідниками козацтва.
Після загибелі першого чорноморського кошового отамана Сидора Білого, його замінив Захарій Чепіга. Тільки-но він привів запорожців на Кубань, як надійшов наказ вирушати в похід у Польщу двом козацьким кінним полкам разом з кошовим. Виступили вони 14 червня 1794 р., довго воювали і після тривалих військових дій повернулися на Кубань. Там, у Катеринодарі, 14 січня 1797 р. після 50 років безперервного служіння козацтву помер Захарій Чепіга. Цей улюбленець козаків – батько Харко, – можливо, був останнім з отаманів Запорожжя, які були першими серед рівних. Нічого Чепіга не бажав для себе і по смерті залишив тільки вбогу турлучну землянку в Катеринодарі. Без родини і без майна прожив він своє життя, але назавжди залишився для кубанців найулюбленішим отаманом. Достовірного портрета цього кремезного характерника не залишилося; коли запропонували його намалювати, Чепіга відмовився.
З усіх куренів йшли козаки ховати свого батька. Попереду останнього отаманського почту йшли священики, за ними їхала колісниця з тілом кошового у домовині, на ній лежали хрест-навхрест дві золоті шаблі. Сивовусі старшини, схиливши голови з оселедцями, несли отаманську булаву і дванадцять його орденів.
Джури Чепіги вели поруч із колісницею двох улюблених скакунів отамана. Курінні отамани несли похилену військову корогву, запорозькі й чорноморські прапори, військові перначі. Два сурмачі на конях сповіщали про смерть кошового отамана. Везли військові литаври і гармату. З обох боків супроводжували цей почт 1000 найкращих козаків, за якими йшли кубанські поселенці. Немовби відчували чорноморці, що із смертю Чепіги настануть тяжкі часи для їхнього війська. Поховали славного батька-отамана біля простої запорозької церкви з парусини.
...Через сто років, коли 1879 р. старий дерев’яний військовий собор почали розбирати, то знайшли старовинну могилу. Згідно з легендою, в ній знайшли золоту шаблю з діамантами і пояс з перської китайки – все, що залишилося від козацького батька.
Ці речі довго зберігалися у новому Білому соборі, доки не загубилися у вирі громадянської війни. Та пам’ять про кошового назавжди збереглася у назві козацької станиці – Чепігінська.
Чепіга був фактично останнім козацьким кошовим отаманом. Наступні були вже наказні – призначалися “зверху”.
Майже одночасно з кошовим отаманом Чепігою помер 29 січня 1797 р. і останній з трьох засновників Чорноморського козацтва – Антін Головатий. Помер далеко від Кубані під час походу до Персії, куди був відправлений з двома пішими полками.
У пам’яті козацтва Головатий залишився відчайдушним воякою і талановитим адміністратором, мудрим політиком і дипломатом, бандуристом і письменником. Недаремно Тарас Шевченко сказав про нього:
Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине.
Головатого чорноморці обрали отаманом після смерті Чепіги, але не знали, що він вже помер. Так і став військовий суддя кошовим отаманом після смерті. Про Головатого збереглось у кубанців прислів’я:
“Знає об тім Головатий Антін:
він нам голова, він наш і батько –
він нам поголив голови гладко!”.
Перський похід, що приніс смерть Головатому і багатьом чорноморцям, був однією з примх катерининських фаворитів. Вважали, що його замислив фаворит Катерини Платон Зубов, з тим, щоб зробити швидку кар’єру своєму брату Валеріану Зубову. Валеріан був призначений головнокомандуючим царською армією, незважаючи на свій 22-річний вік.
Вирушивши з Катеринодара 26 січня 1796 р., козаки у червні добрались до Баку. За цей час серед них багато померло від різних хвороб. Цей тяжкий похід закінчився тільки у травні 1797 р., коли чорноморці майже без боїв втратили багато хоробрих воїнів, в тому числі й Головатого.
Загальне незадоволення козаків вилилося в справжнє повстання, що ввійшло в історію війська як “Перський бунт”. Коли чорноморці повернулися з походу, то побачили, що отаманом у Катеринодарі вже призначений Тимофій Котляревський, колишній військовий писар, який, власне, нічим особливо й не виділявся, хоч і був на Січі з 1760 р.
Попри всі козацькі традиції він став отаманом не за наказом військової ради, а імператора Павла І. Тимофій Котляревський був у Петербурзі під час коронування царя і за це отримав від нього отаманську булаву. На той час старшина і царські чиновники, котрі понаїжджали в Катеринодар, чинили переселенцям усілякі утиски, наживалися за їхній рахунок.
