Світосприйняття

Становлення нового світосприйняття

Становлення нового світосприйняття в традиції стародавніх оріїв 

“Форма стоїть попереду матерії і є те, що в більшій мірі є існуючим”  
Аристотель 

 

Галактион - художник Владимир СуворовІснує ще одна сторона того невловимого знання, що панувало в стародавні часи й торкається воно ось чого. Колись греки говорили про слов’ян, як про таких, що не мають над собою закону, бо їм він не потрібен, - закон знаходиться в середині них. 

Що це означає у давньому вислові греків? 

Щоб закони організації зовнішнього перемістилися у внутрішню сферу життєдіяльності людини, вона повинна їх пізнати. Таке пізнання стає можливим тільки у випадку поєднання світу зовнішнього зі світом внутрішнім, домінуючим у самій людині. В цьому випадку, закони організації зовнішнього мусять мати таку ж цілісну організацію, яка притаманна світу людини, бо інакше це буде лише набором законів, що пізнаються розумом в образно-понятійному мисленні: тобто має розкритись рівень організації зовнішнього, в якому ті закони виходять з одного цілого, утворюючи його. Таким рівнем організації світу стає рівень тонкої, енергетичної його взаємопов’язаності. На ньому не існує виділеного, ізольованого об’єкта, що має змогу переміщення у стаціонарному просторі та часі. Саме з ним, на речовинному рівні, пов’язується перенос енергетичного імпульсу взаємодії речовинних мас матерії. Оскільки його швидкість впирається у кінцеву швидкість передачі імпульсу світла, то відповідна цілісність не може реалізуватися на цьому рівні через виникаючу проблему спостережного горизонту, який розділяє континуум на окремі, детерміново не пов’язані, галузі. 

На тонкому енергетичному рівні панує рух форми, яка в переході з одного горизонту на інший в квантово-розподіленому просторі несе з собою імпульс енергії. Але оскільки означений перенос пов’язаний зі зміною форми, то це несе в собі відповідну перебудову самих метричних відносин в просторі. Від цього - нестаціонарність простору та часу на рівні тонких взаємодій, які змінюються з передачею подієвого імпульсу. Тому швидкість передачі такого “сигналу” не має тих обмежень, які виникають на рівні корпускулярної взаємодії, згаданої вище.

Саме через це на тонкому плані існує єдність, що має можливість миттєвого узгодження будь-якого збудження по всьому просторовому континууму, з чого витікає детермінована пов’язаність його подієвого поля і сама його цілісність як така.

Яке значення має феномен цілісності світу на рівні тонкої його організації?

На цьому рівні виникає детермінована пов’язаність подієвого поля життя, що отримує через те свій вектор: узгоджений напрямок в єдиному полі подій. Це означає, що стохастичний характер подій на речовинному рівні може мати своє істинне прочитання на рівні тонких взаємодій цілісності. І це буде справжньою глибинною причиною їх існування та проходження. Через це кожен об’єкт речовинного рівня всесвіту отримує своє друге обличчя, пов’язане з феноменом цілісності на рівні його тонкої організації.

Яке значення згадане вище матиме для самої людини?

В її житті правда може панувати тоді, коли вона відповідає правді свого народження, як події, орієнтованої в полі цілого. В момент дотику або входження людини в цілісність виникає феномен поширеного сприйняття світу, що приходить, як зміна світогляду. На сьогодні вона являється зоною своєрідного “табу” в існуючій природно-науковій картині світу через зникнення самого феномена стаціонарно виділеної маси, що стає залежною від позиції спостерігача, а від того - існуючого на сьогодні розуміння матеріальності.

Включення людини в природне середовище на рівні цілісної організації в старі часи призводило до інтуїтивно-образного його сприйняття, як одного взаємопов’язаного поля подій. Це був енергетичний дотик-відчуття, своєрідне інтуїтивне бачення, яке несло пряме знання про стан справ у подієвому полі цілісності (тут і зараз, в цю мить).

