Не забувайтеся
Вашому покірному слузі в цьому плані пощастило, бо трапились на життєвому шляху аж двоє таких вихователів. Обоє походили з характерницького кореня, із старих козацьких родів, обоє були мені родичами. Один доводився мені дідом по матерній лінії, інший — двоюрідним дідом по батьківській.
Головне виховання в житті випало саме від них. Але якщо ви гадаєте, що то було якесь особливе виховання, то глибоко помиляєтесь. Виховний процес відбувався тоді, коли випадала відповідна нагода. Найчастіше ставилися своєрідні завдання, які за будь-яких умов треба було виконати.
Борони, Боже, потрапити до мого рідного діда в гості. Мала дитина, як бідкалася бабуся, до столу не допускалася доти, доки не були порубані один або декілька яблуневих коренів. Часто таке завдання доводилось виконувати глибокої осені, коли йшов дощ зі снігом та дув пронизливий осінній вітер. Старезні яблуневі корені були покручені в спіраль (як за життя ішло дерево за сонцем), тому і являли собою досить велику проблему. Розрубати їх можна було тільки точно поціливши у відповідну точку. В усіх інших випадках сокира застрягала, і ніякими силами її не можна було вирвати з того перекрученого в'язкого дерева. Дуже не скоро, але відповідна майстерність все ж таки прийшла. У житті це допомогло вийти з багатьох складних ситуацій, які потребували єдино вірного рішення.
Або в лютий мороз неодмінно треба було кудись іти й щось робити, наприклад, витягувати з льоду човна, що потрапив через ранні морози у крижану пастку. Рукавиці, дбайливо зодягнені бабусею, знімалися. Вирубаного з льоду човна треба було тягти на берег голіруч, вхопивши в руки металевого цепа, до якого на морозі прилипали долоні. Від того навчання, а скоріше — від пов'язаного з ним переляку, була набута дивна якість — руки перестали мерзнути на будь-якому морозі.
Інший дід, як це стало зрозуміло з часом, навчав вірно поводитись у житті, формував відповідне ставлення до нього.
Він показував безліч фокусів, коли речі, взяті прямо зі столу, тримаючись невідомо на чому, утворювали всілякі повітряні піраміди, вершину яких обов'язково увінчувала запалена свічка. І все це стояло доки дід того хотів. Полюбляв всілякі ігри та свята. Годі було сідати грати з ним у шашки. Не пам'ятаю, щоб хтось у нього виграв. Дід кахикав, посміхався, але неодмінно заганяв супротивника в якусь пастку. Потім починався справжній розгром, звісно, під дідове глузування.
Був неперевершеним мисливцем та рибалкою. Взимку на полювання зайця за звичаєм збиралося багато народу. Мисливці використовували один спосіб полювання: йшли широким цепом по степу, здіймаючи зайця та заганяючи його у кільце. Мій дід неодмінно від того відмовлявся, частіше всього киваючи на похилий вік та слабке вже здоров'я бігати по тих глибоких снігах. Потім смикав мене за руку і відводив до найближчої скирти сіна, що знаходилась у тилу тієї мисливської шеренги. Зазвичай така скирта складалася поблизу дороги, що проходила поряд із лісосмугою. У тій лісосмузі, за деревом або кущем, ми і ставали табором. Всівшись на купу хмизу, дід дбайливо розкладав на чистому шматку полотна свої харчові припаси і запрошував снідати - доки зайці підбіжать. Частенько наливав собі чарочку, а то й дві особливої, настояної на травах, горілки, щоб мороз не допікав та не тремтіли руки на прицілі.
Дідові ж очі за тим сніданком неодмінно слідкували за полем, що було у мене за спиною. Помітивши щось на ньому, він тихо брав рушницю, обережно, тамуючи подих, ставив ствола в розвилку дерева, ховаючись за його стовбуром. Цілився, стріляв, схвально кивав головою і говорив: «Піди, принеси, он там лежить». Тільки підійшовши майже впритул до вказаного місця, я нарешті помічав хвіст або вухо зайця, що стирчали із снігу.
Скільки на тих полюваннях сам не вдивлявся у сліпучо біле поле, так і не бачив жодного зайця.
— Ти слідкуй не за зайцями, — зважив на моє збентеження дід, - а за тінями на полі, які відкидають снігові замети.
Оглядаючи поле відсторонено, ніби утримуючи побачене у певному образі, що виникав у мене в голові, я, зрештою, помічав, що одна з тих тіней раптом починала рухатись.
— То і є заєць, — збуджено шепотів мені на вухо дід.
Те бачення було скоріше відчуттям на кордоні периферійного зору. Дід сміявся: «Тільки не дозволяй, хлопче, тим зайцям бігати у себе в голові». А враження, дійсно, було саме таке.
Не сходячи з місця, мій дід у такий спосіб незмінно впольовував декількох зайців. Зрештою говорив: «Годі. Це останній — для твого батька». І знову сідав за перерваний сніданок, старанно слідкуючи, щоб і я не відставав від нього.
Нарешті підходили мисливці, серед яких був і мій батько. Журилися, шо за весь час марного блукання по глибокому снігу не вполювали жодного зайця. «Видно, вже перевелися тут зайці», — прикро констатували вони і відразу вражено замовкали, побачивши дбайливо викладених на снігу дідових зайців. Ця мить була для нього справжньою втіхою.
А фокус був простим. Мисливці не помічали зайців, які з наближенням великої шеренги людей, неодмінно намагалися зачаїтися у заметеній снігом ріллі. Коли ж шеренга проходила, куцохвості чимдуж тікали у зворотній бік — ближче до скирти — їх незмінним припасом сіна на голодну зиму. А біля неї саме й сидів мій дід, який нікуди не бігав, бо зайці самі ішли до нього в руки. Отаке було полювання.