Незадоволення козаків, які повернулися з Персії, підтримали прості чорноморці. Коли вони вимагали поновлення своїх збитків, Т. Котляревський наказав заарештувати незадоволених. У відповідь на це чорноморці повстали – старшини ледь встигли поховатися від розлючених козаків, а сам Котляревський дивом втік в Усть-Лабинську фортецю під охорону солдатського гарнізону.
Козаки заспокоїлися лише тоді, коли Котляревський і царський полковник Пузиревський пообіцяли відправити делегацію від незадоволених чорноморців до Петербурга. Повіривши цьому, козаки прибули до столиці, де й були заарештовані.
Декілька років тривало слідство над ними. Доки козацьких депутатів катували у Петропавлівській фортеці, по кубанських куренях розпочалися нові арешти учасників виступу. Чорноморців кидали в ями Усть-Лаби і тримали в дуже жорстоких умовах. За короткий час з 222 заарештованих померло 55 чоловік. 30 козаків зробили підкоп і втекли на Задунайську Січ.
Так по-звірячому був придушений виступ чорноморців. Але заворушення на Кубані було настільки сильне, що влада не наважилася жорстоко покарати заарештованих депутатів, одні з яких були приречені на страту, інші – на каторгу на галерах. Тільки депутати Собакар і Половий пішли до Сибіру, решта козаків була звільнена.
Після того старшина вже боялася зачіпати козацтво, а чорноморці засвідчили, що вони до кінця стоятимуть за свої привілеї і волю.
Тимофій Котляревський потім жив у Петербурзі і в 1799 р. передав свою булаву здібному військовому скарбничому Федору Яковичу Бурсаку. Син священика, він прийшов на Січ у 1764 р. і разом з усіма запорожцями пройшов шлях з Дніпра на Кубань.
Завдяки йому на Кубані почали з’являтися кінні та овчарні заводи, суконна фабрика, а 14 грудня 1806 р. відкрилося перше училище для дітей в Катеринодарі.
1807 р. чорноморці воювали з турками на Дунаї, де загинув відомий козацький полковник Паливода.
Не минула козаків і війна з Наполеоном 1812 р. Ще в березні того ж року для служби в Петербурзі отаман Бурсак сформував імператорську чорноморську сотню з могутніх і показних козаків. Сотником був призначений син отамана Афанасій Бурсак.
Сотня Афанасія Бурсака брала участь майже в усіх баталіях 1812–1814 рр. Тільки на початку війни, наприкінці червня, чорноморці на очах у Наполеона порубали багато французьких кіннотників і захопили гарматну батарею.
Під час Бородинського бою Афанасій Бурсак із сотнею знищили декілька ворожих батарей. За відвагу під час цієї атаки хорунжий Заводовський і осавул Перехрест отримали нагороди. 28 жовтня на Єльнинському шляху чорноморці захопили в полон генерала Ожеро з його бригадою, потім розігнали французький відділ в 500 чоловік, який ішов на допомогу генералу. Після перемоги козаки привезли як трофеї 700 кірас.
У 1813 р. козаки брали участь у “битві народів” під Лейпцигом. Разом з двома донськими сотнями вони зупинили прорив французької кавалерії, за що сотник Бурсак отримав від прусського короля орден “За заслуги”. Наприкінці війни козаки 2 місяці стояли “біваком” у Парижі.
Подальша доля полковника Бурсака склалася трагічно. Повернувшись на Кубань, молодий прославлений чорноморець намагався поліпшити долю козаків, яких розорювали безперервні війни та чиновницьке свавілля. Не маючи змоги відстояти перед вельможами чорноморців, а особливо їх демократизм і волелюбність, полковник Афанасій Бурсак 28 березня 1825 р. покінчив життя самогубством. “Какую последнюю думу думал бывалый казак, осталось на дне глубоких кубанских водоворотов”, – писав про це історик Іван Попко.
Місце на березі Кубані, з якого кинувся козацький полковник у річку, й досі називають “Бурсакова скачка”.
Далекий нащадок отаманського роду Бурсаків живе нині у Франції.
Після смерті отамана Федора Бурсака у 1816 р. отаманську булаву отримав колишній кріпак графів Розумовських Григорій Матвєєв, він ще юнаком втік до чорноморців. Під час одного з походів козацькі старшини випадково зустріли серед солдатів рідного брата Матвєєва, але решту родини вже сам козацький отаман у всевладних поміщиків так і не зміг викупити.