У пізніші часи, з втратою людиною такої спроможності, інтуїтивно-образне сприйняття стало однією із сторін образно-понятійного мислення, що спиралося вже виключно на багаж накопиченого досвіду. Людина стала відокремленою від довколишнього середовища бар’єром ілюзії, бо тільки зовнішні поняття та назви стали замінниками її прямого сприйняття істинного стану речей в довкіллі.

Як відбувався дотик людини до цілісного поля подій?

В стародавні часи, через нерозвиненість евристичного концептуального мислення, входження в поширене сприйняття світу відбувалося через відповідний настрій. Для цього використовували, як вище було згадано, антропоморфну або зооморфну змінені форми, через які живий організм продукував відповідну життєву силу. Тому ця сфера діяльності мала цілком міфологізоване підґрунтя, завданням якого було включення через відповідний настрій (своєрідну форму архетипу на рівні тонкої організації) поширеного сприйняття світу. Такий настрій досягався спеціальним ритуальним дійством, основою якого могло бути будь-що: пісня, танок, знакові форми, мантри. Так виник феномен релігії-знання в стародавньому світі.

Чому ми можемо говорити про феномен старих релігій, як про особливе знання?

Як говорилося раніше, стародавні митці відкрили тотожність сил, організуючих тонкий план людини з відповідною організацією світу на тонкому рівні. Звідси “наукова” спадщина тих часів несе в собі безліч способів зберігання та передачі відповідних настроїв, що відкривали доступ до пануючих в довкіллі природних сил. Такою спадщиною стали ритуали, знаково-образні форми ремісницьких витворів, міфологізовані перекази та пісні, що у пізніші часи були записані як Веди. Виник психотип етнічної людини - відповідаючий патерн умовам місця проживання на землі, від чого така людина отримувала свій егрегорний статус, поєднуючись з патерн-умовами ареалу свого проживання. Виникла відповідна цьому культура як засіб утримання людини в знайденому полі контакту з природною цілісністю. Кожен порух, кожен крок такої людини відповідав істині, бо виходив з наміру, що народжувався в цілісності. Така людина в своїх діях мала енергію всього континууму, тобто володіла великою життєдайною силою, була невтомною в проходженні шляху свого життя. Перед нею не стояло питання “бути чи не бути?”. Воно з’явилося в пізніші часи, тому, творячи благо та добро в рамках такого світогляду, вона не могла розраховувати на відповідний відгук з боку самого життя, оскільки займалася ілюзорними справами, які вже не відповідали реаліям життя.

Як згадувалось вище, через особливості плину часу та пов’язаного з ним простору на рівні цілісності, події життя феноменального плану мають свій відбиток: як ланцюг безперервних перетворень на тлі цілісності. Внаслідок цього всі детерміново пов’язані події життя за довгу історію людства існують і по цей день у своєрідному записі наживо. До цієї спадщини людства можна доторкнутися і сьогодні.

Саме такі дослідження, що отримали назву ретроспективної психометрії, і стали основою нового наукового підходу. Таке наукове відання спирається на існування відгуку цілісного рівня на ту чи іншу подію або вчинок людини на рівні їх моделювання у відповідному просторі, в якому будь-яка відповідність несла з собою позитивний енергетичний відгук, тоді як невідповідність танула в імлі мороку.

Було помічено, що в тому самому модельному просторі форма об’єктів набувала, щодо цілісності, зміненої, ключової форми. Так був відкритий рівень, з якого людина черпала свій талант для створення бездоганних форм у живописі, скульптурі, ремісницькій діяльності та вміла бездоганно точно діяти в складних питаннях політики, бізнесу й військової справи: у всі часи існували великі політичні діячі, полководці, неперевершені митці, взагалі люди, шлях життя яких відзначався неабияким успіхом та вдачею. Тепер зрозуміло, що вони володіли невловимим на сьогодні баченням істинного та, відповідно йому, бездоганно точно діяли. У новому науковому підході через існуючу можливість постановки такого бачення виникає спроможність виховання людського таланту до будь-якої справи.