У діда взагалі все робилося якось не так, як у звичайної людини. Навіть коли він брав хліб, покладаючи на нього тонко нарізаний шмат підмороженого сала, зі смаком ви¬пивши перед тим чарочку. Все робилося так, шо від того дійства неможливо було відірвати очей, настільки зачаровували всі його рухи — поважні і розважливі. Але за цим відчувалося лукавство і бринів сміх.
У дитинстві ваш покірний слуга мав досить хлипке здоров'я. Мабуть, тому, що майже нічого не їв. Нагодувати хлопця для матері було завжди проблемою. У діда ж неодмінно їлося все, шо траплялося їстівне під руку.
Він завжди стояв над життям, з незмінною усмішкою спостерігаючи за всіма його вивертами. З будь-якої халепи виходив переможцем, у всякій скруті знаходячи незвичне рішення, часто перетворюючи все те на справжній театр.
Пригадується такий випадок. Заходився дід навішувати ворота. І вийшло так, що до того закутка, де ми мали прибивати навіси, зовсім ніяк було підступитись, щоб забити цвях. Дід і каже: «Бий з іншого боку». Я здивовано дивлюсь на нього. Із зворотного боку треба було забити цвяха крізь товстелезного сучкуватого бруса, що утворював раму самих воріт. При цьому треба було вцілити так, щоб цвях потрапив у маленьку дірочку завіси, яку дід буде тримати разом з хвірткою з іншого боку. «Бий! — наказує дід, відкидаючи всі мої вагання. — Тільки дивись! — попереджає значуще і дає найдовшого цвяха, який був у нього під рукою. — Бий швидше, бо скоро батько прийде, а робота наша ще не зроблена».
Що ж, бити так бити. Пригадав мистецтво бачення відповідної точки, набуте на яблуневих коренях, приставив цвяха і почав забивати. Цвях дзвенів, входячи у брус. Коли ж відчував, що нахил його не той, вирівнював і знову бив. Майже увесь цвях вже увійшов у ту деревину, коли з іншого боку почувся радісний вигук діда: «Попав, їй-Богу, попав! От буде козак, от буде козак! Шкода, що батько цього не бачив. То вже була б для нього радість!»
У такий спосіб були забиті всі три цвяхи, шо утримували ті ворота. Останній цвях забивав сам дід, посміхаючись сам до себе. Ось таке було навчання.
Рідний мій дід був повною протилежністю останньому. Завжди мовчазний, завжди замкнений у собі, з гострим пронизливим поглядом з-під кошлатих брів. Всі тяжкі ви-пробування, зокрема як оті корені або витягання човна, ви¬падали саме від нього. У нього завжди було багато «не так» і «не можна». Стоїш не так, сидиш не так, двері прочиняєш не так, говориш не те і не тоді, коди це потрібно. Того не можна, цього не можна.
Тоді я не витримував і запитував: «А як можна, як треба?». Дід махав рукою: «Це треба бачити». Відвертався і йшов собі геть.
«А як бачити?», — кидав я йому навздогін. У відповідь завжди було мовчання.
Дуже любив коней і був неперевершеним наїзником. Одного разу все почалося з козацького списа. «Навіщо його весь час тягати за собою, щоб тільки одного разу кинути? Шабля — то інша справа!», - вирвалось у мене. Погляд діда зовсім потемнів через таке очевидне моє пустословство. «Гаразд, - вимовив він, — я тобі покажу». Дід сів на свого коня, до якого комусь іншому навіть доторкнутись було, боронь, Боже. Взяв довгу палицю, що заміняла йому того списа, далеченько від'їхав, розвернувся... І це було останнє, що ще досить ясно бачилося. Мимо пролетів справжній шквал, темна грозова хмара, що притискала до землі. Той спис у руках старого вертівся, як крило якогось млина. Він бив ним невидимого супротивника, висмикував, кидав списа під руку й вхопивши його через плече, знову наносив удар. Це нагадувало чимось велетенську швейну машинку — так часто бив умовного ворога той дідів спис.
Дуже не любив верхоглядства та неправди, був відданий кожній справі до нестями і того ж вимагав від довколишніх.
Була у діда заповітна скринька, у якій він тримав безліч різнокольорових камінців. Ті камінці він дробив у ступці, мішаючи з якимось відваром трав, і лікував людей, що зверталися до нього через ту чи іншу хворобу. Міг просто зв'язати декілька трав у пучок і дати хворій людині, щоб та поклала на ніч під подушку. Через це на селі поза очі його називали чаклуном.
Довго і терпляче пояснював дію кожної трави, водячи мене ще малим по луках поблизу річки. Вчив бачити траву і її дію на людину, навчав так само бачити і людей, слідкуючи за їх манерою стояти, ходити, говорити. Часто говорив: «Видно пана по халявках». Вважав за головне бачити ту чи іншу подію, моделюючи її наперед. Коли все починало світитися жовтим світлом у тому модельованому просторі, значить то був твій шлях, твоя правда, коли ж ні — то була неправда.
Постійно говорив: «Не забувайтеся — це головне, чого треба дотримуватись у житті. Все інше прийде, але чи захочеш ти його тоді взяти?». Останні слова він промовляв, хитро посміхаючись у вуса. У житті сповідував принцип достатності, нічого зайвого, нічого зверх того, що потрібно людині. «Людина не повинна бути рабом речей», — постійно нагадував він. Але все це було не головне, головне витікало з його вимогливої прискіпливості — все робиться невірно, все робиться не так.
Що ж тоді вірно, коли все невірно? І що є головним, коли все не головне?
Розуміння цього прийшло значно пізніше, коли обох уже давно не було на цім світі.
© Василь Чумаченко
Крик пугача
