Степ пахне чабрецем та рутою, гірким полином, хилить під гарячим сухим вітром на пагорбах та в долинах хвилі білої ковили, стелиться під колеса возів та гарб, що котяться вибитим шляхом за далекий обрій. Вночі перекидається на степ зоряне шатро із Чумацьким Шляхом, а далі... Чи то по степовому шляху, чи по небесному тягнуться чумацькі валки, хтозна, хтозна?...

Поволі сунуть запряжені волами гарби, неквапно ведуть розмову чумаки - день за днем, ніч за ніччю... Поки до того Криму дійдеш, поки додому повернешся, стільки жахів у дорозі трапиться, стільки дрібних несподіванок чатує: то яруги-балки, дощами вириті, то мілкі річечки із підступними замуленими бродами, то вітер-суховій налетить з вихором піщаним, а то зустрінеться раптом чоловік із шаблюкою чи пістолем та з оком нечистим. Під вечір, посідавши біля вогнища, розповідають чумаки історії про відьом та вовкулаків, про добрих та злих чаклунів, про козаків-характерників, що вміють і себе, і товариша захистити від злої негоди. Куля не бере козака-характерника і шабля не рубає, бо знає він таємну науку, але не відкриває її нікому, лише синові довірить на смертельному ложі або в годину лиху, перед січчю пекельною. І називається та козацька бойова наука - Спас. Простому ж чоловікові знати її не дано, та й не під силу це йому...

Незадовго до смерті батько призвав мене до себе і нагадав про основну ідею Спасу. У цьому заповіті, мені здається, сформульовані й основи характерництва, і мудрість простого, вільного духом народу, що населяв степ Північного Причорномор'я.

"Ми живемо на землі не тільки серед рослин і тварин, але і серед багатьох інших істот, невидимих для нас. Але не треба їх боятися! Людина сама могутня серед усіх творінь. По-перше, тому, що тільки людина може мислити. По-друге, тому, що твоє тіло - це лише стебло, біля якого, разом із яким живуть дев'ять могутніх невидимих істот: Срібна людина (Сяйво), Даж, Малка, Сак, Вол, Хор. Є ще чотири, про які я говорив, що ми їх втратили. Але це зовсім не так, вони поруч із нами. Звуть їх Кален, Тар і Швак. Просто ми їх не бачимо та не чуємо, вони, у свою чергу, нас також не бачать; важають, що живуть самі по собі. Це трапилося тому, що ми, з різних причин, розучилися бачити так, як бачили наші пращури. Але якщо з'явиться необхідність, їх можна знайти і побачити. Якщо не будеш їх шукати ти, то передай своїм дітям і онукам, що їх можна знайти, але це потрібно робити тільки тоді, коли виникне велика потреба, тому що з ними дуже важко жити.

Старі козаки-січовики (поки ще не попереводились) було розказують так: що в запорозців на Дніпрі піхота сиділа в Січі, а комінники жили в Великому Лузі, для доброї паші коням. Там вони пускали коні в табуни. Кошовий насилав військового стадника (бо тоді ще не звались табунщиками). Військовий стадник мав пірнач залізний ^[1]; йому комінники наряжали з себе підпасичів, котрі змінялись другими почережно. Як піхоті, так і комінникам, вільно було в мирне времня займатьця – кому рибальством, кому пластунством, а ремесні козаки^[2]зоставались в Січі. Пластуни стріляли дикий звірь, якого тоді в дніпрових плавнях було доволі. Пластунами, кажуть, звались за те, що непосидячі були, все вештались по плавнях і як більше ім приходилось місить грязь, ніж ходить по сухому, сиріч пластать, то й прозвались пластунами. Що зробилось з Січчю і запорозцями – всі знають (бодай не згадувать). Дванадцять років ні Січі ні Запорожжя не було. На тринадцятому Турчин піднявся, стався розмир; почали викликать козацтво. Ось коли його вп’ять стало треба! – Пішов і старий і молодий, зібралось військо; зробили й кош: два роки звали його кошем вірних козаків.