Дослідження історії формування та становлення титульного етносу України в методології нового підходу дозволяє говорити про виток українства як відповідного психотипу, народженого за часів культури Трипілля-Кукутені. Сама по собі культура Трипілля формувалася на об’єднанні родинних племен, назва яких лунала так: Вірішні (діти землі та неба), Слушті (відважні), Говажді (діти богів), Мерехва (зоряні діти), Нази (ті, що вклоняються місяцю, від стародавньої назви місяця - Наз), Укри (сонцепоклонники, ті, що йдуть в житті за Сонцем, від стародавньої назви Сонця - Угр). Через виснаження земель головні племінні групи зійшли зі своїх земель на протязі життя декількох поколінь. Племінне угрупування Марішті пішло на захід (сучасні германомовні народи); Ватарі - на південь (на сьогодні це один з титульних етносів Індії); Савакхі попрямували на схід (з ними й племена Назів та Укрів); Нази пішли через малі гори Валдайської височини на північ до Уральского хребта, зайшовши за нього; Укри - до північного краю Уральського хребта й далі до Алтаю. Не витримавши довгих зим на півночі, Нази спустилися на південь вздовж Уральського хребта й далі попрямували на схід до озера Байкал, звідки повернулися назад до Каспію, через узбережжя Чорного моря та Азовське дійшли до гирла Дніпра, повернувшись майже через пів тисячоліття на свою батьківщину. Те саме здійснили й Укри. Саме ці дві племінні групи заклали основу того психотипу, який на сьогодні лежить в основі українського етносу. Мовні здобутки Назів, що дійшли до наших днів і донині знаходяться у вжитку: вечір, рвати, марево, жук, квач, морока, крик. Було в них таке прислів’я, що відкривало філософію їх життя: «як кряк жиє, зак нрав має», що означає: «коли маєш волю, живеш своїм життям». Нази були ідолопоклонниками, вибудовували кільцеві кам’яні споруди кромлехи, в яких зверталися до місяця – головного свого небесного управителя. Саме слово «вечір» означає «віче, зібране на смерку, наприкінці доби, коли сходить місяць». Протилежністю Назам були Укри, які вклонялися сонцю: звідси їх самоназва, що походить від стародавньої назви Сонця – Угр. Укри знали астрологію, були поміркованими та обачливими, володіли знанням, отриманим у спадок з найдавніших часів. У Велесовій книзі існує згадка про них, як про Уктріанів-брахманів. Їхня філософія життя проглядає в таких афоризмах: «Авака муні, авака сан, овідні моше, злетні случ», що у перекладі має значення: «хай живе місяць, хай живе сонце, нехай вічно живе земля». Або: «Сані вратна, муні шара, збрак дікшава вір’я» – «Сонце світить, місяць бачить, зорі пестять зорю». Чи в Назів: «Збрало крес зима пред, брем сняк відра звесна Пров» – «Зима відступить, як тільки у відрі весна розтопить лід».

В племені Назів були боги, ось деякі з них: Мерех – бог родючості, пізніше - Дажбог, Плав – бог сновидінь, потім - Перун, Власа – покровитель жіноцтва та землі, надалі - Велес, Мудр – верховний бог, що все знає, пізніше - Род.

