Маревом з попелу вкрите сузір'я роси,
Привидом битв у повітрі – мечів передзвони...
Духи безсмертних прямують в новітні часи
Безліччю справ, навіть попри тяжкі перепони.
Вершником чорним крізь морок безладних ночей
Думкою, піснею світу шляхи прокладати.
Небо творити за прикладом власних очей,
Місячним сяйвом звивати потрощені лати.
Чуєш? З темних віків голос тисячі лір
Вистилає дорогу у даль.
Він злітає із прірв до безпам'ятства гір
І дзвенить, мов розбитий кришталь.
Ця луна від зірок, із глибинок душі
Все штовхає, все тягне вперед.
І хай бігти по лезу найтонших ножів -
Поклик світу у тиші не вмре.
Старі козаки-січовики (поки ще не попереводились) було розказують так: що в запорозців на Дніпрі піхота сиділа в Січі, а комінники жили в Великому Лузі, для доброї паші коням. Там вони пускали коні в табуни. Кошовий насилав військового стадника (бо тоді ще не звались табунщиками). Військовий стадник мав пірнач залізний [1]; йому комінники наряжали з себе підпасичів, котрі змінялись другими почережно. Як піхоті, так і комінникам, вільно було в мирне времня займатьця – кому рибальством, кому пластунством, а ремесні козаки[2]зоставались в Січі. Пластуни стріляли дикий звірь, якого тоді в дніпрових плавнях було доволі. Пластунами, кажуть, звались за те, що непосидячі були, все вештались по плавнях і як більше ім приходилось місить грязь, ніж ходить по сухому, сиріч пластать, то й прозвались пластунами. Що зробилось з Січчю і запорозцями – всі знають (бодай не згадувать). Дванадцять років ні Січі ні Запорожжя не було. На тринадцятому Турчин піднявся, стався розмир; почали викликать козацтво. Ось коли його вп’ять стало треба! – Пішов і старий і молодий, зібралось військо; зробили й кош: два роки звали його кошем вірних козаків.
В степу, ніби вічність розлого широкім,
На схилі крутому багряного дня
Закинувши лихо у трави високі
Козак грає думу на гриві коня.
Козак грає думу на березі ночі
І тирса як хвилі під вітром шумить
А смерть зазирає в козацькії очі
Завжди несподівано вічна як мить.
Верцадло - Дзеркало, люстро, свічадо, компас, астролябія
Подейкують, що багато козацьких ватажків володіли неабиякою магічною силою.
Варто було отаману заглянути в верцадло (особливе дзеркало),
як дізнавався він, що відбувається у ворожому таборі.
Яворницький знав багато чужоземних мов. Та й не тільки чужоземні мови знав, а добре розумів і чортячу мову. Кажуть лоцмани, що бачили, як він розмовляв з тими чортами, які водяться в Дніпровських порогах.
Ото, було, тоне Яворницький в Дніпрі, а чорти — тут уже, як вродилися. Зразу ж його під руки хапають, рятують, скоріше до берега виносять.
А чому чорти в нього на послугах? Він такий, що може хоч якого хочеш чорта заставити служити собі, помагати в його ділі. А все йде від того, що Яворницький, кажуть, характерник. А це, коли хочете знати, такі люди, які у вогні не горять, у воді не тонуть, ніяка шабля їх не бере, і жодна куля не проб'є. Кажуть, що такі характерники були в Січі. Ото перевернеться в сокола, полетить до ворога, все розвідає, все дізнається, а тоді — як ударять запорожці по орді, так їхні погані голови, як ота капуста з качанів, летять.
З часів переселення на Кубань запорожці змогли реорганізувати січовий устрій, відстояти певну незалежність свого війська, ретельно зберегти звичаї і традиції Січі та України.
Чорноморці дбайливо зберігали пам’ять про стару Січ. Щороку на другий день Паски відбувалося козацьке військове свято, під час якого вулицями Катеринодара проходив військовий парад. Перед козаками урочисто майоріли старовинні військові прапори і клейноди. Першими йшли курінні отамани з запорозькими військовими значками, за ними – депутати від станиць, котрі несли 13 курінних мідних перначів і 14 булав, що свято зберігались на Кубані. За перначами хорунжі й бунчукові проносили військові прапори. Останнім йшов отаман з булавою, яку Чорноморське військо отримало у 1792 р.
Чорноморські і Січові клейноди козаки зберігали як найважливіші святині, але особливо дорогими для кубанців були запорозькі реліквії, яких багато перевезли з України.
різновиди та способи використання
Мова піде про не зовсім звичайний гнучкий предмет зроблений людиною дуже давно. В українських селах та хуторах – батіг славно служив людям для загону худоби, виховання псів та на полюваннях.
Що ж таке батіг за визначенням і який він взагалі?
Сідайте ж, хлопці, всі гуртом,
А ви, дівчата, геть в одділі,
Щоб не було між вами якої веремії!
А як же буде хто жартувати,
Того в потилицю будем гнати!
Мовчіть та слухайте,
Яку я вам буду казку казати:
Про хлопця-молодця, козака-яригу,
Що Марком прозивався,
Та ще й Пекельним звеличався,
За те, що у господа спасення зодбав
Та чортів у пеклі налякав.
Налякав так, що рогаті й досі від козаків втікають,
Та знай одно, що тільки лають.
А запорозький як дух почують,
То зараз в тартари мандрують!
Нагайку тримаєш - силу маєш
Нагайка - нагайський, татарський батіг, камчук короткий, товстий, круглий, ремінний батіг, без спуску, в одну товщину, вживається у козаків і у всіх гірських, татарських і монгольських племен.
Нагайка - старовинна козацька зброя, яка має багато різновидів і типів. Козаки носили нагайку найчастіше в якості такої собі бойової прикраси до парадної форми, і її застосування на полях битв найчастіше відбувалося через втрату або несправності основного виду зброї. Вона була досить ефективною в ближньому бою у козаків-лінійців, у кавалеристів (існує багато прикладів, коли козаки за допомогою нагайки стягували з коня і наносили серйозні поранення своєму супротивнику). Всім відома роль нагайки (батога) як знаряддя покарання винних козаків, завдяки її ударним якостям і властивостям. Знак осавула і пристава у колі. У повсякденному житті - знак влади у повноправного стройового одруженого козака. Нагайка використовувалася як зброя в сутичці, для тілесних покарань до винних козаків за рішенням кола і ради старійшин. Походження зброї та етимологія назви точно не відомі, що служить багатим підгрунтям для найрізноманітніших спекуляцій на цю тему. Часто згадується варіант - від назви народу «ногайські татари», «ногайці».