На відміну від Бурсака, Матвєєв не мав ні військових, ні адміністративних здібностей. Козаки навіть підозрювали, що отаман за хабарі дозволяв черкесам нападати на козацькі землі. Коли черкеси знищили хутір Осічки, про Матвєєва казали: “Проміняв Осічки на срібляні жучки” (ґудзики).
Після Матвєєва у 1827 р. отаманом став Олексій Безкровний, який походив із старовинного запорозького роду. Козаком служити він почав з 1880 р., маючи лише 15 років. Бувалих запорожців Безкровний вражав своїм велетенським зростом і надлюдською силою. Йдучи завжди попереду, він як могутній таран пробивався з шаблею або з ратищем крізь ворожі ряди. Безкровний пройшов усю війну 1812 р. і разом з табором чорноморців 2 місяці стояв на Єлисейських полях у Парижі.
Особливо прославився отаман 28 травня 1828 р. при облозі турецької фортеці Анапи, коли з 300 чорноморцями відрізав від фортеці турків і в тяжкому рукопашному бою знищив їх.
Безліч разів ходив отаман Безкровний і проти черкесів. Неодноразово намагалися ті захопити казкового запорожця в полон. Одного разу це їм майже вдалося, але Безкровний, маючи вже декілька вогнепальних та рубаних ран, зміг відбитися від десятка нападників шаблею. З гордістю казали козаки про нього: “Та це ж у чорноморців отаман не Безкровний, а Безсмертний”.
Незважаючи на таку військову вдачу, Безкровний ніколи не відмовляв людям у допомозі, адже мав чуйне і добре серце.
Перебуваючи у Польщі, Безкровний зі своїми козаками врятував місто Млаву від пожеж; на коні він кинувся у розбурхане море і врятував потопаючих моряків.
Але що не змогли зробити черкеські шаблі, французькі кулі і турецькі ятагани, зробили царські чиновники, яких чорноморський отаман нещадно переслідував за хабарництво і здирство.
Граф Паскевич Єріванський, царський намісник на Кавказі “...по важности оных признал удалить генерал-майора Безкровного от должности наказного отамана”. Ця підступність і несправедливість настільки вразили щирого козака, що він тяжко захворів і помер, залишивши війську все своє майно – на будівництво у Катеринодарі богодільні для старих і бідних козаків. Цей двоповерховий будинок і нині стоїть у Краснодарі, нагадуючи про славного отамана, який брав участь у 13 війнах і 100 битвах. Затравлений чиновницькою підступністю, Безкровний прожив лише 48 років.
Назавжди ввійшов в історію Кубані і наказний отаман Григорій Антонович Рашпиль – різнобічно обдарована людина. Його авторитет був настільки високим серед козаків і черкесів, що горці навіть приїздили до нього за порадами. Саме завдяки Рашпилю стосунки між козаками і черкесами покращали, хоча й ненадовго. Рашпиль уважно вивчав горські традиції і навіть склав збірник черкеських законів-адат. Отаман заохочував торгівлю між горцями й чорноморцями, і ті привозили на ярмарок сотні гарб зі своїми виробами, приходили в курені на заробітки.
Багато дбав отаман і про розвиток освіти серед козаків, відкрив військову гімназію, платив за освіту дітей бідних козаків.
Особливо вдячні чорноморці своєму отаману за те, що вирішив земельні непорозуміння між хуторами й станицями. Часто старшини осідали на хуторах і захоплювали козацькі землі. Рашпиль чітко розмежував усі землі на користь громадських земельних володінь.
Але всіх чорноморських отаманів ніби переслідував тяжкий рок – з одного боку, маючи козацьке походження, вони дбали про козаків згідно з традиційним волелюбством часів Січі, а з другого боку, самодержавний устрій зминав намагання отаманів захистити демократизм чорноморців.
Це ж спіткало і Рашпиля. Він втомився від боротьби з бюрократизмом царських намісників на Кубані; згорьований Григорій Антонович помер від старих ран.
Останнім наказним отаманом Чорноморського козацького війська був відомий письменник, розумний і хоробрий воїн Яків Кухаренко. Народився він у 1799 р. і вже в п’ятнадцять років, як і Безкровний відчув на собі, що таке козацька доля. У 1851 р. Кухаренка обрали отаманом нащадків задунайських козаків, з яких було сформовано Азовське військо. А вже через рік, після смерті його друга Рашпиля, Кухаренка призначено отаманом Чорноморського козацького війська.