Автохтонний егрегорний вихор, притаманний психотипу людини, яка формувалася в умовах ареалу життя на кристалічному щиті України, постав з поєднання вищеназваних племен Укрів і Назів, а також тої глибини проникнення в істинне, яке вони мали. Протягом тисячоліть він набирався сили, вбираючи в себе енергію великих мас народів, що кочували через Подніпров’я. На сьогодні наука мало уваги приділяє так званим «малим міграціям» автохтонного населення в межах земель свого ареалу життя, тоді як саме вони лежать в основі формування корінного етносу. Так племена Назів (місяцепоклонників) та Укрів (сонцепоклонників) жили весь час окремо, але поява численних войовничих племен примусила їх об’єднатися. Поступово, породичавшись, вони стали осіло жити на землях сучасної Волинської області. Через деякий час частина їх мігрувала в місцевість, де зараз місто Коростень, а звідти - аж до Ужгорода. Потім вони повернулися до Дніпра (зона Києва), а через деякий час змістилися на північ (місто Чернігів). Через похолодання їм довелося спуститися на південь, до Запоріжжя (район Кам’яної Могили), звідки, через засуху, вирушили до річки Сіверський Донець, що на Слобожанщині. Отже, у своїх мандрах протягом багатьох століть орійські племена Укрів та Назів обжили майже всю територію нинішньої України. В той же час на землі України прийшли потужні кочові племена з півдня і сходу. Вони поєдналися в одне племінне об’єднання в районі високих могил на Слобожанщині, ввібравши в себе племена Орелі, Важди, Муні, Ворохи, Заброди, Готи й Герхи в двохтисячному році до нової ери. В їх потужній масі й розчинилися Укри та Нази, з чого виникла нова генерація – народ русичів, які не володіли вже тими знаннями, що мали у свій час орії, через велику чисельність зайдів. Але з часом, коли після татарської навали великі міграційні процеси пішли на спад, автохтонний вихор аріїв, увібравши в себе великі маси прийдешнього люду, відродився в етносі українців, яким у спадок дістався психотип їх пращурів з глибинним вшанування Сонця і Місяця, як батька та матері, мовні ознаки, працелюбство, невтомне торування шляху до пізнання правди-істини, а від того - безмежну любов до своєї землі, стійкість і велику духовну силу.

Автохтонний вихор, беручи свій початок від цілісності, за близьку модель має спосіб зародження циклонів над тією чи іншою ділянкою океану. Тут теж все починається з невеликої зони, що є дотичною до глибинних шарів атмосфери. З часом, вбираючи великі атмосферні маси в свій рух, ця зона перероджується у потужний атмосферний циклон. Аналог дуже близький, якщо згадати Книгу Буття, в якій цілі народи поставали з одного коліна, походили від одної особи, що мала дотик до божественного. Сама назва нашої землі «Україна» й досі утримує в собі прадавню назву Сонця, в якій Укри знайшли свій спосіб дотику до істини. Тому слово «Україна» в своєму давньому значенні – це «земля, що вклоняється Сонцю, або сонячна земля».

Новий науковий підхід дозволяє дослідити стан речей, що склався на сьогодні в сучасному соціумі.

Релігія знання прадавньої людини, через перенесення людської уваги з природного оточення до способу виживання в соціумі з розвитком технологій в останньому, трансформувалася в культову релігію. Зооморфна й антропоморфна скульптура з інструментарію введення самої людини у відповідний стан свідомості, виродилася у багаточисельні божества. Як наслідок, постала язичницька релігія, яка вже не несла того дотику до істини. В кращому випадку, людською свідомістю опановувала відповідна польова форма, що поставала за тими ідолами. Часто це були духи так званих стихій, що вже не могли нести якихось істин, захищаючи, однак, своїх господарів, які були питомим джерелом енергії через жертвоприношення. Так людина стала залежною від примх стихійних польових форм життя. Саме тому згодом знадобилося введення монотеїзму (віри в єдиного бога, що не мав ніякого образу), щоб все те знешкодити й вивести людство з тупикового напрямку розвитку. Шлях до опанування істиною спробував відновити, в свій час, Ісус із Назарета, прозваний Ісусом Христом. Але соціально орієнтована людина не змогла осягнути того, що він говорив і сповідував, незважаючи на всі зусилля. Соціум переміг, природа відступила. Це призвело до трансформації його вчення в християнську релігію, де її провідник сам, не бажаючи того, зайняв центральне місце бога. Шляхи до опанування істиною, які він сповідував, були закриті образом його самого, бо вже тільки через канонізований євангелістами образ Ісуса Христа проходив шлях на той бік, де можливим було досягнення людиною раю істин, пануючих у світі. Таким чином, живе життя було замінене дрібною його регламентацією, що аж ніяк не могло відповідати дійсності, заглибленій у безмежжя цілісності. Земне буття стало юдоллю скорботи та гріха, в чому євангелісти, що так і не зрозуміли до кінця свого вчителя, не помилилися.

