Феномен характерництва: фольклор та історія
Характерництво належить до важливих культурних кодів, що формували ментальні чинники української спільноти. Але що це таке - питання складне, а відповідь неоднозначна.
Що таке - характерництво?
Інтерес до характерництва в науці, пов’язаний із відомими культурно-історичними подіями, саме тому окрема проблема міститься в загальній схемі генезису козацької тематики. Свідчень про характерництво не оминуло багато дослідників, хто в тій чи іншій мірі займався козаччиною, починаючи з перших збирачів та дослідників фольклору та їх продовжувачів – І. Срезневського, М. Максимовича, А. Метлинського, П. Куліша, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова, П. Житецького, Я. Новицького, Ф. Колесси, К. Грушевської, Д. Ревуцького, М. Рильського, Л. Гомону, М. Плісецького; істориків – Д. Яворницького, М. Грушевського, І. Крип’якевича та ін. З наших сучасників це відомі прізвища дослідників козацького періоду історії України – О. Апанович, О. Гуржій, Ю. Мицик, В. Смолій, В. Степанков та ін.
Характе́рник, химоро́дник, галдо́вник («галдувати» — чаклувати) або заморо́чник (вмів напускати «морок» — туман, сон) — назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі, який займався не лише ворожінням, але й лікуванням поранених козаків, їх психотерапією та фізичною підготовкою, про що існує ряд історичних свідчень очевидців, народних легенд та переказів. Характерник — своєрідний духовний наставник, якого козаки шанували і дещо побоювались, хранитель традицій і таємниць бойового мистецтва запорозького козацтва.
В людськім житті існує одна дивина, проявляється вона тоді, коли зовнішні шляхи життя перехрещуються з шляхом внутрішнім, що проходить в самій людині. Тоді наче сама доля лягає їй під ноги, так невимушено, легко та змістовно вдається їй діяти в ньому. Ми також раніш говорили про ту людську ваду утримувати на чуттєвому кінестетичному дотику довколишне середовище, якою володіли наші далекі пращури. Говорили, що така вправність набувалася від намагання утримувати контакт з світом духів, що вбачалися в ті часи в будь якому природному явищі. В цей час до людини приходило на вдивовижу дивне знання спрямованості подій, що вже відбувалися або тільки-но надходили. З часом було звернуто увагу на антропоморфні природні утворення скель чи старих дерев, що нагадували гротескні форми людського тіла. Входження людини в ту чи іншу змінену форму призводило до несподіваного, вона отримувала значне поширення свого світосприйняття і у неї відкривався новий зір. Саме через таку відкриту людську спроможність і постало, згадуване нами раніш, антропоморфне та зооморфне мистецтво відтворення тепер вже рукотворних ключових образів. За допомогою їх навчилися ходити за межу антропологічного бар’єру, де людину чекало те, що отримало назву знання сущого. Таке безмовне знання в старі часи було покладено у внутрішню змістовність будь якої релігії, будь якої культури, що поставала, що зростала на нім. Саме такою вправністю володіли лицарі великого зеленого лугу, козаки характерники Запорозької Січі, що входили в стан подібного знання через Великий Природній Спас. 
Знання характерницьке виростало на підґрунті етнічної культури України-Русі, виростало з дуже простої речі — урівноваження внутрішнього світу людини з оточуючим середовищем до того моменту, коли настає їхнє повне злиття. Те, що є зараз, має велику розпорошеність і відірваність від тієї землі, на якій живе людина. Великий ухил до східних вчень або ж до загальнокультурних традицій мало що додає до опанування мистецтвом життя тут, в Україні. Відірваність людини від егрегорного поля своєї землі породжує фантоми викривленої свідомості, бо немає необхідної сили вірно сприйняти те, що відкривається, не говорячи вже про керування тією великою силою. Є таке дуже важливе правило, що стоїть в основі всякого щасливого людського життя: Жити там, де народився! (а якщо людина приїхала звідкись, треба стати такою, як того потребує земля на яку вона приїхала). Недарма ж збереглося старе прислів’я: Де народився, там і пригодився! Саме спорідненість людини і Землі надають їй тієї сили для опанування Знанням, що лежить у основі життя. І тоді людина вже йде у світ, набуваючи зовсім іншого його розуміння. 
Було таке правило серед козаків, коли вони проходили походом через те чи інше село - брати з собою підлітків для всякої роботи. Брали тих, хто дуже просився або був сиротою, батьки якого загинули і доглядати за ним було вже нікому. На Січі такі підлітки носили воду, виконували дрібну хазяйську роботу, бо ж жінки на Січ не допускалися. З такої молоді з часом виходив джура, учень козака, який вивчав усяку бойову козачу премудрість. І вже хто з джур показував особливі здібності, того брали на характерницьке навчання. 