Детальніше:Пісня "Козак Мамай"

Верцадло - Дзеркало, люстро, свічадо, компас, астролябія 
Подейкують, що багато козацьких ватажків володіли неабиякою магічною силою. 
Варто було отаману заглянути в верцадло (особливе дзеркало), 
як дізнавався він, що відбувається у ворожому таборі. 

Яворницький знав багато чужоземних мов. Та й не тільки чужоземні мови знав, а добре розумів і чортячу мову. Кажуть лоцмани, що бачили, як він розмовляв з тими чортами, які водяться в Дніпровських порогах. 

Ото, було, тоне Яворницький в Дніпрі, а чорти — тут уже, як вродилися. Зразу ж його під руки хапають, рятують, скоріше до берега виносять. 

А чому чорти в нього на послугах? Він такий, що може хоч якого хочеш чорта заставити служити собі, помагати в його ділі. А все йде від того, що Яворницький, кажуть, характерник. А це, коли хочете знати, такі люди, які у вогні не горять, у воді не тонуть, ніяка шабля їх не бере, і жодна куля не проб'є. Кажуть, що такі характерники були в Січі. Ото перевернеться в сокола, полетить до ворога, все розвідає, все дізнається, а тоді — як ударять запорожці по орді, так їхні погані голови, як ота капуста з качанів, летять.

Вашому покірному слузі в цьому плані пощастило, бо трапились на життєвому шляху аж двоє таких вихователів. Обоє походили з характерницького кореня, із старих козацьких родів, обоє були мені родичами. Один доводився мені дідом по матерній лінії, інший — двоюрідним дідом по батьківській.

Головне виховання в житті випало саме від них. Але якщо ви гадаєте, що то було якесь особливе виховання, то глибоко помиляєтесь. Виховний процес відбувався тоді, коли випадала відповідна нагода. Найчастіше ставилися своєрідні завдання, які за будь-яких умов треба було виконати.

З часів переселення на Кубань запорожці змогли реорганізувати січовий устрій, відстояти певну незалежність свого війська, ретельно зберегти звичаї і традиції Січі та України. 

Чорноморці дбайливо зберігали пам’ять про стару Січ. Щороку на другий день Паски відбувалося козацьке військове свято, під час якого вулицями Катеринодара проходив військовий парад. Перед козаками урочисто майоріли старовинні військові прапори і клейноди. Першими йшли курінні отамани з запорозькими військовими значками, за ними – депутати від станиць, котрі несли 13 курінних мідних перначів і 14 булав, що свято зберігались на Кубані. За перначами хорунжі й бунчукові проносили військові прапори. Останнім йшов отаман з булавою, яку Чорноморське військо отримало у 1792 р.

Чорноморські і Січові клейноди козаки зберігали як найважливіші святині, але особливо дорогими для кубанців були запорозькі реліквії, яких багато перевезли з України.

Вже в дуже давні часи, про які тільки нам відомо з історії, було відмічено, що деякі дуже обдаровані особи володіли особливою силою зцілювати хвороби і нездужання своїх сучасників за допомогою покладання на них рук. Тепер звичайно ми повинні визнати ці самі приклади, які передала нам історія, найпереконливішим доказом великої важливості. 

ВАН-НЕСС СТІЛЬМАН. (1910 рік) 

Саме ця цитата з книги «Цілющий магнетизм» репринтного видання інформаційно-рекламного видавництва «Імпульс» / Москва-1991 / і схематичний малюнок першої частини, що зображує піраміди і «цілителя» який проводить енергетичний сеанс, штовхнула мене на те, щоб перегорнути сторінки, що містять інформацію про культурно-історичні пам'ятники стародавніх цивілізацій нашої планети, зокрема єгипетської, і спробувати виявити на тих пам'ятниках елементи тонкого світу, зафіксовані майстрами того часу.

На полотнах митців - видатних майстрів нашої епохи ми маємо чітке зображення двох-трьох енергетичних полів людського ефірного організму.