Свого спасіння від того лиха людство стало шукати в розвитку технології та природознавчих наук. Це призвело до розбудови природно-наукової картини світу та відповідної загальної культури, що мала все те обслуговувати. Сама людина з її природними можливостями відійшла на задній план. Так склався той стан речей, що панує і сьогодні: релігія, культура й наука обслуговують соціальну людину, яка виживає у світі за рахунок техногенного розвитку. Відгородженість людини від своїх природних початків різко звузила світогляд: її погляд завмер на одній виділеній зовнішнім відчуттям площині світу, енергії якої стає тільки на підтримку самого фізичного існування, а на пізнання істини в розширеному світогляді та оволодіння силами розгорнутого континууму енергії вже не стало. Звідси - короткий термін життя, хвороби, відсутність повноти реалізації того шляху, який людина обирає в житті.

Завдяки своєму працелюбству, волі й духовній стійкості, Українці всього того не втратили, оскільки утримували зв’язок із своєю землею, не зважаючи на всі новітні ідеї, що запанували в світі в ХХ столітті. За це прийшлося відповідати майже таким розп’яттям, яке пройшов великий галілеянин. Але український народ вистояв, бо таки утримав у полі свого світосприйняття вічні ідеї становлення та розвитку людини, що дісталися їм у спадок від їх далеких пращурів.

Релігія, що розвинулася з зовнішньої, євангелістської сторони вчення, що приніс Ісус із Назарета, і стверджувала божественну природу самої людини, має глибинне езотеричне підґрунтя. Цей рівень езотеричного християнства, що розвинулося на терені Руси-України за часів Ярослава Мудрого, проглядає у фресках Софії Київської, однієї із стародавніх пам’яток християнства на нашій землі. Слов’яни, завжди маючи закон в середині, відтворили й відповідне православ’я, як найбільш близький варіант того знання, що приніс у світ Ісус із Галілеї. Воно не закривало шлях людини до істини, а піднімало в ній її божественну природу. Ще Ібн Руш, великий суфій і філософ сходу, стверджував: “Пізнай самого себе, пізнаєш свого бога”.

Вихід людини на рівень поширеного сприйняття світу виводить її до спілкування з цілісністю - дійсним витоком всіх можливих релігійних конфесій, існуючих у світі. Це наштовхує на думку про єдність усіх релігій світу та зародження нової, єдиної релігії, в центрі якої має бути нова пробуджена людина, чия природа одержить повне розкриття. Саме з цього приводу Чжуан Цзи , стародавній філософ Китаю, зауважив:

Коли природне й людське не перемагають одне одного, на світ з’являється справжня людина”.

Таким чином, науковий метод досліджень, що ґрунтується на адресному психометричному сприйнятті-відгуку поля континуальної цілісності на події та процеси, модельовані в ньому, дозволяє отримати відповіді на ті вічні питання, що стоять перед людиною сьогодні. Так культура стає образно-понятійним знаковим полем: утримує людину в відповідному налаштуванні її психотипу, коли вона сама стає інструментом осягнення істини. Звідси й з’являється закон всередині (внутрішній), про який свого часу говорили греки.

Становлення такої культури в наш час утримує в собі п’ять етапів визрівання та формування етносу. Перший з них може називатися покликом: коли людина відрікається від старого, усвідомивши вузькість рамок пізнання в існуючій науковій картині світу. Це вирішальний етап, бо руйнується старе світоглядне русло й стає видимим його новий обрій. Виникаюча необхідність поширення світогляду на другому етапі стимулює пошук ключової форми, яка б могла сформувати відповідний стан людського світосприйняття. На третій сходинці йде входження у відповідні стани усвідомлення через ті знайдені ключові форми, якими стають ремісницькі вироби, мова, пісні, одяг, побудова житла, звичаєвості, за якими людина регламентує свою поведінку в житті. Далі йде засвоєння законів, пануючих в цілісності, відбувається дотик та розкриття істин, пануючих у ній. На п’ятій сходинці набуте знання застосовується у житті, йде розбудова відповідної етнічної культури, в полі якої людина вже повсякчасно має дотик до істинного плину подій у довкіллі. Ще раз підкреслимо, що така можливість настає тоді, коли організація життя людини починає дорівнювати рівню цілісності світу. Тому розбудована культура в усі часи носила назву «культури духу» через свій внутрішній спосіб сприйняття істини.

