З чого все почалося? Де знаходиться «прохід» до того захованого знання? Як так сталося, що серед розмаїття відомих на сьогодні напрямків розвитку езотеричної культури, викладених у багатотомних трактатах, зовсім відсутній «прохід» до того головного, якого вони закликають? Тоді що то за ключі від знань? Які невидимі на сьогодні двері вони повинні відімкнути? 

Ми з тобою, шановний читачу, ще у “Шляху в невимовне” дійшли висновку: нічого, зовсім нічого не можна зробити в цьому напрямку з того рівня людської свідомості, що панує на сьогодні. По-перше, через те що в стародавні часи людство жило в світі духів і, не залежно від існуючого культу, отримувало свою чутливість до явищ тонкого енергетичного світу через ритуальну культуру: тобто утримувало в розгорнутому вигляді третю сигнальну систему, яка забезпечувала можливість контакту з цілісністю світу, реалізованою на тому ж тонко енергетичному рівні. Відхід від такого сприйняття в пізніші часи поступово згорнув ту спроможність, адже вся увага зосереджувалася тільки на предметнім світі. Виходить, що світосприйняття, розгорнуте в чисто зовнішній площині світу, унеможливлює його глибинне пізнання через відсутність відповідної сигнальної системи входження в контакт з його основою. Це призводить до безкінечного бігання по колу: міфів та казок в межах антропологічного бар’єру, які вже не можуть бути провідниками на «той» другий берег. Отже, таке світосприйняття принципово неможливо розвивати в глиб, а тільки змінювати! Це означає шукати нові шляхи, які б відкрили доступ до прямого усвідомлення природних процесів, що вирують довкола, а не вперто розвивати те, що тільки збільшує бар’єр ілюзії, віддаляючи людину від істинного стану речей у світі. 

Світ збудований на правді, якою є сам 
(Січ, характерники) 

Це було зовсім недавно, якихось 2-3 сторіччя тому. Людська пам’ять – коротка пам’ять, декілька поколінь минає і все забуто, все відійшло в історію. Природне вміння розумом осягати невидиме, те, чого торкається на сьогодні лише людська душа, колись стояло в центрі культури, було головним напрямком, в якому працювала суспільна думка, розвивалася культура, яка розробляла задля цього незрозумілі на сьогодні технології опанування тим знанням. 

У минулих подорожах ми з тобою, шановний читачу, торкнулися того давно забутого, що складало велич стародавнього світу. Те знання надавало можливості на тільки знаходити шляхи в житті, а й вміння вести діалоги з небом.

Про езотеричну культуру здається вже сказано все. Її велике полотно тягнеться з стародавніх днів, від оріїв та часів написання Вед, до того пантеону міфів, образів та звичаєвостей, що дійшли до нас. Серед того розмаїття культур етносів, що пишно цвіли на землі, іноді важко розгледіти сам предмет, яким займається, на якому стоїть езотерична культура. Для нашого природознавства цей предмет незвичний, хоч і написано про нього достатньо багато трактатів та проведено велику кількість всіляких досліджень. Але віз і понині там. Цим предметом є змінені або вищі стани свідомості, які відкривають перед людиною втаємничені області позаантропного буття. Означене вище і породило назву езотеричної, втаємниченої культури, яка має одну, досить незвичну ваду. Все, що ви будете описувати в ній стоячи ззовні, в незмінному, буденному стані свідомості, одразу стає міфом, казкою, не маючи ніяких об’єктивних носіїв свого існування. І все те оживає, стає об’єктивною реальністю, несе світло істини, дає силу та наснагу в житті, коли людина у все те входить. Підкреслюючи саме це, св. Августин у свій час філософськи зауважив: “У всіх випадках (довколишнього життя) ми маємо справу лише з вірогідністю, але коли мова заходить про предмет віри, то тут зникає все, що вірогідно має бути”. 

Яке значення для людини має те характерницьке знання? Яка вправність у житті набувається у слідуванні за тою силою, яку ми звемо духовною? 

Припустимо, вам необхідно зробити доволі просту справу - підкувати коня. Ви можете це здійснити двома шляхами. 

Перший: придбавши підкови десь на ярмарку, беретеся за діло самотужки. При цьому ви підковуєте свого коня звичайними підковами. 

Розуміння вірних рішень у житті ми можемо знайти в одному з характерницьких правил, яке має назву «правило третього суглоба». Назва, як і все у характерництві, оригінальна і торкається самої природної суті явища. Зовні це правило нам доволі знайоме, бо за першими двома його поворотами, як говорили характерники, стоять наші звичайні свідомі дії в житті.

Наприклад, виникла у вас необхідність у придбанні якоїсь речі, без якої вже не можна обійтись. Звісно, ви йдете задля цього до крамниці чи на базар, взявши з собою відповідні кошти. То і є перший крок, перший поворот у справі.

Всі ми дбаємо про своїх дітей, бажаючи їм щасливої долі. Робимо все, щоб це наше прагнення збулося. Та захистити їх від усіх незгод у прямий спосіб ми не в змозі, бо та справа обіймає дуже великий термін часу. Життя нам того не відпустило. 

Та й такий прямий захист можна було б порівняти з охороною якоїсь залізничної колії, яка простягається на значні відстані. Тому та охорона стає зовсім марною справою — не набігаєшся уздовж тієї колії. Розуміючи це, ми, наприклад, створюємо спеціальні підрозділи для охорони залізниці, що охоплюють своїм контролем мало не всю країну. 

Знайшовши таку модель керування суто технологічним процесом найбільш ефективною, вітчизняні соціал-демократи, не довго міркуючи, взяли й розповсюдили її на всю країну. Але чи одержало від того наше суспільство бажаний захист і щастя? 

Характерницька наука нараховує десять сходинок у зростанні духовної культури людини. Згадані сходинки пов’язані з пробудженням відповідних тіл або зерен Рода, головного стародавнього слов’янського бога. В потаємнім говориться, що ці зерна бога частини душі самої людини, сховані від неї до того часу доки людина слаба та нерозумна. Розуміння зерен божих схованих в людині та можливостей повязаних з ними виникало коли неземний птах Тар сідав на плече та розкидав свої крила, щоб людина могла побачити добро та зло, тобто людині ставали відомими причинно наслідкові звязки подійних планів життя на всіх рівнях. Саме такий стан ми називаємо сьогодні станом входження в знання. 

Одного разу дід взяв мене на покіс пізнього літа, коли налите колосся пшениці вже хилилося до землі і ранком небо у височині вже синіло пронизливо-чистою блакиттю. 

— Є ще одне, — промовив дід, значуще глянувши у мій бік, — що ти повинен знати. Тінями людина може мандрувати. Може навіть жити в них. Ось дивись, - він пішов до ліска, що починався край поля одразу за грушею, ступив у його тінь і зник. 

Дід раптово пропав з очей серед ясного дня, і я побіг до того ліска його шукати. Страх і паніка закрадалися поволі у мою душу.