Та не за походи й перемоги прославився отаман Яків Кухаренко. Пам’ять про нього, відомого письменника, кубанці зберігають як і пам’ять про Тараса Шевченка, який був у чорноморців найулюбленішим поетом. У кожній козацькій хаті обов’язково висів уквітчаний рушниками портрет Тараса Григоровича, а “Кобзар” був настільною книгою кубанців. Козаки надзвичайно пишалися, що їхній отаман був кращим другом великого поета.
А познайомилися вони приблизно у 1840 р. в Петербурзі в гурті земляків-українців. Треба зазначити, що козаки підтримували дуже тісні зв’язки з Україною. Кубанці не втрачали родинних зв’язків зі своїми родичами, які залишилися в Україні. Якщо козаки потрапляли в Петербург або Москву, то одразу опинялися серед українців. Тому для Кухаренка молодий поет був вісником з матері Чорноморії України, про яку на Кубані ніколи не забували і яка завжди залишалася для козаків далекою Батьківщиною.
Поступово знайомство перейшло у вірну і щиру дружбу. З часів товаришування у Петербурзі доля так і не звела друзів, але дружба їхня продовжувалась через листування аж до самої смерті поета.
Не забував Кухаренко свого друга і в часи, коли з опальним поетом заборонялось підтримувати будь-які зв’язки. Надсилав Тарасу Григоровичу листи, святкові подарунки, допомагав грошима, книгами, полегшуючи йому тяжке заслання. У своїх листах Кухаренко так звертався до поста: “брате курінний товаришу”, “готов душу свою послати до тебе”, “твій поки світить сонце”, “любящей і поважающий навік”, “певний друже”.
Шевченко бачив у Кухаренкові представника славного козацького війська, яке продовжувало традиції Січі, талановитого і відважного козака-запорожця.
Кухаренко був цікавий і як оригінальний та самобутній письменник, який написав у 1836 р. цікаву п’єсу з життя козаків “Чорноморський побут”. Пізніше ця п’єса в поетичній обробці Михайла Старицького (музика Миколи Лисенка) стала популярною і відомою оперою.
У своєму щоденнику поет записав: “Замечательное явление между людьми – этот истинно благородний человек”. Шевченко дружив і з родиною чорноморського отамана, особливо з його маленькою донькою Гандзею, яка пізніше стала щирим захисником розвитку української культури на Кубані.
Без сумніву щирість і відвертість чорноморського отамана дуже підтримувала Тараса Шевченка, надавала йому сили й наснаги на тяжкому життєвому шляху. 22 квітня 1857 р. поет був вимушений написати Кухаренку: “Десять літ неволі, друже мій єдиний, знівечили мою віру і надію... Я ще не дуже старий та знівечився”. Кухаренко добре розумів, наскільки потрібна була підтримка його щирому товаришу – і незабаром Тарас Шевченко отримав відповідь: “Не кидай діла, сіреч не оставляй писати. Погасило кляте лихо вогнище твого таланту, але добрий вітерок повіяв, порозносив золу, знайшов іскорку, що не погасла, та й почав роздувати вогонь: отже і гляди, як покотить пожарами. Поплюй в кілочки та й строй кобзу сміло, а далі грай як грав єси”.
Ще до свого заслання Шевченко мріяв побувати на “вільній козацькій Україні – Чорноморії”. Але цьому не судилося здійснитися – “...думав я, ідучи в столицю, завернути до вас на Січ, поцілувати тебе, твою стару і твоїх діточок. Але не так воно робиться, як нам хочеться”.
На пам’ять своєму вірному другу чорноморцю, котрому поет присвятив поему “Москалева криниця”, Тарас Шевченко надіслав автопортрет, який родина Кухаренків зберігала як святу реліквію.
Так і не зустрілись друзі після 20-річної розлуки, не довелося побувати Тарасу Григоровичу на омріяній їм славній Чорноморії. 26 лютого 1861 р. Шевченко помер. Кубанські козаки в пам’ять про свого поета склали величну пісню-реквієм:
Бачив місяць як учора
Могилу копали.
І в могилу домовину
Тараса спускали.
Прощай, славний наш Тарасе,
Прощай, рідний брате,
Справді легше в своїй землі
І костям лежати.
Зачинилось на Вкраїні
Укутне віконце.
Заховалось під землею
Українське сонце.