З огляду на вищесказане, духовна культура нарешті стає предметом наукового дослідження, виходячи з-під ярма тих спекуляцій, що панують на сьогодні в цій темі. Вона не висока й не низька, просто вона або є, або її не має. Втім, про це вже згадувалося вище.

Таким чином, виживання людини в стародавні часи в диких, несприятливих умовах, породило її потяг до особливого знання, що ґрунтувалося на утриманні на рівні тонкого кінестетичного відчуття перебігу подій у довкіллі. Саме це рятувало життя, відводило лихо, давало силу та наснагу в подоланні того шляху, що випадав на долю людини. Таке знання оберігалося в кожній домівці, а голова роду був його спадкоємним носієм. Першу народжену дитину віддавали на навчання до жерця, де вона проходила відповідну школу. Особи, що володіли тим знанням, в ті часи були вельми шанованими, займали чільне місце в суспільстві, що виживало в прагненні до пізнання тої правди й тих істин, що ходили світом. Тільки за таких умов спорідненості людини й довколишнього світу в її житті з’являлося майбутнє.

В пізніші часи, коли зросла чисельність населення і дика природа відступила в хащі та нетрі лісів через налагоджене виробництво на землі, в домівках з’явився добробут. Тепер вже інше стало головною умовою виживання. Розвиток виробництва призвів до створення соціуму, в межах якого проходило життя людини. Правила в ньому були зовсім інші: суспільство розділилися на бідних і багатих, які не бажали втрачати набутого рівня життя в будь-який спосіб. Правда в такому соціумі стала договірною і вже не відповідала природному розвитку та становленню людини. Настали часи скверни: мудрість була вигнана на периферію суспільства, в ній вже не вбачалося особливої потреби, більше того, вона стала носієм “зла”, яке могло причинити велику шкоду суспільству, що вже жило за договірною правдою. Так минули тисячоліття людської історії, що були занурені в безкінечні війни та протистояння різних договірних “правд” та обраних за ними способів життя.

Нарешті могутній технологічний потенціал було створено, він забезпечив людину всім необхідним, ставши своєрідним природним харчовим льохом у суспільстві. Напруга соціальних протистоянь ослабла. Відновлення природи людиною і її взаємозв’язку з довколишнім знову стало важливим, бо з’явилася біда: за забуття природи людини в технологічних змаганнях прийшлося платити порушеннями на генетичному рівні, що призводило до виродження самого людства. В цей час природа, вочевидь, не стояла на місці, - відбулися зміни в мікрофлорі та природному середовищі, що призвело до перевантаження імунної системи та значного скорочення віку життя людини. Серцево-судинні та онкологічні захворювання набули надзвичайно загрозливих розмірів. Тому ці два фактори – ослаблення соціального тиску та падіння потенціалу життєздатності - повернули погляд людства в бік езотеричного знання, бо саме в ньому зберігається стратегічний резерв виходу з цієї кризи.

На чому, шановний читачу, може базуватися така впевненість?

В першу чергу, на зростанні інтелектуального потенціалу, коли стало можливим говорити про існування чогось неіснуючого в зовнішньому спостережному полі. На відкритій на цій основі можливості прямого контакту людини з природним середовищем на рівні його тонкої організації й можливості безпосереднього впливу на хід подій у ньому. Вони стають доступними з відповідного рівня людського усвідомлення, що з’являється із налаштуванням її щодо існуючої цілісності в зовнішньому. Ця особливість (зв’язку людини з тонкою патерн-організуючою основою світу), виділена Фрітьофом Капрою у його дослідженнях, стає головним базовим положенням кібернетики в її дослідженнях фізики живого на сьогодні. З цього погляду, надзвичайно великий інтерес являє собою будь-яка етнічна культура, згадана раніше, як інструментарний засіб набуття людиною цілісної поєднаності з патерн-умовами ареалу життя, досягнута протягом століть.

© ВасильЧумаченко

Орова криниця

Copyright © 2010-2018 Характерницька наука
Всі права застережені
Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Created with YOOtheme Pro