Володіючи широкими степами, що простилалися на величезну відстань на схід і захід від ріки Дніпра, запорізькі козаки при всьому цьому завжди вважа­ли центром своїх вольностей ріку Дніпро: на Дніпрі чи поблизу Дніпра вони по­стійно влаштовували свою столицю, Січ. Назва козацької столиці — «Січа, Січ» — виникла, без сумніву, від слова «сікти», «висікати» в розумінні рубати, отже, має однаковий корінь з великоруським словом «засіка». Дока­зом цього служать документи минулих віків, що дійшли до нас, котрі розкри­вають весь хід поступової колонізації нових дніпровських степових місць, яка йшла зі старої Малоросії на Низ. Колонізація ця виявлялася передовсім у то­му, що піонери нової землі, обравши для свого поселення відлюдні лісові нетрі, мало доступні для набігів степових вершників, висікали серед неї ліс, і тут, на розчищеній лісовій місцевості, де лишалися лише пні від вирубаних дерев, заво­дили своє селище. Природно думати, що таким самим чином виникла Запо­різька Січ, і саме від цього отримала свою назву. Але ця назва, виникнувши в лі­совій місцевості, переносилася й на ті місця, де взагалі не було лісу й де навіть не виникало необхідності в очищенні місця від лісової рослинності. Навіть нав­паки: траплялося, що обране місце для влаштування у ньому Січі вимагало штуч­них укріплень; для цього висікали десь поблизу наміченого для Січі місця товсті дерева, загострювали їх згори, осмолювали знизу і вбивали частоколом навко­ло якогось острова чи мису правильною підковою, як це можна було бачити при розкопках Чортомлицької Січі. Таким чином, назва козацької столиці «Січ» ма­ла подвійний зміст: це було розчищене серед лісу, або укріплене висіченим лі­сом місце. Отже, думка про те, що назва Січі виникла від слова «сікти» в ро­зумінні «рубати», бо запорожці вважали своїм головним завданням сікти голови ворогів, здається цілком неправдоподібною. У переносному розумінні слово «Січ» означало столицю усього запорізького козацтва, центр діяльності й управ­ління всіма військовими справами, резиденцію всіх головних старшин, котрі очолювали низове козацтво. 

Зі зброї у вжитку запорізьких козаків були гармати, рушниці, пістолети, спи­си, шаблі, келепи, стріли, сагайдаки, якірці, кинджали, ножі, панцери. Історик Зеделлер стверджує, що рушницями, як і шаблями, запорізьких козаків пер­шим озброїв 1511 р. Остафій Дашкович. Наприкінці XVI ст. Еріх Лясота зі зброї запорізьких козаків називає лише гармати, пострілами з яких Запорізьке Військо зустрічало й проводжало посла германського імператора. В козацькій думі про Федора Безрідного кінця XVI ст. сказано, що коли товариші його хо­вали, «то шаблями землю копали і з семип'ядельних пищалей стріляли».

Азовське (Озовське) козацьке військо існувало з 1828 по 1862 рік. Воно було утворене з козаків Задунайської Січі, що у 1828 році на чолі з Йосипом Гладким перейшли з Туреччини на бік Російської імперії.

Перед російсько-турецькою війною 1828-1829 років 1 500 козаків було поселено на узбережжі Азовського моря і з них сформовано Окреме Запорозьке військо. З початком російсько-турецької війни Окреме Запорізьке військо було приєднане до російської армії, у складі якої воно брало участь у бойових діях як Дунайський козацький полк.

Стрільців-розвідників у козацькому війську називали пластунами. На Запорозькій Січі вони створили навіть окремий Пластунівський курінь. Про них А. Чайковський пише: «Хто меткий та хитрий, вміє собі порадити, дістає від товариства прикметник характерника, якогось надчоловіка, котрого куля не бере і котрий самого чортяку вміє окульбачити і заставити собі служити». Д. Яворницький теж стверджує, що «між козаками завжди були так звані «характерники», яких ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі «характерники» могли відкривати без ключів замки, плавати на човнах по підлозі, як по морських хвилях, переходити через річку по сукняній повсті чи циновках з лози, брати в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верств довкола себе за допомогою особливих «верцаєл», перебувати на дні ріки, влазити і вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, «перекидатись» у котів, перетворювати людей у кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро і плисти в ньому під водою сотні, тисячі верств».

Характерництво належить до важливих культурних кодів, що формували ментальні чинники української спільноти.  Але що це таке  - питання складне, а відповідь неоднозначна.

Інтерес до характерництва в науці, пов’язаний із відомими культурно-історичними подіями, саме тому окрема проблема міститься в загальній схемі генезису козацької тематики. Свідчень про характерництво не оминуло багато дослідників, хто в тій чи іншій мірі займався козаччиною, починаючи з перших збирачів та дослідників фольклору та їх продовжувачів – І. Срезневського, М. Максимовича, А. Метлинського, П. Куліша, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова, П. Житецького, Я. Новицького, Ф. Колесси, К. Грушевської, Д. Ревуцького, М. Рильського, Л. Гомону, М. Плісецького; істориків – Д. Яворницького, М. Грушевського, І. Крип’якевича та ін. З наших сучасників це відомі прізвища дослідників козацького періоду історії України – О. Апанович, О. Гуржій, Ю. Мицик, В. Смолій, В. Степанков та ін.

Характе́рник, химоро́дник, галдо́вник («галдувати» — чаклувати) або заморо́чник (вмів напускати «морок» — туман, сон) — назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі, який займався не лише ворожінням, але й лікуванням поранених козаків, їх психотерапією та фізичною підготовкою, про що існує ряд історичних свідчень очевидців, народних легенд та переказів. Характерник — своєрідний духовний наставник, якого козаки шанували і дещо побоювались, хранитель традицій і таємниць бойового мистецтва запорозького козацтва.

Свій початок козаки-характерники ведуть ще від давньоруських язичницьких волхвів (віщунів, чародіїв).

Лише сніг зійде, а на луках, на горбах, понад стежками з'являються маленькі білі квіточки. Люди називають їх материнськими сльозами і склали таку легенду.

Колись, дуже давно, на наш край нападали татари. В одному селі жила бідна вдова. Мала вона трьох синів-козаків - один другого кращий. Уже повиростали вони, і думала мати, що невісток дуть, поміч буде. Але не так сталося, як гадалося. Чорною хмарою посунула на Україну татарська орда. Пішла та сила вгору по Дністру аж під Карпати грабувати народ і в ясир забирати: хлопців-молодців на галери, а дівчат - для гаремів ханських та султанських.

У московського царя людей було мало, а в турка багато. Так турок і насіда:

- Давай мені по десять чоловік у місяць, а як не будеш давать, так одберу все. 

Ну, як давать, то й давать. Ото і відсила по десять чоловік на місяць. Місяць вийшов - дає десять, ще місяць - знов десять; вже два рази пішли. А хто його зна, де їх турок діває: чи вони там у нього живуть де, чи він їх іще куди далі запроторює...