Спи, Тарасе, батьку рідний.
Поки час не збуде.
Твої думи, твої пісні
Вовік не забудем.
Яків Григорович Кухаренко пережив свого друга тільки на рік і сім місяців. У ніч на 19 вересня 1862 р. за станицею Казанською на чорноморського отамана і двох козаків, які їхали в сусідню станицю, напали черкеси. Отаман з козаками відбивалися, але сили були нерівні – козаки були вбиті, а поранений Кухаренко потрапив у полон і через декілька днів помер.
Кубанський козак, бандурист Дмитренко-Бут пізніше склав пісню про смерть отамана:
У п’ятницю на базарі
Всі заговорили,
Що черкеси Кухаренка
Взяли-полонили.
Про трагічну смерть Кухаренка співали кубанці ще одну пісню:
Де не взялася Орда, порубала козака,
Порубала, посікла і в полон зайняла.
А кубанські бандуристи склали думу:
Ой не добре козацька голова знала,
Що без війська козацького вмирала.
Тільки за 20 тисяч карбованців викупили чорноморці тіло свого отамана. Чорноморія від малого до старого віддавала останню пошану небіжчикові як рідному синові і благому батькові.
Так загинув останній чорноморський отаман, воїн і письменник, вірний товариш Кобзаря.
Наступних кубанських отаманів царський уряд призначав з російських генералів некозацького походження. І лише в 1906 р. після бурхливих революційних подій кубанським отаманом став козак Михайло Петрович Бабич – це була надзвичайно цікава людина, талановитий адміністратор і меценат, який багато зробив для розвитку культури на Кубані. Доля його склалася трагічно. Після лютневої революції 1917 р. Бабич мирно жив на своєму хуторі. А в 1918 р. за колишнє отаманство його зарубали червоноармійці.
Найбільш влучну характеристику кубанцям дав талановитий чорноморський історик і літератор Іван Попко.
“Они не сливаются в обществе, как камни в здании. У них каждая отдельная личность обчеркнута резко, угловато, не скоро подберешь и приставишь одну к другой”.
“Черноморец, когда он создан с головой светлой й сердцем возвышенным, осмеет недостатки и слабости в отце родном, разругает низкое свойство и гадкий поступок в брате. Умственные и нравственные симпатии в его характере берут верх над симпатиями плоти и крови, соседства и товарищества”.
“Нет народа в великом племени славянском, более способного и готового как народ малорусский открывать в самом себе смешные н слабые стороны и осмеять их с беспощадным сарказмом”.
“Черноморец... с удивительным терпением несет собственное бремя, товарищу, протянувшему ему руку, отдаст последний грош, не подумавши, за однодума, оплошавшего в бою, умирает не колеблясь, и сокрытою от взоров людских горячею слезою кропит давно заросшую могилу брата, друга, благодетеля. Непонятная натура. Что есть в ней лучшего, то сокрыто...”.
Так і минало життя в кубанських станицях – у тяжкому труді і з веселими святами, з продовженням історичної пам’яті і народженням нового життя.
Тяжко було згадувати в 30-х роках XX століття це старому козаку, адже безслідно зникло козацьке життя, немов забута Атлантида. Лише в піснях та розповідях залишилися згадки про Кубанську минувшину.
На основі материалів праці Дмитра БІЛОГО
Джерела:
Щербина Ф. А. История Кубанского казачьего войска… – Т. 1. – С. 651.
Наполеон в России в 1812 г. – СПб., 1911. – С. 552.
Бардадым В. Черноморские казаки – герои войны 1812 года // Кубань. – 1989. – №8. – С. 60.
Тарас Шевченко. Зібрання творів. – К., 1971. – С. 346.
Мельников Л. Я. Кухаренко и Т. Г. Шевченко в их взаимных отношениях // Кубань. – 1990. – №1. – С. 89.
Попко И. Чорноморские казаки… – С. 72.
Щербина Ф. А. Краткий исторический очерк Кубанского казачьего войска. 1696–1888. – Воронеж, 1888. – Т. 1. – С. 230.
Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність… – С. 4.
Перський С. Популярна історія товариства “Просвіта” у Львові // Нарис історії товариства “Просвіта”. – Вінніпег, 1968. – С. 249.
Кубанские станицы. – М., 1967. – С. 320.
Попко И. Черноморские казаки… – С. 149.
Кошиць О. Спогади. – Вінніпег, 1948. – С. 44, 45, 47, 70.
