Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти.
(Т. ШЕВЧЕНКО. До Основ'яненка)
Якщо задатися метою знайти в українській мові корені походження слів «характерники» або «характерства», то раптом виявиться, що це зробити просто неможливо. Похідних з української до цих слів просто нема. «Характер», до речі, теж запозичення з грецької мови. Все це іноземні слова. Вони походять з латинської (пор. лат. charaktēr [1] «тавро, клеймо, відбиток») та грецької (гр. χαραϰτήρ [2] «тавро, відбиток, штамп, печатка, літера, різець, вирізаний знак) мов за посередництвом польської (harakternik[3] і потім charakternik[4] – той хто мав при собі (на собі) character).
Характерницька наука нараховує десять сходинок у зростанні духовної культури людини. Згадані сходинки пов’язані з пробудженням відповідних тіл або зерен Рода, головного стародавнього слов’янського бога. В потаємнім говориться, що ці зерна бога частини душі самої людини, сховані від неї до того часу доки людина слаба та нерозумна. Розуміння зерен божих схованих в людині та можливостей повязаних з ними виникало коли неземний птах Тар сідав на плече та розкидав свої крила, щоб людина могла побачити добро та зло, тобто людині ставали відомими причинно наслідкові звязки подійних планів життя на всіх рівнях. Саме такий стан ми називаємо сьогодні станом входження в знання.
Зазвичай, емоційний сюжет про людину, яка самовіддано віддає себе задля порятунку інших, щиро сприймається всіма, іноді навіть зі сльозами на очах. Щирість, співчуття, відданість завжди викликають відповідні емоції у інших та відкривають двері наших сердець. Мабуть тому, що саме так і відбувається взаємодія між людьми. Саме так передаються всі стани: від горя до щастя, від здоров’я до хвороби.
Це сталося в ті прадавні часи, коли люди жили родовими укладами, а численні племена дерев ще не поєдналися в єдиний народ. Здебільшого кожна їхня зустріч закінчувалася сутичкою. Це було настільки давно, що берегу Славутича треба було чекати ще кілька тисяч років до появи Києва. Тоді люди сприймали будь-які події свого життя, та і життя в цілому, як прояв божої волі. Вони вивчали, як і що відбувається, та спирались в своїх діях на здобутий досвід, створюючи на його основі звичаї й традиції.
Одного разу під час полювання, чоловік з лісового племені отримав важкі рани від ікл дикого кабана. Чи то він був застигнутий зненацька, чи то свідомо перегородив шлях старому великому сікачу – вже не суть, бо хоч здобич і була взята, та вартість її була зависокою для родини. Рани були такими, що навіть не давали надії на його одужання. Робити нічого, цього мужа та вбитого ним сікача плем’я підняло на руки та понесло до свого поселення. Всі розуміли, що жити пораненому лишалось не довго, бо не було ще випадків, щоб хтось зустрічав наступний світанок опісля настільки невдалого полювання.
Багато століть європейська медична наука розглядала людину винятково матеріальним об’єктом, абсолютно не враховуючи інших складових будови людського організму. І не тільки людського до речі, а і всього навколишнього. Спираючись на неповну або, якщо точніше, недостовірну інформацію науковці робили неправильні висновки щодо причинно-наслідкового зв’язку, взаємодії між людьми, сторонніх впливів тощо.
Прикро те, що людині давно відомі ці складові і свідченням цьому можна вважати зображення так званих «святих» на іконах і куполах храмів. На цих зображеннях навколо голови людини художники зображували німб або ауру. Але якщо хтось зміг це намалювати, то це означає, що людина бачила це на власні очі. От тільки таку будову має кожна людина, а не тільки «свята».
В давні-прадавні часи, десь неподалік Києва, жив собі знахар. Він був знахарем від діда-прадіда. Лікував людей і тварин, допомагав із врожаєм. Знав, де криницю викопати, щоб вода була живою та цілющою. Пологи прийняти, суглоб вправити, кров зупинити і багато чого ще. Йшли і йшли до нього люди з усіх усюд і навіть із самого Києва. І в кожного своя біда. Кожен потребує допомоги.
Після таких лікувань він сам довго почувався дуже хворим. Сам довго не міг вийти з цього нездорового стану та привести до ладу власні справи. Кудись дівалась від нього його звичайна вдача. Все приходило в розлад і в здоров’ї, і в господарстві. Через певний час це надало йому розуміння — будь-яка хвороба заразна. Невдачі та нещастя – це також Хвороба, і цією хворобою теж можна заразитися. А тому він вирішив більше не приймати людей у себе вдома. Краще витрачати декілька годин на дорогу, ніж дні, а іноді й тижні, на власне одужання та приведення своєї домівки до належного стану.
Ми навчаємо більше 10 років, і весь цей час сторонні люди нам постійно говорять, що цьому навчити за такий термін неможливо (це по-перше), і взагалі, все це просто неможливо (це по-друге), але нема жодної людини, яка б це сказала після першого навчання.
Справа в тому, що цього дійсно неможливо досягти у звичний зараз спосіб, такий як "прослуховування лекцій" чи "самовдосконалення", бо на все це не вистачить життя.
Характерницька наука – не іскри, що виникають за помахом руки з примовлянням чарівних слів (хоча ніхто не виключає такої можливості). Це не казки про великих людей, що одним лише бажанням змінювали світ (хоча ніхто не заперечує, що ви можете стати одним із них). Це не низка надзвичайних технік, на вивчення яких потрібно витратити десятки років, досягаючи звань магістрів і майстрів.